Рішення

від 31.10.2024 по справі 911/1370/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.10.2024м. ДніпроСправа № 911/1370/24

Господарський суд Дніпропетровської області

у складі судді Дупляка С.А.,

за участю секретаря судового засідання Євтушенка Д.Є.,

представників учасників справи:

від позивача: Кривошея К.О., Поліщук О.В.,

від відповідача-1: не з`явились,

від відповідача-2: Войтенко К.В.,

дослідивши матеріали справи №911/1370/24

за позовом Головного управління ДПС у Дніпропетровській області

до

1. Товариства з обмеженою відповідальністю "НЕРІДОН",

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЮКСІОН ТРЕЙД"

про визнання договору недійсним,

в с т а н о в и в:

1. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

Головне управління ДПС у Дніпропетровській області (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовною заявою, сформованою в системі «Електронний суд», до Товариства з обмеженою відповідальністю "НЕРІДОН" (далі - відповідач-1) та до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЮКСІОН ТРЕЙД" (далі - відповідач-2), у якій позивач просить суд визнати договір купівлі-продажу від 17.10.2022 №1710/1-2022 про продаж цілісного майнового комплексу, укладений між відповідачами 1, 2, недійсним.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 03.06.2024 позовну заяву з доданими до неї документами передано за підсудністю до Господарського суду Дніпропетровської області.

Станом на 31.10.2024 ухвала Господарського суду Київської області не оскаржувалася в апеляційному порядку.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №911/1370/24 визначено суддю ДУПЛЯКА Степана Анатолійовича, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.07.2024.

Ухвалою від 12.07.2024 позов залишено без руху. 15.07.2024 виявлені судом недоліки позивачем були усунуті. Ухвалою від 22.07.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 21.08.2024.

Через відділ документального забезпечення 16.08.2024 від відповідача-2 надійшов відзив, у якому відповідач-2 просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою від 21.08.2024 підготовче провадження продовжено, підготовче засідання відкладено до 18.09.2024.

Через відділ документального забезпечення 22.08.2024 від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача-2, а 18.09.2024 - додаткові письмові пояснення у справі. У вказаних документах позивач наполягає на задоволенні позовних вимог.

За результатами судового засідання 18.09.2024 оголошено перерву до 03.10.2024.

Ухвалою від 03.10.2024 підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду по суті на 17.10.2024.

Через відділ документального забезпечення 15.10.2024 від позивача надійшли письмові пояснення по суті позовних вимог.

Через відділ документального забезпечення 16.10.2024 від відповідача-2 надійшли письмові пояснення по суті позовних вимог.

За результатами судового засідання 03.10.2024 оголошено перерву до 31.10.2024.

В судовому засіданні 31.10.2024 представники позивача надали пояснення у справі, відповіли на запитання суду та наполягали на задоволенні позовних вимог.

Відповідач-1 явку представників в судове засідання не забезпечив, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином.

Представник відповідача-2 у судовому засідання проти задоволення позовних вимог заперечив.

Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийняв рішення у справі.

З урахуванням режиму воєнного стану та можливості повітряної тривоги в місті Дніпрі у Господарському суді Дніпропетровської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. Відтак, справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.

Стислий виклад позиції позивача

На думку позивача, оскаржуваний ним (позивачем) договір суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки спрямований на безпідставне формування податкового кредиту з податку на додану вартість та ухилення від сплати податків.

Стислий виклад позиції відповідача-2

Відповідач-2 вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, оскільки оскаржуваним позивачем договором не були порушені права позивача та інтереси держави і суспільства.

2. ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

Суд встановив, що 17.10.2022 між відповідачем-2 (далі відповідач-2, продавець) та відповідачем-1 (далі відповідач-1, покупець) був укладений договір купівлі-продажу №1710/1-2022 (далі - договір), відповідно до п. 1.1 умов якого продавець зобов`язується передати, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити об`єкт (цілісний майновий комплекс) в порядку та на умовах, визначених цим договором.

Вартість об`єкта за договором складає 310.800.000,00 грн, у т.ч. 51.800.000,00 грн (п. 2.2 договору).

