Ухвала

від 06.11.2024 по справі 910/12128/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

06 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 910/12128/23

Верховний Суд у складі судді Касаційного господарського суду Малашенкової Т.М.

розглянувши матеріали касаційної скарги Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі - Головне управління, скаржник)

на рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2024

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2024

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аудиторська компанія «Кредо-аудит»

до:

1) Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві;

2) Управління державної казначейської служби України у Подільському районі м. Києва

про стягнення 59 283,58 грн,

ВСТАНОВИВ:

Головне управління 01.11.2024 через «Електронний суд» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2024 у справі №910/12128/23 скасувати повністю та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову Товариству з обмеженою відповідальністю «Аудиторська компанія «Кредо-аудит» (далі - ТОВ «Аудиторська компанія «Кредо-аудит») до Головного управління та Управління державної казначейської служби України у Подільському районі м. Києва (далі - Управління) про стягнення 59 283,58 грн відмовити в повному обсязі. Крім того, у прохальній частині касаційної скарги скаржник просить звільнити Головне управління від сплати судового збору, зупинити виконання судових рішень до закінчення їх перегляду у касаційному порядку, а також касаційний розгляд справи проводити за участі представника Головного управління.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.11.2024 для розгляду касаційної скарги у справі №910/12128/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.

Приписами пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Згідно з частинами третьою та п`ятою статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Позов у зазначеній справі подано у 2023 році.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01.01.2023 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2 684 гривні.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 163 ГПК України вбачається, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Як убачається з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР) предметом позову у справі №910/910/12128/23 є стягнення 59 283,58 грн, у тому числі 34 000,00 грн помилково перерахованих коштів, 20 538,48 грн. інфляційних втрат, 4 745,10 грн 3% річних, а, отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 2 684,00 грн = 268 400,00 грн).

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.

Головне управління у касаційній скарзі з посиланням на підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки судами попередніх інстанцій при ухвалені рішень не враховано судової практики та правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах у справах №551/1099/21, №910/15295/18, №910/5880/21, №910/23967/16, №913/567/19(913/725/21), №910/17361/21, №906/775/17, а прийняті судові рішення у справі №910/12128/23 будуть мати вплив на формування єдиної правозастосовчої практики всупереч вже сталої судової практики в подібних правовідносинах, зокрема, судами попередніх інстанцій при розгляді справи та застосуванні положень статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не враховано пункт 54 постанови Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №551/1099/21 де зазначено, що заборгованість, яка виникла в аналогічних правовідносинах, має стягуватися з Державного бюджету України через Казначейство, а не безпосередньо з органів Казначейства як окремих юридичних осіб. Судами попередніх інстанцій помилково ототожнено державний бюджет та особисті рахунки Головного управління. Головне управління є територіальним органом Державної казначейської служби, юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, виступає від власного імені, самостійно відповідає за власними зобов`язаннями і є окремим учасником відносин у сфері господарювання.

Наведені скаржником і зазначені у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваної постанови у цій справі не є очевидно неприйнятними щодо наявності випадків передбачених підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 278 ГПК України.

Отже, скаржник навів наявність випадку передбаченого підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, обґрунтування якого не є очевидно неприйнятним.

Перевіривши дотримання форми та змісту касаційної скарги на відповідність вимогам статті 290 ГПК України, Верховний Суд встановив таке.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 287 цього Кодексу підстави (підстав).

Верховний Суд виходить з того, що підстави касаційного оскарження судових рішень, означених у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 ГПК України передбачені пунктами 1-4 частини другої статті 287 ГПК України і вони не є тотожними з випадками, які (за умови належного обгрунтування) надають можливість касаційного оскарження у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, і які перелічені у підпунктах «а - г» пункту 2 частини третьої статті 278 ГПК України.

