Постанова

від 08.11.2024 по справі 340/222/20

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 340/222/20

адміністративне провадження № К/9901/30790/21; К/9901/26798/21; К/9901/30322/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В.Е.,

суддів: Губської О.А., Смоковича М.І.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, як суд касаційної інстанції

касаційні скарги ОСОБА_1 , Міністерства юстиції України та Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро)

на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року (головуючий-суддя Божко Л.А., судді: Лукманова О.М., Дурасова Ю.В.)

у справі № 340/222/20

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області в особі голови ліквідаційної комісії Стоян Олени Геннадіївни, Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро)

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

у с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України (далі- відповідач 1, Мін`юст), Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області (далі - відповідач 2) в особі голови ліквідаційної комісії Стоян Олени Геннадіївни , та Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) (далі - відповідач 3), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» №4178/к від 23 грудня 2019 року;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації-начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області з 26 грудня 2019 року;

- стягнути з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказ є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки мала місце не ліквідація юридичної особи публічного права Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, а її реорганізація з переходом майна, прав та обов`язків до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро). Також позивач зазначив, що оскільки процедура здійснення звільнення державного службовця, зокрема у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією, нормами ст. 87 Закону України «Про державну службу» не врегульована, то відповідно до положень ст. 5 цього ж Закону до правовідносин між сторонами підлягають застосовуванню норми Кодексу законів про працю України в частині гарантій прав працівника при звільненні, а саме - норми ст.ст. 40, 42, 49-2 зазначеного Кодексу. В даному випадку перед звільненням позивача з посади державної служби на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» роботодавець мав дотриматися наступних умов: запропонувати працівнику (позивачу) іншу вакантну посаду у тій же установі одночасно із попередженням про звільнення (з урахування переважного права позивача на залишення на роботі); пересвідчитись у неможливості переведення такого працівника (позивача) за його згодою на іншу (запропоновану) роботу. Однак, всупереч наведених норм Кодексу законів про працю України роботодавець при звільненні не запропонував позивачу вакантні посади у новоутвореній установі.

Уважаючи вказаний наказ про своє звільнення з посади протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Приймаючи вказане рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про припинення державної служби позивача відповідає вимогам статті 22 Закону України «Про державну службу», не порушує вимог частини другої статті 40, частин другої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в силу приписів частини пятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статтей 3, 5 Закону України «Про державну службу», при цьому відповідачем дотримано вимоги частини першої статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо належного персонального попередження позивача не пізніше ніж за два місяці про наступне вивільнення, тому відсутні підстави для поновлення позивача на посаді з 26 грудня 2019 року та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

При цьому, суд першої інстанції також дійшов висновку, що у Головному територіальному управлінні юстиції у Кіровоградській області фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація.

У контексті з вищенаведеним суд першої інстанції зазначив, що з прийняттям Закону України від 19 вересня 2019 року № 117-IX положення статті 87 Закону №889-VIII, що регулює підстави та порядок припинення державної служби у разі ліквідації, реорганізації державного органу, скорочення штату або чисельності, не містять обов`язку суб`єкта призначення пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі навіть у випадку реорганізації. Крім того, з 25 вересня 2019 року (тобто, з дати набрання чинності Законом № 117-ІХ) ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», не містить будь-яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною і достатньою підставою для її припинення.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» від 23 грудня 2019 року № 4178/к;

- поновлено ОСОБА_1 в Південно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рівнозначній посаді з 26 грудня 2019 року;

- стягнуто з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 26 грудня 2019 року по 09 червня 2021 року в розмірі 609 037,49 грн.

Свою постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що процедура вивільнення державних службовців з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідації державного органу чи його реорганізації, регулюється законодавством про працю, зокрема, Кодексом законів про працю України. У контексті з наведеним суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що на підставі розпорядчого акту Кабінету Міністрів України (а саме постанови від 09 жовтня 2019 року № 870) фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області шляхом його злиття разом з Головним територіальним управлінням юстиції у Запорізькій області і Головним територіальним управлінням юстиції у Дніпропетровській області у Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), яке визначено правонаступником територіальних органів Мін`юсту, що припиняються, у тому числі в частині виконання повноважень та функцій і Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, і державний орган був зобов`язаний дотриматись у спірній ситуації процедури припинення державної служби, встановленої для реорганізації державного органу (п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу»). А саме, при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших територіальних органів Міністерства юстиції України Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області, як юридична особа публічного права, з якою позивач перебував у трудових відносинах, мало додержуватися встановленого КЗпП України порядку вивільнення працівників, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників ліквідованої (реорганізованої) установи.

Також за результатами дослідження матеріалів справи та з пояснень представників відповідачів судом апеляційної інстанції не встановлено, що керівництвом при звільненні працівників проводився будь-який аналіз на встановлення переважного права на залишення на посаді, були враховані обставини щодо умов продуктивності праці, кваліфікації та досвіду трудової діяльності позивача серед інших працівників управління, та факт відсутності вакантних посад, на які міг би претендувати позивач у новоствореному Південно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Дніпро).

З посиланням на зміст частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, який виключатиме можливість подальшого звернення до суду за захистом прав, свобод та охоронюваних законом інтересів, є поновлення його на рівнозначній посаді в новоствореному Південно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Дніпро) з 26 грудня 2019 року.

