Постанова

від 14.11.2024 по справі 477/1464/24

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

14.11.24

22-ц/812/1542/24

Провадження № 22-ц/812/1542/24

П О С Т А Н О В А

іменем України

11 листопада 2024 року м. Миколаїв

справа № 477/1464/24

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Тищук Н.О.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Шаманської Н.О.,

із секретарем Андрієнко Л.Д.,

розглянувши у спрощеномупровадженні безвиклику сторін апеляційну скаргу

ОСОБА_1 , подану його представником адвокатом Архиповим Дмитром Олександровичем

на Жовтневого районного суду Миколаївської області, ухвалене 29 липня 2024 року суддею Семеновою Л.М. в приміщенні цього ж суду, (повний текст рішення складено 06 серпня 2024 року), у цивільній справі за позовом

ОСОБА_2 до

Лучівського житлово-комунального підприємства про стягнення заробітної плати,

У С Т А Н О В И В:

1.Описова частина

Короткий зміст вимог позовної заяви

У червні 2024 року ОСОБА_1 , діючи через свого представника адвоката Архипова Д.О. звернувся з позовом до Лучівського ЖКП про стягнення заробітної плати.

Позивач зазначав, що працював у Лучівському житлово-комунальному підприємстві водієм. 17 жовтня 2023 року був звільнений у зв`язку з переведенням до ЖКП «Добробут». Станом на день звільнення Лучівське ЖКП не виплатило йому заробітну плату за лютий та березень 2023 року та до часу звернення до суду з позовом не повідомило про розмір сум, нарахованих та виплачених при звільненні.

На підставі викладеного позивач ОСОБА_1 просив зобов`язати Лучівське ЖКП нарахувати та виплатити йому заробітну плату за лютий та березень 2023 року та середній заробіток за затримку розрахунку за 6 місяців після його звільнення - з 17 жовтня 2023 року по 17 березня 2024 року.

Правом подання відзиву на позовну заяву відповідач не скористався, участі у судових засіданнях не приймав.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 29 липня 2024 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивоване обранням позивачем неефективного способу захисту порушених трудових прав. На думку суду, позивач повинна звернутися до відповідача з позовом про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , діючи через свого представника адвоката Архипова Д.О., посилаючись на незаконність, необґрунтованість рішення суду першої інстанції, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалите нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Узагальнені доводи апеляційної скарги

Апеляційна скарга мотивована тим, що заробітна плата нараховується саме роботодавцем та саме ним оформлюються первинні документи, на підставі яких нараховується заробітна плата та здійснюється її виплата. Він не має доступу до цих документів, тому не може визначити розмір заборгованості.

Саме з цих підстав звертається з вимогами немайнового характеру - про зобов`язання відповідача вчинити певні дії, та вважає такий спосіб захисту прав ефективним.

Крім цього зазначав, що саме на відповідача суд повинен був покласти тягар доказування факту здійснення ним нарахування та виплати заробітної плати, незалежно від наявності про це клопотання від позивача.

Також наголошував, що відповідачем не були спростовані обставини нездійснення ним нарахування та виплати заробітної плати за лютий та березень 2023 року.

Узагальнені доводи інших учасників

Правом подання відзиву на апеляційну скаргу відповідач не скористався.

2.Мотивувальна частина

Про час, дату та місце слухання справи сторони повідомлені належним чином, проте участі у судовому засіданні не приймали.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Встановлені судом першої інстанції обставини справи

Судом встановлено, що з 26 липня 2018 року ОСОБА_1 працював водієм у Лучівському житлово-комунальному підприємстві (наказ №12 від 26 липня 2018 року).

25 травня 2023 року звільнений за власним бажанням ст. 38 КзПП України, наказ №6 від 25 травня 2023 року (запис у трудовій книжці № НОМЕР_1 ).

Відповідно до запису голови ліквідаційної комісії Варениці В.В. №41 від 25 травня 2023 року запис №40 є недійсним.

Згідно з наступним записом під №42 від 17 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звільнено 17 жовтня 2023 року на підставі пункту 5 статті 36 КЗпП України у зв`язку з переведенням до ЖКП «Добробут» Шевченківської сільської ради.

З 01 березня 2023 року Лучівське житлово-комунальне підприємство перебуває в процесі припинення юридичної особи в результаті її реорганізації.

Позиція апеляційного суду

Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За приписами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні безпечні, і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно частини першї статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України).

Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягненняналежної йомузаробітної плати (Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові Великої Палати від 22 вересня 2020 року по справі №910/3009/18, ефективний спосіб захисту прав повинен: 1) забезпечити поновлення порушеного права; 2) в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування; 3) такий захист повинен бути повним (тобто не частковим); 4) забезпечувати мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії; 5) забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним. Одне право має захищатися одним позовом.

Неправильний спосіб захисту порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову у позові.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було обрано неефективний спосіб захисту порушених трудових прав, оскільки позивачка повинна була звернутися до відповідача з позовом про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки він відповідає обставинам справи, вимогам законодавства та правовим позиціям Верховного Суду, який наголошує, що задоволення позовної вимоги повинно поновлювати майне право позивача.

Позовні вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити заробітну плату не відновить прав позивача та призведе до необхідності повторного звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку. Отже, такий спосіб захисту прав позивача є неефективним.

Крім цього позивач повинен довести підставність заявлених позовних вимог.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом ( частина перша статті 84 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, яка переглядається, стороною позивача не надано доказів наявності заборгованості по заробітній платі, як і доказів звернення до відповідача за наданням необхідної інформації. Клопотання про витребування доказів судом з підстав неможливості зібрати докази позивачем та його представником адвокатом Архиповим Д.О., сторона позивача не заявляла, пославшись на обов`язок відповідача надати докази на спростування підстав заявленого позову.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно та об`єктивно встановивши фактичні обставини справи, давши їм належну правову оцінку, дослідивши надані докази, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Отже, доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а тому рішення підлягає залишенню без змін відповідно до положень статті 375 ЦПК України.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником адвокатом Архиповим Дмитром Олександровичем залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 29 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, але за наявності підстав, передбачених статтею 389 ЦПК, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий Н.О.Тищук

Судді: Т.Б.Кушнірова

Н.О.Шаманська

---------------------------------

Повну постанову складено 14 листопада 2024 року