Рішення

від 06.11.2024 по справі 420/25012/24

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/25012/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Юрчук К.С., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження позовну заяву ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС в Одеській області (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5; код ЄДРПОУ 43142370) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №375362-2411-1504-UA51120230000084853 від 13.05.2024 року,

ВСТАНОВИВ:

До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС в Одеській області (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5; код ЄДРПОУ 43142370) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №375362-2411-1504- НОМЕР_2 від 13.05.2024 року.

Ухвалою від 08.08.2024 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

22.08.2024 року (вх. №ЕС/36416/24) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позов.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 21.06.2024 року ОСОБА_1 отримано податкове повідомлення-рішення від 13.05.2024 року №375362-2411-1504-UA51120230000084853, яким визначено суму податкового зобов`язання за 2024 рік на земельну ділянку (01.02) для ведення фермерського господарства, 5122583700:01:001:0004, 56,80 га у розмірі 189309,74 грн.

Позивач вважає податкове повідомлення-рішення від 13.05.2024 року №375362-2411-1504-UA51120230000084853 незаконним та таким, що підлягає скасуванню, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що останній діяв у межах наданих йому повноважень, відповідно до Закону, та у спосіб і в порядку визначеному ним, у зв`язку з чим, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).

За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.

Як вбачається з позовної заяви, на виконання розпорядження Кодимської районної державної адміністрації №465 від 14.07.2005 року ОСОБА_1 передана сільськогосподарська земля для ведення фермерського господарства площею 56,80га ріллі із земель запасу Малослобідської сільської ради. Відповідно заключено договір оренди землі від 09.03.2006р. на 25 років, який був зареєстрований у Кодимському райвідділі філії Центру ДЗК 11.05.2006р. за №040652300001.

Відповідно до п.15 цього договору земельна ділянка має використовуватися для ведення фермерського господарства, а не для інших цілей. У зв`язку з цим ОСОБА_1 прийняв Рішення №1 від 11.05.2006р. (як засновник СФГ «ВІДРОДЖЕННЯ» код ЄДРПОУ 30820020) передати господарству СФГ «ВІДРОДЖЕННЯ» право використання земельної ділянки площею 56,80га з кадастровим номером 5122583700:01:001:0004, а також обов`язок сплати орендної плати за неї.

Передача права користування земельною ділянкою і обов`язку сплати орендної плати відбулась згідно Акту №1 від 11.05.2006р.

На підставі Рішення Слобідської селищної ради №543-VІІІ від 22.12.2021р. (у зв`язку зі зміною власника земельної ділянки) 17.01.2022р. заключено додаткову угоду до договору оренди землі, що є невід`ємною частиною договору (копія додається). Згідно п.8 договір укладено на 49 років, згідно п.9 збільшено орендну плату (9% від НГО, що складало 180123,45грн.), згідно п.11 орендна плата вноситься щомісячно у розмірі 1/12 частини річної орендної плати на рахунок орендодавця, не пізніше 30 числа наступного місяця за звітним місяцем. Додаткова угода до договору оренди зареєстрована у встановленому законом порядку.

Номер запису про інше речове право 47839644, дата державної реєстрації 09.09.2022р., індексний номер витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 309657567 від 13.09.2022р. (копія додається) .

З моменту укладення договору оренди, а саме з 2006 року, податки за земельну ділянку з кадастровим номером 5122583700:01:001:0004 площею 56,80га сплачувало СФГ «ВІДРОДЖЕННЯ» (код ЄДРПОУ 30820020), дану земельну ділянку включали у податкову звітність, а саме у Податкову декларацію з плати за землю, Податкову декларацію платника єдиного податку четвертої групи (копії додаються) . Жодного разу за ці роки зі сторони податкових органів ніяких зауважень по цьому питанню не було. І у 2024 році СФГ «ВІДРОДЖЕННЯ» теж включило земельну ділянку площею 56,80га у податкові декларації (копія додається).

У 2024 році Слобідська селищна рада видала довідку №259 від 13.02.2024р., в якій вказала, що дана земельна ділянка обробляється СФГ «ВІДРОДЖЕННЯ», також зазначила розмір орендної плати за земельну ділянку площею 56,80га від проіндексованої у 2024 році НГО, орендна плата складає за 2024 рік 189309,76грн.

СФГ «ВІДРОДЖЕННЯ» у 2024 році сплачувало податки за дану земельну ділянку згідно податкових декларацій, які були прийняті податковим органом і зареєстровані, а саме Податкова декларація платника єдиного податку четвертої групи за 2024 рік (уточнююча з урахуванням уточнень з 01.02.2024р.) реєстраційний номер 9085230373, квитанція №2 від 09.04.2024р., Податкова декларація з плати за землю (оренда землі) за 2024 рік реєстраційний номер 9055193706, квитанція №2 від 12.03.2024р.

21.06.2024 року ОСОБА_1 отримано податкове повідомлення-рішення від 13.05.2024 року №375362-2411-1504-UA51120230000084853, яким визначено суму податкового зобов`язання за 2024 рік на земельну ділянку (01.02) для ведення фермерського господарства, 5122583700:01:001:0004, 56,80 га у розмірі 189309,74 грн.

