Рішення

від 14.11.2024 по справі 300/1393/24

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" листопада 2024 р. справа № 300/1393/24

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Боброва Ю.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач) про визнання дій протиправними щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 06.02.2020 по 25.01.2022, грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2022 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2022 роки, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік, додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, визнання протиправною бездіяльності щодо нарахування та виплати грошової компенсації за 80 календарних днів невикористаної за час проходження військової служби у 2011-2018 роках соціальної додаткової відпустки як військовослужбовцю-жінці, яка має дітей та зобов`язання нарахувати та виплати зазначені виплати.

Позовні вимоги мотивовані тим, що під час проходження позивачкою військової служби, відповідачем у період з 06.02.2020 по 25.01.2022 протиправно проведено виплату грошового забезпечення, та похідних виплат, зокрема, грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2022, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2022, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік, додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, із урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт. Зазначив, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 в справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, що визначала розміри посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року. Тому, оскільки ці зміни визнанні судом протиправними і скасовані, а Кабінет Міністрів України після їх скасування не прийняв іншого нормативного акту щодо визначення складових розміру грошового забезпечення військовослужбовців, застосуванню підлягає пункту 4 Постанови №704, в редакції до внесення змін пунктом 6 Постанови №103, а саме: розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються із урахуванням прожиткового мінімуму встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Також, протиправно не виплачено грошової компенсації за 80 календарних днів невикористаної за час проходження військової служби у 2011-2018 роках додаткової відпустки як військовослужбовцю-жінці, яка має двох або більше дітей віком до 15-ти років. На звернення позивача щодо виплати належного грошового забезпечення та похідних від нього сум, відповідачем було відмовлено. З наведених підстав, просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву. У відзиві представник відповідача проти заявлених позовних вимог заперечив, просив суд в задоволенні позову відмовити та зазначив, що розмір грошового забезпечення обрахований відповідачем відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам від 07.06.2018 №260, та виплачено всі належні суми при звільненні в розмірі 178105,16 грн., а тому підстав для перерахунку немає. Вказав, право на надання відпуски, та відповідно на виплату грошової компенсації за невикористану у 2011-2018 роках додаткову відпустку як військовослужбовцю-жінці, яка має двох або більше дітей віком до 15 років, має лише один із батьків. При цьому, позивачем не надано жодного документального підтвердження про те, що інший з батьків не скористався таким правом, а тому підстави для виплати такої компенсації відсутні. Також, зазначив про необхідність залишення даного позову без розгляду, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду.

Позивачем подано відповідь на відзив згідно якого зазначено про безпідставність доводів про порушення строку звернення до суду, оскільки відповідно до приписів частини 3 статті 233 КЗпПУ тримісячний строк звернення до суду розпочинається з дня одержання позивачем письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні, однак відповідачем такого повідомлення не надано. Щодо виплати грошової компенсації за невикористану у 2011-2018 роках додаткову відпустку як військовослужбовцю-жінці, яка має двох або більше дітей віком до 15 років зазначив, що до 15.04.2021 нормами Закону України "Про відпустки" було передбачено надання спірної відпустки тільки жінкам, які мають двох і більше дітей. Відтак, у період за який позивач просить виплати вказану компенсацію така додаткова відпустка чоловікам не надавалася, а тому підстав для надання будь-яких документів немає.

Розглянувши матеріали адміністративної справи за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, за наявними у справі матеріалами, дослідивши і оцінивши докази в їх сукупності з урахуванням норм матеріального права, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 з 2001 року проходила військову службу у ЗС України, у тому числі, у військових частинах НОМЕР_2 та НОМЕР_3 .

Відповідно до витягу з наказу в/частини НОМЕР_3 від 05.02.2022 позивачка справи та посаду здала і вибула до нового місця служби у в/частину НОМЕР_1 .

Згідно наказу командира в/частини НОМЕР_1 від 25.01.2022 №16 старшого солдата ОСОБА_1 , звільнену наказом командира в/частини НОМЕР_4 від 21.01.2022 №4-РС у запас, з 25 січня 2021 року виключено із списків особового складу військової частини, усіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 15).

У зв`язку з виплатою позивачці грошового забезпечення не у повному розмірі, вона 28.12.2023 звернулася до відповідача із заявою про здійснення виплати з 06.02.2020 по 25.01.2022 грошового забезпечення, грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2022, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2022, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік, додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби з урахування посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт. Також просила виплатити грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як військовослужбовцю-жінці, яка має двох або більше дітей віком до 15 років (а.с. 7-8).

Листом від 20.02.2024 відповідачем повідомлено позивачку, що розмір грошового забезпечення обрахований відповідачем відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам від 07.06.2018 №260, та виплачено всі належні суми при звільненні в розмірі 178105,16 грн. Зазначено, що право на надання відпуски, та відповідно на виплату грошової компенсації за невикористану у 2011-2018 роках додаткову відпустку як військовослужбовцю-жінці, яка має двох або більше дітей віком до 15 років, має лише один із батьків. При цьому, позивачкою не надано жодного документального підтвердження про те, що інший з батьків не скористався таким правом, а тому підстави для виплати такої компенсації відсутні (а.с. 10-11).

Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивачка звернулася до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, з урахуванням фактичних обставин справи та норм матеріального права, суд зазначає наступне.

У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення дії чи конкретної події, обставини і врегулювання відповідних правовідносин.

Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Кабінет Міністрів України 30.08.2017 прийняв постанову №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (далі - Постанова №704), яка набрала чинності 01 березня 2018 року.

Згідно з пунктом 2 цієї постанови, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додатком 1 до Постанови №704 визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 4 Постанови №704 (в редакції на дату прийняття) передбачено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови №704 посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

Надалі, Кабінет Міністрів України 21.02.2018 прийняв постанову №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб", пунктом 6 якої внесені зміни до постанов Кабінету Міністрів України. Зокрема, у Постанові № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.

Постанова №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.

Отже, станом на 01.03.2018 пункт 4 Постанови №704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року.

Однак, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 в справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.

Відтак, оскільки пунктом 6 Постанови №103 були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704 і ці зміни визнанні судом протиправними і скасовані, а Кабінет Міністрів України після їх скасування не прийняв іншого нормативного акту щодо визначення розміру грошового забезпечення військовослужбовців, застосуванню підлягає пункту 4 Постанови №704, в редакції до внесення змін пунктом 6 Постанови №103.

Таким чином, з 29.01.2020 в законодавстві відсутня норма, яка б передбачала обчислення розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, у зв`язку з чим, використання з 29.01.2020 при розрахунку розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців такого показника як встановлений законом на 1 січня 2018 року розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, суперечить чинному законодавству.

Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 №2017-III (далі - Закон №2017-III) визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, згідно із положеннями статті 1 якого державні соціальні стандарти це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров`я та освіти (стаття 6 Закону України №2017-III).

Отже, з 29 січня 2020 року виникають підстави для розрахунку грошового забезпечення з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням та відсоткової надбавки за вислугу років, а також додаткових видів грошового забезпечення, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою №704 у відповідності до вимог статті 9 Закону №2011-ХІІ.

Пунктом 3 розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону України №1774-VІІІ від 06.12.2016 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", який набрав чинності 01.01.2017 (далі - Закон №1774-VІІІ), встановлено, що після набрання чинності цим Законом мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Отже, після набрання чинності цим Законом, положення нормативно-правових актів щодо обчислення виплат у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають.

Відтак, суд звертає увагу, що встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів розрахованих згідно з Постановою №704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величиною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом саме на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.

Таким чином, згідно з Постановою №704 та положеннями пункту 3 розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону України №1774-VІІІ розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням як складових грошового забезпечення є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня календарного року.

Положення законів України про Державний бюджет на 2019, 2020, 2021, 2022, 2023 роки свідчать про зміни в розмірах прожиткового мінімуму для працездатних осіб в сторону їх поступового збільшення.

Таким чином, з 2020 по 2023 році відбулися зміни в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб в сторону його збільшення.

Отже, через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, у осіб з числа військовослужбовців виникло право на визначення розміру їх грошового забезпечення, з урахуванням оновлених даних про розмір посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, які визначаються шляхом застосування пункту 4 Постанови №704 із використанням для їх визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Правовий висновок щодо застосування норм пункт 4 постанови №704 у редакції змін згідно із пунктом 6 постанови № 103, зроблено Верховним Судом у постанові від 02.08.2022 по справі №440/6017/21.

У вказаній постанові Суд сформував таку позицію: "... зазначення у пункті 4 постанови № 704 в формулі обрахунку розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням базового державного соціального стандарту (прожиткового мінімуму для працездатних осіб) як розрахункової величини для їх визначення, не суперечить делегованим Уряду повноваженням щодо визначення розміру грошового забезпечення для перерахунку пенсій, призначених згідно із Законом №2262-XII.

Однак, Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили".

При цьому колегія суддів Верховного Суду зазначила, що пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 №2629-VIII "Про Державний бюджет України на 2019 рік" було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року (що узгоджувалося із нормою пункт 4 постанови №704 у редакції змін згідно із пунктом 6 постанови №103).

У свою чергу, Закон України від 14.11.2019 № 294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (далі - Закон №294-IX) таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2020 рік, відповідно, не містить.

Тобто, положення пункту 4 постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів, розрахованих згідно з постановою №704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року до 01.01.2020 - набрання чинності Законом №294-IX не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили.

Підсумувавши Верховний Суд дійшов висновку, що з 01.01.2020 положення пункту 4 постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік (2020, 2021), у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.

Як встановлено судом, розмір грошового забезпечення позивача, зокрема, посадовий оклад та оклад за військовим званням, визначалися з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, що підтверджується наданою позивачем відповіддю та відзивом на позовну заяву.

Відтак, при розрахунку грошового забезпечення позивача та всіх похідних від нього виплати за період з 06.02.2020 по 25.01.2022 в/частина НОМЕР_1 повинна була застосувати пункт 4 постанови №704 в редакції до внесення змін пунктом 6 Постанови №103, в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік згідно Законів України Про Державний бюджет України на відповідний рік).

Таким чином, зміна (підвищенням) прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2020-2023 років, в порівнянні із таким значенням, встановленого 1 січня 2018 року (1762,00 гривні), є об`єктивною обставиною, що призводять до зміни розміру грошового забезпечення при визначенні розміру яких враховуються посадовий оклад та оклад за спеціальне звання.

Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно із ч. 1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відповідно до п. 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994).

З огляду на вказане вище, дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачці грошового забезпечення за період з 06.02.2020 по 25.01.2022 та всіх похідних від нього виплат, зокрема, грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2022, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2022, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік, додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, з урахування посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року на відповідний тарифний коефіцієнт - є протиправною.

Щодо виплати позивачці при звільнені грошової компенсації за 80 календарних днів невикористаної за час проходження військової служби у 2011-2018 роках додаткової відпустки як військовослужбовцю-жінці, яка має двох дітей до 15 років, суд зазначає наступне.

Право військовослужбовців на відпустки, а також порядок надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них врегульовані нормами статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII).

Частиною 1 статті 10-1 Закону №2011-XII встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.

Відповідно до частини 8 статті 10-1 Закону №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Державні гарантії права на відпустки встановлює Закон України "Про відпустки" від 15.11.96 №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР), визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Відповідно до статті 1 Закону №504/96-ВР державні гарантії та відносини, пов`язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

Стаття 4 Закону №504/96-ВР визначає наступні види відпусток:

1) щорічні відпустки:

- основна відпустка (стаття 6 цього Закону);

- додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону);

- додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону);

- інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням ;

3) творча відпустка;

3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях;

4) соціальні відпустки:

- відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами;

- відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

- відпустка у зв`язку з усиновленням дитини;

- додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи;

- відпустка при народженні дитини;

5) відпустки без збереження заробітної плати.

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Згідно зі статтею 76 Кодексу законів про працю України щорічні додаткові відпустки надаються працівникам: за роботу із шкідливими і важкими умовами праці; за особливий характер праці; в інших випадках, передбачених законодавством. Тривалість щорічних додаткових відпусток, умови та порядок їх надання встановлюються нормативно-правовими актами України.

Згідно зі статтями 19 Закону №504/96-ВР та ст. 182-1 Кодексу законів про працю України, одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 КЗпП).

Згідно ст. 24 Закону №504/96-ВР та статті 83 КЗпПУ, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Відтак, якщо працівник, який має право на соціальну відпустку, з якихось причин не скористався цим правом, він має право використати цю відпустку, і в разі звільнення, незалежно від підстав, йому має бути виплачена грошова компенсація за всі невикористані дні таких відпусток (стаття 24 Закону №504/96-ВР).

При цьому, жодними нормами чинного законодавства не передбачено, що така грошова компенсація, виплачується у разі подання заяви (підтвердження), що інший з батьків не скористався правом на додаткову соціальну відпустку та не отримав компенсацію за відповідний період. Такого обов`язку на працівника не покладено.

Навпаки, вищенаведеними приписами передбачено обов`язок роботодавця виплатити працівнику всі належні йому суми у день звільнення, в тому числі грошову компенсацію за невикористану відпустку.

Таким чином, зважаючи на зазначений обов`язок, роботодавець, за необхідності, може самостійно перевірити (отримати інформацію від інших підприємств, установ, організацій) факт отримання додаткової відпустки (виплати грошової компенсації) іншим з батьків та/або, навіть, звернутися до працівника про повідомлення таких обставин. Однак, жодних дій відповідачем щодо отримання інформації вчинено не було.

З огляду на викладене, посилання відповідача на необхідність надано документів, якими підтверджується, що іншому з батьків дітей соціальна відпустка не надавалася, компенсація за неї не виплачувалася є безпідставними.

Більше того суд звертає увагу, що приписами статті 19 Закону №504/96-ВР та ст. 182-1 Кодексу законів про працю України, в редакції до 15.04.2021, було встановлено надання щорічної додаткової оплачуваної відпустки тривалістю 10 календарних днів жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків.

Отже, до 15.04.2021 нормами Закону №504/96-ВР було передбачено надання спірної відпустки тільки жінкам, які мають двох і більше дітей. Відтак у період (2011-2018 рік) за який позивач просить виплати вказану компенсацію така додаткова відпустка чоловікам не надавалася, а тому необхідність надання будь-яких документів взагалі відсутня.

Пунктом 3 та 5 розділом XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (далі - Порядок №260) встановлено, що у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які мають право на щорічні додаткові відпустки відповідно до чинного законодавства України, виплачується компенсація за всі календарні дні невикористаної додаткової відпустки, яка надається в повному обсязі або пропорційно часу, прослуженому в році звільнення.

Так, свідоцтвами про народження від 07.03.2023 та 19.11.2010 наявними у матеріалах даної справи підтверджується факт наявності у позивачки двох дітей віком до 15 років, які народилися 16.02.2003 та 13.11.2010, відповідно, а тому позивачка має право на виплату грошової компенсації за невикористану у 2010-2018 році додаткову відпустку.

Безпідставними є посилання представника відповідача на пропущення позивачкою строку звернення до суду з огляду на нижчевикладене.

Відповідно до частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Положеннями частини 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України обумовлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Згідно з частиною 3 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом спірних правовідносин у даній справі є нарахування та виплати грошового забезпечення та всіх похідних сум за період з 06.02.2020 по 25.01.2022.

Таким чином, спір щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення, пов`язаний з недотриманням законодавства про оплату праці.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин") у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:

"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду зі спором про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежений трьома місяцями з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116 КЗпП України).

Верховний Суд у постанові від 19 січня 2023 року по справі № 460/17052/21 зазначив: "Проте, на момент звільнення позивача з військової служби (31 липня 2020 року), виключення його із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (02 вересня 2020 року), частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Втім, судом апеляційної інстанції помилково застосовано редакцію частини другої статті 233 КЗпП України, чинну на момент постановлення оскаржуваного судового рішення.

З огляду на вказане, доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком".

При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.

Суд зазначає, що спірні правовідносини виникли до набрання чинності Законом №2352-ІХ, та на момент їх виникнення строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Таким чином, відсутні підстави для застосування строку до спірних правовідносин, оскільки у період з 06.02.2020 по 25.01.2022 частина 2 статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Крім цього, суд звертає увагу відповідача на те, що Верховний Суд в ухвалі від 23 липня 2024 року по справі №990/233/23, на яку посилається відповідач, зазначив: "На підставі документів, які є у справі, та беручи до уваги пояснення сторін, суд з`ясував, що позивачка не отримувала письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, як це передбачено у статті 116 КЗпП України.

Водночас, відлік строку для звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у розумінні статті 233 КЗпП України (у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-IX), пов`язується саме з днем одержання ним [працівником] письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України.

Варто зауважити також, що стаття 116 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-IX, теж покладала на "роботодавця" обов`язок у письмовій формі повідомити про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, перед виплатою зазначених сум.

З уваги на наведені міркування суд вважає, що позаяк позивачка, як встановлено у справі, не отримала при звільненні письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні відповідно до приписів статті 116 КЗпП України, то для неї відлік строку для звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать їй при звільненні, - яким суд трактує цей позов - не починався, тому, відповідно, не може бути пропущений".

Доказів отримання позивачем при звільненні письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні відповідно до приписів статті 116 КЗпП України, відповідачем не надано.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є обґрунтованими, а позов таким що підлягає задоволенню повністю.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статями 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо здійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та всіх похідних від нього виплат, зокрема, грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2022, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2022, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік, додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, з урахування посадового окладу та окладу за військовим званням за період з 06.02.2020 по 25.01.2022 без урахування посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення та всі похідні від нього виплати, зокрема, грошової допомоги на оздоровлення за 2020-2022, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2022, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік, додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби за період за період з 06.02.2020 по 25.01.2022 з урахування посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт, з урахуванням раніше виплачених сум.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку як матері, яка має двох дітей віком до 15 років за 2010-2018 роки, тривалістю 10 календарних днів щороку.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану щорічну додаткову відпустку як матері, яка має двох дітей віком до 15 років за 2010-2018 роки, тривалістю 10 календарних днів щороку, виходячи з грошового забезпечення, які військовослужбовець отримувала за останньою займаною штатною посадою станом на день звільнення з військової служби, після проведеного перерахунку на виконання даного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Відповідно до статей 295, 297 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Згідно статті 255 КАС України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

позивачка: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , АДРЕСА_1 ;

відповідач: військова частина НОМЕР_1 , код в ЄДРПОУ - НОМЕР_6 , АДРЕСА_2 .

Суддя /підпис/ Бобров Ю.О.