Постанова

від 05.11.2024 по справі 320/11288/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/11288/24 Головуючий у 1 інстанції: Дудін С.О.

Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.

Суддів Аліменка В.О.

Ключковича В.Ю.

За участю секретаря Заміхановської Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховного Суду про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Верховного Суду України, Верховного Суду, в якому просив:

- визнати противоправним та скасувати наказ Верховного Суду України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 09.02.2024 № 44-к;

- поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору забезпечення функціонування системи оповіщення та організаційно-безпекової роботи відділу мобілізаційної роботи Верховного Суду України;

- зобов`язати Верховний Суд України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- зобов`язати Верховний Суд вирішити питання щодо мого переведення до апарату Верховного Суду на рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погодившись із рішенням суду, позивач - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким всі позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт вказує, що основним законом щодо регулювання відносин, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначенням правового статусу державного службовця є Закон України «Про державну службу», зміст положень якого не може мати меншу пріоритетність, а права державного службовця не можуть бути звужені або скасовані. Апелянт стверджує, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що в наказі про його звільнення не зазначені фактичні законні підстави звільнення, оскільки, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» містить в собі декілька штатних або реорганізаційних змін, жодну з яких в наказі не вказано. Також, на переконання апелянта, безпідставним є посилання в оскаржуваному наказі на положення статті 86 Закону України «Про державну службу», статті 36, частини четвертої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», статті 26 Закону України «Про відпустки», частини третьої статті 83, статті 84 КЗпП України, оскільки, вони не мають до нього відношення. Крім того, апелянт стверджує, що ним було подано у встановлений строк заяву про переведення до апарату Верховного Суду. Також, апелянт вказує, що на день його звільнення Верховний Суд України продовжував існування, діяльність його не була припинена, підрозділ, в якому він працював та посада, яку обіймав не скорочені і не ліквідовані. При цьому, апелянт зазначає, що Закон від 21.11.2023 № 3481-IX, як і Закон України «Про судоустрій та статус суддів» не містить вимоги щодо звільнення, у випадку неподання особистої заяви.

27 вересня 2024 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Верховного Суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.

01 жовтня 2024 року до суду апеляційної інстанції від відповідача - Верховного Суду України надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.

Крім того, 01 листопада 2024 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Верховного Суду України надійшла заява про розгляд справи без участі представника Верховного Суду України за наявними у справі матеріалами, а також, відповідно до обґрунтувань наданого раніше відзиву.

Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Верховного Суду України від 10.09.2014 №684-к ОСОБА_1 з 10.09.2014 переведено на вакантну посаду завідувача сектору забезпечення функціонування системи оповіщення та організаційно-безпекової роботи відділу мобілізаційної роботи.

08 січня 2024 року ОСОБА_1 попередженням про наступне звільнення було повідомлено про можливе звільнення у порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», та зазначено, що для реалізації пункту 4-2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» позивачу необхідно звернутися із особистою заявою до керівника апарату ВС з копією підписаного попередження. Додатком вказано зразок заяви, одержаний від Верховного Суду.

З зазначеним попередженням ОСОБА_1 ознайомлений під особистий підпис 08.01.2024.

Наказом Верховного Суду України від 09.02.2024 №4-к ОСОБА_1 звільнено з посади завідувача сектору забезпечення функціонування системи оповіщення та організаційно-безпекової роботи відділу мобілізаційної роботи Верховного Суду України, з 09.02.2024 у порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Не погоджуючись із наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону № 889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

За приписами ч.ч. 1-3 ст. 5 Закону № 889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII, державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі виходу державного службовця на пенсію або досягнення ним 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади"; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).

Підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення визначені частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII.

У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

За приписами частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII, суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив державну службу у Верховному Суді України на посаді завідувача сектору забезпечення функціонування системи оповіщення та організаційно-безпекової роботи відділу мобілізаційної роботи.

Частиною 1 статті 155 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), організаційне забезпечення роботи суду здійснює його апарат, який очолює керівник апарату.

В силу вимог частини 5 статті 155 Закону № 1402-VIII, правовий статус працівників апарату суду визначається Законом України «Про державну службу» з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

За приписами частини 2 стаття 125 Конституції України, суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Так, підпунктом 1 пункту 4 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017) було передбачено, що протягом дванадцяти місяців з дня набрання чинності цим Законом утворюється Верховний Суд у порядку та у складі, що визначені цим Законом.

Відповідно до п. 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII передбачено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному вказаним Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку.

Отже, було розпочато ліквідаційну процедуру Верховного Суду України та 21.06.2018 до реєстраційної справи Верховного Суду України було внесено запис щодо початку припинення Верховного Суду України як юридичної особи, процедуру припинення якого наразі не завершено.

В подальшому, 18 лютого 2020 року Конституційним Судом України ухвалено Рішення № 2-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII, яким, зокрема, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII зі змінами, зокрема, пункт 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України.

Зазначеним пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до визнання його неконституційним в частині передбачалось, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів»".

Ухвалюючи таке Рішення в зазначеній частині, Конституційний Суд України вказав, що Законом № 1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20.01.2016 № 1-в/2016, від 30.01.2016 №2-в/2016.

Таким чином, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова «України» - власної назви держави - із словесної конструкції «Верховний Суд України».

Конституційний Суд України вважав, що Закон № 1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом №1401 продовжує діяти під назвою «Верховний Суд».

Таким чином, Конституційний Суд України визнав неконституційними положення щодо ліквідації Верховного Суду України, проте, інша частина положень пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» неконституційними не визнавались, зокрема й в частині припинення діяльності Верховного Суду України, хоча в конституційному поданні питання про таку вимогу ставилось.

Як вказав Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 06 березня 2024 року у справі №640/19589/19, від 12 червня 2023 року у справі №640/9900/19, від 12 травня 2022 року у справі № 640/19566/19, Конституційний Суд України фактично визнав, що припинення діяльності Верховного Суду України є конституційним, крім того прямо вказав, що лише судді цього Суду мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду, зрозуміло ж у складі Верховного Суду.

Водночас, частина доводів апеляційної скарги позивача лише свідчать про незгоду з вищевказаними висновком Верховного Суду.

Так, у резолютивній частині свого Рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020 (пункт 5) Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно привести положення законодавства у відповідність із цим Рішенням.

Зазначений висновок Конституційного Суду підтримав Європейський суд з прав людини у справі «Гуменюк та інші проти України» (Заява № 11423/19).

В подальшому, Верховною Радою України прийнято Закон України від 21 листопада 2023 року № 3481-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України», який набрав чинності 27 грудня 2023 року (далі - Закон №3481-ІХ).

Вищевказаним Законом №3481-ІХ внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема, у розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено пунктами 41 і 42 такого змісту:

« 4-1. Судді Верховного Суду України, обрані на посади до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», продовжують здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду відповідної спеціалізації до звільнення або припинення їхніх повноважень з підстав, визначених» Конституцією України.

Голова Верховного Суду у двадцятиденний строк з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» зараховує суддів, зазначених в абзаці першому цього пункту, які станом на день набрання чинності зазначеним законом перебувають у штаті Верховного Суду України, до штату Верховного Суду - у касаційний суд тієї спеціалізації, яка відповідає спеціалізації судової палати Верховного Суду України, в якій такий суддя здійснював правосуддя.

4-2. Працівники апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, за особистою заявою переводяться на рівнозначні посади в апараті Верховного Суду, за умови наявності рівнозначних вакантних посад, у порядку, встановленому законом, без обов`язкового проведення конкурсу.

Працівники апарату Верховного Суду України, зазначені в абзаці першому цього пункту, протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» подають особисту заяву про переведення на рівнозначну вакантну посаду в апараті Верховного Суду».

При цьому, пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону №3481-ІХ передбачено, що положення цього Закону поширюються на правовідносини, що виникли у зв`язку з перейменуванням Верховного Суду України у Верховний Суд, а також з ліквідацією Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України.

Апелянт зазначає, що основним законом щодо регулювання відносин, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначенням правового статусу державного службовця є Закон України «Про державну службу», зміст положень якого не може мати меншу пріоритетність, а права державного службовця не можуть бути звужені або скасовані.

Колегія суддів приймає до уваги вищевказані доводи апелянта, разом з тим, вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що положення Закону №3481-ІХ є пріоритетними у правовідносинах, що виникли у зв`язку з перейменуванням Верховного Суду України у Верховний Суд, зокрема, і в частині врегулювання питання переведення працівників апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені.

Як зазначає апелянт, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що в наказі про його звільнення не зазначені фактичні законні підстави звільнення, оскільки, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» містить в собі декілька штатних або реорганізаційних змін, жодну з яких в наказі не вказано.

Також, апелянт вказує, що на день його звільнення Верховний Суд України продовжував існування, діяльність його не була припинена, підрозділ, в якому він працював та посада, яку обіймав не скорочені і не ліквідовані.

При цьому, апелянт зазначає, що вищевказаний Закон №3481-ІХ, як і Закон України «Про судоустрій та статус суддів» не містить вимоги щодо звільнення, у випадку неподання особистої заяви.

Надаючи оцінку вищевказаним доводам апелянта, колегія суддів вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що норми Закону №3481-ІХ є обмеженими у часі, оскільки, після одноразового переведення працівників апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, за особистою заявою на рівнозначні посади в апараті Верховного Суду, за умови наявності рівнозначних вакантних посад, у порядку, встановленому законом, без обов`язкового проведення конкурсу, вони не застосовуватимуться в майбутньому (включно з визначеними у них умовами).

Іншими словами, підпункт 4-2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вичерпає свою дію тоді, коли умовно «останнього» працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, буде переведено до апарату Верховного Суду відповідно до встановлених означеним пунктом умов або цей працівник апарату Верховного Суду України буде звільнений у випадку відсутності можливості виконати такі умови.

При цьому, виходячи з положень підпункту 4-2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», обов`язковими умовами для переведення працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, є: подання ним заяви протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом №3481-ІХ (до 25.01.2024) та наявність рівнозначних вакантних посад у Верховному Суді.

Отже, для переведення працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, до апарату Верховного Суду в межах правовідносин, врегульованих Законом №3481-ІХ, необхідним є дотримання двох вищевказаних умов. Без дотримання хоча б однієї з цих умов, переведення працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, до апарату Верховного Суду є неможливим.

Таким чином, твердження апелянта про те, що подача заяви не є обов`язковою вимогою задля початку процедури переводу є необгрунтованими, оскільки, не узгоджуються з положеннями підпункту 4-2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Матеріали справи свідчать, що підставою для ознайомлення позивача з попередженням про наступне звільнення 08 січня 2024 року зазначено пункт 4-2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Так, ОСОБА_1 стверджує, що ним було подано у встановлений строк заяву до апарату Верховного Суду про переведення на рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби, відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Згідно пояснень позивача в суді апеляційної інстанції, заяву про переведення ним було подано безпосередньо працівнику кадрового підрозділу Верховного Суду Шевченку Олегу Васильовичу , реєстрацію даної заяви в канцелярії Верховного Суду він не здійснював.

При цьому, апелянт зазначає, що судом першої інстанції не були враховані надані ним докази, а саме, його пояснення та пояснення свідків.

Відповідно до письмових пояснень ОСОБА_3 від 18 березня 2024 року, наданих позивачем до суду першої інстанції, 25.01.2024 в його присутності позивачем було подано заяву до Верховного Суду щодо переведення на рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Заяву подано в одному екземплярі без реєстрації в канцелярії, так як їм було сказано головою комісії з припинення ВСУ ОСОБА_4 : «Ідіть в кадри та подавайте заяви». Із заявою він підійшов до керівника кадрового підрозділу ВС ОСОБА_6, вона сказала передати її працівнику вищевказаного підрозділу Шевченку Олегу Васильовичу , що було зроблено. Реєстрації заяви не проводилося, взявши заяву, він сказав: «Очікуйте на відповідь». Свідком цієї події був також ОСОБА_5 .

Також, згідно письмових пояснень ОСОБА_5 від 18 березня 2024 року, наданих позивачем до суду першої інстанції, 25.01.2024 в його присутності позивачем було подано заяву до Верховного Суду щодо переведення на рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Заяву подано в одному екземплярі без реєстрації в канцелярії, так як їм було сказано головою комісії з припинення ВСУ ОСОБА_4 : «Ідіть в кадри та подавайте заяви». Із заявою він підійшов до керівника кадрового підрозділу ВС ОСОБА_6 , вона сказала передати її працівнику вищевказаного підрозділу Шевченку Олегу Васильовичу , що було зроблено. Реєстрації заяви не проводилося, взявши заяву, він сказав: «Очікуйте на відповідь». Свідком цієї події був також ОСОБА_3 .

В свою чергу, Верховним Судом у наданих до суду першої інстанції запереченнях вказано, що з пояснень керівника служби управління персоналом Верховного Суду ОСОБА_6 стало відомо, що вона дійсно мала розмову з позивачем з приводу порядку переведення працівників апарату Верховного Суду України в апарат Верховного Суду. Вона особисто неодноразово роз`яснювала ОСОБА_1 його право подати відповідну заяву, на що він зазначив, що порядок йому зрозумілий, проте він ще не визначився чи буде подавати заяву на переведення до Верховного Суду. З приводу пояснень, наданих свідками ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , то ОСОБА_6 зазначила, що жодного разу не розмовляла з ОСОБА_1 у присутності вказаних осіб та, більш того, не давала жодних розпоряджень щодо передачі заяв працівників апарату Верховного Суду України про їх переведення працівниками служби управління персоналом, у тому числі й Шевченку О.В. , оскільки, вона особисто опрацьовувала такі заяви та надавала відповідну інформацію про наявність/відсутність вакантних посад в апараті Верховного Суду, на які працівника може бути переведено, в порядку пункту 4-2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

Наказом керівника апарату Верховного Суду від 31 грудня 2021 року № 129 затверджена Інструкція з діловодства Верховного Суду, яка встановлює загальні положення щодо ведення діловодства у Верховному Суді, вимоги до документування діяльності Суду (крім процесуальної) та організації роботи з документами, отриманими або створеними в паперовій чи електронній формі (далі - Інструкція з діловодства у ВС).

Пунктом 97 вищевказаної Інструкції з діловодства у ВС передбачено, що основним принципом реєстрації документів усіх категорій незалежно від форми їх створення є одноразовість. Кожний документ реєструється в АСДС лише один раз: вхідні - у день їх надходження або не пізніше наступного робочого дня, якщо документ надійшов після закінчення робочого дня, у вихідні, святкові та неробочі дні; створювані - у день підписання або затвердження.

Відповідно до п. 98 Інструкції з діловодства у ВС, для забезпечення реєстрації документів в автоматизованому режимі заповнюється реєстраційно-моніторингова картка, до якої вносяться всі обов`язкові, додаткові та, за потреби, інші реквізити документа відповідно до вимог цієї Інструкції.

В силу вимог пункту 103 Інструкції з діловодства у ВС, реєстрацію кореспонденції органів державної влади, органів місцевого самоврядування, запитів і звернень громадян, народних депутатів України, процесуальних документів, судових справ тощо здійснює служба діловодства.

Згідно п. 107 Інструкції з діловодства у ВС, кожному документу присвоюється черговий порядковий номер. Усі наступні документи, пов`язані з основним документом, реєструються з фіксуванням номера основного документа, що зазначається у вхідному реєстраційному індексі.

Пунктом 108 Інструкції з діловодства у ВС закроплено, що відмітка про надходження документа повинна містити найменування Суду, вхідний реєстраційний індекс документа, дату реєстрації (за потреби - годину і хвилини). Вхідний реєстраційний індекс складається з трьох груп цифр та року реєстрації (дві цифри після дефіса). Перша група цифр визначає порядковий номер цього документа в картотеці, друга - порядковий номер документа, пов`язаного з основним документом, третя - індекс картотеки. Відмітку про надходження документа роблять із використанням штампа або за допомогою штрихкоду в правому куті нижнього поля на лицьовому боці першого аркуша оригіналу документа.

Приписами п. 114 Інструкції з діловодства у ВС визначено перелік документів, що не підлягають реєстрації в АСДС, а саме: кореспонденція, яка надійшла не за адресою; бухгалтерські документи та документи статистичної звітності, які надійшли без супровідного листа; видання (довідники, книги, журнали, газети); рекламні повідомлення, плакати; вітальні листи, листівки.

Отже, документи, які надходять до Верховного Суду підлягають обов`язковій реєстрації в АСДС з присвоєнню документу чергового порядкового номеру та проставленням відмітки про надходження.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що належними та допустимими доказами, які б підтверджували звернення позивача з заявою, передбаченою визначеної підпунктом 4-2 розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №3481-ІХ, є докази реєстрації такої заяви в АСДС Верховного суду або докази направлення її засобами поштового зв`язку на адресу Верховного Суду (рекомендованим відправленням з описом вкладення).

Таким чином, з приводу посилання апелянта на письмові пояснення ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вони є недопустимими доказами, оскільки не можуть підтверджувати факт існування та подачі позивачем вищевказаної заяви. Крім того, на переконання колегії суддів, такі пояснення не можуть передавати письмового змісту самої заяви.

Доводи апелянта про необхідність одночасно з попередженням про звільнення, на підставі пункту 1 частині першої статті 87 Закону України «Про державну службу», запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, як було вищезазначено, пріоритетними у межах спірних відносин є саме положення пункту 4-2 розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №3481-ІХ, якими врегульовано умови переведення працівників апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, до апарату Верховного Суду.

Щодо доводів апелянта про те, що п. 4-2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» має дискримінаційний характер, а тому, Верховний Суд задля виправлення цієї ситуації повинен був застосувати позитивні дії, а саме, здійснити переведення позивача як державного службовця на рівнозначну посаду, або як виняток, на нижчу посаду державної служби без додаткових вимог, слід зазначити наступне.

На переконання колегії суддів, встановлена п. 4-2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вимога щодо необхідності подачі особисто заяви про переведення на рівнозначну вакантну посаду в апараті Верховного Суду ніяким чином не звужує права працівника, а лише є умовою необхідності підтвердження особою бажання здійснення такого переведення.

Посилання апелянта на те, що Головним юридичним управлінням апарату Верховної Ради було надане зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» колегія суддів вважає безпідставним, оскільки, надання такого зауваження є складовою процесу нормотворчості, водночас, після прийняття Верховною Радою України Закону № 3481-IX, його положення є обов`язкові до застосування.

Колегія суддів приймає до уваги доводи апелянта про те, що оскаржуваний наказ містить посилання на положення статті 86 Закону України «Про державну службу», статті 36, частини четвертої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», статті 26 Закону України «Про відпустки», частини третьої статті 83, статті 84 КЗпП україни, які, на його думку, не мають до нього відношення. Разом з тим, як вірно зазначено судом першої інстанції, зазначення цих правових норм не нівелює покладеного на Верховний Суд України безальтернативного обов`язку звільнення позивача, як працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, у випадку неподання ним особистої заяви протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом №3481-ІХ про переведення на рівнозначну вакантну посаду в апараті Верховного Суду.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що наказ «Про звільнення ОСОБА_1 » від 09.02.2024 № 44-к Верховним Судом України прийнято правомірно та в межах наданих повноважень.

Доводи апелянта про те, що судом першої інстанції не розглядалося питання про поновлення позивача на посаді колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, позовна вимога про поновлення на посаді є похідною від позовної вимоги щодо визнання протиправним та скасування наказу про звільнення. Враховуючи, що за наслідками судового розгляду встановлено правомірність наказу Верховного Суду України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 09.02.2024 № 44-к, позовна вимога про поновлення на посаді задоволенню не підлягає.

Посилання апелянта на те, що Верховним Судом України відзив на позовну заяву не було направлено позивачу колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, до цього відзиву Верховним Судом України додано список відправлень, з якого вбачається направлення позивачу 15.05.2024 рекомендованим листом відзиву на позовну заяву (Т. 1 а.с. 157). Крім того, у випадку ненадходження відзиву на позовну заяву, ОСОБА_1 міг скористатись правом на ознайомлення з матеріалами справи.

Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та відсутність правових підстав для їх задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.

Судді Аліменко В.О.

Ключкович В.Ю.

Повний текст постанови виготовлено 07.11.2024 р.