Постанова

від 16.10.2024 по справі 917/822/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 917/822/23(917/1768/23)

Верховний Суд у складі суддів Касаційного господарського суду:

Огородніка К. М.- головуючого, Жукова С. В., Пєскова В. Г.

за участю секретаря судового засідання Ксензової Г.Є.

за участю представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Варт ЛТД» - Пшеничного О. Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк»

на рішення Господарського суду Полтавської області від 06.02.2024

та постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.07.2024

у справі № 917/822/23(917/1768/23)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Варт ЛТД»

до Акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк»

про стягнення грошових коштів

в межах справи № 917/822/23

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Астел Кар»

до боржника Товариства з обмеженою відповідальністю «Варт ЛТД»

про відкриття провадження у справі про банкрутство

ВСТАНОВИВ:

У провадженні Господарського суду Полтавської області знаходиться справа №917/822/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Варт ЛТД» (далі - ТОВ «Варт ЛТД»).

Короткий зміст позовних вимог

ТОВ «Варт ЛТД» (позивач) звернулося до господарського суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», відповідач) про стягнення сплачених лізингових платежів у сумі 1 400 000,00 грн внаслідок розірвання договору фінансового лізингу №4В16044ЛИ від 02.07.2016.

Позовні вимоги (з урахуванням додаткових пояснень) позивач мотивував тим, що розірвання договору лізингу призводить до одночасного розірвання договору купівлі-продажу, як складової частини цього договору лізингу, та надає ТОВ «Варт ЛТД» право на підставі вимог статті 693 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на повернення сплачених ним лізингових платежів у рахунок сплати вартості об`єкта лізингу як попередньої оплати. При цьому лізингові платежі можуть не повертатися лізингоодержувачу лише у разі, якщо про зміну їх подальшого призначення після розірвання договору (на інший вид платежу або у стан відповідальності) буде чітко і прямо зазначено у договорі лізингу, де сторони погодили таку трансформацію.

Цей майнових спір, стороною якого є Боржник, розглядався господарським судом по суті в межах справи про банкрутство із присвоєнням єдиного унікального номера справі 917/822/23(917/1768/23).

Короткий зміст встановлених судами обставин справи

02.07.2016 між Публічним акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», Банк, Лізингодавець) (наразі змінено найменування на Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк») та ТОВ «Варт ЛТД» (Лізингоодержувач) укладено Договір фінансового лізингу №4В16044ЛИ (далі - Договір лізингу).

Відповідно до умов Договору лізингу Банк передавав Лізингоодержувачу майно, а Лізингоодержувач приймав майно від Банку в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу.

Згідно умов Договору лізингу Лізингоодержувач зобов`язується сплатити за цим договором Банку: лізинговий платіж: (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості майна); відсоткову винагороду за користування майном: інші витрати банку, безпосередньо пов`язані з цим договором.

За Актом № 1 прийому-передачі майна від 02.07.2016 «Приватбанк» передав, а ТОВ «Варт ЛТД» прийняло в платне володіння та користування нерухоме майно, яке зазначено в додатку № 1 до Договору лізингу.

15.06.2017 Банк в односторонньому порядку (за Повідомленням про розірвання договору №Э.Upr 1/3-67257 від 01.06.2017 розірвав Договір лізингу, а 15.06.2017 за Актами приймання-передачі від 15.06.2017 ТОВ «Варт ЛТД» повернуло АТ КБ «ПриватБанк» об`єкти лізингу.

За час дії Договору лізингу ТОВ «Варт ЛТД», як Лізингоодержувач за договором, сплатив АТ КБ «ПриватБанк», як Лізингодавцю за договором, окрім плати відсоткової винагороди за користування майном, також лізингові платежі, як сплату частини вартості об`єкту лізингу на загальну суму 4 718 856,98 грн, а саме: 25.07.2016 в розмірі 428 630,00 грн та 23.08.2016 в розмірі 4 290 226,98 грн (означений факт встановлено рішенням Господарського суду Полтавської області від 20.08.2019 у справі №917/268/19). Також, цим судовим рішенням стягнуто з ТОВ «Варт ЛТД» 20 825 623, 53 грн відсоткової винагороди за користування майном, 762 916,95 грн пені за Договором лізингу.

Суди встановили, що умовами Договору лізингу не передбачено, що у випадку його розірвання за ініціативою Лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов договору лізингу.

Також, Договір лізингу не містить у собі строків повернення лізингових платежів (у разі розірвання Договору лізингу і повернення об`єкта лізингу), тому керуючись частиною другою статті 693 ЦК України ТОВ «Варт ЛТД» направило АТ КБ «ПриватБанк» Вимогу № 2 від 28.03.2023, у якій просило в семиденний строк з моменту отримання цього листа (Вимоги) повернути шляхом перерахування на поточний рахунок ТОВ «Варт ЛТД» сплачені останнім лізингові платежі (як попередню оплату за не отримане ним у майбутньому майно (об`єкту лізингу)) на загальну суму 4 718 856,98 грн.

Вимога на підставі відповідної угоди між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Варт ЛТД» була надіслана телекомунікаційними засобами на електронну пошту. Аналогічний примірник був надісланий АТ КБ «ПриватБанк» Укрпоштою за його місцезнаходженням, а також за його адресою для кореспонденції.

Невиконання Банком зазначеної вимоги зумовило звернення позивачем до господарського суду із відповідним позовом про стягнення частини вказаних вище платежів у сумі 1 400 000,00 грн (у зв`язку з неможливістю оплатити судовий збір за всю суму боргу), який є предметом розгляду у цій справі.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 06.02.2024 у цій справі Господарський суд Полтавської області задовольнив позов повністю та стягнув з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ТОВ «Варт ЛТД» 1 400 000, 00 лізингових платежів, сплачених в рахунок вартості об`єкту лізингу за Договором лізингу, та 21 000, 00 грн судового збору.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що на дату розірвання договору фінансового лізингу та повернення об`єктів лізингу Банк має право вимагати лише сплату тих лізингових платежів, що є винагородою лізингодавця за отримане у лізинг майно, які за свою правовою суттю є елементом договору найму (оренди) (як складової частини змішаного договору фінансового лізингу), тобто орендна плата за користування (оренду) об`єктом лізингу. У свою чергу, зобов`язання щодо сплати лізингових платежів у вигляді суми, яка відшкодовує вартість предмету лізингу, з моменту розірвання договору фінансового лізингу та повернення об`єктів лізингу припиняється.

У цьому зв`язку місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що позивач правомірно посилається на положення частини другої статті 693 ЦК України як на підставу повернення частини покупної плати за надання майна в майбутньому у власність позивачу.

Постановою від 02.07.2024 Східний апеляційний господарський суд залишив апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" без задоволення, а рішення Господарського суду Полтавської області від 06.02.2024 у справі №917/822/23(917/1768/23) - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про наявність підстав для задоволення позову, керуючись правомірністю застосування до спірних правовідносин імперативних норм частини другої статті 693 ЦК України.

Апеляційний суд також відхилив посилання відповідача на положення пункту 6.2.4 Договору лізингу з огляду на те, що вони регулюють загальні підстави неповернення Лізингодавцем отриманих від Лізингоодержувача лізингових платежів (або зобов`язання сплатити лізингові платежі), та не враховують встановлених судом фактичних обставин справи з урахуванням положень частини другої статті 693 ЦК України, коли предмет лізингу вилучений у Лізингоодержувача та переданий Лізингодавцю, що виключає обов`язок зі сплати лізингових платежів у рахунок вартості майна за розірваним Договором лізингу.

Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що у Договорі лізингу, укладеного між сторонами, відсутні положення, які б надавали право Лізингодавцю не повертати Лізингоодержувачу саме ті кошти, які сплачені у якості відшкодування вартості об`єкту лізингу.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

АТ КБ "ПриватБанк" (скаржник) подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило рішення Господарського суду Полтавської області від 06.02.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 у цій справі скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Скаржник мотивував касаційну скаргу підставою касаційного оскарження судових рішень, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, через застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм статей 204, 525, 526, 629, 631, 653, 693, 806 ЦК України, статей 193, 198 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 1, 7, 11, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених (висновків) у постановах:

- від 19.09.2023 у справі № 905/1065/22, від 21.03.2024 у справі № 907/935/21, від 01.02.2024 у справі № 913/175/23 (щодо обов`язку зі сплати лізингових платежів лізингоотримувачем до дати розірвання договору та повернення майна лізингодавцю);

- від 05.06.2021 у справі № 904/5726/19 (щодо обов`язку судів виходити з умов договору, укладеного між сторонами, та структури лізингових платежів);

- від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15 (щодо презумпції правомірності правочину).

За змістом наведених у скарзі доводів скаржник стверджує, що неправильне застосування норм матеріального права зумовлене порушенням судами попередніх інстанцій процесуальних норм, що полягає у такому:

- залишенні судами поза увагою, що за своєю правовою природою лізингові платежі не є сумою попередньої оплати за договором купівлі-продажу, як складової частини договору лізингу, а є платою за найм (оренду) майна, яка в подальшому, виключно у разі її повного внесення на користь лізингодавця вважатиметься оплатою за придбане майно, яке є предметом договору лізингу;

- порушенні «обов`язку виходити з умов укладеного між сторонами договору та структури лізингових платежів», а також порушені принципу презумпції правомірності правочину. У цьому контексті, на думку скаржника, суди не врахували, що сторони, погодивши умови Договору лізингу, визначили відсутність права Лізингоодержувача на повернення сплачених ним лізингових платежів, що виключає можливість задоволення такої вимоги судом.

Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі

Ліквідатор ТОВ «Варт ЛТД» арбітражний керуючий Бончак С. А. (призначений постановою Господарського суду Полтавської області від 12.12.2023 у справі № 917/822/23) подав відзив, у якому просить залишити оскаржувані судові рішення без змін з викладених у відзиві підстав.

За змістом наведених у відзиві доводів стверджує про нерелевантність наведених у касаційній скарзі правових висновків Верховного Суду до спірних правовідносин у цій справі.

Вважає правильним застосування судами попередніх інстанцій норм частини другої статті 693 ЦК України до спірних правовідносин, а також спростовує доводи скаржника про порушення судами норм процесуального права через не дослідження та неврахування умов Договору та структури лізингових платежів.

Касаційне провадження

25.07.2024 до касаційного суду надійшла касаційна скарга АТ КБ "ПриватБанк".

Протоколами від 25.07.2024 та 26.07.2024 підтверджено неможливість автоматизованого розподілу судової справи між суддями через нестачу потрібної кількості суддів.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.07.2024 для розгляду касаційної скарги у цій справі визначено склад колегії суддів: Огороднік К. М. - головуючий, Пєсков В. Г., Жуков С. В.

Ухвалою від 29.07.2024 Верховний Суд залишив касаційну скаргу без руху з підстав невідповідності її форми вимогам процесуального закону, надано скаржнику строк для усунення недоліків.

На виконання вимог зазначеної ухвали Верховного Суду до касаційного суду 19.08.2024 надійшла заява про усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою від 05.09.2024 Верховний Суд, серед іншого, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк" на рішення Господарського суду Полтавської області від 06.02.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 у справі №917/822/23(917/1768/23); призначив її до розгляду на 16.10.2024 о 11:00 год.

Ухвалою від 14.10.2024 Верховний Суд задовольнив клопотання ТОВ «Варт ЛТД» про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

У судовому засіданні в режимі відеоконференції 16.10.2024 взяв участь представник ТОВ «Варт ЛТД», який надав пояснення щодо суті вимог та доводів касаційної скарги. Заявник касаційної скарги (АТ КБ "ПриватБанк") не подав жодних заяв/клопотань до початку судового засідання про відкладення розгляду справи чи про розгляд касаційної скарги за участю його представника.

Оскільки явка представників сторін у судове засідання з розгляду касаційної скарги не є обов`язковою за законом і не визнавалася такою судом, колегія суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю відповідача чи його представника.

Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши наведені скаржником доводи в межах підстав оскарження та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги з огляду на таке.

Предметом касаційного оскарження є судові рішення, ухвалені за результатом розгляду заявленого у межах справи про банкрутство позову про стягнення сплачених Лізингоодержувачем на користь Банку лізингових платежів у рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за розірваним Договором лізингу.

Під час вирішення цієї справи перед судами постало питання щодо наявності/відсутності правових підстав для повернення означених лізингових платежів, сплачених до розірвання договору фінансового лізингу за ініціативою лізингодавця через неналежне виконання своїх зобов`язань лізингоодержувачем.

При цьому спірні правовідносини, що виникли у зв`язку з розірванням Договору лізингу врегульовані, зокрема, Законом України "Про фінансовий лізинг" від 16.12.1997 № 723/97-ВР, тобто у редакції цього Закону до внесення відповідних змін Законом України від 14.12.2021 №1953-IX.

Згідно з положеннями статті 292 ГК України (у редакції цього Кодексу, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) лізинг - господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Відповідно до частини першої статті 806 ЦК України (тут і надалі у редакції цього Кодексу, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом (частина друга статті 806 ЦК України).

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (частина третя статті 806 ЦК України).

Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначені у Законі України "Про фінансовий лізинг" (тут і надалі у редакції цього Закону від 16.12.1997 № 723/97-ВР, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин у цій справі).

У статті 1 зазначеного Закону було передбачено, що фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Частиною другою статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.

Згідно частини першої статті 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право, зокрема, вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються; сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Разом з тим Верховний Суд у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 зазначив, що положення частини другої статті 693 ЦК України містять імперативну норму щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару.

У цьому зв`язку Верховний Суд у зазначеній постанові виснував, що договір фінансового лізингу є змішаним договором, який поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а передбачені договором лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору. На правовідносини, що склалися між сторонами щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність відповідачу, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.

Лізингові платежі, сплачені позивачем як частина відшкодування вартості предметів лізингу, за своєю суттю є оплата предмета купівлі-продажу (попередня оплата), який в подальшому лізингодавець зобов`язувався передати лізингоодержувачу у власність. У зв`язку з розірванням договорів та вилученням предметів лізингу на користь лізингодавця, такий обов`язок у відповідача відсутній.

Отже, наслідком розірвання договору є відсутність у лізингодавця обов`язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.

Такі висновки про застосування положень Закону України "Про фінансовий лізинг" у взаємозв`язку з нормами статей 653 та 693 ЦК України у спірних правовідносинах щодо питання наявності/відсутності правових підстав для сплати лізингоодержувачем лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу до моменту розірвання договору лізингу викладені у постанові Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20.

У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 зазначила, що належне виконання лізингоодержувачем обов`язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.

Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору лізингу щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом право власності на передане в лізинг майно залишається за лізингодавцем, то наслідком припинення договору лізингу внаслідок відмови лізингодавця за приписами частини другої статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" є відсутність у нього обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати оплати вартості предмета лізингу.

Лізингодавець не може вимагати і повернення об`єкта лізингу, і відшкодування вартості об`єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів.

Ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу, і з моменту розірвання договору лізингу зобов`язання лізингодавця щодо передачі об`єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно в лізингоодержувача припинилось зобов`язання щодо відшкодування вартості цього об`єкта.

Наведені висновки викладені у пунктах 6.24-6.26, 6.28, 6.31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19.

Верховний Суд приймає до уваги, що у вказаній справі № 904/5726/19 розглядався спір за позовом лізингодавця до лізингоодержувача, зокрема, про стягнення заборгованості за лізинговими платежами під час дії договору лізингу, який у подальшому було розірвано. Однак, оскільки викладені Великою Палатою Верховного Суду висновки стосуються, зокрема, питання наявності/відсутності правових підстав для сплати лізингоодержувачем лізингових платежів (у тому числі сплачених у рахунок вартості об`єкта лізингу) до моменту розірвання договору лізингу, вони підлягають врахуванню mutatis mutandis також щодо спірних у цій справі правовідносин відносно правомірності утримання лізингодавцем сплачених лізингоодержувачем лізингових платежів до моменту розірвання договору лізингу.

Відтак, викладені у зазначеній постанові від 15.01.2021 у справі №904/2357/20 висновки підлягають прийняттю до уваги під час розгляду цієї справи з урахуванням висновків, викладених в ухваленій пізніше постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 04.04.2024 у справі № 925/322/23(925/875/23), від 15.05.2024 у справі 925/233/23(925/750/23), від 22.05.2024 справа № 905/221/23 (905/917/23), від 12.06.2024 у справі № 907/257/23 (907/929/23), від 20.06.2024 у справі №904/4871/22 (904/2141/23) за участю відповідача з тим же предметом позову - про стягнення сплачених лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу за іншим договором фінансового лізингу.

Як зазначалось, правовою підставою позову у цій справі визначено, зокрема, положення частини другої статті 693 ЦК України, необхідність та правомірність застосування яких до спірних правовідносин відповідає наведеній вище правовій позиції Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20.

При цьому Верховний Суд у вказаній постанові виснував про імперативність норми частини другої статті 693 ЦК України щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару, а тому у контексті спірних правовідносин вважав, що апеляційний суд правильно не прийняв до уваги певні положення (умови) договорів фінансового лізингу (такими положеннями, за змістом постанови, є, зокрема, пункти 8.3 (пункти 9.3) цих договорів, за умовами яких сторони, серед іншого, погодили, що в разі дострокового розірвання договору, що сталося в зв`язку з порушенням лізингоодержувачем умов договору, сплачені лізингові платежі та авансовий платіж поверненню не підлягають.

З матеріалів цієї справи вбачається та судами попередніх інстанцій встановлено, що укладений між ПАТ КБ "ПриватБанк" (Лізингодавець) та ТОВ «Варт ЛТД» (Лізингоодержувач) Договір лізингу було розірвано з 15.06.2017 за ініціативою Банку на підставі договірних умов у зв`язку з простроченням Лізингоодержувачем сплати лізингових платежів.

При цьому судами з`ясовано, що під час дії Договору лізингу Лізингоодержувач сплатив Лізингодавцю лізингові платежі як сплату частини вартості об`єкту лізингу на загальну суму 4 718 856,98 грн, однак з огляду на відсутність можливості сплатити судовий збір з даної суми, предметом позову у цій справі позивачем визначено стягнення саме 1 400 000,00 грн, що є його правом.

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що умовами укладеного між сторонами Договору лізингу не передбачено, що у випадку розірвання договору за ініціативою Лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов договору лізингу.

Щодо посилань скаржника на положення пункту 6.2.4 Договору лізингу суд апеляційної інстанції з`ясував, що умови цього пункту регулюють загальні підстави неповернення Лізингодавцем отриманих від Лізингоодержувача лізингових платежів (або зобов`язання сплатити лізингові платежі), та не враховують обставин справи з урахуванням положень частини другої статті 693 ЦК України, коли предмет лізингу вилучений у лізингоодержувача та переданий лізингодавцю, що виключає обов`язок зі сплати лізингових платежів у рахунок вартості майна за розірваним договором фінансового лізингу.

Ураховуючи наведені обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, викладену вище правову позицію Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20, а також зважаючи на регулювання спірних правовідносин нормами Закону України "Про фінансовий лізинг" саме у редакції цього Закону від 16.12.1997 № 723/97-ВР, колегія суддів вважає правомірним висновок судів про те, що, за умови розірвання Договору лізингу та повернення об`єкта лізингу Лізингодавцю, у Лізингоодержувача наявне право на повернення на підставі вимог статті 693 ЦК України сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу.

Наведеним спростовуються протилежні доводи скаржника, які без належного на те обґрунтування зводяться до спонукання Верховного Суду до відступу від висновків про застосування положень частини другої статті 693 ЦК України у подібних спірним правовідносинах, які (висновки) містяться у постанові Верховного Суду від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20.

Однак, касаційний суд не вбачає вагомих та достатніх аргументів касаційної скарги, які б свідчили про необхідність відступу від викладеної у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 правової позиції Верховного Суду, на підставі якої вже сформована усталена судова практика та з якою узгоджуються й висновки попередніх судових інстанцій у цій справі.

У цьому ж зв`язку Верховний Суд також констатує безпідставність аргументів скаржника про порушення судами попередніх інстанцій принципів свободи договору та презумпції правомірності правочину, оскільки такі доводи у контексті спірних правовідносин не узгоджуються з правовим висновком Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20. Так, у вказаній постанові Верховний Суд, з посиланням на правову позицію Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладену у постанові від 30.09.2020 у справі № 559/1605/18, зазначив, що при реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказане про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту. При цьому, як зазначалось, Верховний Суд у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 вважав, що положення частини другої статті 693 ЦК України містять імперативну норму, яка підлягає до застосування у спорі щодо стягнення лізингоодержувачем сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу до моменту розірвання договору лізингу.

Відсутні у касаційного суду й підстави вважати, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами не було враховано висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19, адже зміст таких висновків повністю узгоджується із здійсненим судами правозастосуванням. Так, у зазначеній справі №904/5726/19 суд апеляційної інстанції виснував, зокрема, про наявність підстав для задоволення позовних вимог лізингодавця про стягнення з відповідачки (лізингоодержувача) заборгованості по сплаті за користування об`єктом лізингу (до складу якої входила оплата частини вартості об`єкта лізингу) до припинення дії договору. Водночас Велика Палата Верховного Суду, попри зміну мотивувальної частини постанови апеляційного суду, погодилася з такими висновками з тих підстав, що положеннями пункту 12 загальних умов контракту сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу (пункт 6.18 загальних умов), що узгоджується з правовим регулюванням договору оренди (найму).

Натомість, у цій справі, як було зазначено вище, суди попередніх інстанцій не встановили наявність такого ж змісту умов у Договорі лізингу, що не спростовано скаржником. Тож, відмінність правозастосування зумовлена неоднаковими фактичними обставинами справ (умовами договорів), встановленими судами, що виключає подібність таких справ за змістовним критерієм.

З аналогічних підстав колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19.09.2023 у справі № 905/1065/22, від 21.03.2024 у справі №907/935/21, від 01.02.2024 у справі №913/175/23, адже відмінність прийнятих по суті судових рішень у названих та у цій справі зумовлена різними фактичними обставинами та умовами укладених договорів.

З огляду на зазначене вище, оскаржувані судові рішення ухвалені у відповідності до норм чинного законодавства, тому доводи скаржника про невірне застосування судами норм матеріального та процесуального права колегія суддів відхиляє з підстав їх необґрунтованості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Переглянувши у касаційному порядку в межах доводів та вимог касаційної скарги оскаржувані судові рішення у справі, Верховний Суд не встановив порушення та невірного застосування норм права, на які посилався скаржник.

На підставі викладеного та беручи до уваги межі перегляду справи судом касаційної інстанції в порядку статті 300 ГПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Банку та необхідність залишення оскаржуваних судових рішень у цій справі без змін.

Розподіл судових витрат

У зв`язку з відмовою у задоволенні касаційної скарги витрати зі сплати судового збору за її подання і розгляд залишаються за скаржником.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ :

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Полтавської області від 06.02.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 у справі №917/822/23(917/1768/23) залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий суддя К. М. Огороднік

Судді С. В. Жуков

В. Г. Пєсков