Також, за липень 2024 року СФГ «ВІДРОДЖЕННЯ» оплатило орендну плату за землю платіжка №2942 від 23.07.2024р. у сумі 41395,62 грн., єдиний податок четвертої групи за 2-й квартал 2024р. платіжка №2944 від 23.07.2024р. у сумі 9847,85грн.

Не погоджуючись з прийнятим відповідачем податковим повідомленням-рішенням позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Згідно з ст. 16 Податкового кодексу України платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до підпункту 14.1.39. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) грошове зобов`язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов`язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв`язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

За приписами пункту 287.1 статті 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Відповідно до підпункту 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Підпунктом 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Згідно підпункту 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Відповідно до приписів статті 269 Податкового кодексу України платниками плати за землю є платники земельного податку: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування; платники орендної плати - землекористувачі (орендарі) земельних ділянок державної та комунальної власності на умовах оренди.

Згідно з п. 270.1 ст. 270 Податкового кодексу України об`єктами оподаткування платою за землю є:

об`єкти оподаткування земельним податком: земельні ділянки, які перебувають у власності; земельні частки (паї), які перебувають у власності; земельні ділянки державної та комунальної власності, які перебувають у володінні на праві постійного користування;

об`єкти оподаткування орендною платою - земельні ділянки державної та комунальної власності, надані в користування на умовах оренди.

Базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельної ділянки, нормативну грошову оцінку якої не проведено. (ст. 271 Податкового кодексу України).

База оподаткування по земельних частках (паях) визначається згідно із даними земельних ділянок, на які фізичні особи мають право як власники земельних часток (паїв), з урахуванням підпунктів 271.1.1 та 271.1.2 цього пункту.

Базовим податковим (звітним) періодом для плати за землю є календарний рік. (п. 285.1 ст. 285 ПК України).

За приписами пункту 287.1 статті 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Відповідно до пунктів 288.1, 288.2, 288.3 статті 288 ПК України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об`єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду.

Згідно ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Згідно з частиною другою статті 16 Закону України «Про оренду землі» укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 21 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до ПК України).

Аналіз вищезазначених норм свідчить про те, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності сплачується орендарем з дня виникнення права користування земельною ділянкою, тобто з дня державної реєстрації права оренди відповідно до договору оренди земельної ділянки. Сплата орендної плати є обов`язком орендаря, яке кореспондується з його правом користування земельною ділянкою.

У той же час, згідно ч.1 ст. 5 Закону України «Про фермерське господарство» визначено, що право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

За приписами частини першої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Таким чином, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Згідно ст. 12 Закону України «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Системний аналіз вищевказаних статей Закону України «Про фермерське господарство» свідчить про те, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Згідно ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Згідно зі статтею 50 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час видачі державного акта) громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

За змістом статті 7 ЗК України користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку.

У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Відповідно до частин першої та третьої статті 23 ЗК України право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

При цьому на час видачі державного акта економічні, соціальні і правові основи створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні, у тому числі порядок отримання земель, визначалися Законом України «Про селянське (фермерське) господарство». У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакції, чинній на час отримання спірної земельної ділянки) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.

На ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, у тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.

При цьому за змістом цього ж Закону встановлено, що:

- право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір (частина перша статті 4);

- земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди (частина друга статті 4);

- рішення щодо передачі і надання земельних ділянок громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства відповідні Ради народних депутатів приймають на найближчій сесії (частина перша статті 5).

Так, за змістом частин першої, третьої статті 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (у редакції, чинній на час видачі державного акта) після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Сільська, селищна, міська Рада народних депутатів заносить до спеціальної погосподарської книги дані про склад господарства, передану у власність та надану у користування господарству земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.

Нормами Закону України «Про фермерське господарство» запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в користування чи в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності.

Зазначене дає змогу констатувати, що створенню фермерського господарства передує, по-перше, бажання й ініціатива громадянина здійснювати підприємницьку діяльність на власний ризик саме у такій формі з метою отримання прибутку та, по-друге, вирішення питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у власність та/або користування, що є необхідною умовою реалізації ним права на створення такого фермерського господарства, а також державної реєстрації останнього як юридичної особи. Створення фермерського господарства громадянином України передбачає визначену законом послідовність дій, а земельні ділянки надаються саме для створення фермерського господарства, а не для іншої цілі.

Після отримання громадянином державного акта на земельну ділянку для ведення фермерського господарства і створення цим громадянином фермерського господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки з дня проведення його державної реєстрації.

Подібні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16 (провадження № 14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16 (провадження № 14-262цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16 (провадження № 14-407цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17 (провадження № 14-51цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 628/778/18 (провадження № 14-235цс19), від 02 жовтня 2019 року у справі № 922/538/19 (провадження № 12-131гс19).

Зазначені висновки також підтримала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22).

