Постанова
від 22.10.2024 по справі 522/7683/20
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/472/24

Справа № 522/7683/20

Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.10.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Таварткіладзе О.М.,

суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2021 року по цивільній справі за позовом Першого заступника керівника Приморської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах Держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання незаконним свідоцтва, визнання недійсним договору, звільнення земельної ділянки,-

В С Т А Н О В И В:

У травні 2020 року перший заступник керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до Приморського районного суду м. Одеси до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Дмитра Сергійовича, Реєстраційної служби Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області з позовом про визнання незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання незаконним свідоцтва, визнання недійсним договору, звільнення земельної ділянки.

Позов обґрунтований тим, що 28 жовтня 2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та ТОВ «Берег-Трейд» укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого ТОВ «Берег-Трейд» прийняло у строкове платне користування земельну ділянку, площею - 3,8121 га., яка знаходиться за адресою - АДРЕСА_1 , для будівництва 18-поверхового житлового комплексу та благоустрою території.

19 січня 2011 року між ТОВ «Берег-Трейд» та Обслуговуючим кооперативом «Граніт» укладений договір, згідно з яким ОК «Граніт» отримав право на ведення робіт по будівництву житлового комплексу за адресою - АДРЕСА_1 . Право на ведення будівельних робіт надано за винагороду, що складає 3 746,08 кв. м. площі житлових приміщень у об`єкті, а також - 10% від загальної кількості машино-місць у паркінгу об`єкту.

У 2013 році комплекс багатоповерхових житлових будинків з підземними гаражами та вбудованими приміщеннями громадського призначення по АДРЕСА_1 прийнято в експлуатацію.

16 липня 2015 року Орендарем розірвано договір оренди земельної ділянки від 28 жовтня 2010 року та зазначена земельна ділянка, площею - 3,8121 га., передана Орендодавцю. Власником земельної ділянки є Одеська міська рада, яка у оренду чи постійне користування спірну земельну ділянку не передавала.

Під час здійснення слідчих дій у кримінальному провадженні № 42017160690000064 від 20.04.2017 року, зареєстрованого за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, тобто вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України, встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайнято земельну ділянку по АДРЕСА_1 , яка вільна від забудови, під автомобільну стоянку, металеві паркани, шлагбауми та асфальтове покриття.

Крім того, встановлено, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 24254767 від 08.09.2015 року державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Д.С. зареєстроване право власності на машино-місце АДРЕСА_2 , яке однак, не перебуває у житловому будинку, не було побудовано, як об`єкт нерухомості, а розташоване на земельній ділянці, без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номеру, тощо.

Позивач вказував, що державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніковим Д.С. прийнято рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень № 24254767 від 08.09.2015 року, а Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 видано свідоцтво № НОМЕР_1 від 10.09.2015 року про право власності на спірний об`єкт із порушенням вимог чинного законодавства.

Також, позивач зазначав, що незважаючи на те, що право власності за ОСОБА_1 було зареєстровано незаконно, останній на підставі договору купівлі-продажу № 172 від 21.02.2017 року продав зазначений вище об`єкт на користь ОСОБА_2 . На даний час ділянка, на якій розташоване машино-місце, використовується ОСОБА_2 , на ній розташований металевий навіс, використання спірного машино-місця для користування іншими особами перешкоджається встановленим шлагбаумом та охороною.

Оскільки Одеська міська рада будь-яких рішень щодо передачі земельної ділянки у власність (користування) не приймала, існуюча реєстрація права власності порушує права територіальної громади м. Одеси, як власника земельної ділянки, на якій розташоване спірне машино-місце, позивач звернувся з цим позовом до суду та просив суд:

1) визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Дмитра Сергійовича, індексний номер № 24254767 від 08.09.2015 року, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна машино-місце № НОМЕР_2 , площею - 14 кв. м., яке розташоване за адресою - АДРЕСА_1 ;

2) визнати незаконним свідоцтво про право власності, серія та номер: 43597899, видане 10.09.2015 року Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна машино-місце № НОМЕР_2 , площею - 14 кв. м., яке розташоване за адресою - АДРЕСА_1 ;

3) скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 11113116 про право власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою - АДРЕСА_1 ;

4) визнати недійсним договір купівлі-продажу № 172 від 21.02.2017 року машино-місця № 234, пл.14 кв.м., розташованого за адресою АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

5) скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 19123268 про право власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою - АДРЕСА_1 ;

6) зобов`язати ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку, площею - 14 кв. м., яка розташована за адресою - АДРЕСА_1 (машино-місце № НОМЕР_2 );

7) встановити порядок виконання рішення, відповідно до якого це рішення суду є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна № 721439251101, розташований за адресою - АДРЕСА_1 , у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно;

8) вирішити питання про розподіл судових витрат.

Протокольною ухвалою суду від 20.07.2020 року було розглянуто та задоволено клопотання представника прокуратури, виключено з кола відповідачів - Реєстраційну службу Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області та згідно ст. 55 ЦПК України залучено в якості правонаступника Державного реєстратора Управління державної реєстрації ГТУЮ в Одеській області Калашніка Д.С. - Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Одеса).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, заступник керівника Одеської обласної прокуратури подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2021 року та ухвали нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Будучи в розумінні ст. 128 ЦПК України належним повідомленими та обізнаними про судові засідання призначені на 20.12.2022 року на 14:30 год.,на 16.05.2023 року на 14:30 год., на 10.10.2023 року на 14:30 год., на 06.02.2024 року на 15:30 год., на 21.05.2024 року на 15:00 год., на 22.10.2024 року на 14:30 год. відповідачі не з`явились, про причини неявки суду не повідомили, заяв про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходило.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Оскільки явка учасників (відповідачів) до апеляційного суду не є обов`язковою, а відповідачі та їхні представники не з`явилися у судові засідання вшосте поспіль, крім того ними надані відзиви на апеляційну скаргу прокурора, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників (відповідачів), які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі Верховного Суду у справі № 361/8331/18.

Крім того, слід звернути увагу, що справа перебуває на розгляді в судах з травня 2020 року, а в апеляційному суді з липня 2021 року, тобто з перевищенням строків передбачених ст. ст. 210, 371 ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст.3 74 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно доч.1п.4ст.376ЦПК Українипідставами дляскасування судовогорішення повністюабо частковота ухваленнянового рішенняу відповіднійчастині абозміни судовогорішення є: порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності прокурором позовних вимог.

Однак, колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не погоджується, з огляду на наступне.

Матеріалами справи встановлено, що 28 жовтня 2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради (Орендодавець) та ТОВ «Берег-Трейд» (Орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого ТОВ «Берег-Трейд» прийняло у строкове, платне користування земельну ділянку площею 3,8121 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва 18-поверхового житлового комплексу та благоустрою території. Договір посвідчений приватним нотаріусом ОМНО Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 4004 (т. 1 а.с.13-17).

19 січня 2011 року між ТОВ «Берег-Трейд» та Обслуговуючим кооперативом «Граніт» укладений договір, згідно з яким Обслуговуючий кооператив «Граніт» отримав право на ведення робіт по будівництву житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с.18-21).

У 2013 році комплекс багатоповерхових житлових будинків з підземними гаражами та вбудованими приміщеннями громадського призначення по АДРЕСА_1 прийнято в експлуатацію.

16 липня 2015 року Орендарем ТОВ «Берег-Трейд» розірвано договір оренди земельної ділянки від 28 жовтня 2010 року та зазначена земельна ділянка площею 3,8121 га передана Орендодавцю, на підставі заяви генерального директора ТОВ «Берег-Трейд» ОСОБА_3 на ім`я голови Одеської міської ради ОСОБА_4 за вих. № 16/07 від 16 липня 2015 року (т. 1 а. с. 22).

На даний час власником земельної ділянки є Одеська міська рада, яка в оренду чи постійне користування спірну земельну ділянку не передавала.

У ході проведення слідчих дій у кримінальному провадженні № 42017160690000064 від 20 квітня 2017 року, зареєстрованого за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, тобто вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 197-1 КК України, встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайнято вільну від забудови земельну ділянку, орієнтованою площею 0,3838 га, яка розташована поблизу будинку за адресою: АДРЕСА_1 під автомобільну стоянку, металеві паркани, шлагбауми та асфальтове покриття.

Крім того, встановлено, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (№ 24254767 від 08 вересня 2015 року) державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Д.С. зареєстроване право власності на машино-місце АДРЕСА_2 .

Підставою для державної реєстрації права власності машино-місця № 234 стало свідоцтво про право власності, серія та номер 43597899,видане 10.09.2015рокуРеєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області.

Вказане свідоцтво було видане ОСОБА_1 на підставі договору про викуп паю на машино-місце та акту приймання-передачі машино-місця.

Однак, за умовами договору про порядок викупу паю на машино-місце від 18.08.2015 року, укладеного між ОК «Граніт» в особі його голови ОСОБА_1 та пайщиком ОСОБА_1 , кооператив зобов`язується по закінченню будівництва та отримання сертифікату відповідності, передати пайщикам розташовані вбудинку за адресою АДРЕСА_1 , машино-місця з № 140 по 285 номеру та документи, необхідні для оформлення права власності на машино-місця (т. 1 а. с. 54-57).

Тобто, ключовим моментом укладеного сторонами договору про викуп паю, є передача забудовником у власність пайщиків машино-місць, розташованих у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а не за його межами.

Машино-місце, яке є предметом спору, не перебуває у житловому будинку по АДРЕСА_1 , воно не було побудоване, як об`єкт нерухомості, а розташоване на земельній ділянці без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номеру тощо.

Крім того, відповідно висновку експерта судової земельно-технічної та земельно-оціночної експертизи № 17-2694/2695 від 26 лютого 2019 року, зробленої в межах кримінального провадження № 12015160020000062 від 20 квітня 2017 року у результаті зіставлення геодезичних даних на ПК, які містяться у технічній документації із землеустрою та технічних звітах на земельні ділянки ТОВ «Берег-Трейд» кадастровий номер 5110137500:43:001:0013 площею 3,8121 га, під автостоянкою площею 0,3838 га, встановлено, що фактичні межі земельної ділянки площею 0,3838 га під автостоянкою та розташовані на ній навіси не входять в межі земельної ділянки ТОВ «Берег-Трейд» кадастровий номер 5110137500:43:001:0013 площею 3,8121 га та повністю знаходяться за її межами (т. 1 а. с.30-43).

Також, відповідно до даних Приморської районної адміністрації Одеської міської ради (лист від 16 вересня 2018 року № 01-12/1744/1вих), даних Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (лист від 17 жовтня 2017 року № 0119/2491-09-01), даних Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (лист від 07 серпня 2019 року № 10-15-0.4-7059/2-19) вказане машино-місце не перебуває у житловому будинку, не було побудовано, як об`єкт нерухомості (відсутній фундамент, стіни, покрівля), а розташоване на земельній ділянці, без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номеру, тощо (т. 1 а. с. 23-29).

Таким чином, спірне машино-місце не є об`єктом нерухомого майна, не наділене індивідуальними ознаками, а тому не може бути об`єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації.

Так, частиною 1, 4 ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Слід зазначити, що низка інших нормативно-правових актів також містять визначення "нерухоме майно" та встановлюють його правовий статус. Однак, наведене у Кодексі визначення є узагальненим та характеризує нерухоме майно за трьома основними ознаками, які повинні бути притаманні тому чи іншому об`єкту при визначенні його належності до нерухомого майна, а саме:

розташування на земельній ділянці;

переміщення неможливе без його знецінення;

переміщення неможливе без зміни його призначення.

Відповідно до ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно дост.78ЗК Україниправо власностіна землю-це правоволодіти,користуватися ірозпоряджатися земельнимиділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставіКонституції України,цього Кодексу,а такожінших законів,що видаютьсявідповідно доних. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Відповідно до ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема у порядкувідведення земельнихділянок ізземель державноїта комунальноївласності.Сформовані земельніділянки підлягаютьдержавній реєстраціїу Державномуземельному кадастрі. Земельнаділянка вважаєтьсясформованою змоменту присвоєнняїй кадастровогономера. Формуванняземельних ділянок(крімвипадків,визначених участинах шостій-сьомій цієїстатті)здійснюється запроектами землеустроющодо відведенняземельних ділянок.Земельна ділянкаможе бутиоб`єктомцивільних праввиключно змоменту їїформування (крімвипадків суборенди,сервітуту щодочастин земельнихділянок)та державноїреєстрації прававласності нанеї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Відповідно дост.80ЗК Українисуб`єктамиправа власностіна землює: громадянита юридичніособи -на земліприватної власності; територіальнігромади,які реалізуютьце правобезпосередньо абочерез органимісцевого самоврядування,-на землікомунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Відповідно дост.83ЗК Україниземлі,які належатьна правівласності територіальнимгромадам єкомунальною власністю. Укомунальній власностіперебувають: а)усі землів межахнаселених пунктів,крім земельнихділянок приватноїта державноївласності; б)земельні ділянки,на якихрозташовані будівлі,споруди,інші об`єктинерухомого майнакомунальної власностінезалежно відмісця їхрозташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регламентований ст. 123 ЗК України.

Статтею 1 ЗУ „Про державний контроль за використанням та охороною земель визначено, що самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Відповідно дост.153ЗК Українивласник земельноїділянки абоземлекористувач можевимагати усуненнябудь-якихпорушень йогоправ наземлю,навіть якщоці порушенняне пов`язаніз позбавленнямправа володінняземельною ділянкою,і відшкодуваннязавданих збитків.Захист правгромадян таюридичних осібна земельніділянки здійснюєтьсяшляхом: а)визнання прав; б)відновлення стануземельної ділянки,який існувавдо порушенняправ,і запобіганнявчиненню дій,що порушуютьправа абостворюють небезпекупорушення прав; в)визнання угодинедійсною; г)визнання недійснимирішень органіввиконавчої владиабо органівмісцевого самоврядування; ґ)відшкодування заподіянихзбитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відповідно до ЗУ „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 4 наведеного вище Закону, державній реєстрації прав підлягають, зокрема речові права на нерухоме майно, похідні від права власності.

Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Машино-місце (на автостоянці або в гаражі) площа, необхідна для встановлення одного автомобіля, що складається із площі горизонтальної проекції нерухомого екіпажа з додаванням розривів наближення (захисних зон) до сусідніх екіпажів або будь-яких перешкод (ДБН В.2.3-15:2007. Автостоянки і гаражі для легкових автомобілів).

Відповідно до ст. 5 Закону, у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі.

Відповідно до ст. 77 Закону державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом об`єкт проводиться відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України щодо особи, яка здійснювала будівництво такого об`єкта (замовник будівництва), чи у випадку, передбаченому статтею 332 Цивільного кодексу України, - щодо особи, яка є власником закінченого будівництвом об`єкта, реконструкція якого проводилася, якщо інше не встановлено договором або законом.

Державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом об`єкт проводиться за наявності відомостей про його технічну інвентаризацію, про прийняття його в експлуатацію та про присвоєння такому об`єкту адреси (крім випадку проведення реконструкції об`єкта, що не має наслідком його поділ, виділ частки або об`єднання), отриманих державним реєстратором з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.

У разі коли закінчений будівництвом об`єкт у результаті нового будівництва є складовою частиною будинку, будівлі, споруди (квартира, гаражний бокс, машино-місце, інше житлове та нежитлове приміщення), яка після прийняття об`єкта в експлуатацію є самостійним об`єктом нерухомого майна, відомості про прийняття в експлуатації та про присвоєння адреси отримуються щодо будинку, будівлі або споруди, складовою частиною яких є такий об`єкт, а щодо відповідної складової частини будинку, будівлі, споруди - відомості про присвоєння адреси такій частині.

Відповідно до ст. 18 Закону державна реєстрація прав проводиться в такому порядку з урахуванням особливостей, визначених цим Законом:

1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв;

2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав;

3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв;

4) перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень;

5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав);

6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав;

7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником;

8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державна реєстрація прав на земельну ділянку проводиться виключно за наявності в Державному земельному кадастрі відомостей про зареєстровану земельну ділянку, а щодо новоствореного об`єкта нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, - виключно за наявності в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва відомостей про такий об`єкт.

Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, майбутні об`єкти нерухомості та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Відповідно до ст. 24 Закону в державній реєстрації прав може бути відмовлено, коли заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; у Державному реєстрі прав відсутні відомості про право власності/право користування земельною ділянкою замовника будівництва.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Відповідно до наведеного вище Закону та порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).

Оскільки спірне машино-місце не знаходиться в будинку, як то передбачено умовами договору про викуп пая, а розташоване на земельній ділянці, поза межами будинку, яка належить Одеській міській раді і нікому у користування не виділялася і не виділена в натурі, відсутні відомості про присвоєння кадастрового номеру та адреси, реєстратор повинен був відмовити у видачі свідоцтва про право власності та реєстрації такого майна, як нерухомого.

Таким чином, прокурором у відповідності до вимог ст. 76-80 ЦПК України доведено, що державну реєстрацію права власності на спірне машино-місце, як об`єкт нерухомого майна, проведено у порушення вимог чинного законодавства, оскільки фактично машино-місце розташоване не у будівлі, а на вільній від забудови земельній ділянці, яка належить територіальній громаді ОМР і нікому у користування не виділялася.

Колегія суддів не погоджується з висновком районного суду, що позивачем не доведено факту самовільного зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у зв`язку із відсутністю відповідного обвинувального вироку, який би набрав законної сили, за частиною першою статті 197-1 КК України, оскільки саме по собі встановлення вказаного факту не залежить від наявності обвинувального вироку суду, який з огляду на гіпотезу зазначеної норми права є обов`язковим лише у правовідносинах щодо відшкодування шкоди, завданої незаконним захопленням землі.

Висновки суду, що позивачем не надано достатніх доказів, на підставі яких можна було б встановити, що спірне машино-місце розташоване на земельній ділянці, яка належить ОМР не відповідають дійсності, оскільки і висновком експерта і матеріалами кримінального провадження і документами місцевого самоврядування встановлено, що спірне машино-місце розташоване не у житловому будинку, де за договором інвестування (викуп паю) воно має бути, а за межами будинку, на вільній від забудови земельній ділянці, яка нікому у користування не виділялась і належить територіальній громаді ОМР. Про вказане зазначає і сам ОСОБА_1 , вказуючи, що наразі вирішує питання з ОМР щодо передачі йому, як голові ОК «Шлях», в оренду спірної земельної ділянки, на якій розташована автостоянка з машино-місцями, що лише підтверджує той факт, що спірне машино-місце розташоване на неналежній ОСОБА_1 земельній ділянці.

Відмовляючи узадоволенні позову,суд вказував,що у ОСОБА_1 ,як уінвестора за договором про пайову участь у будівництві, майнове право на машино-місце виникло на підставі договору про викуп пая, даний договір не оскаржений та є чинним, а тому підстав для скасування свідоцтва про право власності та рішення державного реєстратора не має. Однак, колегія суддів звертає увагу, що за договором про викуп паю машино-місця від 18.08.2015 року, у ОСОБА_1 виникло майнове право на машино-місце, розташоване у будинку по АДРЕСА_1 , а не за його межами. Разом з тим, свідоцтво про право власності видано на машино-місце, яке розташоване не в будинку, а за межами будинку, на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді в. Одеси і яка повноважним органом ОМР в користування (оренду) не передавалась і у власність іншим особам не виділялась, тому прокурор і оскаржує дане свідоцтво та дії (рішення) реєстратора. Оскарження договору про викуп паю не призведе до захисту прав позивача, за захистом яких він звернувся з цим позовом до суду, а лише потягне за собою реальне порушення прав ОСОБА_1 , як інвестора за договором про викуп паю на машино-місце яке розташоване у будинку.

Крім того,незрозумілими єі висновкисуду першоїінстанції, що оскільки ОМР прийнято рішення від 07.12.2016 року про надання дозволу ОК «Шлях» на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для влаштування, експлуатації та обслуговування автостоянки, то безпідставними є доводи позивача про самовільне зайняття ОСОБА_1 земельної ділянки, оскільки наведене судом лише підтверджує той факт, що реєстрація в 2015 році спірного машино-місця за ОСОБА_1 здійснена без отримання останнім жодного правовстановлюючого документу на землю, яку відповідно він самовільно зайняв.

Крім того,посилаючись напостанову ВСвід 27.05.2020року у зазначеній справі, суд першої інстанції застосовує ст. 382 ЦК України, якою передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Проте, спірне машино-місце не є нежитловим приміщення та не перебуває у будинку, не є річчю, як самостійний об`єкт цивільних прав та не містить взагалі ознак нерухомого майна в розумінні ст.181 ЦК України.

Фактично спірне машино-місце перебуває на вільній від забудови земельній ділянці, яка не має кадастрового номеру, її межі не встановлені в установленому законом порядку, відомості щодо неї не внесені до Державного земельного кадастру, фундаменту, стін, покрівлі, об`єкт не містить.

Єдиний критерій, який може ідентифікувати машино-місця для їх користувачів, це здійснена фарбою їх нумерація на асфальті. Межі машино-місць не встановлювалися повноважними органами, тобто фактично така нумерація та її межі встановлені безпосередньо самим відповідачем ОСОБА_1 , про що останній і не заперечує.

З цих же підстав незрозумілими є висновки суду, що знесення машино-місця є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення особи до відповідальності, оскільки паркомісце, на яке здійснена реєстрація права власності, не є річчю та об`єктом нерухомості, у зв`язку з чим прокурором і заявлено вимогу про звільнення земельної ділянки, що не є тотожною знесенню.

В рішенні суду вказано, що до складу прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку можуть входити, зокрема спеціальні обладнані майданчики для паркування автомобілів, що належать мешканцям будинку, в`їзди та виїзди підземних гаражів і автостоянок (у разі їх наявності). Разом з тим, наведене надається його мешканцям у користування, а не на праві власності, оскільки не є об`єктом нерухомого майна, а є предметом/об`єктом загального користування.

Крім того, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, що невизначеність в натурі прибудинкової території (кому вона належить) має наслідком недоведеності позивачем порушеного права, оскільки як вже зазначалося, з урахуванням наведених вище доказів, земельна ділянка на якій розташована автостоянка, спірне машино-місце, є землею комунальної власності та належить територіальній громаді м. Одеси, тобто ОМР, в особі якої звернувся з цим позовом прокурор.

Посилаючись на ст. 2 ЗУ «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», суд також вказував, що позивач не довів, що спірне машино-місце не входить до комплексу багатоквартирних будівель.

Однак, колегія суддів з таким висновком не погоджується.

Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» об`єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машино-місце тощо) в об`єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Об`єкт будівництва-будівля,споруда абокомплекс споруд,будівництво якихорганізує забудовникта фінансуваннябудівництва якихздійснює управительза рахунокотриманих вуправління коштів.

Споруди - це будівельні системи, пов`язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.

Будівлі це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несучо-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин, рослин, а також предметів.

Спірне машино-місце не є вбудованою або побудованою спорудою, не знаходиться в будівлі, а є територією біля будинку на землях комунальної власності, яка у встановленому законом порядку нікому в оренду не передавалась і у власність не виділялась, з виконаною на власний розсуд і волевиявлення відповідача ОСОБА_1 розміткою на асфальті та нумерацією, а тому не може вважатись самостійним об`єктом цивільних прав, і, як слідство, не підлягає державній реєстрації.

Крім того, колегія суддів критично відноситься до висновків суду першої інстанції, що законом не передбачено обов`язку здійснення перевірки державним реєстратором місця розташування нерухомого майна, чи з`ясування наявності або відсутності кадастрового номеру земельної ділянки, на якій розташоване таке майно, оскільки для встановлення факту того, що машино-місце не є об`єктом нерухомого майна достатньо вивчити дані технічного паспорту. Перед реєстрацією права власності реєстратор перевіряє документи на підставі яких у особи виникло це право. З`ясувавши, що в технічному паспорті на спірне машино-місце відсутні характеристики машино-місця, як нерухомого майна, зокрема відсутній фундамент, стіни, тощо, державний реєстратор повинен був відмовити у державній реєстрації, однак в порушення вимог закону таку реєстрацію провів.

Тобто, установивши, що ОСОБА_1 до заяви про реєстрацію права власності на машино-місце, яке не перебуває в будинку, додав документи, що не свідчать про законність підстав для набуття ним права на зазначену земельну ділянку, державний реєстратор зобов`язаний був відмовити у державній реєстрації.

Разом зтим,незважаючи нате,що правовласності за ОСОБА_1 зареєстроване без достатніх правових підстав, останній на підставі договору купівлі-продажу в реєстрі за № 172 від 21.02.2017 року продав зазначений об`єкт ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 64).

Право на оспорювання договору купівлі-продажу має також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно ч. 1 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.

Відповідно до статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Відповідно дост.202ЦК Україниправочином єдія особи,спрямована нанабуття,зміну абоприпинення цивільнихправ таобов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно дост.215ЦК Українипідставою недійсностіправочину єнедодержання вмомент вчиненняправочину стороною(сторонами)вимог,які встановленічастинами першою третьою,п`ятоюта шостоюстатті 203цього Кодексу. Недійснимє правочин,якщо йогонедійсність встановленазаконом (нікчемнийправочин).У цьомуразі визнаннятакого правочинунедійсним судомне вимагається. Увипадках,встановлених цимКодексом,нікчемний правочинможе бутивизнаний судомдійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно доч.1,5ст.216ЦК Українинедійсний правочинне створюєюридичних наслідків,крім тих,що пов`язаніз йогонедійсністю. Уразі недійсностіправочину кожнаіз сторінзобов`язанаповернути другійстороні унатурі все,що вонаодержала навиконання цьогоправочину,а вразі неможливостітакого повернення,зокрема тоді,коли одержанеполягає укористуванні майном,виконаній роботі,наданій послузі,-відшкодувати вартістьтого,що одержано,за цінами,які існуютьна моментвідшкодування.Вимога прозастосування наслідківнедійсності нікчемногоправочину можебути пред`явленабудь-якоюзаінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Оскільки ОСОБА_1 набув право власності на машино-місце, яке розташоване на земельній ділянці територіальної громади ОМР незаконно, то укладений ним договір купівлі продажу є недійсним.

Щодо висновків суду про неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушених прав, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Предметом оскарження у цій справі є рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на машино-місце за відповідачем ОСОБА_1 .

Прокурор вважав, що вказане рішення державного реєстратора прийнято з порушенням вимог містобудівного законодавства, оскільки надані реєстратору документи не відповідали вимогам законодавства та спірним рішенням фактично легалізовано самочинне захоплення земельної ділянки, що перебуває у власності територіальної громади.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від

29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц (провадження № 14-545цс19).

Необхідність звернення до суду із розглядуваним позовом в інтересах Одеської міської ради прокурор обґрунтував порушенням прав міської ради як власника земельної ділянки, на якій розміщено машино-місце, яке за рішенням державного реєстратора відповідач набув у власність.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Враховуючи зазначене та з огляду на обставини цієї справи, не ґрунтуються на вимогах закону посилання районного суду про неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушених прав та відсутність правових підстав для застосування приписів статті 212 ЗК України.

Щодо повноважень прокурора, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 3 ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури покладено обов`язок представництва інтересів держави в суді у виключних випадках в порядку, що визначені законом.

Згідно ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно ч. 4 ст. 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбаченихстаттею 185цього Кодексу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі

№ 912/2385/18 зроблено висновок про те, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Таким чином, сам факт не звернення до суду уповноваженого органу може свідчити про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави.

Установивши, що військовою прокуратурою Південного регіону України листом від 08 серпня 2018 року № 06/3-555-вих18 було повідомлено Одеську міську раду про зазначені порушення законодавства і остання отримала вказаний лист 04 вересня 2018 року за вх. № 02.2-15/713, проте не здійснила юридично значимих дій для захист прав територіальної громади, у прокурора виникли обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради.

Щодо суб`єктного складу відповідачів.

Спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача особою, за якою зареєстровано право власності на ці об`єкти нерухомого майна. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру, а тому такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис.

Зазначений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 820/4524/18, від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 04 квітня 2018 року у справі № 817/1048/16.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України), до яких звернуті матеріально-правові вимоги позивача. Отже, можливість інших суб`єктів, зокрема посадових осіб, у тому числі державних реєстраторів, брати участь у цивільному процесі в якості позивачів і відповідачів у цивільному процесі обмежена.

Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39)).

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц(пункт 31.4), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).

Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі№ 823/2042/16(п. 36)). Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь у такому спорі реєстратора, як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні своїх прав) не змінює приватноправового характеру спору.

Спір у позивача виник саме з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 щодо законності набуття ними права власності на земельну ділянку та правомірності дій останніх щодо реєстрації за ними такого права, тому належними відповідачами будуть саме вони.

Верховний Суд у наведеній постанові вказав, що фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не нотаріус, державний реєстратор, орган державної реєстрації тощо.

Таким чином, позовні вимогипро визнаннянезаконною таскасування державноїреєстрації прававласності наземельну ділянкуне можутьбути звернені до Південного міжрегіональногоуправління Міністерстваюстиції (м.Одеса),яке позивач визначив співвідповідачем, а тому позовні вимоги до цієї державної установи підлягають залишенню без задоволення.

Державний реєстратор, так само як і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі чи не був.

Щодо позовної вимоги про скасування запису державного реєстратора про право власності.

За змістом цивільного права правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц).

За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон України № 1952) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

У частині другій статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній до 16.01.2020) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Однак згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції.

Так, відповідно до частини третьої статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній із 16.01.2020 року з урахуванням змін, внесених на час розгляду справи апеляційним судом).

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні правачи обтяженняповертаються устан,що існувавдо відповідноїдержавної реєстрації,шляхом державноїреєстрації змінчи набуттятаких речовихправ,обтяжень речовихправ,що здійснюєтьсядержавним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно допункту 1частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Тобто,у разіякщо на підставісудового рішенняскасовано рішення державногореєстратора продержавну реєстраціюречових правна нерухомемайно таїх обтяженьабо визнані недійсними чискасовані документи,на підставіяких проведенодержавну реєстраціюправ,або скасованодержавну реєстраціюправ, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

Отже, за змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16.01.2020 цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 23.06.2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 року у справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 року у справі № 910/8387/19, від 20.08.2020 року у справі № 916/2464/19.

За таких обставин, у задоволенні вимог позивача про скасування запису державного реєстратора про право власності слід відмовити.

Щодо позовної давності, заявленої представником ОСОБА_1 .

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК України).

Позовна давність застосовуються судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 61-20952св19).

Колегія суддів звертає увагу, що предметом спору є звільнення земельної ділянки, яку неправомірно займає відповідач ОСОБА_1 , розмістивши на ній автостоянку. Власником спірної земельної ділянки є територіальна громада ОМР, яка у власність чи користування земельну ділянку ОСОБА_1 не передавала.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 в справі № 653/1096/16 наголосила, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

При цьому,відповідно донаведеної вищепостанови ВПВС,позовна давністьпоширюється на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, а на позови про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується.

Для вирішення питання чи застосовується до вказаних правовідносин позовна давність, необхідно з`ясувати, до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного належить поданий прокурором позов.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Матеріалами справи встановлено, що власником земельної ділянки є територіальна громада ОМР в силу закону, яка спірну земельну ділянку у власність чи користування ОСОБА_1 не передавала, договору оренди з останнім не укладала.

Рішенням ОМР від 07.12.2016 року (т. 1 а. с. 212), на яке посилається відповідач, ОСОБА_1 , як голові ОК «Шлях» було надано лише дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, загальною орієнтованою площею 0,6886 га, для влаштування, експлуатації та обслуговування автостоянки, та земельної ділянки, орієнтованою площею 0,0222 га для експлуатації та обслуговування автомийки, за адресою: АДРЕСА_3 .

Цим же рішенням було зобов`язано ОК «Шлях» після формуванняземельної ділянки надати до виконавчого органу Одеської міської ради щодо забезпечення реалізації повноважень ОМР у галузі земельних відносин розроблений та погоджений у встановленому законом порядку проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Крім того, цим рішенням було попереджено, що у разі невиконання пункту 2 цього рішення (вищенаведений абзац) ОМР має право в односторонньому порядку визнати це рішення таким, що втратило чинність без відшкодування замовнику витрат, пов`язаних з розробкою землевпорядної документації щодо відведення земельної ділянки.

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів, того що ОСОБА_1 розроблювався проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, що вказані земельні ділянки сформовані і зареєстровані в Державному земельному кадастрі як об`єкти цивільних прав, що їм присвоєно кадастровий номер та що ОМР затвердила проект землеустроющодо відведення у власність чи користування ОСОБА_1 земельної ділянки та таке право останній зареєстрував за собою у державному реєстрі.

Таким чином рішення ОМР від 07.12.2016 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не є тотожним рішенню про надання земельної ділянки у власність, користування чи оренду.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 не є і ніколи не був власником та користувачем спірної земельної ділянки, у зв`язку з чим наведене лише ще раз доводить те, що останній самовільно зайняв земельну ділянку, яка належить ОМР під автостоянку, розмістив на ній машино-місця та на підставі незаконного свідоцтва зареєстрував за собою право власності на машино-місця як на об`єкт нерухомого майна, який в дійсності таким не являється та відчужив його на користь іншої особи.

Оскільки, колегія суддів дійшла до висновку, що машино-місце не є об`єктом нерухомого майна, і правовстановлюючі документи на нього є незаконними, тому ОМР вправі вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, шляхом звільнення її від машино-місць. Таким чином, позов є негаторним, оскільки власник земельної ділянки - ОМР не втрачала права володіння земельною ділянкою, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовувала чи використовує інша особа.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, а тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

Щодо сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Право держави повернути самовільну зайняту земельну ділянку передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи закону є доступними, чіткими та передбачуваними.

Звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням комунального майна відповідно до загальних інтересів територіальної громади.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Отже, колегія суддів вважає, що зобов`язання ОСОБА_2 звільнити спірну земельну ділянку не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.

Щодо вимог позивача про встановлення порядку виконання рішення.

Відповідно до частини 1, 2 статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

За положеннями частини 1, 3 статті 435 ЦПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Аналіз норм статті 435 ЦПК України дає підстави для висновку, що суд може змінити чи встановити спосіб і порядок виконання судового рішення лише у виняткових випадках, за наявності обставин, що ускладнюють його виконання за умови надання достатніх доказів наявності таких обставин.

Поняття «спосіб» і «порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке реалізується у виконавчому провадженні. Вони означають визначену рішенням суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем. Спосіб виконання судового рішення це спосіб реалізації та здійснення способу захисту, встановленого статтею 16 ЦК України. Під зміною способу виконання рішення суду необхідно розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення суду у разі неможливості його виконання у раніше встановлений спосіб.

Отже, при вирішенні питання про встановлення нового способу виконання рішення суд повинен з`ясувати обставини, що свідчать про абсолютну неможливість виконання рішення суду раніше встановленим способом.

Задоволення відповідної заяви є можливим лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають можливість виконання рішення.

Така правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 10.06.2019 року у справі № 350/426/16-ц, від 05.09.2018 року у справі № 2-749/11/2229.

Відповідно до ст..2 ч.1 п.1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній з 16 січня 2020 року, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно достатті 26Закону відомостіпро речовіправа,обтяження речовихправ,внесені доДержавного реєструправ,не підлягаютьскасуванню та/абовилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченомупунктом 1частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Відповідно ст.11Закону державнийреєстратор самостійноприймає рішенняза результатомрозгляду заяву сферідержавної реєстраціїправ. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Відповідно до ст. 27 ч. 1 п. 9 Закону державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставісудового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості.

Таким чином рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, визнання незаконним свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору-купівлі продажу є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 іОСОБА_1 та для проведення державної реєстрації про припинення речових прав у Державному реєстрі, а тому необхідності у встановленні порядку виконання цього рішення, не має.

Таким чином апеляційна скарга Одеської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на машино-місце за ОСОБА_1 , визнання незаконним свідоцтва про право власності на спірне машино-місце, визнання недійсним договору-купівлі продажу спірного машино-місця між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тазобов`язання ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку площею 14 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (машино-місце 234). У задоволенні решти вимог слід відмовити.

Така позиція Одеського апеляційного суду за повністю аналогічних обставин підтримана Верховним Судом у постанові від 16.07.2024 року у справі № 522/17696/20.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Таким чином, необхідно змінити розподіл судових витрат.

На підставі ст. ст. 133, 141 ЦПК України, у зв`язку із частковим задоволенням позову (на 67%), підлягає стягненню в рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Одеської обласної прокуратури документально підтверджений, сплачений судовий збір за подання позову у розмірі - 12 612 грн (т. 1 а. с. 1) та апеляційної скарги у розмірі - 18 918 грн (т. 2 а. с. 79), що разом становить - 31 530 грн, у розмірі 21 125,10 грн, виходячи з (31 530,00 грн * 67%), тобто з кожного по 10 562,55 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Одеської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10червня2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов Першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Дмитра Сергійовича, індексний номер № 24254767 від 08.09.2015 року, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна машино-місце № НОМЕР_2 , площею - 14 кв. м., яке розташоване за адресою - АДРЕСА_1 .

Визнати незаконним свідоцтво про право власності, серія та номер: 43597899, видане 10.09.2015 року Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна машино-місце № НОМЕР_2 , площею - 14 кв. м., яке розташоване за адресою - АДРЕСА_1 .

Визнатинедійсним договір купівлі-продажу № 172 від 21.02.2017 року машино-місця № 234, пл. 14 кв. м., розташованого за адресою АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Зобов`язати ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку, площею - 14 кв. м., яка розташована за адресою - АДРЕСА_4 ).

У задоволенні решти вимог відмовити.

Стягнути в рівних частках з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) на користь Одеської обласної прокуратури (м. Одеса, вул. Пушкінська, 3, код ЄДРПОУ: 03528552, код класифікації доходів бюджету 22030101, р/р UA808201720343100002000000564) судовий збір у загальному розмірі 21 125 (двадцять одна тисяча сто двадцять п`ять) грн 10 коп., тобто з кожного по 10 562 (десять тисяч п`ятсот шістдесят дві) грн 55 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 29.10.2024 року

Головуючий: О.М. Таварткіладзе

Судді: А.П. Заїкін

С.О.Погорєлова

СудОдеський апеляційний суд
Дата ухвалення рішення22.10.2024
Оприлюднено08.11.2024
Номер документу122853450
СудочинствоЦивільне
КатегоріяСправи позовного провадження Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них: про приватну власність, з них: щодо визнання незаконним акта, що порушує право власності

Судовий реєстр по справі —522/7683/20

Постанова від 22.10.2024

Цивільне

Одеський апеляційний суд

Таварткіладзе О. М.

Ухвала від 21.02.2022

Цивільне

Одеський апеляційний суд

Таварткіладзе О. М.

Ухвала від 01.09.2021

Цивільне

Одеський апеляційний суд

Таварткіладзе О. М.

Ухвала від 01.09.2021

Цивільне

Одеський апеляційний суд

Таварткіладзе О. М.

Рішення від 10.06.2021

Цивільне

Приморський районний суд м.Одеси

Домусчі Л. В.

Рішення від 10.06.2021

Цивільне

Приморський районний суд м.Одеси

Домусчі Л. В.

Ухвала від 24.03.2021

Цивільне

Приморський районний суд м.Одеси

Домусчі Л. В.

Ухвала від 16.09.2020

Цивільне

Приморський районний суд м.Одеси

Домусчі Л. В.

Ухвала від 16.09.2020

Цивільне

Приморський районний суд м.Одеси

Домусчі Л. В.

Ухвала від 14.09.2020

Цивільне

Приморський районний суд м.Одеси

Домусчі Л. В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні