Рішення

від 08.11.2024 по справі 380/6843/24

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 листопада 2024 рокусправа № 380/6843/24

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Грень Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області до Західного офісу Держаудитслужби про визнання протиправною та скасування вимоги,

у с т а н о в и в:

до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області до Західного офісу Держаудитслужби з вимогою визнати протиправною та скасувати вимогу Західного офісу Держаудитслужби щодо забезпечення відшкодування відповідно до норм статей 130-136 Кодексу законів про працю України на користь територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплат за вислугу років до посадового окладу суддям, з подальшим перерахуванням в дохід держави.

В обґрунтування позову зазначає, що Західним офісом Держаудитслужби проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області за період роботи з 01.01.2021 по 30.06.2023, про що складено «Акт ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області за період з 01.01.2021 по 30.06.2023» № 131308-24/12 від 27.12.2023.

Територіальним управлінням акт ревізії підписано 27.12.2023 із запереченням, які подано до Західного офісу Держаудитслужби у строки, визначені законодавством, проте не були прийняті до уваги відповідно до висновку на заперечення до акта ревізії.

Західним офісом Держаудитслужби до територіального управління пред`явлено вимогу від 19.01.2024 № 131308-14/601-2024 щодо усунення порушень законодавства, якою встановлено, зокрема, порушення частини 10 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме, за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 нараховано і виплачено доплату за вислугу років до посадового окладу 6 суддям місцевих загальних судів, у яких закінчився 5-річний строк, на який їх було призначено, які не здійснювали правосуддя, на загальну суму 1719326,00 гривень та здійснено нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень. З метою усунення порушення, Західний офіс Держаудитслужби вимагає забезпечити відшкодування відповідно до норм статей 130-136 КЗпП України на користь територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету.

Позивач уважаючи нарахування та виплату суддям доплати за вислугу років правомірною, звернувся до суду з даним позовом та просив позов задовольнити.

Відповідач позов не визнав, 02.05.2024 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву. В обґрунтування заперечень вказав, що Західним офісом відповідно до пункту 8.16 Плану проведення заходів державного фінансового контролю Державної аудиторської служби України на ІІІ квартал 2023 року проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління за період з 01.01.2021 по 30.06.2023, якою встановлено порушення, що відображено в акті ревізії від 27.12.2023 № 131308-24/12. Акт ревізії підписано із запереченнями, на які 19.01.2024 надано обґрунтований висновок. Наведений факт викладений в запереченні Територіального управління не підтвердився.

Наголошує, що ревізією встановлено, що суддям, які не здійснювали правосуддя в місцевих загальних судах, здійснено витрати бюджетних коштів протягом ревізійного періоду на виплату суддівської винагороди в загальній сумі 11076773,83 гривень (в тому числі доплата за вислугу років - 1719326,00 гривень).

Зазначає, що згідно з ч. 2 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII, суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Частиною 10 ст. 135 Закону № 1402-VIII установлено, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Наголошує, що у переліку підстав, при яких суддя, що не здійснює правосуддя, має право на отримання доплат до посадового окладу, відсутня така підстава як нездійснення правосуддя суддею, призначеного на посаду строком на п`ять років, у зв`язку із закінченням строку на який його було призначено суддею.

Відповідно до п. 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Однак, на підставі Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16.10.2019 № 193-ІХ, що набрав чинності 07.11.2019, пункт 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 виключено.

Згідно з положеннями статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, закінчення строку, на який його обрано чи призначено. Дана норма Конституції України діяла до 30.09.2016. Отже, положення статті 126 Конституції України (в редакції Закону України від 02.06.2016 № 1401-VIII, що набрав чинності 30.09.2016), які регулюють питання звільнення судді і припинення повноважень судді, що обіймає посаду судді безстроково, не поширюються на суддів, призначених до 30.09.2016 на посаду судді строком на п`ять років. Так, на суддів, призначених до 30.09.2016 на посаду строком на п`ять років, поширюються положення і правові приписи частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України (у редакції, що діяла до 30.09.2016), що регулюють питання звільнення судді і припинення повноважень судді. Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі закінчення строку, на який його обрано чи призначено. Підпунктом 2 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України визначено, що з дня набрання чинності 30.09.2016 Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1402-VIII, повноваження суддів, призначених на посаду строком на п`ять років, припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено; такі судді можуть бути призначені на посаду судді в порядку, визначеному законом. Водночас положеннями пункту 17 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII передбачено, що повноваження суддів, призначених на посаду строком на п`ять років до набрання чинності цим Законом (тобто, до 30.09.2016), припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено; судді, повноваження яких припинилися у зв`язку із закінченням такого строку, можуть бути призначені на посаду судді за результатами конкурсу, що проводиться в порядку, встановленому цим Законом.

Рішенням Конституційного Суду від 18.02.2020 № 2-р/2020 положення пункту 17 розділу XII Закону № 1402-VIII визнано такими, що відповідають Конституції України та є конституційними. У рішенні Конституційного Суду від 18.02.2020 № 2-р/2020 зазначено наступне: « 9. Відповідно до пункту 17розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 повноваження суддів, призначених на посаду строком на п`ять років до набрання чинності цим Законом, припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено. Судді, повноваження яких припинилися у зв`язку із закінченням такого строку, можуть бути призначені на посаду судді за результатами конкурсу, що проводиться в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до підпункту 2 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Основного Закону України повноваження суддів, призначених на посаду строком на п`ять років, припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено; такі судді можуть бути призначені на посаду судді в порядку, визначеному законом.

10. Положення пункту 17розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 у межах питань, порушених у конституційному поданні, не суперечать Конституції України».

Наголошує, що враховуючи зазначені норми законодавства, у судді, призначеного до 30.09.2016 на посаду строком на п`ять років, що не здійснює правосуддя у зв`язку із закінченням строку на який його було призначено суддею, відсутні правові підстави на отримання доплат до посадового окладу, однак, під час ревізії Західним офісом було виявлено, що всупереч вищенаведеному Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Львівській області в період з 01.01.2021 по 30.06.2023 нараховано та виплачено доплату за вислугу років до посадового окладу 6 суддям місцевих загальних судів, які не здійснювали правосуддя, на загальну суму 1719326,00 гривень та здійснено нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень.

Зважаючи на викладене, Західний офіс Держаудитслужби вважає, що спірна вимога прийнята з дотриманням вимог чинного законодавства та не підлягає скасуванню.

З урахуванням наведеного, просив відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою суду від 03.04.2024 позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою суду від 15.04.2024 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Західним офісом Держаудислужби проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 за результатами якого складено акт № 131308-24/12 від 27.12.2023.

В акті ревізії № 131308-24/12 від 27.12.2023 зазначено, що ревізією встановлено, що упродовж припинення повноважень суддям, які не здійснювали правосуддя в місцевих загальних судах, здійснено витрати бюджетних коштів протягом ревізійного періоду на виплату суддівської винагороди в загальній сумі 11076773,83 гривень (в тому числі доплата за вислугу років 1719326,00 гривень). Також зазначено, що ТУ ДСА України в Львівській області в період з 01.01.2021 по 30.06.2023 нараховано та виплачено доплату за вислугу років до посадового окладу 6 суддям місцевих загальних судів, які не здійснювали правосуддя, на загальну суму 1719326,00 гривень та здійснено нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень.

Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Львівській області подано заперечення № 02-61/24 від 08.01.2024 до акту № 131308-24/12 від 27.12.2023 ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області за період з 01.01.2021 по 30.06.2023, у яких серед іншого зазначено, що «суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018(4062/15). Така позиція також закріплена у рішенні Ради суддів України від 19.04.2019 № 21 «Про право суддів здійснювати правосуддя після спливу строку відсторонення та на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 № 11-р/2018»».

19.01.2024 заступником начальника Західного офісу Держаудитслужби Світланою Данчевською затверджено висновок на заперечення до акта ревізії від 27.12.2023 № 131308-24/12 окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області за період з 01.01.2021 по 30.06.2023, яким заперечення не приймаються, оскільки відсутні правові підстави на отримання доплат до посадового окладу у судді, призначеного до 30.09.2016 на посаду строком на п`ять років, що не здійснює правосуддя у зв`язку із закінченням строку на який його було призначено суддею.

Західним офісом Держаудислужби складено вимогу № 131308-14/601-2024 від 19.01.2024 «Щодо усунення порушень законодавства» відповідної до якої, на підставі п. 7 ст. 10, ч. 2 ст. 15 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 № 2939-ХІІ, пп. 9 пункту 4, пп. 16 п. 6, п. 7 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 № 43, Західний офіс Держаудитслужби вимагає усунути виявлені порушення законодавства:

- забезпечити відшкодування відповідно до норм статей 130-136 КЗпП України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету, оскільки порушено ч. 10 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII та за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 нараховано і виплачено доплату за вислугу років до посадового окладу 6 суддям місцевих загальних судів, у яких закінчився 5-річний строк, на який їх було призначено, які не здійснювали правосуддя на загальну суму 1719326,00 гривень та здійснено нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень;

- здійснити коригування нарахувань єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на нараховану винагороду присяжним відповідно до бази оподаткування, визначеної законом № 2464-VI;

- при розрахунку потреби в бюджетних асигнуваннях неухильно дотримуватись вимог Бюджетного кодексу України та Порядку № 228.

Вважаючи протиправною вимогу Західного офісу Держаудислужби про забезпечення відшкодування відповідно до норм статей 130-136 КЗпП України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26 січня 1993 року № 2939-XII (далі - Закон №2939-XII).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2939-XII здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).

Згідно з частиною другою статті 2 Закону №2939-XII державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі.

Відповідно до статті 8 Закону №2939-XII орган державного фінансового контролю, зокрема, здійснює державний фінансовий контроль та контроль за цільовим та ефективним використанням коштів державного і місцевих бюджетів; вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб; розробляє пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.

Пунктами 7, 10, 13 статті 10 Закону №2939-XII передбачено, що органу державного фінансового контролю надається право: пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів; при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року № 43 затверджено Положення про Державну аудиторську службу України (далі - Положення №43).

Пунктом 1 Положення №43 передбачено, що Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Відповідно до підпункту 9 пункту 4 Положення №43 Держаудитслужба вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема, вимагає від керівників та інших підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Згідно з пунктом 6 Положення №43 Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підпункт 16); у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їхній розмір в установленому законодавством порядку (підпункт 23).

Відповідно до пункту 3 Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 року № 550 (далі - Порядок №550), акт ревізії - це документ, який складається посадовими особами органу державного фінансового контролю, що проводили ревізію, фіксує факт її проведення та результати. Заперечення, зауваження до акта ревізії (за їх наявності) та висновки на них є невід`ємною частиною акта.

Пунктом 2 Порядку № 550 визначено, що інспектування полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності об`єкта контролю і проводиться у формі ревізії, яка повинна забезпечувати виявлення фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб.

Пунктами 4, 5 Порядку № 550 передбачено, що планові та позапланові виїзні ревізії проводяться контролюючими органами відповідно до Закону та цього Порядку.

Планові виїзні ревізії проводяться відповідно до планів контрольно-ревізійної роботи, затверджених в установленому порядку, позапланові виїзні ревізії - за наявності підстав, визначених Законом.

За приписами частини першої статті 4 Закону № 2939-XII інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.

В силу пункту 6 Положення № 43 Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства; у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку.

Вказані положення кореспондуються з пунктами 7 та 10 статті 10 Закону № 2939-XII.

У частині другій статті 15 Закону № 2939-XII закріплено, що законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов`язковими для виконання службовими особами об`єктів, що контролюються.

Згідно з пунктом 50 Порядку № 550 за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав органи державного фінансового контролю вживають заходів для забезпечення: притягнення до адміністративної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності винних у допущенні порушень працівників об`єктів контролю; порушення перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства; застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що вимога органу державного фінансового контролю, спрямована на коригування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, є обов`язковою до виконання. Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки, зокрема обов`язки для свого адресата, а відтак наділена рисами правового акту індивідуальної дії з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься, і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

Спірна вимога контролюючого органу є індивідуально-правовим актом і в силу закону є обов`язковою до виконання підконтрольною установою, якій/якому вона адресована.

За приписами статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У пункті 1 резолютивної частини Рішення від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України висловив позицію, що «конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №820/3534/16 дійшла висновку, що спір про правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий висновок був сформульований Верховним Судом України у постанові від 23 лютого 2016 року по справі № 818/1857/14, і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від цієї позиції.

Аналогічна правова позиція також підтримана Верховним Судом, зокрема у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 826/3350/17, у якій за наслідками проведеного аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), сформульовано позицію, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

У постанові від 08 травня 2018 року у справі № 826/3350/17 Верховний Суд зазначив, що під час вирішення справ, предметом яких є правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, судам належить, виходячи із правової природи письмової вимоги контролюючого органу, враховувати чи прийнята вона на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством. З метою встановлення того, чи контролюючим органом при прийнятті спірної вимоги владні управлінські функції реалізовані у передбачений законом спосіб, суду належить надати правову оцінку змісту вимоги як індивідуально-правового акту.

Обґрунтованість, в силу статті 2 КАС України, є однією з обов`язкових ознак рішення (дії, бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, що підлягає встановленню адміністративним судом.

Верховний Суд у постановах від 20 лютого 2018 року у справі № 822/2087/17 та від 08 травня 2018 року у справі № 826/3350/17 зазначив, що висновок суду про те, що збитки контролюючим органом можуть бути стягнуті лише в ході відповідного судового процесу (а не шляхом пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги), не спростовує того, що «законна вимога» контролюючого органу, як індивідуально-правовий акт, повинна відповідати вимогам закону в частині її змісту і форми. Саме аналіз змісту вимоги контролюючого органу свідчить про те, чи такі вимоги дотримано та чи породжує така вимога права і обов`язки для підконтрольної установи.

З проведеного вище аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), висновується, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

Вказаний висновок підтриманий і у постанові Верховного Суду від 06.06.2024 у справі № 560/4308/22.

Та обставина, що законодавство прямо передбачає порядок реалізації окремо взятого завдання чи функції контролюючого органу, зокрема стягнення збитків у судовому порядку на підставі пункту 10 частини першої статті 10 Закону № 2939-XII, з чим кореспондується пункт 50 Порядку № 550, жодним чином не відміняє чи спростовує того, що всі рішення, дії чи бездіяльність органів державного фінансового контролю, прийняті або здійснені при реалізації ними їх владних управлінських функцій, можуть бути окремим предметом судового розгляду при поданні відповідного адміністративного позову.

За своєю правовою природою реалізація контролюючим органом компетенції в частині пред`явлення обов`язкових до виконання вимог і в частині здійснення процедури стягнення заподіяних збитків передбачає наявність різних, окремих, незалежних процедур.

Аналогічну правову позицію Верховний Суд застосував у постановах від 22 жовтня 2020 року у справі № 820/3089/17, від 31 травня 2021 року у справі № 826/18686/16, від 31 серпня 2021 року у справі № 160/5323/20, від 02 листопада 2021 року у справі № 420/6808/19, від 12 травня 2022 року у справі № 620/4169/20, від 06 червня 2024 року у справі № 560/4308/22.

Отже, позивач має абсолютне право на звернення до суду з позовом про визнання протиправними та скасування певних положень обов`язкової до виконання вимоги контролюючого органу, оскільки остання має усі ознаки акта індивідуальної дії, породжує для заявника (позивача) правові наслідки, стосується прав та обов`язків заявника (позивача).

Щодо суті встановлених порушень законодавства, викладених у вимозі Західного офісу Держаудитслужби від 19.01.2024 № 131308-14/601-2024 «Щодо усунення порушень законодавства», що відображені в Акті ревізії від 27.12.2023 № 131308-24/12, в частині забезпечення відшкодування відповідно до норм статей 130-136 КЗпП України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету.

Так, за висновками контролюючого органу, у ході проведення ревізії виявлені порушення законодавства, які на час її завершення не усунуті, зокрема: у порушення ч. 10 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII, Територіальним управлінням за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 нараховано і виплачено доплату за вислугу років до посадового окладу 6 суддям місцевих загальних судів Львівської області, у яких закінчився 5-річний строк, на який їх було призначено, які не здійснювали правосуддя на загальну суму 1719326,00 гривень та здійснено нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень.

Отже, суть спору полягає у тому, чи мав позивач правові підстави для нарахування та виплати суддям доплати до посадових окладів у період, за який судді не здійснювали правосуддя через закінчення п`ятирічного терміну повноважень, на які були призначені судді.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії є вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускає бездіяльність.

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується статтями 8 та 55 Конституції України.

Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України (ст. 126 Конституції України).

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Згідно із статтею 130 Конституції України та частиною 2 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII, суддівська винагорода регулюється законом про судоустрій та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Конституцією України та спеціальними законодавчими актами визначено гарантії незалежності суддів, що є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Серед таких гарантій виділено окремий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, зокрема надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 (далі - Закон № 1402-VІІІ) визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

За правилами частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини другої статті 135 Закону №1402-VIII, суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Приписами частини третьої статті 135 Закону № 1402-VІІІ обумовлено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

За правилами частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII, суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 (справа №1-7/2018(4062/15)) у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, за яким «суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу», для цілей застосування окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII зі змінами, а саме:

- частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду;

- частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації;

- частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.

Конституційний Суд України вказав, що за змістом положення частини десятої статті 133 Закону №2453-VI у редакції Закону №192-VIII суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу. Цим положенням передбачено два винятки, коли суддя, який не здійснює правосуддя, отримує всі доплати до посадового окладу, - це тимчасова непрацездатність та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці.

