Постанова

від 11.11.2024 по справі 127/30813/24

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 127/30813/24

Провадження № 22-ц/801/2259/2024

Категорія: 63

Головуючий у суді 1-ї інстанції Ан О. В.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2024 рокуСправа № 127/30813/24м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (суддя-доповідач),

суддів: Ковальчука О.В., Панасюка О.С.,

за участю секретаря судового засідання: Куленко О.В.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Департамент архітектурно-будівельного контролю Вінницької міської ради,

розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 18 вересня 2024 року про забезпечення позову, постановлену місцевим судом під головуванням судді Ан О.В., в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Департамент архітектурно-будівельного контролю Вінницької міської ради про зобов`язання привести будинок до стану, який існував до його реконструкції за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову,

встановив:

В вересні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Департаменту архітектурно-будівельного контролю Вінницької міської ради про зобов`язання привести будинок до стану, який існував до його реконструкції.

Водночас, разом із позовною заявою ОСОБА_1 подано заяву про забезпечення позову, в якій він просив суд забезпечити позов шляхом заборони вчиняти певні дії відповідачу ОСОБА_2 , а саме проводити будь які будівельні роботи з перепланування/реконструкції будинку АДРЕСА_1 .

Заява мотивована тим, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Зокрема, вказує, що будівництво будівлі є незаконним та таким, яке вчинене із порушенням, а подальше проведення будівельних робіт може негативно вплинути на самий будинок, або його зруйнувати. Вказані заходи зможуть зберегти будинок.

Вказані обставини стали підставою для звернення до суду із цією заявою про забезпечення позову.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18 вересня 2024 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено.

Заборонено ОСОБА_2 проводити будь - які будівельні роботи з перепланування/реконструкції будинку АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи, просила суд скасувати ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 18 вересня 2024 року та відмовити в задоволенні заяви про забезпечення позову в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на переконання заявника позивачем і судом не обґрунтовано необхідність забезпечення позову, а саме яким чином невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання майбутнього рішення суду. Поряд з цим вважає, що застосований захід забезпечення позову є неспівмірним із заявленими позивачем вимогами. Крім того вважає, що позивачем не доведено факту існування реальної можливості руйнування будинку. На переконання скаржника доводи заяви про забезпечення позову ґрунтуються виключно на припущеннях.

30 жовтня 2024 року від позивача ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він заперечив аргументи викладені в ній вказавши, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, заперечення викладені в відзиві на апеляційну скаргу, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам ухвала суду відповідає.

У відповідності до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини 1 статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити, передбачені статтею 150 цього Кодексу, заходи забезпечення позову.

На підставі частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Пленум Верховного Суду України у пункті 4 Постанови «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» № 9 від 22 грудня 2006 року роз`яснив, що, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.

При встановлені зазначеної відповідності слід врахувати, що суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Таким чином, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками цього судового процесу.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просив заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.

Заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може привести до порушення прав і законних інтересів інших осіб.

Співмірність передбачає співвіднесення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони вчиняти певні дії.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.

При цьому забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін.

Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті.

Мета забезпечення позову - це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акту, а також перешкоджання спричинення значної шкоди позивачу.

При розгляді заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед результат розгляду справи по суті позову.

Відтак, при обранні заходів забезпечення позову, суд повинен також враховувати необхідність збереження балансу і законних інтересів усіх учасників спірних правовідносин, не допускаючи використання заходу забезпечення позову у якості тиску на відповідача.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

При цьому ЄСПЛ у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 у справі №1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №331/3944/18 (провадження №61-11311св19), і підстав відступати від якого колегія суддів не вбачає.

Як вбачається з матеріалів справи позивач вважаючи, що відповідач незаконно, зокрема, без будь яких дозвільних документів, з метою розширення площі проводить будівельні роботи з перепланування/реконструкції будинку АДРЕСА_1 , співвласником якого він являється, що зважаючи на вік побудови останнього може негативно вплинути на самий будинок, або його зруйнувати звернувся до суду із позовом про зобов`язання приведення будинку до стану, який існував до його незаконного перепланування/реконструкції.