Відповідно до п. 9.1 цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором.

Позивачем до справи долучено акт приймання-передачі від 20.10.2022, який складений між відповідачем-1 та відповідачем-2 і свідчить про передачу продавцем покупцю товару на загальну суму 310.000.000,00 грн, у т.ч. ПДВ 51.800.000,00 грн.

Позивач надав податкову накладну від 20.10.2022 за №1, з якої вбачається, що загальна сума коштів, які підлягають сплаті, з урахуванням податку на додану вартість становить 310.800.000,00 грн, загальна сума податку на додану вартість складає 51.800.000,00 грн, обсяг постачання за основною ставкою (код ставки 20) складає 259.000.000,00 грн.

Факт декларування відповідачем-2 податкового зобов`язання з податку на додану вартість у розмірі 51.800.000,00 грн та відсутність заборгованості зі сплати відповідних податкових зобов`язань позивач не заперечує.

Водночас, рішенням Головного управління ДПС у Львівській області від 09.03.2023 за №8398829/42963724 відмовлено у реєстрації податкової накладної, у зв`язку з наданням документів, які складені з порушенням законодавства.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22.09.2023 у справі №280/1796/23 визнано протиправним та скасовано рішення комісії з питань зупинення реєстрації податкового накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних Головного управління ДПС у Львівській області №8398829/42963724 від 09.03.2023 і зобов`язано Державну податкову службу України зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних податкову накладну №1 від 20.10.2022 датою її фактичного подання.

Позивач вважає, що відповідачі створили юридичні наслідки оскаржуваного договору у вигляді безпідставного формування відповідачем-1 податкового кредиту у розмірі 51.800.000,00 грн, а тому наявні підстави визнати оскаржуваний договір недійсним.

3. ПОЗИЦІЯ СУДУ

Предметом позову є визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17.10.2022 №1710/1-2022, який був укладений між відповідачами 1, 2.

Правовою підставою позовних вимог позивач визначив положення ч. 3 ст. 228 ЦК України.

У частині 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ч. 2 ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст. 215 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 627 ЦК України унормовано, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У статті 180 ГК України деталізовано істотні умови господарського договору.

Так, за приписами ч. ч. 1, 3 цієї статті зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК України).

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.

Податок на додану вартість, визначений в п.п. 14.1.178 п. 14.1 ст. 14 ПК України, є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст. 186 цього Кодексу (п. "а" п. 185.1 ст. 185 ПК України).

За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

При цьому першим реченням ч. 3 ст. 228 ЦК України передбачено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п.п. 5.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі №918/204/18).

Конституційний Суд України у рішенні №3-рп/99 від 08.04.1999 певною мірою конкретизував, що державні інтереси - це інтереси, пов`язані з потребою у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Частиною 3 ст. 5 ГК України унормовано, що суб`єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Відповідно до ст. 7 ГК України відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

З сукупного аналізу ст. ст. 216, 228 ЦК України можна зробити висновок, що ст. 203 цього Кодексу встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, що зміст правочину не може суперечити інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Водночас приписами ст. 228 ЦК України визначено цивільно-правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, а не підстави недійсності оспорюваного договору.

За буквального тлумачення ч. 3 ст. 228 ЦК України такий критерій як умисел у однієї зі сторін чи в обох на вчинення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства, має значення не для підстав визнання договору недійсним, а є критерієм, який застосовується для визначення наслідків недійсності зазначеного правочину.

Так, загальні правові наслідки недійсності договору визначені ст. 216 ЦК України, за змістом ч. 1 якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю; у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов (такий висновок міститься у п. 5.20 постанови Верховного Суду від 25.03.2021 у справі №911/2961/19).

Разом з тим, Верховний Суд у постанові від 09.03.2023 у справі №906/560/20 сформулював висновок, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються і загальні приписи ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Відсутність порушення прав та/або законних інтересів позивача оспорюваним правочином є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові. У разі з`ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам попередніх інстанцій не потрібно вдаватися до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства (аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19, у п. 5.30 постанови Верховного Суду від 22.11.2023 у справі №917/1531/21).

Суд відзначає, що правова позиції Верховного Суду, викладена у постанові від 29.08.2023 у справі №910/5958/20 на яку послався відповідач-2 є релевантною до спірних відносин, актуальною та такою, що взята судом до уваги при прийнятті рішення у справі.

Аналізуючи фактичні обставини справи та актуальну судову практику, суд доходить висновку, що для правильного вирішення спору слід встановити чи було порушене цивільне право позивача, яке саме право позивача порушене та в чому полягає його порушення.

Варто акцентувати увагу, що в якості правової підстави позову позивач визначив ст. 228 ЦК України, яка складається з трьох частин. Частини 1, 2 стосуються правочинів, які порушують публічний порядок та в силу закону є нікчемними. В той час, як частиною 3 вказаної статті передбачено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Тобто, ч. 3 ст. 228 ЦК України регулює питання недійсності оскаржених правочинів, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства.

Як зазначає позивач, необхідність визнати оскаржуваний договір недійсним зумовлена перебуванням на супроводженні позивача адміністративної справи №280/1796/23 за позовом відповідача-2 про визнання протиправним та скасування рішення комісії ГУ ДПС у Львівській області від 09.03.2023 за №8398829/42963724 про відмову у реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної від 20.10.2022 за №1 та про зобов`язання позивача зареєструвати податкову накладну від 20.10.2022 за №1 в ЄРПН.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22.09.2023 (яка набрала законної сили 22.09.2023) визнано протиправним та скасовано рішення комісії з питань зупинення реєстрації податкового накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних Головного управління ДПС у Львівській області №8398829/42963724 від 09.03.2023 і зобов`язано Державну податкову службу України зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних податкову накладну №1 від 20.10.2022 датою її фактичного подання.

Також у позові (арк. 4, 4 зворот, том 1) позивач вказує, що з дати винесення постанови Третім апеляційним адміністративним судом від 22.09.2023 у справі №280/1796/23, якою зобов`язано ДПІ зареєструвати спірну податкову накладну в Єдиному реєстрі податкових накладних, оскаржуваний договір є таким, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Позивач вважає, що відповідачі створили юридичні наслідки оскаржуваного договору у вигляді безпідставного формування відповідачем-1 податкового кредиту у розмірі 51.800.000,00 грн, а тому наявні підстави визнати оскаржуваний договір недійсним.

Надаючи правову оцінку позиції позивача, суд доходить таких висновків.

Як встановлено судом, предметом оскаржуваного договору визначено обов`язок відповідача-2 передати відповідачу-1 об`єкт цілісний майновий комплекс, в свою чергу відповідач-1, за умовами вказаного договору, мав оплатити відповідачу-2 обумовлену договором вартість об`єкту купівлі-продажу.

За твердженням позивача, об`єктом договору купівлі-продажу є цілісний майновий комплекс, розташований за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, село Чумаки, вулиця Садова, будинок 3А. Водночас відповідач-2 заперечує проти тверджень позивача про те, що предметом договору було нерухоме майно і вказує, що за договором купівлі-продажу передавалося майно рухоме, право власності на яке у відповідача-2 виникло на підставі договору про внесення додаткового вкладу до статутного капіталу третьої особи №23/2021 від 23.11.2021.

Дослідивши наявні у справі докази, суд вважає, що позивач не довів того, що предметом договору купівлі-продажу було саме вищевказане нерухоме майно, оскільки інформацію про місцезнаходження такого майна та/або його ідентифікуючі ознаки договір не містить.

Співставляючи позиції позивача та відповідача-2 суд доходить висновку, що сторони визнають факт виконання договору купівлі-продажу, а отже його спрямованість на настання реальних наслідків (тобто відповідач-2 передав, а відповідач-1 прийняв об`єкт договору), розбіжності між позивачем та відповідачем-2 наявні лише в питанні конкретизації об`єкта договору (наявність якого сторони визнають), а не його відсутності, проте позивач не навів ґрунтовних мотивувань, як наведене сторонами визначення предмета договору порушує права позивача та спрямовується на порушення інтересів держави і суспільства.

Договором між сторонами також визначено вартість об`єкта 310.800.000,00 грн, у тому числі ПДВ (51.800.000,00 грн). Отже, сторони на договірних засадах визначили ціну предмета договору.

Разом із цим, ст. 61 ПК України передбачає, що контроль за правильністю нарахування, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів покладено на органи фіскальної служби.

За результатами оцінки наявних у справі доказів суд доходить висновку, що позивач як контролюючий орган не довів порушень з боку відповідачів 1, 2 з нарахування, повноти та своєчасності сплати податку на додану вартість за оскаржуваним договором, як і не довів порушень інтересів держави.

Крім цього, позивач вказував і на спірність питання переліку переданого відповідачем-2 відповідачу-1 майна, недоведеності вартості такого майна та кількості одиниць, проте такі зауваження позивача не заслуговують на увагу, оскільки зазначені обставини не вказують, а позивач не доводить безтоварності зазначеної господарської операції.

При цьому у даному випадку суд не вдається до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства (в т.ч. щодо нотаріального посвідчення договору) з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 ПК України податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу.

Податок на додану вартість, визначений в підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (п. "а" п. 185.1 ст. 185 ПК України).

Згідно з п.185.1 ПК України об`єктом оподаткування ПДВ є операції з продажу товарів (робіт, послуг) на території України (як резидентами так і нерезидентами), ввезення товарів та послуг (включаючи оренду) та, відповідно, вивезення товарів та послуг за межі митної території України. Згідно того ж ПК України ставки ПДВ можуть бути 0%, 7% та 20% від бази оподаткування.

Відповідно до п. 2001.5 ст. 2001 ПК України з рахунку платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість перераховуються кошти до державного бюджету в сумі податкових зобов`язань з ПДВ, що підлягає сплаті за наслідками звітного податкового періоду, та на поточний рахунок платника податку за його заявою, яка подається до контролюючого органу у складі податкової звітності з ПДВ, у розмірі суми коштів, що перевищує суму задекларованих до сплати до бюджету податкових зобов`язань, та суми податкового боргу з податку.

Згідно з п. 2001.6 ст. 2001 ПК України за підсумками звітного податкового періоду відповідно до задекларованих у податковій декларації результатів платником проводиться розрахунок з бюджетом у порядку, визначеному статтями 200 та 209 ПК України.

Відповідно до п. 19 Порядку електронного адміністрування податку на додану вартість, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №569 (далі - Порядок №569), за підсумками звітного (податкового) періоду відповідно до задекларованих у податкових деклараціях з податку результатів діяльності, а також у разі подання уточнюючих розрахунків до податкової декларації з податку, платником податку проводиться розрахунок з бюджетом у порядку, визначеному ст. 200 ПК України.

У разі недостатності коштів на електронному рахунку платника податку для сплати до бюджету узгоджених податкових зобов`язань платник податку у строки, встановлені ПК України для самостійної сплати податкових зобов`язань, перераховує на електронний рахунок необхідні кошти з поточного рахунка (п. 22 Порядку № 569).

Згідно з п. 20 Порядку № 569 для перерахування до бюджету сум узгоджених податкових зобов`язань відповідно до поданої податкової декларації з ПДВ Державна податкова служба не пізніше ніж за три робочі дні до закінчення граничного строку, встановленого ПКУ для самостійної сплати податкових зобов`язань, надсилає Державній казначейській службі реєстр платників податку, в якому зазначаються найменування або прізвище, ім`я та по батькові платника податку, податковий номер або серія (за наявності) та номер паспорта (для фізичних осіб - підприємців, які мають відмітку в паспорті про право здійснювати будь-які платежі за серією (за наявності) та номером паспорта), індивідуальний податковий номер платника податку, звітний (податковий) період та сума податку, що підлягає перерахуванню до бюджету.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Відповідно до п. п. 1, 11, 23 ч. 1 ст. 2 БК України бюджет - план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Бюджетні кошти (кошти бюджету) - належні відповідно до законодавства надходження бюджету та витрати бюджет доходи бюджету - податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, плату за надання адміністративних послуг, власні надходження бюджетних установ).

Таким чином, податок на додану вартість - це непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем, але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (податковий агент). Податок на додану вартість складає кошти бюджету у вигляді податкових надходжень.

Враховуючи норми законодавства та суть податку на додану вартість такий податок завжди спрямовується до державного бюджету у сумі податкових зобов`язань. Податок на додану вартість не є прибутком від реалізації товарів.

Згідно податкової накладної від 20.10.2022 за №1 відповідач-2 задекларував загальну суму грошових коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку на додану вартість у розмірі 310.800.000,00 грн, загальну суму податку на додану вартість у розмірі 51.800.000,00 грн та обсяг поставки за основною ставкою (20%) у розмірі 259.000.000,00 грн.

Тобто, відповідач-2 визнав власне податкове зобов`язання зі сплати податку на додану вартість у розмірі 51.800.000,00 грн.

З огляду на те, що податок на додану вартість завжди спрямовується до державного бюджету, не є прибутком продавця, то сплата відповідачем-1 на користь відповідача-2 двадцяти відсотків від вартості товару податку, який в подальшому спрямовується до Державного бюджету України, не свідчить про порушення інтересів держави і суспільства.

Таким чином суд встановив, що позивач не довів наявності у нього порушеного права.

При цьому позивач посилається виключно на те, що право на податковий кредит виникло у відповідача-1, який не перебуває на обліку позивача.

Водночас ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину;

встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Близький за змістом правовий висновок сформований, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (такий висновок міститься у пункті 53 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16).

Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статтях 3, 627 ЦК України, статтях 6, 43 Господарського кодексу України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації

Такий висновок міститься у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20.

Отже, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18.

Водночас у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 міститься висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Таким чином, у господарському провадженні особами здійснюється реалізація права на захист їх цивільних прав за допомогою способів захисту.

Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

Крім того, суд враховує, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Як зазначалось вище, відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).

Поряд з цим у названих постановах Верховного Суду також відзначено, що у разі з`ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства.

Оскільки відсутність порушення прав і законних інтересів позивача спірним правочином є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові, інші доводи, викладені у позові, з урахуванням тих пояснень, які стосуються суті спору, суд до уваги не бере.

Окремо суд відзначає, що ГУ ДПС у Дніпропетровській області, не будучи стороною контракту, заявила позовні вимоги про визнання контракту недійсним, але визнання недійсним вже виконаного договору (контракту) призведе до зменшення як податкового кредиту, так і до зменшення податкових зобов`язань відповідача-2. Водночас, встановивши те, що оспорюваний правочин не порушує прав і законних інтересів позивача, суди не мають вдаватися до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту та правової оцінки по суті спору, встановлення обставин наявності/відсутності підстав для визнання контракту недійсним, і оскільки встановлена відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові

Аналогічна позиція міститься в постанові Верховного Суду від 29 серпня 2023 року у cправі №910/5958/20.

Факт декларування відповідачем-2 податкового зобов`язання з податку на додану вартість у розмірі 51.800.000,00 грн та відсутність заборгованості зі сплати відповідних податкових зобов`язань позивач не заперечує.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Належних доказів на підтвердження своїх доводів, викладених у позовній заяві, позивач суду не надав.

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Європейський суд з прав людини у пункті 6 рішення від 05 жовтня 2023 року у справі «Леонтьєв та інші проти України» (Leontyev and оthers v. Ukraine) виснував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення від 09 грудня 1994 року у справах «Руіз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29, та «Гарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, пункт 26). Ці принципи застосовувалися в низці справ проти України (див., наприклад, рішення від 15 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42-47; від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява №63566/00, пункт 25; від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18, 19).

Також Європейський суд з прав людини вказував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників справи суд з урахуванням п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.

У справі, що розглядається суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Судові витрати

Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-79, 86, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог відмовити.

Судові витрати зі сплати судового збору покласти на позивача.

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складене 11.11.2024.

Суддя С.А. Дупляк