Адже пунктами 1-4 частини другої статті 287 ГПК України регламентовано саме підстави касаційного оскарження судових рішень, означених у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 ГПК України, а не випадки передбачені підпунктами «а - г» пункту 2 частини третьої статті 278 ГПК України за якими можливе касаційне оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Отже, касаційна скарга, що подається на судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, окрім обґрунтування випадків передбачених у підпунктах «а - г» пункту 2 частини третьої статті 278 ГПК України, має містити і підстави касаційного оскарження судових рішень у таких справах і які (підстави) мають наводитись у відповідності до пунктів 1-4 частини другої статті 287 ГПК України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Приписами частини 3 статті 311 ГПК України передбачено, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Згідно з пунктами 1, 4 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Касаційний господарський суд звертає увагу скаржника, що в разі оскарження судового рішення суду на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник має зазначити про відсутність такого висновку щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а у випадку оскарження на підставі 4 частини другої статті 287 ГПК України зазначити підставу касаційного оскарження з урахуванням частини першої, третьої статті 310 ГПК України.

Так, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. Крім того, у цьому випадку необхідно чітко вказати норму права (з посиланням на статтю, частину, абзац тощо), яку суд неправильно застосував в оскаржуваному судовому рішенні; навести висновок щодо застосування цієї норми права в оскаржуваному судовому рішенні; навести висновок щодо її застосування у постанові Верховного Суду, зазначити дату її прийняття та номер справи; обґрунтувати подібність правовідносин у справі, що розглядається, та у справі, в якій Верховний Суд виклав свій висновок.

При цьому, обґрунтовуючи подібність правовідносин як обов`язкової умови для виникнення підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1-3 частини другої статті 287 ГПК, необхідно враховувати, що подібність правовідносин визначається за відповідними критеріями.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів (пункти 25, 26, 31 постанови від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

Так, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

Якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів, та чому, на думку скаржника, останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, або інші порушення норм процесуального права передбачені частиною першою статті 310 ГПК України, то в цьому разі у касаційній скарзі має вказати пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України та має бути конкретно зазначено, з вказівкою на частину першу або/та третю статті 310 ГПК України.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень, наведений в частині другій статті 287 ГПК України, є вичерпним.

Отже, системний аналіз наведених положень ГПК України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт (пункти) частини другої статті 287 ГПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.

Суд касаційної інстанції в силу приписів статті 300 ГПК України переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.

Таким чином, процесуальний закон покладає на скаржника обов`язок зазначати у касаційній скарзі про неправильне застосування яких конкретно норм матеріального та/або порушення норм процесуального права припустилися суди нижчих інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень та чітко визначити конкретну підставу (підстави) касаційного оскарження судового рішення, передбаченої (передбачених) статтею 287 ГПК України, з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку. Крім того, скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, або наявність пунктів 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України.

У поданій касаційній скарзі Головне управління вказує, що не погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції і вважає, що суд розглянув справу однобічно та не об`єктивно, не врахував висновки Верховного Суду викладені у постановах у справах №551/1099/21, №910/15295/18, №910/5880/21, №910/23967/16, №913/567/19(913/725/21), №910/17361/21, №906/775/17, №551/1099/21, що з огляду на положення статей 2, 170 ЦК України та частини четвертої статті 4 статті 56 ГПК України відповідачем у вказаних справах є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади, а також не надано оцінки всім без виключення обставинам та доказам, що мають значення для правильного вирішення даного спору.

Верховний Суд наголошує, що з огляду на малозначність даної справи скаржник визначив випадок передбачений підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 278 ГПК України для відкриття касаційного провадження, який не є очевидно неприйнятним, але не зазначає підстави (підставу) касаційного оскарження судових рішень, визначену (визначені) у конкретному пункті (пунктах) частини другої статті 287 ГПК України, а також не визначив підставу касаційного оскарження з урахуванням статті 310 ГПК (конкретна її частина та її пункт) з відповідним посиланням на статтю 287 ГПК України, якщо вважає, що судовими рішеннями не надано оцінки всім без виключення обставинам та доказам, що мають значення для правильного вирішення даного спору.

З огляду на принципи диспозитивності, рівності, змагальності та межі касаційного перегляду закріплені у статті 300 ГПК України, Суд не наділений повноваженнями доповнювати касаційну скаргу міркуваннями, які скаржник не навів у її тексті.

Суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 300 ГПК України).