Відтак, колегія суддів вбачає, що між сторонами дійсно виник спір з-приводу здійснення незаконного, як вважає позивач, перепланування/реконструкції будинку АДРЕСА_1 .

Натомість, оскільки вказана обставина підлягає перевірці, колегія суддів вважає, що заява про забезпечення позову є обґрунтованою, а вжиті судом заходи забезпечення позову небезпідставними.

Очевидно, що в разі невжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони вчиняти певні дії є ризики, що відповідачі продовжуватимуть здійснювати перепланування/реконструкцію та тим самим змінюватимуть конфігурацію площі будинку.

Між тим будь-які будівельні роботи, зокрема перепланування чи реконструкція, без належної правової основи (дозвільних документів) можуть призвести до незворотних змін у стані будинку, які не лише ускладнять відновлення попереднього стану, але й можуть завдати шкоди всій конструкції будівлі. Вказані дії необхідно попередити, оскільки існує спір щодо правомірності здійснення відповідачами оспорюваного перепланування/реконструкції.

У разі невжиття заходів забезпечення позову, існує ризик, що відповідач може провести вказане перепланування/реконструкцію, яке ускладнить відновлення становища, яке існувало раніше або через ці самі дії може зазнати пошкоджень весь будинок, в якому проживає позивач та співвласником якого він є.

З огляду на те, що позивач є співвласником будинку, проведення будь-яких змін без його згоди чи належного юридичного обґрунтування безумовно порушує його право як співвласника на збереження майна у належному стані. Заборона на проведення будівельних робіт допоможе уникнути порушення цього права та забезпечить дотримання його інтересів як рівноправного власника.

Тобто предмет спору визначений в позовній заяві дає підстави для висновку про те, що між сторонами дійсно виник спір, але при цьому апеляційний суд виходить з того, що обґрунтованість позовних вимог, достатність наданих доказів та переконливість наведеного обґрунтування не можуть бути предметом перевірки суду під час вирішення питання про забезпечення позову та ці питання підлягають з`ясуванню під час вирішення спору по суті.

Апеляційний суд вважає, що заходи забезпечення позову, які вжиті судом, є співмірними із заявленими позовними вимогами, цілком відповідають характеру спірних правовідносин і можуть забезпечити захист інтересів позивача.

При цьому апеляційний суд зауважує, що заходи забезпечення позову мають виключно тимчасовий характер і після вирішення спору по суті та відмови позивачу у задоволенні вимог, відповідачі і надалі зможуть реалізовувати свої права стосовно проведення реконструкції і будівництва.

Колегія суддів вважає, що стороною позивача доведено, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до утруднення чи унеможливлення виконання судового рішення у випадку задоволення позову, а відтак висновки районного суду про вжиття заходів забезпечення позову є вірними.

Схожі за змістом висновки викладені в постанові Верховного Суду від 14 червня 2021 року по справі № 308/8567/20.

При цьому, колегія зауважує, що питання про обґрунтованість чи необґрунтованість заявлених позовних вимог не вирішується судом на даній стадії. Надані учасниками справи докази, а також заперечення відповідача, як проти задоволення позову, так і проти забезпечення позову, свідчать про наявність між сторонами реального спору.

Доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують вірних висновків місцевого суд про доцільність та виправданість застосованих заходів забезпечення позову, з урахуванням забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, а також імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів.

Інші доводи скарги, щодо необґрунтованого висновку суду першої інстанції про задоволення заяви, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни судового рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що ухвала відповідає вимогам ст. 153, 263, 264 ЦПК України, і її слід залишити без змін.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

На підставі ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 18 вересня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий О.Ю. Береговий

Судді: О.В. Ковальчук

О.С. Панасюк