Постанова

від 09.10.2024 по справі 913/509/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 913/509/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Багай Н.О., Зуєва В.А.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Галезник О.І.,

Луганської обласної державної адміністрації-Луганської

обласної військово-цивільної адміністрації - Краснякової А.В.,

Селянського фермерського господарства «Вікторія» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Селянського фермерського господарства «Вікторія»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2021 (у складі колегії суддів: Агрикова О.В. (головуючий), Чорногуз М.Г., Мальченко А.О.)

у справі № 913/509/20

за позовом Заступника прокурора Луганської області

до Луганської обласної державної адміністрації-Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, Селянського фермерського господарства «Вікторія»

про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди водного об`єкта та зобов`язання повернути орендоване майно,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2020 року Заступник прокурора Луганської області звернувся до суду з позовом до Луганської обласної державної адміністрації-Луганської обласної військово-цивільної адміністрації (далі - Луганська ОДА), Селянського фермерського господарства «Вікторія» (далі - СФГ «Вікторія»), у якому просив визнати незаконним і скасувати розпорядження голови Луганської обласної державної адміністрації-керівника Луганської обласної військово-цивільної адміністрації від 10.02.2020 № 106 «Про надання в оренду земельної ділянки в комплексі з водним об`єктом СФГ «Вікторія»; визнати недійсним договір оренди водного об`єкта від 11.02.2020 № 4, укладений між Луганською ОДА та СФГ «Вікторія»; зобов`язати СФГ «Вікторія» повернути Луганській ОДА водний об`єкт та земельну ділянку під водним об`єктом площею 70,5030 га, кадастровий номер 4425480500:07:009:0044, розташовані за межами населених пунктів на території Арапівської сільської ради Троїцького району Луганської області.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Луганською ОДА в порушення вимог статті 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статті 51 Водного кодексу України (далі - ВК), без обов`язкового проведення земельних торгів надано СФГ «Вікторія» земельну ділянку у комплексі з водним об`єктом площею 70,5030 га (кадастровий номер 4425480500:07:009:0044), розташовану за межами населених пунктів на території Арапівській сільській раді Троїцького району Луганської області; прийняття розпорядження та укладення договору оренди водного об`єкта відбулося всупереч встановленим умовам використання, оскільки об`єкт оренди передано для цілей, які суперечать його призначенню.

Прокурор, посилаючись на наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, зазначає, що порушення інтересів держави полягає у нераціональному використанні водного об`єкта, що має прояв як в економічному, так і в екологічному аспектах; порушення встановленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями та водними ресурсами, що перебувають у державній власності, спричиняють шкоду державі і є підставою для звернення органів прокуратури з позовами до суду в інтересах держави. При цьому вказує, що у зазначеному випадку відсутній орган, уповноважений державою здійснювати функції у спірних правовідносинах, у зв`язку з чим є підстави для набуття прокурором статусу позивача відповідно до приписів частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.06.2021 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 29.06.2021 скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у жовтні 2021 року СФГ «Вікторія» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2021, а рішення Господарського суду міста Києва від 29.06.2021 залишити в силі. Також СФГ «Вікторія» просить стягнути на його користь з позивача витрати зі сплати судового збору в сумі 12 612,00 грн і витрати на професійну правничу допомогу орієнтовно в сумі 30 000,00 грн, докази понесення яких буде надано у встановленому законом порядку.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С. від 22.11.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 913/509/20 за касаційною скаргою СФГ «Вікторія» з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 12.01.2022.

Заступник керівника Луганської обласної прокуратури у відзиві на касаційну скаргу зазначив про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Луганська ОДА направила до Верховного Суду пояснення, в яких просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2021, а рішення Господарського суду міста Києва від 29.06.2021 залишити в силі.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.01.2022 зупинено касаційне провадження у справі № 913/509/20 до закінчення перегляду у касаційному порядку судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судових рішень у справі № 925/1133/18.

11.04.2022 до Верховного Суду надійшло клопотання СФГ «Вікторія» про долучення до матеріалів справи науково-правового висновку та врахування його при прийнятті рішення.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.07.2024 поновлено провадження у справі № 913/509/20 за касаційною скаргою СФГ «Вікторія» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2021. Призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.10.2024

Луганська ОДА направила клопотання, у кому просила при винесенні рішення вирішити питання щодо розподілу судових витрат у справі за розгляд її у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, з урахуванням принципу пропорціональності розподілу судових витрат.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.10.2024 справу № 913/509/20 передано на розгляд складу колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Берднік І.С. - головуючий, Багай Н.О., Зуєв В.А., у зв`язку з перебуванням судді Міщенка І.С. у відрядженні.