Таким чином, враховуючи доводи касаційної скарги, скаржнику слід виконати вимоги пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та вказати підставу (підстави) касаційного оскарження судового рішення, визначену (визначені) у конкретному пункті (пунктах) частини другої статті 287 ГПК України, зазначити які норми матеріального права та які норми процесуального права було порушено попередніми судовими інстанціями, а також навести підставу касаційного оскарження з урахуванням статті 310 ГПК (конкретна її частини/частини та її пункт/пункти), якщо вважає, що судовими рішеннями не надано оцінки всім без виключення обставинам та доказам, що мають значення для правильного вирішення даного спору.

Наслідком не усунення цього недоліку є повернення касаційної скарги скаржнику на підставі частини п`ятої статті 292 ГПК України.

Також згідно з пунктом 2 частини четвертої статті 290 ГПК України до касаційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави для звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Відповідно до частини другої статті 123 ГПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України «Про судовий збір».

За приписами підпункту 5 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставку судового збору за подання касаційної скарги на рішення господарського суду встановлено в розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

Згідно з частиною першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Підпунктом 1 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставку судового збору за подання позовної заяви майнового характеру було встановлено: 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 350 прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частиною третьою статті 4 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023» (на момент подання позову) прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2023 року визначений у розмірі 2 684, 00 грн.

В прохальній частині касаційної скарги скаржник виклав свої вимоги до Суду в такій редакції: « 4. Постанову Північного апеляційного господарського суду та рішення Господарського суду м. Києва у справі №910/12128/23 скасувати повністю; 5. Ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову Товариству з обмеженою відповідальністю «Аудиторська компанія «Кредо-аудит» до Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві та Управління державної казначейської України у Подільському районі м. Києва про стягнення 59 283,58 грн відмовити в повному обсязі».

Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, які містяться в ЄДРСР, рішенням Господарського суду міста Києва від 21.06.2024 у справі №910/12128/23, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2024, позов ТОВ «Аудиторська компанія «Кредо-аудит» до Головного управління та Управління про стягнення 59 283,58 грн задоволено частково. Стягнуто з Головного управління на користь ТОВ «Аудиторська компанія «Кредо-аудит» 34 000,00 грн безпідставно отриманих коштів, 50,30 грн 3% річних, 1 541,59 грн витрат по сплаті судового збору. У іншій частині позову відмовлено.

З урахуванням викладеного, беручи до уваги те, що розрахунок судового збору, що належить до сплати за подання касаційної скарги залежить від вимог скаржника і меж оскарження судових рішень. Скаржник просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2024 у справі №910/12128/23 повністю та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову про стягнення 59 283,58 грн відмовити в повному обсязі, а тому при поданні касаційної скарги в електронній формі через «Електронний суд», ураховуючи вимогу майнового характеру та законодавче обмеження не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, скаржник мав сплати судовий збір, з урахуванням коефіцієнту 0,8, у сумі 4 294,40 грн за майнову вимогу (2 684 грн 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 200 % х 0,8).

Всупереч зазначеним вимогам до касаційної скарги не додано документів, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку та розмірі.

Натомість Головним управлінням заявлено клопотання у якому просить звільнити його від сплати судового збору.

Скаржник зазначає, що Головне управління утримується за рахунок державного бюджету, є державним органом з відповідним обсягом фінансування та затвердженим кошторисом для фінансування власної установи. Згідно з Указом Президента від 24.02.2022 №64 «Про введення воєнного стану в Україні» з 24.02.2022 (із змінами і доповненнями), станом на зараз в Україні триває режим воєнного стану. Постановою Кабінету Міністрів України від 09.06.2021 № 590 затверджено Порядок виконання повноважень Державною казначейською службою в особливому режимі в умовах воєнного стану.

У період воєнного стану видатки державного бюджету першочергово спрямовуються на національну безпеку, оборону та на здійснення заходів, пов`язаних із запровадженням правового режиму воєнного стану на території України, а тому з огляду на зазначене, враховуючи ситуацію, яка склалася у зв`язку зі збройною агресією російської федерації, Головне управління вказує, що не має змоги своєчасно та в повному обсязі здійснити оплату судового збору.