Отже, з моменту реєстрації фермерського господарства та набуття статусу юридичної особи обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Аналогічний висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі № 922/989/18 (провадження № 12-205гс19).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа (голова чи керівник фермерського господарства), а фермерське господарство як юридична особа (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18) та від 30 червня 2020 року в справі № 927/79/19 (провадження № 12-21гс20)).

У пункті 7.27 постанови від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

При цьому, з огляду на особливий правовий статус фермерського господарства та його сімейно-родинний характер, який випливає зі змісту статей 1 та 3 Закону України «Про фермерське господарство», правовий статус членів фермерського господарства (у тому числі його засновників) пов`язаний з веденням такого господарства та їх статус як фізичних осіб, які набувають (мають) майнові права, є відмінними.

За змістом статей 142, 149 ЗК України (у відповідній редакції) визначено, що право постійного користування землею припиняється в разі добровільної відмови від права постійного користування землекористувачем та у разі вилучення для суспільних та інших потреб за рішенням органів місцевого самоврядування у разі згоди землекористувача.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц).

Матеріали справи не містять доказів про те, що СФГ «Відродження», як юридична особа та користувач спірної земельної ділянки зверталося до відповідного органу з заявою про припинення його права користування такою земельною ділянкою.

Аналіз зазначених правових норм свідчить про те, що платниками податку є власники земельних ділянок, або землекористувачі, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 №973-IV (далі - Закон №973-IV) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно з статтею 4 Закону №973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа - підприємець. Фермерське господарство діє на основі установчого документа (для юридичної особи - статуту, для господарства без статусу юридичної особи - договору (декларації) про створення фермерського господарства). В установчому документі зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України.

Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Голова фермерського господарства представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об`єднаннями відповідно до закону.

Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство (ч.1 ст.5 Закону № 973-IV).

Згідно до вимог ч.1 ст.7 Закону № 973-IV надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Згідно пункту «а» частини третьої статті 22 Земельного кодексу України, землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Відповідно до ст. 8 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Таким чином можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації такого фермерського господарства.

Згідно з пунктом «б» частини першої статті 14 Закону №973-IV, фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право самостійно господарювати на землі.

Відповідно до статті 19 Закону №973-IV до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

У правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, який міститься у постанові від 20 березня 2019 року (справа №615/2197/15-ц), зазначено, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства.

Тобто, з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) до фермерського господарства переходять правомочності володіння і користування та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки його засновника.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 року у справі №320/5724/17 та від 23.06.2020 року у справі №922/989/18.

Так, у пункті 60 постанови від 23.06.2020 року у справі 179/1043/16-ц Велика Палата сформулювала тезу про те, що за змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

При цьому, суд ще раз зазначає, що передача права користування земельною ділянкою і обов`язку сплати орендної плати відбулась згідно Акту №1 від 11.05.2006р.

При цьому, на підставі Рішення Слобідської селищної ради №543-VІІІ від 22.12.2021р. (у зв`язку зі зміною власника земельної ділянки) 17.01.2022р. заключено додаткову угоду до договору оренди землі, що є невід`ємною частиною договору (копія додається). Згідно п.8 договір укладено на 49 років, згідно п.9 збільшено орендну плату (9% від НГО, що складало 180123,45грн.), згідно п.11 орендна плата вноситься щомісячно у розмірі 1/12 частини річної орендної плати на рахунок орендодавця, не пізніше 30 числа наступного місяця за звітним місяцем. Додаткова угода до договору оренди зареєстрована у встановленому законом порядку.

Виходячи з викладено та беручи до уваги ту обставину, що земельна ділянка площею 56,80 га з кадастровим номером 5122583700:01:001:0004, фактично перебуває у користуванні саме юридичної особи СФГ «Відродження», а фізична особа ОСОБА_1 , який її отримав за договором оренди землі від 09.03.2006 року на 25 років, який був зареєстрований у Кодимському райвідділі філії Центру ДЗК 11.05.2006 року №040652300001, є головою, а тому плата за землю повинна бути здійснена фактичним землекористувачем СФГ «Відродження», до якого перейшли права й обов`язки землекористувача.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

При цьому, позивачем надано до суду квитанції про сплату орендної плати за користування землею. Натомість, відповідачем не доведено наявність боргу з орендної плати за вказану землю.

Серед іншого суд зазначає, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення призводить (у зв`язку з відсутністю боргу з орендної плати за землю) до подвійної оплати господарського суб`єкта, що має наслідком порушення його прав та інтересів.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Відтак, враховуючи, що суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, слід солідарно стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань з відповідачів судовий збір у розмірі 1900,00 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС в Одеській області (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5; код ЄДРПОУ 43142370) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №375362-2411-1504- НОМЕР_2 від 13.05.2024 року - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС в Одеській області №375362-2411-1504-UA51120230000084853 від 13.05.2024 року.

Стягнути з Головного управління ДПС в Одеській області (код ЄДРПОУ 43142370) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 1900,00 грн. (одна тисяча дев`ятсот грн. 00 коп.).

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано 06.11.2024 року.

СуддяО.М. Тарасишина