СФГ «Вікторія» в судове засідання свого представника не направило.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, а також розміщення повідомлення про дату, час і місце судового засідання на вебсайті Верховного Суду, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника СФГ «Вікторія».

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Офісу Генерального прокурора, Луганської ОДА, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що СФГ «Вікторія» звернулося до Луганської ОДА з проханням надати земельну ділянку у комплексі з водним об`єктом площею 70,5030 га (кадастровий номер 4425480500:07:009:0044), розташовану за межами населених пунктів на території Арапівської сільської ради Троїцького району Луганської області.

Серед документів, наданих облдержадміністрації, на обґрунтування наявності підстав для отримання водного об`єкта в оренду СФГ «Вікторія» надано копію дозволу на спеціальне водокористування № 102/ЛГ/49д-19 від 21.10.2019, виданого Державним агентством водних ресурсів України, за яким фактичне місце здійснення діяльності (водокористування): Арапівське водосховище, розташоване за межами с. Арапівка, Троїцького району, р. Дуванка/басейн Красна/суббасейн р. Сіверський Донець/район басейну р. Дон. Мета водокористування - зрошення. Строк дії дозволу з 21.10.2019 по 21.10.2022.

Розпорядженням голови Луганської ОДА від 10.02.2020 № 106 СФГ «Вікторія» (код ЄДРПОУ 20165269) для рибогосподарських потреб надано в оренду строком на 25 років земельну ділянку в комплексі з водним об`єктом площею 70,5030 га (кадастровий номер 4425480500:07:009:0044), розташовану за межами населених пунктів на території, яка за даними Державного земельного кадастру враховується в Арапівській сільській раді Троїцького району Луганської області.

На виконання вказаного розпорядження між Луганською ОДА (орендодавець) в особі директора Департаменту комунальної власності, земельних та майнових відносин облдержадміністрації та СФГ «Вікторія» (орендар) укладено договір оренди водного об`єкта від 11.02.2020 № 4, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування водний об`єкт для рибогосподарських потреб (водосховище площею 70,5030 га), який розташовується за межами населених пунктів на території Арапівської сільської ради Троїцького району Луганської області на річці Дуванка, басейну річки Красна, басейну річки Сіверський Донець, басейну річки Дон (пункт 1); об`єктом оренди є: вода (водний простір) водного об`єкта 1223,21 тис. куб. м, 70,5030 га; земельна ділянка під водним об`єктом 70,5030 га, кадастровий номер 4425480500:07:009:0044 (пункт 2); нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 1 676 269,44 гривень (пункт 5); об`єкт оренди передається для рибогосподарських потреб (пункт 14).

Відповідно до акта приймання-передачі об`єкта оренди Луганська ОДА передала, а СФГ «Вікторія» прийняло земельну ділянку в комплексі з водним об`єктом площею 70,5030 га, кадастровий номер 4425480500:07:009:0044 для рибогосподарських потреб.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, зазначена земельна ділянка відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-0004197232019 від 04.12.2019 сформована за кадастровим номером 4425480500:07:009:0044, загальною площею 70,5030 га, на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для рибогосподарських потреб, розташованої за межами населених пунктів на території Арапівської сільської ради Троїцького району Луганської області, за рахунок земель водного фонду.

У паспорті водного об`єкта, копія якого наявна в матеріалах справи, наведено таку інформацію: водосховище площею 70,5030 га, розташоване за межами населених пунктів Арапівської сільської ради Троїцького району Луганської області, призначенням водного об`єкт - зрошення, риборозведення.

Прокурор у позові зазначає, що розпорядження Луганської ОДА від 10.02.2020 № 106 та укладений між відповідачами договір суперечать вимогам статті 51 ВК та статті 134 ЗК, оскільки спірну земельну ділянку у комплексі з водним об`єктом площею 70,5030 га (кадастровий номер 4425480500:07:009:0044) надано відповідачу без обов`язкового проведення земельних торгів.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив у зв`язку з недоведеністю позовних вимог і мотивував таке рішення тим, що водний об`єкт із земельною ділянкою, наданий в оренду СФГ «Вікторія», не підлягав продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) відповідно до абзацу 3 частини 2 статті 134 ЗК, оскільки має місце спеціальне водокористування відповідно до отриманого дозволу, виданого уповноваженим органом.

Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, позов задовольнив і мотивував таке рішення тим, що відповідно до частини 2 статті 134 ЗК земельна ділянка у комплексі з водним об`єктом без проведення торгів передається у користування для потреб, саме визначених спеціальним дозволом, а не для будь-яких потреб, відмінних від спеціального дозволу. Оскільки як на час видачі розпорядження, так і на момент укладення договору з метою надання в оренду спірної земельної ділянки для рибогосподарських потреб, СФГ «Вікторія» не мало іншого дозволу на спеціальне водокористування, аніж як для зрошення , що по суті є іншим дозволом, ніж той, який є необхідним в цьому випадку для передачі водного об`єкта відповідачу без проведення земельних торгів, а наявний в матеріалах справи дозвіл на спеціальне водокористування, яким, зокрема, визначено рибогосподарські потреби, отримано орендарем вже значно пізніше - після прийняття оспорюваного розпорядження та після укладення оспорюваного договору, що свідчить про порушення Луганською ОДА передбаченого частиною 1 статті 134 ЗК обов`язкового порядку продажу права оренди земельної ділянки водного фонду на конкурентних засадах (на земельних торгах).

Разом із тим, виходячи з предмета та підстав заявлених позовних вимог, і враховуючи те, що оспорюються рішення та правочин, вчинені Луганською ОДА, суд апеляційної інстанції зазначив, що в такому випадку законодавством передбачено можливість звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави самостійно.

У поданій касаційній скарзі СФГ «Вікторія» в обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення посилається на те, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору, зокрема:

- неправильно застосував положення статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді, оскільки прокурором у цій справі не було дотримано процедури повідомлення уповноваженого органу про захист інтересів держави в спірних правовідносинах під час звернення із позовом; не було враховано висновку щодо застосування цієї норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 922/534/19; від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18;

- неправильно застосовано положення статті 134 ЗК, статті 51 ВК; скаржник зазначає, що на теперішній час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування положень абзацу 3 частини 2 статті 134 ЗК у подібних правовідносинах (у контексті укладення договору оренди водного об`єкта в комплексі із земельною ділянкою без проведення процедури земельних торгів за наявності певного чи будь-якого виду дозволу на спеціальне водокористування);

- неправильно застосував положення статей 215, 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та не врахував висновків щодо застосування цих норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 23.09.2020 у справі № 747/830/16-ц, в постанові Вищого господарського суду України від 23.01.2007 у справі № 47/84;

- не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 19.02.2020 у справі № 520/15025/16-а, щодо тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві;

- не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, щодо необхідності застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження у справі № 913/509/20 зупинялося до розгляду судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, а в подальшому - Великою Палатою Верховного Суду справи № 925/1133/18.

За результатами розгляду зазначеної справи № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 висловила правові позиції, які в силу частини 4 статті 300 ГПК підлягають врахуванню судом касаційної інстанції, який у такому випадку не обмежений доводами та вимогами касаційних скарг.

З урахуванням зазначених приписів процесуального законодавства та критеріїв подібності правовідносин, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, правовідносини у справі № 925/1133/18 та у справі № 913/509/20, що розглядається, є подібними, тому суд касаційної інстанції враховує висновки, викладені у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 925/1133/18.

Питання щодо представництва прокурором інтересів громадянина або держави в господарському суді, а також особливості здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів врегульовані положеннями Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» та ГПК.

Прокурор у справі № 913/509/20, що розглядається, звернувся до суду з позовом в інтересах держави самостійно.

На підтвердження підстав самостійного представництва інтересів держави прокурор у позовній заяві зазначив, що саме Луганська ОДА, яка представляє інтереси держави, вчинила дії, які негативно впливають на державні інтереси, а тому Луганська ОДА є відповідачем у цій справі, а прокурор пред`являє позов самостійно.

Перевіряючи правильність застосування норм законодавства, що регулює питання представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац 2 частини 5 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців 1-3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Встановлена Законом України «Про прокуратуру» умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).

Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов`язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 ГПК.

Натомість якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК (залишення позову без розгляду) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).