Дослідивши вказане клопотання скаржника, проаналізувавши норми чинного законодавства, якими врегульовано порядок звільнення, відстрочення та розстрочення сплати судового збору, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання з огляду на таке.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про судовий збір» визначено, що враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов:

1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або

2) позивачами є:

а) військовослужбовці;

б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів;

в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда;

г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї;

ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або

3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.

Частиною другою цієї статті зазначено, що Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

Зі статті 8 Закону України «Про судовий збір» вбачається, що:

1) законодавець, застосував конструкцію «суд, враховуючи майновий стан сторони, може…», тим самим визначивши, що питання, зокрема, щодо звільнення, зменшення, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, є правом, а не обов`язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення, розстрочення;

2) умови застосування диференційовані за суб`єктним та предметним застосуванням.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18 висловлена наступна правова позиція:

у пункті 39 «Так, умови, визначені у пунктах 1 та 2 частини першої статті 8, можуть застосовуватися лише до фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до фізичних осіб, що мають певний соціальний статус, підтверджений державою, - є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена»;

у пункті 41 «Окремо слід зазначити, що встановлений статтею 8 Закону України "Про судовий збір" перелік умов, за яких особа може бути звільнена від сплати судового збору, також є вичерпним».

Водночас відповідно до положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. (Пункти 61, 70 постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 906/308/20).

Як вбачається з ЄДРСР, ТОВ «Аудиторська компанія «Кредо-аудит» звернулося до суду з позовом до Головного управління та Управління про стягнення 59 283,58 грн, у тому числі 34 000,00 грн помилково перерахованих коштів, 20 538,48 грн інфляційних втрат, 4 745,10 грн 3% річних.

Отже, предметом справи, що розглядається, не є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, а є стягнення коштів.

Верховний Суд зазначає, що за приписами статті 7 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин.

Верховний Суд виходить з того, що необхідність сплати судового збору є певним обмеженням при зверненні до суду, однак таке обмеження є загальним для всіх суб`єктів, узгоджується зі статті 129 Конституції України, якою як одну із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Касаційний господарський суд зауважує, що «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, включно з фінансовими. Так, інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовуватися накладенням фінансових обмежень на доступ особи до суду. Вимога сплати зборів цивільними судами у зв`язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права на доступ до суду, яке саме собою є таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі»).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (Рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» («Shishkov v. Russia») від 20 лютого 2014 року, пункт 111).

Положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах (Рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року, пункт 59).

Отже, Верховний Суд висновує, що судовий збір сам по собі не обмежує право особи на справедливий суд.

Верховний наголошує, що право застосування статті 8 Закону України «Про судовий збір» у контексті розстрочки, відстрочки та звільнення від сплати судового збору щодо юридичних осіб Велика Палата Верховного Суду висловлювалася послідовно і неодноразово.

Верховний Суд звертає увагу на пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.01.2021 у справі №0940/2276/18 «При цьому, як уже зазначалось, із системного аналізу змісту норм зазначеної статті убачається, що положення пунктів 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» не поширюються на юридичних осіб, незалежно від наявності майнового критерію (майнового стану учасника справи - юридичної особи), а положення пункту 3 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до юридичної особи за наявності майнового критерію, але тільки у справах, визначених цим пунктом, тобто предметом позову у яких є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю».

Верховним Судом посилання скаржника на звільнення його від сплати судового збору через те, що Головне управління є державним органом, має відповідний обсяг фінансування та затверджений кошторис для фінансування власної установи, і у період воєнного стану видатки державного бюджету першочергово спрямовуються на національну безпеку, оборону та на здійснення заходів, пов`язаних із запровадженням правового режиму воєнного стану на території України відхиляються з огляду на статтю 7 ГПК України, в силу якої правосуддя здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин, ця справа за предметом позову не є про захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, заявник є юридичною особою, а дія умов частин першої, другої статті 8 Закону України «Про судовий збір» не розповсюджується саме на юридичних осіб, а тому не може бути умовою для звільнення, зменшення розміру, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, адже не базується на статті 8 Закону України «Про судовий збір» та правових висновків Великої Палати Верховного Суду щодо її застосування, ураховуючи суб`єктний склад сторін і характер спірних правовідносин, а наведені аргументи та документи в цьому контексті не будуть умовою, яка є підставою для звільнення від сплати судового збору щодо юридичних осіб.

З огляду на викладене суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання про звільнення Головного управління від сплати судового збору, оскільки обставини, наведені скаржником у клопотанні про звільнення від сплати судового збору, не передбачені Законом України «Про судовий збір» для такого звільнення від сплати судового збору, до того ж відповідач у справі є юридичною особою, а предметом позову не є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, предметом спору у цій справі є стягнення коштів, а наведені аргументи та документи в цьому контексті не є умовою, яка є підставою для звільнення від сплати судового збору щодо юридичних осіб, не узгоджується зі статтею 7 ГПК України та статтею 8 Закону України «Про судовий збір».

Отже, у клопотанні скаржника про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги у справі №910/12128/23 Суд відмовляє.

Згідно з частиною другою статті 292 ГПК України у разі, якщо касаційна скарга оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 290 цього Кодексу, застосовуються положення статті 174 цього Кодексу, про що суддею постановляється відповідна ухвала.

Відповідно до частини другої статті 174 ГПК України в ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.

З огляду на викладене, касаційна скарга Головного управління підлягає залишенню без руху на підставі частини другої статті 292 ГПК України, із наданням скаржникові строку для усунення зазначених вище недоліків, шляхом надання:

касаційної скарги в новій редакції та вказати підставу (підстави) касаційного оскарження судового рішення, визначену (визначені) у конкретному пункті (пунктах) частини другої статті 287 ГПК України, зазначити які норми матеріального права та які норми процесуального права було порушено попередніми судовими інстанціями, а також навести підставу касаційного оскарження з урахуванням статті 310 ГПК (конкретна її частини/частини та її пункт/пункти), якщо вважає, що судовими рішеннями не надано оцінки всім без виключення обставинам та доказам, що мають значення для правильного вирішення даного спору;

документа на підтвердження сплати судового збору за подання касаційної скарги за вимогами майнового характеру в розмірі 4 294,40 грн, який має бути перерахований за реквізитами рахунку для зарахування до Державного бюджету України судового збору за розгляд справ Верховним Судом (Касаційним господарським судом), які розміщені на сайті Судова влада України та є актуальними на час вчинення дії.

Матеріали з усуненням недоліків касаційної скарги слід подати в Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у встановлений цією ухвалою строк, а також надати суду докази надіслання копії цих матеріалів іншим учасникам справи.

Суд також вважає за необхідне звернути увагу скаржника на те, що неусунення названих недоліків або не в повному обсязі усунення недоліку протягом установленого строку матиме наслідок повернення касаційної скарги на підставі частини п`ятої статті 292 ГПК України, виходячи з вищенаведеного.

Враховуючи, що касаційна скарга містить недоліки, Суд вважає за необхідне залишити її без руху, а відтак, заявлені клопотання про зупинення виконання постанови апеляційного господарського суду та рішення господарського суду у справі №910/12128/23 до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, а також про проведення касаційного розгляду за участі представника Головного управління розглядатимуться після усунення недоліків касаційної скарги.

Керуючись статтями 7, 123, 174, 234, 235, 287, 290, 292 ГПК України, статтями 4, 8 Закону України «Про судовий збір», Верховний Суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві на рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 у справі №910/12128/23 - залишити без руху.

2. Надати Головному управлінню Державної казначейської служби України у м. Києві строк для усунення недоліків касаційної скарги тривалістю 10 днів з дня вручення копії цієї ухвали. Повідомити скаржника про можливість подати до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду документи про усунення недоліків через систему «Електронний суд» або поштою на адресу: м. Київ, вул. О. Копиленка, 6.

3. Роз`яснити Головному управлінню Державної казначейської служби України, що у разі невиконання у встановлений строк вимог цієї ухвали касаційну скаргу буде повернуто на підставі частини п`ятої статті 292 ГПК України.

4. Верховний Суд звертає увагу, що з введенням в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами» від 29.06.2023 № 3200-IX: передбачені процесуальні наслідки недотримання вимог статті 6 ГПК України; суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова