Ухвала

від 07.11.2024 по справі 460/9111/23

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

07 листопада 2024 року

м. Київ

справа №460/9111/23

адміністративне провадження № К/990/39719/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Білак М.В.,

суддів: Жука А.В., Губської О.А.,

перевіривши касаційну скаргу Державної служби України з питань праці на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2024 року у справі №460/9111/23 за позовом ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Рівненській області, Державної служби України з питань праці про визнання протиправним та скасування наказу,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Держпраці у Рівненській області, Державної служби України з питань праці, у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з питань праці №40-КТ від 08 березня 2023 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління Держпраці у Рівненській області та поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Держпраці у Рівненській області;

- стягнути з Управління Держпраці у Рівненській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 09 березня 2023 року.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ Державної служби України з питань праці від 08 березня 2023 року №40-КТ «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Держпраці у Рівненській області з 09 березня 2023 року. Зобов`язано нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу за період починаючи з 09 березня 2023 року. Стягнуто з Управління Держпраці у Рівненській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період починаючи з 09 березня 2023 року.

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року про внесення виправлень та не змінюючи при цьому змісту та суті рішення, виправлено описку в резолютивній частині рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року у справі №460/9111/23, та викладено резолютивну частину рішення суду в наступній редакції:

«Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної служби України з питань праці та Управління Держпраці у Рівненській області про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку задоволено повністю.

Визнано протиправним та скасовано наказ голови Державної служби України з питань праці від 08 березня 2023 року №40-КТ «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Держпраці у Рівненській області з 09 березня 2023 року.

Стягнуто з Управління Держпраці у Рівненській області (вул. Лермонтова 7, м. Рівне, 33023, ЄДРПОУ: 39780243) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 09 березня 2023 року по 01 квітня 2024 року у розмірі 329 532 (триста двадцять дев`ять тисяч п`ятсот тридцять дві) грн 86 коп.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Держпраці у Рівненській області та стягнення на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 26070 (двадцять шість тисяч сімдесят) грн підлягає негайному виконанню».

Справа розглянута судом першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2024 року апеляційні скарги Управління Держпраці у Рівненській області, Державної служби України з питань праці залишено без задоволення. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року у справі № 460/9111/23 - без змін.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішення, Державна служба України з питань праці звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2024 року касаційну скаргу повернуто особі, яка її подала на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з незазначенням у касаційній скарзі належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень.

18 жовтня 2024 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» повторно надійшла касаційна скарга Державної служби України з питань праці на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2024 року у справі №460/9111/23. Заявник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі аналізу доводів касаційної скарги та доданих до неї матеріалів, Суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження з таких підстав.

Положеннями пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України та статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 вересня 2016 року № 1402-VIII гарантовано право особи на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Водночас пунктом 2 частини п`ятої цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Наведене означає, що положеннями пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України передбачено можливість перегляду, як виняток, судового рішення, що не підлягає касаційному оскарженню судом касаційної інстанції у разі, якщо заявником зазначені випадки, передбачені підпунктами «а» - «г» цієї норми та викладені підстави, визначені частиною четвертою статті 328 КАС України.

Як вбачається з рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року, зазначену справу судом розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, а відтак вона може бути оскаржена до Верховного Суду лише за наявності обставин, наведених у підпунктах «а»-«г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Доведення зазначених обставин та, відповідно, права на касаційне оскарження судових рішень у справах незначної складності або розглянутих в порядку спрощеного позовного провадження, покладається на особу, яка подає касаційну скаргу.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.

Проте, заявником не вказано таких обставин та не обґрунтовано в чому полягає фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.

Верховний Суд зазначає, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.

Касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв.

Не наведено в касаційній скарзі скаржником і обґрунтувань щодо винятковості цієї справи для позивача.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що суд першої інстанції, не врахувавши вимоги статті 257 КАС України, розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження, та не взяв до уваги вимоги статті 12 КАС України.

Відповідно до частини першої статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Частина друга цієї статті передбачає, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

За частиною третьою статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Водночас, згідно із частиною четвертою статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Такі самі положення містить також частини четверта статті 12 КАС, яку, окрім того, доповнено також пунктами 5 і 6 згідно із законами України від 13 березня 2018 року № 2325-VIII і від 13 травня 2020 року № 590-IX відповідно ( 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років»; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу).

Водночас відповідно до частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо: 1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище; 2) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 3) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 4) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію; 6) оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 7) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження; 8) типові справи; 9) оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині; 10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження; 11) перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.

Згідно із частиною п`ятою статті 12 КАС України умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.

Колегія суддів зазначає, що ця справа не належить до справ незначної складності у значенні частини шостої статті 12 КАС України. Проте, віднесення її до цієї «категорії» не дає достатніх підстав вважати, що її розгляд мав відбуватися виключно за правилами загального позовного провадження.

Водночас, тільки те, що ця справа не є справою незначної складності ще не визначає процедури її розгляду (тобто за правилами загального позовного провадження). Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС України, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження немає. Тобто за відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження (відповідно до частини другої статті 257 КАС України).

Аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами першої та апеляційної інстанцій обставинам цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах «а» - «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Щодо посилання відповідача на підстави касаційного оскарження, визначені у частині четвертій статті 328 КАС України, Суд зазначає, що передумовою для перевірки наявності підстав касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій, встановлених пунктами 1-4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу у справі незначної складності, є наявність обставин, визначених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

З огляду на зазначене та враховуючи, що заявник, оскаржуючи судове рішення у цій справі, не обґрунтував наявності випадків для відкриття касаційного провадження, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, підстави перевірки інших доводів касаційної скарги відсутні.

Фактично доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, переоцінки доказів та неповного з`ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість перегляду судового рішення з цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України.

Слід зазначити, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що Управління Держпраці у Рівненській області в порушення вимог частини другої статті 77 КАС України не довів правомірність своїх дій та рішень, які є предметом оскарження у справі, а тому спірний наказ про звільнення позивача з державної служби не відповідає критеріям, встановлених у статті 2 КАС України, є протиправним та підлягає скасуванню.

Судами попередніх інстанцій, з посиланням на положення статті 87 Закону України «Про державну службу» та практику Верховного Суду, було констатовано, що фактично відбулась реорганізація територіальних органів Державної служби з питань праці - Управління Держпраці у Волинській області, Управління Держпраці у Закарпатській області, Головного управління Держпраці у Львівській області, Управління Держпраці у Рівненській області як юридичних осіб публічного права шляхом злиття у Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, а не їх ліквідація. Тому відповідач мав одночасно з попередженням про звільнення запропонувати позивачу іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому позивач мав переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Звільнення позивача за даних обставин мало відбутись лише за відсутності можливості запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачу після повідомлення про наступне звільнення пропонувався перелік вакантних посад.

Проте наданий відповідачем перелік посад не містив інформації щодо істотних умов праці, а саме: в якому саме територіальному органі Держпраці (або ж його апараті) відкриті запропоновані посади; де саме (в якому населеному пункті) розташоване робоче місце, які функціональні обов`язки має виконувати працівник, які кваліфікаційні вимоги ставляться до такого працівника, які умови оплати праці, розпорядок дня, тощо. Суди також зазначили: про відсутність даних щодо категорії державної служби у запропонованих вакансіях та відсутності будь-яких даних щодо того, чи є зазначені вакансії рівнозначними посаді, з якої позивача було звільнено; про відсутність даних щодо дати, на яку такі вакансії були відкриті, а також інформації, чи були відкриті такі вакансії та/або з`явились нові саме на момент звільнення позивача; про те, що наданий список вакансій є вичерпним та відсутні будь-які інші вакансії, які б відповідали вимогам частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», в Держпраці чи його територіальних органах на момент звільнення позивача.

Водночас, за твердженням позивача, на момент його звільнення була вакантна посада заступника начальника Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, яка за своїми функціональними обов`язками та категорією державної служби була рівнозначною тієї, з якої позивача звільнено. Такі твердження відповідачами спростовано не було. Проте, така посада позивачу не пропонувалась, що Управлінням Держпраці у Рівненській області не заперечувалося.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Управлінням Держпраці у Рівненській області не доведено те, що позивачу перед звільненням було запропоновано усі вакантні рівнозначні посади державної служби або, як виняток, нижчі посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей позивача, які були відкриті в Держпраці та його територіальних органах на час звільнення позивача, що свідчить про недотримання відповідачем вимог частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» та відповідних норм КЗпП України.

Колегія суддів також звертає увагу заявника на те, що у постановах від 12 грудня 2023 року у справі №140/8173/22, від 12 квітня 2023 року у справі № 340/1791/22, Верховний Суд указував, що у випадку звільнення державного службовця в разі реорганізації державного органу, що є підставою для звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», суб`єкт призначення/керівник державної служби повинен запропонувати державному службовцеві, попередженого про звільнення посади, усі вакантні посади (за умови, що такі є), на які можна було б його перевести.

Висновок щодо застосування частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» висловлений Верховним Судом, зокрема, в постановах від 31 січня 2024 року у справі №300/2836/22, від 11 травня 2023 року у справі №380/9574/21, від 12 жовтня 2023 року у справі №380/10238/21, від 02 листопада 2023 року у справі №380/9055/22, від 23 лютого 2023 року у справі №140/9066/21 та інших.

Також у постанові Верховного Суду від 31 липня 2024 року у справі № 300/5313/22 висловлено правову позицію, що ліквідація державного органу (як підстава для припинення державної служби) пов`язується не тільки з виданням відповідного розпорядчого акта про ліквідацію юридичної особи [публічного права], але також з тим, що держава відмовляється від виконання певних завдань і функцій або ж передає їх (чи залишає їх) іншому державному органу (приміром, для недопущення дублювання повноважень державних органів). Іншими словами, ліквідація юридичної особи публічного права - навіть якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є відповідний запис - не тотожне за змістом і юридичним наслідками ліквідації державного органу, який, між тим, може мати статус юридичної особи, яка за порядком утворення належить до юридичних осіб публічного права.

Злиття кількох державних органів в один й наділення цього новоутвореного (в результаті такого способу реорганізації) державного органу по суті тими самими владними повноваженнями, які мали ті органи, які злилися в один, не означає, що припинені (шляхом злиття) державні органи ліквідовані інституційно. У такий спосіб вони набули нової «форми», але їх «сутність», яка виявляється у завданнях і функціях у визначеній сфері правовідносин, залишилися ті самі. Звідси й робиться висновок, що державний орган (зокрема й місцевого рівня, як-от у цій справі) не ліквідований, а реорганізований.

Суд враховує положення, що містяться в Рекомендаціях № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження.

Відповідно до частини «с» статті 7 вказаних Рекомендацій скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад, справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 328, 333 КАС України,

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державної служби України з питань праці на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2024 року у справі №460/9111/23 за позовом ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Рівненській області, Державної служби України з питань праці про визнання протиправним та скасування наказу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

Судді М.В. Білак

А.В. Жук

О.А. Губська