Законом №2453-VI у редакції Закону №192-VIII передбачено низку випадків, коли суддя не здійснює правосуддя.

Такими випадками, зокрема, є: відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності (частина четверта статті 49); відрядження судді для роботи у Вищій раді юстиції, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України (частина четверта статті 54); обов`язкове проходження суддею підготовки у Національній школі суддів України (частина шоста статті 55, стаття 87); застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя (пункт 4 частини першої статті 97); неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про звільнення судді з посади (відставку), переведення чи про його обрання безстроково (статті 76, 82, 112, 113, 114, 118, 120); перебування судді у щорічній оплачуваній чи додатковій оплачуваній відпустці (стаття 134).

Як зазначалось вище, Закон №2453-VI у редакції Закону №192-VIII втратив чинність на підставі Закону №1402-VIII (крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 розділу ХII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402).

Проте Закон № 1402-VIII містить положення, які закріплюють аналогічні випадки, коли суддя не здійснює правосуддя (статті 49, 54, 55, 56, 82, 89, 109, 113, 116, 136, 147). Це, зокрема, тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя та позбавлення його права на отримання доплат до посадового окладу; відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України; у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, виявленням надмірного рівня судового навантаження у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами; обов`язкове проходження підготовки у Національній школі суддів України; неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про його звільнення з посади (відставку); нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території. Крім того, суддя може не здійснювати правосуддя і з інших підстав, зокрема у зв`язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Конституційний Суд України звернув увагу на те, що питання отримання суддею винагороди до проходження ним кваліфікаційного оцінювання регулюється саме Законом № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, а випадки, коли такий суддя не здійснює правосуддя, визначаються Законом № 1402-VIII.

Такі випадки поділяються на дві категорії. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, згідно із Законом №1402-VIII нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та із неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду (частина перша статті 55); з обов`язковим проходженням підготовки для підтримання кваліфікації у Національній школі суддів України (частина восьма статті 56, частини перша, друга статті 89); з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді (частина третя статті 82, частини шоста, сьома статті 147).

Питання оплати праці судді, зокрема отримання чи неотримання ним доплат до посадового окладу, у одних випадках нездійснення ним правосуддя законодавчо врегульовані, а саме: відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя у випадку застосування до судді дисциплінарного стягнення, відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), Раді суддів України, а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України, мобілізація. Щодо інших випадків, коли суддя не здійснює правосуддя, зокрема з незалежних від нього причин або через обставини, що не обумовлені його поведінкою, відповідного законодавчого регулювання немає, а отже, за положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII у таких випадках суддя не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Проте якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, є невиправданим та необґрунтованим.

Застосований законодавцем у положенні частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII підхід до об`єднання усіх випадків, коли суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу, не можна визнати виправданим, справедливим, оскільки такий підхід не враховує особливостей кожної категорії підстав нездійснення правосуддя, ступеня обумовленості таких підстав поведінкою судді та інших законодавчо визначених обставин, а отже, невиправдано призводить до звуження обсягу гарантій незалежності суддів у виді зниження рівня їх матеріального забезпечення.

Конституційний Суд України зазначив, що конституційне закріплення гарантій незалежності суддів спрямоване на унеможливлення будь-яких спроб впливу на суддю. Такий вплив є неприпустимим з огляду на положення частини другої статті 126 Конституції України.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що юридичне регулювання, встановлене положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів.

Отже, положення частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII для цілей застосування окремих положень Закону № 1402 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України.

Аналіз наведених норм свідчить, що положення частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону №192-VIII, які Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 за №11-р/2018 визнані неконституційними, були тотожними за змістом положенням частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII.

Конституційний Суд України у Рішенні від 08.06.2016 у справі №4-рп/2016 зазначав, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина друга статті 150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України (пункт 7 рішення №4-рп/2016).

Отже, правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана Конституційним Судом України неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акту, в якому вона втілена), не може бути застосованою. У такому разі суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Указана норма Закону (частина десята статті 135 Закону №1402-VIII) вже аналізувалася Верховний Судом і правовий висновок щодо її правозастосування викладений у постанові від 13.10.2021 у справі № 120/1655/21-а. Так, відповідно до змісту вказаного висновку Верховного Суду «…суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018…».

Таким чином, суд зазначає, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, які не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплати до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним судом України від 04.12.2018.

Судом встановлено, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Львівській області у наданих запереченнях до акту від 08.01.2024 року № 02-61/24 наголошувало, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення конституційним Судом України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018(4062/15).

Крім того, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про те, що 6 суддів місцевих судів Львівської області уникали проходження кваліфікаційного оцінювання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, або що не розпочато оцінювання з вини суддів.

Також в матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про те, що судді відмовилися від проходження кваліфікаційного оцінювання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.

Більш того, з наявних у матеріалах справи доказів убачається, що 6 суддів місцевих загальних судів Львівської області, отримували доплати за вислугу років відповідно до наказів голів відповідних судів у періоди, коли вони не здійснювали правосуддя саме з незалежних від них причин та обставин, а тому нарахування і виплата таким суддям протягом спірного періоду доплати до посадового окладу за вислугу років здійснена правомірно.

Відповідачем жодними належними та допустимими доказами, в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, вказаного не спростовано.

Окрім того, відповідачем не заперечується, що нарахування та виплата доплат до посадових окладів суддів, Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Львівській області здійснювалася на підставі наказів голів відповідних судів, вказані накази голів судів були і є чинними і не скасованими як на момент виплати, так і на момент проведення ревізії.

Згідно позиції Вищого адміністративного суду України висвітленої в ухвалі від 06.04.2016 № K/800/554/16, що відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» територіальне управління не наділене повноваженнями надавати оцінку наказам голови місцевого загального суду та повертати їх без виконання.

Також, Рада суддів України у рішенні від 03.09.2021 за № 35 наголосила, що будь-які обмеження виплат доплат до посадового окладу суддям, які не здійснюють правосуддя з незалежних від них підстав, є недопустимими та такими, що суперечать Конституції України та Рішенню Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 у справі №1-7/2018. В контексті питання виплати доплат таким суддям, дії Територіальних управлінь ДСА, судів, які здійснюють функції розпорядників бюджетних коштів, щодо припинення виплати доплат (а також намагання повернути вже виплачені доплати) суддям, що не здійснюють повноваження з незалежних від них причин, так само як і висновки щодо відсутності підстав для виплати доплат до посадового окладу таким суддям, здійснені органами Державної аудиторської служби України під час проведення ревізій фінансово-господарської діяльності ТУ ДСА України в різних областях та судах, свідчать про порушення гарантій незалежності суддів у виді матеріального забезпечення, що впливає на незалежність судді, та є протиправними та недопустимими. Крім того, припинення виплат зазначених вище доплат у 2021 році свідчить про порушення принципу «юридичної визначеності» та принципу «належного урядування».

За висновками Європейського Суду з прав людини, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005, заява №38722/02).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Положення Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, що були прийняті 11.03.1980 Комітетом Міністрів, передбачають, що під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

При цьому, з огляду на положення ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які Конституцією України віднесені до компетенції цього органу державної влади.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративний суд, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Аналіз приписів КАС України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя.

Так, суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Суд зобов`язаний застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другою статті 2 КАС України. Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Враховуючи вищезазначене, суд висновує, що відповідачем не доведено правомірність вчинених дій та прийнятого рішення, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову шляхом визнання протиправним та скасування вимоги Західного офісу Держаудитслужби від 19.01.2024 № 131308-14/601-2024 «Щодо усунення порушень законодавства» в частині забезпечення відшкодування відповідно до норм статей 130-136 Кодексу законів про працю України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям на загальну суму 1719326,00 гривень та здійсненого нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету.

Відповідно до вимог частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За змістом частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до вимог частини 1, пункту 2 частини 2 статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, суд дійшов висновку, що адміністративний позов належить задовольнити повністю.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 139 КАС України при задоволенні позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз.

Оскільки під час розгляду даної справи не залучались свідки та не проводились експертизи, відтак відсутні підстави для стягнення з відповідача судових витрат.

Керуючись ст.ст.14, 72-77, 139, 241-247, 250-251, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

Позов Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, буд. 25; код ЄДРПОУ 26306742) до Західного офісу Держаудитслужби (79000, м. Львів, вул. Костюшка, буд. 8; код ЄДРПОУ 40479801) про визнання протиправною та скасування вимоги задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Західного офісу Держаудитслужби № 131308-14/601-2024 від 19.01.2024 «Щодо усунення порушень законодавства» в частині забезпечення відшкодування відповідно до норм статей 130-136 Кодексу законів про працю України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям на загальну суму 1719326,00 гривень та здійсненого нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд, а у разі реєстрації офіційної електронної адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

СуддяГрень Наталія Михайлівна