Крім того, за наслідком встановлення протиправності звільнення позивача із займаної посади суд апеляційної інстанції при вирішенні по суті позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу виходив з наступного: період часу з 26 грудня 2019 року по день винесення рішення - 09 червня 2021 року є періодом вимушеного прогулу позивача та складає 361 день. Відповідно до довідки від 17 лютого 2020 року та розрахункового листа за грудень 2019 року середньоденна заробітна плата становить 1 970,29 грн, в зв`язку з чим середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 711 274,69 грн. Згідно інформації Кіровоградського міськрайонного центру зайнятості за період з 21 січня 2020 року по 14 січня 2021 року ОСОБА_1 нараховано та виплачено 102 237,20 грн Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача складає 609 037,49 грн (711 274,69 грн - 102 237,20 грн), а середній заробіток у межах платежів за один місяць становить 41 376,09 грн.

3. Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 , Міністерство юстиції України та Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) - подали касаційні скарги (№К/9901/26798/21; №К/9901/30322/21, К/9901/30790/21).

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року в частині визначення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню, а саме: зменшення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на суму отриманої працівником допомоги у звязку з безробіттям та незастосування коригування середнього заробітку за час вимушеного прогулу на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. Постановити в цій частині нове рішення, яким стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 772 097,00 грн.

Так, позивач указує, що суд апеляційної інстанції застосував частину другу статті 235 КЗпП України без врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 01 березня 2018 року у справі №818/149/17, від 24 вересня 2019 року у справі №826/16191/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №826/808/16, щодо неможливості суду під час розгляду справи про поновлення незаконно звільненого працівника зменшувати суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу на розмір отриманої допомоги у зв`язку з безробіттям.

Також позивач вказує, що у вказаній справі суд апеляційної інстанції при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу не застосував коригування заробітної плати на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів, обчислений відповідно до пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, оскільки після звільнення позивача відбулось підвищення посадових окладів.

Тобто, Третій апеляційний адміністративний суд не застосував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №826/17601/14, від 15 квітня 2020 року в справі №826/15725/17.

Позивач звертає увагу, що зміни до Порядку №100 щодо виключення пункту 10, внесені постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 (далі - постанова №1213), набрали чинності з дня офіційного опублікування - 12 грудня 2020 року.

Однак, позивача звільнено 26 грудня 2019 року, тому юридичний факт (звільнення) мав місце до втрати чинності пункту 10 Порядку №100.

Отже, як вказує скаржник, з 25 січня 2020 року середній заробіток за час вимушеного прогулу мав бути скоригований на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів, обчислений відповідно до пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого1995 року №100.

Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) та Міністерство юстиції України подали відзиви, у яких останні не погоджуються з обґрунтуванням касаційної скарги, а тому просять відмовити в її задоволенні.

Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) вказує про безпідставність посилань ОСОБА_1 на те, що Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) є правонаступником всіх прав та обов`язків Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області та саме з нього необхідно стягувати середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Крім того, відповідач 3 наполягає на тому, що наказ про звільнення позивача є законним, а отже відсутні підстави для нарахування заробітної плати після звільнення позивача.

Також відповідач 3 звертає увагу Суду, що постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 виключено пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, у звязку з чим відсутні підстави для застосування коефіцієнту підвищення заробітної плати.

Міністерство юстиції України у своєму відзиві вказує про те, що підвищення посадового окладу за посадою, яку обіймав позивач у Головному територіальному управлінні юстиції у Кіровоградській області, у розрахунковому періоді (2 календарні місяці роботи перед звільненням) не відбулось.

Разом з тим, оскільки Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області, починаючи з жовтня 2019 року, перебувало в стадії ліквідації та у даного територіального органу юстиції відсутня структура та штатний розпис на 2020 рік, то, як наслідок, відсутня посада заступника начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області та, відповідно, не визначено розмір його посадового окладу.

При цьому, встановлення штатного розпису є дискреційними повноваженнями суб`єкта владних повноваженьє.

З огляду на наведене, Міністерство юстиції України вважає безпідставним посилання ОСОБА_1 на пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України 08 лютого 1995 року за № 100, адже безпідставним є коригування коефіцієнту підвищення в разі відсутності в структурі та штатному розписі посади заступника начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, а також відсутності розміру посадового окладу, який передбачений для даної посади.

У касаційних скаргах Міністерство юстиції України та Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просять скасувати постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року та залишити в силі рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року.

Так, в касаційних скаргах, які є схожими та подібними за обгрунтуванням підстав касаційного оскарження, скаржники зазначають, що суд апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови від 09 червня 2021 року, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги,

- неправильно застосував норми матеріального права, а саме: статтю 87 Закону України «Про державну службу»; частину п`яту статті 40, статтю 235 Кодексу законів про працю України;

- застосував норми матеріального права, які не підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, а саме: статті 42 та 49-2 Кодексу законів про працю України;

- не застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а саме: статті 5, 13 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та статті 81, 110 Цивільного кодексу України, Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1074, що призвело до помилкового тлумачення постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», статті 22, 31 Закону України «Про державну службу»; статтю 240-1 Кодексу законів про працю України.

Скаржники також зазначають, що на день подання цієї касаційної скарги Верховний Суд, висловлюючи правову позицію щодо ліквідації, зокрема, органів виконавчої та судової влади (постанови від 26 травня 2021 року у справі №260/261/20 і 140/90/20 та постанова від 28 січня 2021 року у справі №520/7731/19), дійшов висновків про реорганізацію територіальних органів Міністерства юстиції України, а не їх ліквідацію. Вказане свідчить про беззастережну зміну суті нормативно-правового акту та порушення принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Скаржники вказують про необхідність відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справах №260/261/20, №140/90/20.

На думку скаржників, судом апеляційної інстанції безпідставно не застосовано норми матеріального права, а саме: статті 81 та 110 Цивільного кодексу України, статті 5 та 13 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», а також Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року №1074, а також не враховано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2020 року у справі №640/8794/20, яке набрало законної сили 21 квітня 2021 року, та яким було встановлено факт ліквідації територіальних органів Міністерства юстиції України.

Ухвалення рішення, яке набрало законної сили та яким в повному обсязі були дослідженні обставини ліквідації, а не реорганізації територіальних органів Міністерства юстиції України, відсутність його на час розгляду Верховним Судом справ у подібних правовідносинах свідчить про наявність підстав для відступу від правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справах №260/261/20, №140/90/20.

Також скаржники вказують про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо поновлення звільненого працівника відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" на посаді у новоутвореному органі, якої він не обіймав до звільнення, у спосіб, не передбачений статтею 235 КЗпП України.

Скаржники наголосили, що в оскаржуваномо судовому рішенні зазначено про те, що на час звільнення позивача, Законом України «Про державну службу» не були врегульовані порядок та процедура вивільнення державних службовців на підставі п.1-1 ч. 1 ст. 87 цього Закону, а тому необхідно застосовувати в даних правовідносинах норми Кодексу законів про працю України, однак дані висновки суду апеляційної інстанції є помилковими. Законом, що регулює статус державного службовця, є Закон України «Про державну службу». А тому, так як ОСОБА_1 перебував на державній службі та мав статус державного службовця на нього відповідно під час проходження та припинення державної служби розповсюджувалась дія саме Закону України «Про державну службу», а не Кодексу законів про працю України.

При цьому, скаржники зазначили, що Законом України від 19 вересня 2019 року №117-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» (набрав чинності 25 вересня 2019 року) внесено зміни, зокрема, до статті 87 Закону України «Про державну службу», а саме з Закону України «Про державну службу» виключено положення про поширення на ці випадки законодавства про працю, а також про те, що звільнення у цих випадках допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Пункт 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» (ліквідація державного органу) є самостійною підставою припинення державної служби та відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» виключає застосування норм Кодексу законів про працю України. Враховуючи наведене, з 25 вересня 2019 року, тобто з дати набрання чинності Законом № 117-ІХ, вже не передбачена необхідність пропозиції іншої роботи (посади державної служби), як умова звільнення державного службовця у зв`язку з ліквідацією державного органу. Отже, з 25 вересня 2019 року ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», не містить будь-яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною та достатньою підставою для її припинення.

Також скаржники звертають увагу, що відповідно до частини 5 статті 22 Закону України «Про державну службу» (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-ІХ від 19 вересня 2019 року) встановлено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу. Слово «може» у вказаній нормі Закону визначає дискреційне право суб`єкта призначення, а не обов`язок. При ліквідації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, в якому працював ОСОБА_1 , законодавством не передбачена пропозиція іншої роботи, оскільки звільнення відбувається саме у зв`язку з ліквідацією державного органу на підставі спеціальної норми - пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Скаржники також зауважують, що з постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», яка є чинною та обов`язковою до виконання, Наказу Міністерства юстиції України № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» від 16 жовтня 2019 року, чітко вбачається, що проводиться ліквідація Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, а не реорганізація.

Відповідач 1 зазначає, що, керуючись чинними на момент попередження та звільнення ОСОБА_1 нормами законодавства, 23 грудня 2019 року Міністерством юстиції України прийнято правомірний наказ №4178/к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, з припиненням державної служби.

Міністерство юстиції України подало пояснення на касаційну скаргу відповідача 3, в якому просило задовольнити касаційну скаргу Південно-Східного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), скасувати постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року та залишити в силі рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року.

ОСОБА_1 подав відзив на касаційні скарги Південно-Східного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) та Міністерства юстиції України, у яких останній не погоджується з обґрунтуваннями касаційних скарг, а тому просить відмовити в їх задоволенні. Обґрунтування означеного відзиву дублюються з обґрунтуваннями касаційної скарги позивача, які викладені вище.

Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області, в особі голови ліквідаційної комісії Стоян Олени Геннадіївни, відзиви на касаційні скарги не подало, що не перешкоджає перегляду постанови суду апеляційної інстанції.

Міністерством юстиції України до Верховного Суду подано клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке мотивовано наступним.

Відповідач - 1 вказує про неоднозначність правової позиції Верховного Суду щодо остаточного визначення поняття ліквідації юридичної особи, зокрема юридичної особи публічного права.

Однією із підстав прийняття справи Великою Палатою Верховного Суду до свого провадження є те, що справа містить виключну правову проблему. Її передача на вирішення саме Великою Палатою необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Саме поняття «виключності» правової проблеми відсутнє в законодавстві, проте Велика Палата Верховного Суду сформувала сталу практику, відповідно до якої зміст виключної правової проблеми полягає у тому, що саме у справі, питання про прийняття якої до розгляду вирішується Великою Палатою, вбачається різне застосування норм матеріального права, відсутні норми, які регулюють спірні відносини, або є прогалини в застосуванні спірних відносин.

Верховний Суд, неоднозначно висловлюючи правову позицію щодо ліквідації зокрема органів виконавчої та судової влади (постанова від 26 травня 2021 року справи №№ 260/261/20,140/90/20 та від 28 січня 2021 року справа № 520/7731/19) дійшов, на думку скаржників, помилкових висновків про реорганізацію територіальних органів Міністерства юстиції України, а не їх ліквідацію. Вказане свідчить про беззастережну зміну суті нормативно-правового акту та порушення принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Міністерством юстиції України подано клопотання про передачу цієї справи на розгляд об`єднаної палати Верховного Суду.

Так, відповідач 1, обгрунтовуючи заявлене клопотання, вказує про беззастережну зміну суті нормативно-правового акту та порушення принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову, що є вагомою підставою для передачі справи на розгляд об`єднаної палати Верховного Суду.

На думку відповідача 1, Верховний Суд замість формування судової практики з врахуванням плинності часу, якою спричиненні значні зміни в законодавстві, прийняття нових нормативно-правових та підзаконних актів, використовує усталену судову практику за часів старого законодавства, що, в свою чергу, свідчить про наявність прогалин в застосуванні спірних правовідносин та підстави для передачі даної справи на розгляд об`єднаної палати Верховного Суду.

ОСОБА_1 подано заперечення на клопотання (заяву) Міністерства юстиції України в порядку статті 347 Кодексу адміністративного судочинства України про передачу справи №340/222/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду та клопотання Міністерства юстиції України про передачу справи на розгляд об`єднаної палати Верховного Суду.

Позивач зазначає, що невід`ємною складовою принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, можливість відступу судом від своєї попередньої позиції лише за наявності вагомих підстав; елементом правової визначеності є принцип єдності судової практики, який полягає у забезпеченні однакового правозастосування у судочинстві, що сприяє передбачуваності щодо вирішення спорів між учасниками судового процесу.

Підстава для передачі касаційним судом справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, визначена частиною п`ятою статті 346 КАС, передбачає наявність у справі виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Виключність правової проблеми має оцінюватися за кількісним та якісним критеріями. Кількісний ілюструє той факт, що вказана проблема наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

На думку позивача, наведені у клопотанні обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстави для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи №340/222/20.

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року з підстави, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року з підстав, визначених пунктами 2,3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року з підстав, визначених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідно до протоколу повторного автоматизовнаого розподілу від 31 липня 2023 року (у звязку зв`язку із обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Шевцової Н.В.) визначено склад суду: Мацедонська В.Е. (головуючий суддя), ОСОБА_3, Кашпур О.В.

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 серпня 2023 року (у зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_3 у відставку) визначено склад суду: Мацедонська В.Е. (головуючий суддя), Кашпур О.В., Смокович М.І.

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 лютого 2024 року (у зв`зку з тривалою тимчасовою непрацездатністю судді Кашпур О.В) визначено склад суду: Мацедонська В.Е. (головуючий суддя) Смокович М.І., Губська О.А.

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2024 року закінчено підготовчі дії та призначено розгляд даної справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін на 08 листопада 2024 року.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Позивач працює в системі органів юстиції, починаючи з 15 вересня 1999 року.

На підставі наказу Міністерства юстиції України від 24 грудня 2015 року № 4518/к ОСОБА_1 за результатами конкурсу був призначений на посаду заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації-начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області.

Наказом Міністерства юстиції України «Про призначення представника Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у Кіровоградській області» від 20 жовтня 2017 року № 4128/к ОСОБА_1 призначений представником Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у Кіровоградській області.

Судом першої та апеляційної інстанцій також встановлено, що з моменту призначення на посаду позивач 04 березня 2016 року та 12 грудня 2018 року підвищував кваліфікацію в Інституті права та післядипломної освіти Міністерства юстиції України за програмами тематичних короткострокових семінарів, та у період з 26 березня 2019 року по 31 жовтня 2019 року підвищував кваліфікацію в Державному навчальному закладі «Центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організації Кіровоградської обласної державної адміністрації» за програмою тематичного постійно діючого семінару, про що видане відповідне свідоцтво №СВ2226294/030273-19 від 31 жовтня 2019 року.

За результатом оцінювання службової діяльності для визначення якості виконання поставлених завдань у 2018 та 2019 роках ОСОБА_1 отримував оцінку «відмінно».

Між тим, постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» від 09 жовтня 2019 року № 870 вирішено:

« 1. Ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1.

2. Утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2.

3. Установити, що:

територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції;

…міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1:

…Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) - Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області».

Згідно з додатком 1 в переліку територіальних органів Мінюсту, що ліквідуються, вказане Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області.

Відповідно до додатку 2 в переліку міжрегіональних територіальних органів Мінюсту, що утворюються, вказане Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро).

Наказом Міністерства юстиції України «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» від 16 жовтня 2019 року №3173/5, на виконання постанови Уряду від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» вирішено:

1. Ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток 1).

2. Утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком (додаток 2).

25 жовтня 2019 року позивача попереджено про припинення державної служби на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» в зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області та звільнення з займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження.

Наказом Міністерства юстиції України від 23 грудня 2019 року № 4178/к «Про звільнення» ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області 26 грудня 2019 року відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, з припиненням державної служби. Підстава: постанова Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» та попередження з відміткою про ознайомлення.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області від 26 грудня 2019 року № 1023/к «Про оголошення наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення» оголошений наказ Міністерства юстиції України від 23 грудня 2019 року № 4178/к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області 26 грудня 2019 року відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, з припиненням державної служби. Підстава: Наказ Міністерства юстиції України від 23 грудня 2019 року № 4178/к.

Відповідно до штатного розпису на 2019 рік Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, затвердженого 26 лютого 2019 року, з подальшими змінами, в управлінні налічувалося 453 штатних посад, серед яких були посади першого заступника начальника, заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної виконавчої служби - начальника Управління державної виконавчої служби та заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації, яку займав позивач.

Згідно штатного розпису на 2019 рік Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, затвердженого 04 листопада 2019 року, в управлінні налічувалося 2 118 штатних посад, серед яких посади: першого заступника начальника міжрегіонального управління, заступника начальника міжрегіонального управління у Запорізькій області, заступника начальника міжрегіонального управління у Кіровоградській області, заступника начальника міжрегіонального управління - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області, заступника начальника міжрегіонального управління - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області, заступника начальника міжрегіонального управління - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області.

Однак Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області не вжило жодних заходів з метою працевлаштування ОСОБА_1 на жодну із перелічених чи інших вакантних посад, обмежившись виключно попередженням про наступне звільнення за два місяці до запланованої дати.

Відповідно до довідки від 17 лютого 2020 року та розрахункового листа за грудень 2019 року середньоденна заробітна плата позивача за останні два календарні місяці, що передували місяцю звільнення, становить 1 970,29 грн.

Поряд з цим, за змістом офіційної інформації Кіровоградського міськрайонного центру зайнятості за період з 21 січня 2020 року по 14 січня 2021 року ОСОБА_1 було нараховано та виплачено грошову допомогу по безробіттю на загальну суму 102 237,20 грн.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Право особи на працю захищається Конституцією України. Зокрема, у силу припису ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Поряд з цим ст. 38 Конституції України передбачено, що громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX, який набрав чинності 25 вересня 2019 року (далі - Закон № 117-IX).

Частинами першою - третьою ст. 5 Закону № 889-VIIІ встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частиною п`ятою ст. 22 Закону № 889-VIII (у редакції Закону № 117-IX, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 41 Закону № 889-VIII (у редакції Закону № 117-IX, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII, державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення.

Згідно із ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

За змістом абз. 3 ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників (далі - КЗпП України).

Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (ч. 2 ст. 40 КЗпП України).

Згідно з ч. 5 ст. 40 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, який набрав чинності 25 вересня 2019 року (далі - Закон № 113-IX)), особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Частинами першою - третьою ст. 49-2 КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Відповідно до п. «а» ч. 2 ст. 9 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, яка ратифікована Україною 04 лютого 1994 року та набрала чинності для України 16 травня 1995 року, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення лежить на роботодавці.

За змістом ч. 1 та 2 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

Відповідно до ч. 1, 5 ст. 104 ЦК України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року № 3166-VI (далі - Закон № 3166-VI, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин)

Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону № 3166-VI міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону № 3166-VI територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.

За змістом ч. 4 ст. 13 Закону № 3166-VI територіальні органи міністерства набувають статусу юридичної особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи та припиняються як юридичні особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про державну реєстрацію їх припинення.

Відповідно до п. 7 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 (далі - Положення № 228, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) Мін`юст здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи Мін`юсту.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року №1074 затверджено Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - Порядок № 1074, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів.

Пунктами 5, 6, 7, 8 цього Порядку передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Права та обов`язки органів виконавчої влади переходять: у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі поділу органу виконавчої влади - до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади; у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Майнові права та обов`язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом. У разі ліквідації органу виконавчої влади складається ліквідаційний баланс. Кабінет Міністрів України приймає рішення щодо подальшого використання нерухомого майна органу виконавчої влади, що ліквідується, та визначає суб`єкта управління підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління такого органу.

Внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов`язки якого переходять його правонаступникам.

Наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23 червня 2011 року за № 759/19497, затверджено Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - Положення № 1707/5).

Відповідно до п.п. 1, 3 Положення № 1707/5 (у редакції до 25 жовтня 2019 року) Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - Головне територіальне управління юстиції) підпорядковуються Міністерству юстиції України та є його територіальними органами.

Основними завданнями Головного територіального управління юстиції є: реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін`юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об`єднань, суб`єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.

Згідно з пунктами 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» від 09 жовтня 2019 року № 870 (далі - постанова № 870) Уряд постановив ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції України за переліком згідно з додатком 1 та утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції України за переліком згідно з додатком 2.

Пунктом 3 постанови № 870, серед іншого, постановлено, що:

територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції;

здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерства юстиції;

міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема Південно-Східне Міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області.

Наказом Міністерства юстиції України від 23 жовтня 2019 року № 3228/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23 жовтня 2019 року за № 1126/34097, відповідно до постанови № 870 заголовок Положення №1707/5 викладено в такій редакції: «Про затвердження Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України»; у пункті 1 слова «Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі» замінено словами «міжрегіональні управління Міністерства юстиції України».

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого1995 року № 100 (далі - Порядок № 100, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 та змінено порядок обрахунку середньої заробітної плати.

Враховуючи те, що позивачем (скаржником) в апеляційній скарзі на розгляд суду апеляційної інстанції були наведені доводи стосовно наявності правових підстав для стягнення середнього заробітку з урахуванням коригування на коефіцієнт підвищення посадового окладу для посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області за період з дати звільнення по дату прийняття постанови Третім апеляційним адміністративним судом, - тобто, з 26 грудня 2019 року по 09 червня 2021 року, тому до спірних правовідносин слід застосовувати положення Порядку №100 у редакції, чинній до внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 (тобто, у редакції чинній станом на день виникнення спірних правовідносин, починаючи з дня звільнення позивача з посади).

Так, приписами п. 2 розділу ІІ Порядку № 100 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

У разі зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до актів законодавства період до зміни структури заробітної плати виключається з розрахункового періоду.

У разі коли зміна структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування відбулася у період, протягом якого за працівником зберігається середня заробітна плата, а також коли заробітна плата у розрахунковому періоді не зберігається, обчислення середньої заробітної плати провадиться з урахуванням виплат, передбачених працівникові згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів.

Згідно з пунктом 5 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

За приписами пункту 8 розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Відповідно до пункту 10 розділу IV Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.

Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов`язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ.

У силу положень ч. 1 ст. 341 КАС України перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи.

При цьому, згідно з ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування норм права.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданих касаційних скарг, Верховний Суд керується таким.

Предметом розгляду в цій справі є правомірність звільнення позивача з посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиці у Кіровоградській області на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VIII у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області.

За твердженням скаржників (відповідачів) на момент звільнення позивача з посади діяла редакція вказаної статті, яка не передбачала посилання на застосування Кодексу законів про працю України при звільненні працівника.

Спірні правовідносини, які склались у цій справі, врегульовано Конституцією України, Законом №889-VIII у редакції, чинній на момент їх виникнення, та норми якого є спеціальними, а також КЗпП України у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це не йдеться у спеціальному законі.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.

Згідно з Рішенням Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» від 9 жовтня 2019 року №870 ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1, зокрема, ГТУЮ у Кіровоградській області.

Пунктом 2 цієї Постанови утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2, зокрема, Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро).

Відповідно до п. 3 вказаної Постанови установлено, що:

територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї Постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції;

здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї Постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї Постанови, покладається на Міністерство юстиції;

міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї Постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема, Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) - Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області та Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській.

З наведеного слідує, що Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, що спростовує доводи відповідачів про ліквідацію цієї юридичної особи публічного права без правонаступництва.

Зазначені вище встановлені судами обох інстанцій обставини підтверджують, що фактично відбулася реорганізація територіальних органів Міністерства юстиції України - Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області як юридичних осіб публічного права шляхом злиття у Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), а не їх ліквідація.

До правонаступника - новоствореної юридичної особи - Південно-Східного міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) перейшли як функції та повноваження щодо реалізації державної політики у відповідних сферах, що виконувалися ГТУЮ у Кіровоградській області, так і майнові права та обов`язки цієї юридичної особи, що припиняється.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі №340/376/20, від 4 серпня 2022 року у справі №640/1892/20 та від 26 травня 2021 року у справі №140/90/20.

Таким чином, на переконання колегії суддів, враховуючи правові висновки Верховного Суду з аналогічних спірних питань (зокрема, за участю сторін - Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро)), оскільки фактично в ГТУЮ у Кіровоградській області відбулася не ліквідація, а реорганізація шляхом злиття, роботодавець зобов`язаний був дотриматися процедури вивільнення працівників у зв`язку з реорганізацією, визначеною законодавством про працю.

При цьому, Верховний Суд, перевіривши доводи касаційних скарг, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених ч. 1 ст. 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, враховує, що після подання відповідачами касаційних скарг Верховний Суд сформував правові висновки щодо застосування у подібних правовідносинах приписів статті 87 Закону № 889-VIII зі змінами відповідно до Закону № 117-IX, зокрема, у постановах від 20 вересня 2021 року у справі № 340/221/20 та від 28 грудня 2022 року у справі №340/376/20, які підлягають врахуванню у цьому касаційному провадженні.

У вказаних справах Верховний Суд підкреслив, що Законом № 117-ІХ були серед іншого виключені положення абз. 1 і 2 ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

У свою чергу, ретроспективний аналіз положень Закону № 889-VІІІ дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

Одночасно із набранням чинності Законом № 117-IX набрав чинності Закон №113-IX, яким ст. 40 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Верховний Суд у справах № 340/221/20 і №340/376/20, а також у інших раніше переглянутих в порядку касаційного оскарження справах №140/90/20, №260/261/20 (на які посилаються Міністерство юстиції України та Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) у своїх касаційних скаргах), №240/455/20, аналізуючи вищевказані законодавчі зміни, зазначив, що виключення зі ст. 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.

Приписи частини п`ятої ст. 40 КЗпП України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.

У цій справі колегія суддів також уважає за необхідне підкреслити, що відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного ст. 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у ст. 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.

Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.