Таким чином, процесуальний статус сторін у справі залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 ГПК.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зазначила, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

У справі № 913/509/20, що розглядається, суд апеляційної інстанції установив, що прокурор, звертаючись із позовом у цій справі на обґрунтування підстав самостійного представництва інтересів держави зазначив, що порушення Луганською ОДА процедури передачі водного об`єкта та земель водного фонду в оренду поза проведенням відкритих торгів, а також для цілей, що суперечать його призначенню, свідчать про нераціональне використання об`єктів права власності українського народу, що порушує інтереси держави в економічному та екологічному аспектах, тобто обласна державна адміністрація відповідно до вимог чинного законодавства мала діяти в інтересах держави, проте сама вчинила дії, які негативно впливають на інтереси держави, тому прокурор самостійно звернувся до суду із цим позовом.

Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, та обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив Луганську ОДА одним із співвідповідачів у справі, оскільки Луганська ОДА як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і вчинила дії, які, за доводами прокурора, порушують інтереси держави. Таким чином прокурором дотримано порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру».

Такий висновок суду апеляційної інстанції відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 925/1133/18, яка наведена вище.

Суд касаційної інстанції враховує, що відповідно до статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Як у пункті 73 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, так і в пункті 6.66 постанови від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду уточнила, що відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах.

За таких обставин суд касаційної інстанції вважає, що наразі під час касаційного перегляду постанови в цій справі врахуванню підлягає остання правова позиція щодо представництва прокурором інтересів держави в господарському суді, а також особливостей здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів, яку (правову позицію) чітко сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, чим спростовуються доводи скаржника, які ґрунтуються на врахуванні попередніх правових позицій, викладених у наведених скаржниками постановах Верховного Суду.

Щодо доводів касаційної скарги стосовно вирішення спору по суті необхідно зазначити таке.

Згідно з частиною 1 статті 51 ВК (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у користування на умовах оренди для рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, лікувальних, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт можуть надаватися водосховища (крім водосховищ комплексного призначення), ставки, озера та замкнені природні водойми.

Водні об`єкти надаються у користування за договором оренди земель водного фонду на земельних торгах у комплексі із земельною ділянкою. Водні об`єкти надаються у користування на умовах оренди органами, що здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним простором) згідно з повноваженнями, визначеними Земельним кодексом України, відповідно до договору оренди, погодженого з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері водного господарства (частини 3, 4 статті 51 ВК).

Відповідно до частини 2 статті 124 ЗК (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 134 ЗК земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до абзацу 3 частини 2 статті 134 ЗК не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі використання земельних ділянок для потреб, пов`язаних з користуванням надрами, та спеціального водокористування відповідно до отриманих дозволів.

Зі змісту положень частин 1, 2 статті 134 ЗК убачається, що частиною 2 цієї статті передбачено перелік виняткових випадків, коли не застосовується загальне правило щодо обов`язковості проведення земельних торгів із метою продажу чи передачі в користування земельних ділянок державної чи комунальної власності, зокрема в разі, коли земельна ділянка передається користувачу для потреб, передбачених спеціальними дозволами (абзац 3 частини 2 статті 134 ЗК), тобто для настання такого виняткового випадку необхідно, щоб саме майбутній землекористувач мав спеціальний дозвіл з певним видом водокористування, а земельна ділянка має передаватися такому користувачу саме для потреб, визначених у спеціальному дозволі, який (дозвіл) вже має такий майбутній користувач (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 910/2358/21).

У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції установив обставини, за якими як на час видачі розпорядження від 10.02.2020 № 106, так і на момент укладення договору від 11.02.2020 № 4 з метою надання в оренду спірної земельної ділянки для рибогосподарських потреб, СФГ «Вікторія» не мало іншого дозволу на спеціальне водокористування, аніж як для зрошення (дозвіл на спеціальне водокористування від 21.10.2019 № 102/ЛГ/49д-19), що по суті є іншим дозволом, ніж той, який є необхідним в цьому випадку для передачі водного об`єкта СФГ «Вікторія» без проведення земельних торгів, а наявний в матеріалах справи дозвіл на спеціальне водокористування від 18.08.2020 № 26/ЛГ/49д-20, яким зокрема визначено рибогосподарські потреби, отримано орендарем вже значно пізніше після прийняття оспорюваного розпорядження та після укладення оспорюваного договору, що свідчить про порушення Луганською ОДА передбаченого частиною 1 статті 134 ЗК обов`язкового порядку продажу права оренди земельної ділянки водного фонду на конкурентних засадах (на земельних торгах).

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведення позивачем у встановленому процесуальним законом порядку обставин, які стали підставою для задоволення позовних вимог.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

Суд касаційної інстанції погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позову в частині визнання недійсним договору оренди від 11.02.2020 № 4 і зобов`язання СФГ «Вікторія» повернути водний об`єкт та спірну земельну ділянку орендодавцю та водночас відхиляє доводи скаржника про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм статей 215, 216 ЦК, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 (предмет позову - визнання недійсним договору дарування грошових коштів) та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 747/830/16 ц (предмет позову - визнання недійсним договору оренди земельної ділянки водного фонду), оскільки за змістовим, суб`єктним, об`єктним критеріями правовідносини в цих справах і в справі, що розглядається, не є подібними з огляду на істотні відмінності в нормативно-правовому регулюванні прав та обов`язків сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин, і, як наслідок, виключає застосування зазначених скаржником правових висновків як нерелевантних для вирішення цього спору.

Так, у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 викладено висновки про те, що недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з-під арешту в публічних відносинах або створення преюдиціального рішення суду для публічних відносин.

У свою чергу, ухвалюючи постанову від 23.09.2020 у справі № 747/830/16-ц, якою було змінено мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, виходячи з того, що прокурор як самостійний позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між відповідачами, тобто прокурор оспорює цей договір, не будучи стороною цього договору, дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка може бути повернута лише шляхом подання позову її власником про витребування земельної ділянки в останнього набувача на підставі норм статей 387, 388 ЦК, а не з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 цього Кодексу.

Натомість на відміну від справи № 913/509/20 (що розглядається), в якій на підставі частини 1 статті 216 ЦК апеляційним судом цілком обґрунтовано задоволено вимогу про повернення орендодавцю земельної ділянки в зв`язку з попереднім визнанням недійсним договору оренди від 11.02.2020 № 4, у цивільних справах № 638/2304/17 і № 747/830/16-ц позовні вимоги про повернення майна в порядку застосування реституції взагалі не заявлялися та судами не розглядалися.

Проте визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиціальну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України) (аналогічний висновок сформульовано в пункті 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

Суд касаційної інстанції зауважує, що, уточнюючи висновок, викладений у пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК).

Схожі за змістом правові висновки викладено в пункті 48 постанови об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21, в якому зазначено про те, що позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.

Як вже зазначалося вище з огляду на положення статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

При цьому Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладено правову позицію, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

За наведених вище обставин суд касаційної інстанції не бере до уваги посилання скаржника на нерелевантні правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, в постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 747/830/16-ц, оскільки аналіз висновків, зроблених в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції у справі, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Суд касаційної інстанції також не бере до уваги посилання скаржника на правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 23.01.2007 у справі № 47/84, оскільки за змістом частини 4 статті 236 ГПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме у постановах Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.

Крім того, цитування скаржником окремих висновків, наведених, зокрема у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 520/15025/16-а, від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржниками постанов не свідчить про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.

За таких обставин підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

За змістом касаційної скарги СФГ «Вікторія», підставою оскарження судових рішень у справі № 913/509/20 є також приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, згідно з якими підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Проте Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК.

Як свідчить зміст зазначеної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

У касаційній скарзі скаржник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статті 134 ЗК, статті 51 ВК та зазначає, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування положень абзацу 3 частини 2 статті 134 ЗК у подібних правовідносинах (у контексті укладення договору оренди водного об`єкта в комплексі із земельною ділянкою без проведення процедури земельних торгів за наявності певного чи будь-якого виду дозволу на спеціальне водокористування).

Суд апеляційної інстанції, надавши оцінку поданим сторонами доказам, з урахуванням законодавства, що регулює спірні правовідносини, у тому числі положень зазначених скаржником норм права, установив, що на час винесення Луганською ОДА розпорядження та укладення між сторонами оспорюваного договору оренди земельної ділянки саме для рибогосподарських потреб, СФГ «Вікторія» не мало іншого дозволу на спеціальне водокористування, аніж як для зрошення, що по суті є іншим дозволом, ніж той, який є необхідним в цьому випадку для передачі водного об`єкта СФГ «Вікторія» без проведення земельних торгів, тому прокурор правомірно послався на незаконність прийнятого рішення Луганською ОДА, а також обставини того, що оспорюваний у справі договір суперечить вимогам законодавства щодо обов`язкового порядку продажу права оренди земельної ділянки водного фонду на конкурентних засадах (на земельних торгах), що є підставою для визнання його недійсним і зобов`язання СФГ «Вікторія» повернути власнику державі в особі ОДА водний об`єкт та земельну ділянку під водним об`єктом.

Такі висновки суду апеляційної інстанції повністю узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 17.09.2024 у справі № 910/2358/21 у подібних правовідносинах.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає необхідне зауважити, що касаційна скарга СФГ «Вікторія» загалом не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування наведених скаржником норм права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно відповідачу в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суд апеляційної інстанції установив фактичні обставини справи, що стали підставою для задоволення позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК.

Отже, зважаючи на викладене, підстав для формування правового висновку щодо застосування зазначених скаржником норм права у контексті спірних правовідносин немає.

Суд касаційної інстанції відхиляє доводи скаржника про порушення судом апеляційної інстанції при вирішенні спору статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки, за встановлених судом апеляційної інстанції обставин, втручання у мирне володіння відповідачем орендованим майном ґрунтується на законі, з дотриманням принципу пропорційності такого вручання, оскільки судом не встановлено обставин понесення відповідачем матеріальних затрат у спірних правовідносинах та оплатного набуття відповідачем спірного майна, з урахуванням суспільного інтересу, зокрема для забезпечення раціонального використання та розпорядження землями та водними ресурсами, що перебувають у державній власності, як в економічному, так і в екологічному аспектах, запобігання нераціональному використанню об`єктів права власності Українського народу, що беззаперечно порушує інтереси держави, що в сукупності є дотриманням справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту майнових прав орендаря.

Водночас необхідно зазначити, що ці положення Конвенції направлені на захист саме законного права, проте у цій справі судом апеляційної інстанції не встановлено законності набуття відповідачем спірного майна в оренду.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Щодо наявності підстав для часткового задоволення касаційної скарги необхідно зазначити таке.

Верховний Суд, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, а саме в частині позовної вимоги про визнання незаконним і скасування розпорядження Луганської ОДА від 10.02.2020 № 106 з огляду на таке.

Згідно з частиною 4 статті 300 ГПК суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи, оскільки зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням.

Схожі за змістом правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 51), від 28.09.2022 у справі № 483/448/2.0 (пункт 9.67), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.13), від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (пункт 180), від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 (пункт 143).

Крім того, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (предмет позову - визнання недійсними розпоряджень Київської обласної державної адміністрації), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52) і в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19 (пункт 4.13), від 14.03.2023 у справі № 922/1796/19 (пункти 41, 42) сформульовано усталений правовий висновок про те, що позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність рішення (наказу, розпорядження) органу державної влади без заявлення вимоги про визнання його незаконним і скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані.

Адже договірні правовідносини виникають з моменту укладення сторонами договору оренди. Цей момент не пов`язується з моментом видання наказу про передання в оренду земельної ділянки. Отже, такий наказ не є правовстановлюючим документом, а вимога про визнання його незаконним не відповідає належному способу захисту (див. також пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц).

З огляду на те, що на час звернення прокурора з позовом до господарського суду розпорядження Луганської ОДА від 10.02.2020 № 106 вже реалізоване та вичерпало свою дію виконанням, а саме шляхом укладення між відповідачами договору оренди від 11.02.2020 № 4, визнання незаконним і скасування зазначеного розпорядження не може забезпечити ефективного захисту прав та інтересів держави, оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладення договору оренди водного об`єкта та повернення спірної земельної ділянки (аналогічний висновок викладено в пункті 8.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21).

За таких обставин у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним і скасування розпорядження Луганської ОДА від 10.02.2020 № 106 необхідно відмовити з мотивів неефективності обраного позивачем способу захисту інтересів держави як власника, а не в зв`язку з її необґрунтованістю, як про це помилково зазначив суд першої інстанції.

Адже Велика Палата Верховного Суду також неодноразово виснувала, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц (пункт 77), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148)), що в свою чергу виключає відмову в задоволенні позову в зв`язку з його необґрунтованістю.

Оскільки постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 та постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 14.03.2023 у справі № 922/1796/19 ухвалено та офіційно оприлюднено вже після подання СФГ «Вікторія» касаційної скарги у цій справі (28.10.2021), суд касаційної інстанції вважає за необхідне застосувати положення частини 4 стані 300 ГПК та вийти за межі доводів касаційної скарги з метою врахування при вирішенні цього господарського спору зазначеною вище усталеного правового висновку Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах.

Отже, незважаючи на те, що зазначені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, суд касаційної інстанції, керуючись положеннями частини 4 статті 300 ГПК, вважає за необхідне вийти за межі доводів касаційної скарги з метою врахування правових висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 14.03.2023 у справі № 922/1796/19, що в свою чергу зумовлює скасування оскаржуваної постанови в частині задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування розпорядження Луганської ОДА від 10.02.2020 № 106 та залишення в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги, однак із мотивів, наведених у цій постанові.

Натомість суд апеляційної інстанції, дослідивши зібрані у справі докази в їх сукупності, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання недійсним договору оренди від 11.02.2020 № 4 і зобов`язання СФГ «Вікторія» (орендаря) повернути ОДА (орендодавцю) водний об`єкт та спірну земельну ділянку з огляду на неспростовані скаржником факти видачі оспорюваного розпорядження та укладення оспорюваного договору внаслідок порушення Луганською ОДА обов`язкового порядку продажу права оренди земельної ділянки водного фонду на конкурентних засадах (на земельних торгах), передбаченого положеннями частини 1 статті 134 ЗК.

З викладених раніше мотивів суд касаційної інстанції частково (у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним оспорюваного договору та зобов`язання орендаря повернути об`єкт оренди орендодавцю) погоджується з обґрунтованими доводами Заступника керівника Луганської обласної прокуратури, викладеними у відзиві на касаційну скаргу.

Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, апеляційний господарський суд, на відміну від місцевого господарського суду, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині визнання незаконним і скасування розпорядження Луганської ОДА від 10.02.2020 № 106.

Згідно зі статтею 312 ГПК суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Відповідно до частин 1, 4 статті 311 ГПК суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову в повному обсязі не відповідає положенням статей 86, 236, 269 ГПК щодо всебічного, повного, об`єктивного і безпосереднього розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, суд касаційної інстанції вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржувану постанову - скасувати в частині задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування розпорядження Луганської ОДА від 10.02.2020 № 106, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги з мотивів, наведених у цій постанові.

Водночас оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції у частині задоволення решти позовних вимог необхідно залишити без змін.

З огляду на те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню шляхом залишення в силі рішення суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні однієї позовної вимоги немайнового характеру, Верховний Суд, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, передбаченими статтею 129 ГПК, вбачає підстави для здійснення пропорційного розподілу судових витрат у виді судового збору в сумі 4 204,00 грн, сплаченого СФГ «Вікторія» за подання касаційної скарги, шляхом покладання на Луганську обласну прокуратуру обов`язку з відшкодування витрат скаржника в зазначеній сумі, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Адже під час розгляду цього спору в суді фактичною стороною у справі є держава, представництво інтересів якої здійснює прокурор, який бере участь у розподілі судових витрат нарівні з іншими учасниками справи. Звертаючись із позовом в інтересах держави, прокурор є суб`єктом сплати судового збору та самостійно здійснює права та виконує обов`язки, пов`язані з розподілом судових витрат (схожий висновок щодо правомірності покладання судових витрат на прокуратуру сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 923/199/21 (пункт 9.3) та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.05.2022 у справі № 916/1796/18).

Керуючись статтями 300, 301, 309, 311, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Селянського фермерського господарства «Вікторія» задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2021 у справі № 913/509/20 скасувати в частині задоволення позовної вимоги Заступника прокурора Луганської області про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Луганської обласної державної адміністрації-керівника обласної військово-цивільної адміністрації від 10.02.2020 № 106 «Про надання в оренду земельної ділянки у комплексі з водним об`єктом Селянському фермерському господарству «Вікторія».

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 29.06.2021 року у справі № 913/509/20 в частині відмови в задоволенні зазначеної позовної вимоги залишити в силі з мотивів, наведених у цій постанові.

4. У решті постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2021 у справі № 913/509/20 залишити без змін.

5. Стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь Селянського фермерського господарства «Вікторія» (ЄДРПОУ 20165269) витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в сумі 4 204,00 грн (чотири тисячі двісті чотири гривні).

6. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідний наказ.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: Н.О. Багай

В.А. Зуєв