Тож, враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі реорганізації, ліквідації державного органу, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на виключення зі ст. 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, Верховний Суд погоджується з доводами позивача та висновками суду апеляційної інстанції про необхідність застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України на підставі ч. 3 ст. 5 Закону № 889-VІІІ.

Додатковим підтвердженням аргументованості застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії ст. 87 Закону № 889-VIII у редакції Закону № 117-IX, є наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами України від 14 січня 2020 року № 440-IX та від 23 лютого 2021 року № 1285-IX, якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі п. 1 і 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.

У свою чергу, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.

Таким чином, ліквідація відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі № 440/413/20, від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).

При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 25 липня 2019 року у справі № 807/3588/14 та від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16.

Верховний Суд України в постановах від 17 жовтня 2011 року (справа № 21-237а11), від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14), від 19 січня 2016 року (справа № 810/1783/13-а) неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Крім того, у постанові від 01 квітня 2015 року (справа №6-40цс15) Верховний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду.

Ці правові позиції підтримані Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12 грудня 2018 року (справа №826/25887/15), від 17 липня 2019 року (справа №820/2932/16), від 09 жовтня 2019 року (справа №208/3390/16-а), від 24 квітня 2020 року (справа №824/168/19-а).

Досліджуючи спірні правовідносини, судами попередніх інстанцій установлено, що позивач перед звільненням обіймав посаду заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного теритоірального управління юстиці у Кіровоградській області.

25 жовтня 2019 року позивача було попереджено про наступне звільнення у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області.

Наказом від 23 грудня 2019 року № 4178/к позивача звільнено із займаної посади у зв`язку з ліквідацією державного органу, проведеною на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» від 09 жовтня 2019 року №870.

При цьому інша робота за відповідною професією чи спеціальністю позивачу не пропонувалася.

Таким чином, враховуючи відсутність на момент попередження позивача про припинення державної служби у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців у разі реорганізації, ліквідації державного органу, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі п.п. 1 і 1-1 ч. 1 цієї статті, суд апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 5 цього Закону дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин вищевказаних положень КЗпП України.

Верховний Суд вказує, що за такого правового регулювання встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

У контексті з наведеним Верховний Суд також враховує, що за змістом частини пятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону №889-VІІІ працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Тож при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших територіальних органів Міністерства юстиції України, відповідний територіальний орган Міністерства юстиції України як юридична особа публічного права, з якою позивач перебував у трудових відносинах, мав додержуватися установленого КЗпП України порядку вивільнення працівників, в основу якого покладено вимогу щодо сприяння збереженню роботи працівників ліквідованої (реорганізованої) установи.

Натомість, як було установлено судами попередніх інстанцій, Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області, обмежившись виключно попередженням позивача про наступне звільнення, не вжило жодних заходів з метою працевлаштування ОСОБА_1

Відповідачами не надано до суду доказів пропонування позивачу всіх наявних вакантних посад, як станом на дату ознайомлення із попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, так і перед самим звільненням.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновками суду апеліційної інстанції, що порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Між тим, Верховний Суд зауважує, що приписами частини першої першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Подібні правові висновки сформовані Верховним Судом у постановах від 4 серпня 2022 року у справі №640/1892/20 та від 28 грудня 2022 року у справі №340/376/20.

При цьому, повноваження суду при вирішенні трудового спору про поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.

Так, повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією роботодавця і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатися у здійснення дискреційних повноважень державного органу.

Обов`язок по працевлаштуванню незаконно звільненого працівника покладений на роботодавця, яким у випадку реорганізації державної установи є її правонаступник, якому передані відповідні завдання і функції.

Аналогічну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема, у постановах від 19 грудня 2018 року у справі №807/2391/15, від 26 травня 2021 року у справі №260/261/20, від 27 квітня 2021 року в справі №826/8332/17, від 20 січня 2021 року у справі №640/18679/18, від 20 січня 2021 року у справі №804/958/16, від 11 лютого 2021 року у справі №640/21065/18, від 31 травня 2021 року у справі №0840/3202/18, від 06 липня 2021 року у справі №640/3456/20, від 06 липня 2021 року у справі №640/1627/20, від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14, від 21 жовтня 2021 року у справі № 809/2894/13-а.

Отже аргументи, викладені у касаційних скаргах, про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо поновлення звільненого працівника відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" на посаді у новоутвореному органі, якої він не обіймав до звільнення, у спосіб, не передбачений статтею 235 КЗпП України не знайшли свого підтвердження.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд доходить висновку, що суд апеляційної інстанції, при поновленні позивача на рівнозначній посаді тій, з якої було звільнено позивача, в Південно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Дніпро) допустив порушення норм матеріального права.

Водночас підсумовуючи наведене, Верховний Суд уважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що спірний наказ відповідача є таким, що не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, та, відповідно, підлягає скасуванню як протиправний.

Щодо доводів касаційної скарги Міністерства юстиції України про необхідність відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справах №260/261/20, №140/90/20, колегія суддів зазначає таке.

Колегія суддів звертає увагу, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен вмотивовано обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд уважає за доцільне зазначити, що статтями 8, 129, 147 Конституції України гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.

Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Необхідно зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.

За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Надаючи правову оцінку доводам Міністерства юстиції України, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд звертає увагу на те, що зміст скарги не дає підстав для висновку, що скаржник навів належне обґрунтування необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справах №260/261/20, №140/90/20, та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.

Скаржник не наводить інших прикладів судових рішень, ухвалених після прийняття Верховним Судом вказаних постанов, у яких Верховний Суд по іншому застосовує норми права у подібних правовідносинах.

Наявність судового рішення у справі №640/8794/20, яким відмовлено в задоволенні позову щодо визнання протиправними та нечинними пункту 1, абзаців 2-4 пункту 3 та назви додатку 1 до постанови №870 та встановлено, що Кабінет Міністрів України при прийнятті постанови діяв у межах повноважень відповідно до встановленого порядку, не свідчить про наявність обгрунтованих підстав для відступу від сформованої та усталеної практики Верховного Суду.

Щодо доводів скаржника (позивача) про те, що при обрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26 грудня 2019 року по 09 червня 2021 року, що підлягає стягненню на користь позивача з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), як правонаступника ліквідованого Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, суд апеляційної інстанції безпідставно зменшив розмір такого середнього заробітку на суму отриманої позивачем грошової допомоги по безробіттю, Верховний Суд дійшов висновку про наступне.

Згідно з ч. 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу.

При цьому, законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Подібна правова позиція наведена у постановах Верховного суду від 01 березня 2018 року у справі №818/149/17, від 24 вересня 2019 року у справі №826/16191/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №826/808/16 (на які посилається ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі).

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що постанова суду апеляційної інстанції у цій справі в наведеній частині є необґрунтованою, а тому підлягає скасуванню в зазначеній частині, оскільки суд апеляційної інстанції, вирішив спір не у відповідності з нормами матеріального права (ч. 2 ст. 235 КЗпП України), без наведення правових підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Надаючи оцінку доводам скаржника (позивача) про те, що при обрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26 грудня 2019 року по 9 червня 2021 року, що підлягає стягненню на користь позивача з відповідача-3, суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував необхідність збільшення розміру середнього заробітку на коефіцієнт підвищення розміру окладу за посадою позивача, Верховний Суд виходить з наступного.

Відповідно до висновку про застосування норм права, наведеного у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 572/2429/15-ц, тлумачення ч. 2 ст. 235 КЗпП України, п. 10 Порядку № 100, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

Верховний Суд зазначає, що, аналізуючи зміст п. 10 Порядку № 100, коефіцієнт коригування заробітної плати повинен розраховуватися шляхом ділення посадового окладу, встановленого працівникові після підвищення, на посадовий оклад, який був у працівника до підвищення.

Подібна правова позиція неодноразово викладена у постановах Верховного Суду, зокрема, від 15 квітня 2020 року у справі №826/15725/17 та від 15 жовтня 2020 року у справі №826/17601/14 (на які посилається ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі) і Верховний Суд у цій справі не вбачає підстав відступати від неї.

Зазначений висновок випливає з того, що зазначена норма передбачає коригування заробітної плати у зв`язку з підвищенням саме посадового окладу (тарифної ставки).

Такий коефіцієнт має розраховуватися окремо в кожному випадку підвищення посадового окладу. Розрахований коефіцієнт слід множити на суми виплат за період до підвищення.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №813/5855/15.

Однак, як убачається з тексту постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року, задовольняючи позов в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд не встановив та не дослідив обставини щодо наявності підстав для обрахунку розміру середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу з урахуванням коригування на коефіцієнт підвищення тарифних ставок та/або посадових окладів, хоча про це зазначав позивач в апеляційній скарзі, що, у свою чергу, могло вплинути на правильність обрахунку розміру належних до стягнення сум коштів.

Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження суду апеляційної інстанції, тому з урахуванням повноважень Верховного Суду (які не дають суду касаційної інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність його висновків в цій частині.

За змістом ч. 1 ст. 351 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Згідно з ч. 2 ст. 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За таких обставин Веховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року в частині поновлення позивача на посаді та ухвалення в цій частині нового рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиці у Кіровоградській області з 26 грудня 2019 року.

Водночас, оскільки судом апеляційної інстанції при ухваленні постанови від 09 червня 2021 року в частині вимог апеляційної скарги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати нові докази або додатково перевіряти докази, то рішення суду апеляційної інстанцій підлягає скасуванню в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із направленням справи у зазначеній частині на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо клопотання Міністерства юстиції України про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Як було вказано вище, клопотання обґрунтовано тим, що спірні правовідносини свідчать про наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для розвитку права, формування єдиної правозастосовчої практики, яка обумовлює передачу вирішення цього питання на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Так, відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Частинами першою та другою статті 347 КАС України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи; питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується більшістю від складу суду, що розглядає справу.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в судовому рішенні від 26 березня 2019 року у справі №804/15369/13-а, для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати декілька з наведених ознак: справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права; встановлена необхідність відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України правового висновку, який унеможливлює ефективний судовий захист; існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, а саме значний перелік подібних справ (зокрема, між тими ж сторонами або з однакового предмета спору), які перебувають на розгляді в судах; існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, зокрема: немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах.

До повноважень Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, зокрема, належить вирішення питань про правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, їх тлумачення при вирішенні юридичних спорів в адміністративних справах чи проблем щодо забезпечення захисту прав, свобод або інтересів. Реалізація таких повноважень пов`язана з наявністю правових проблем.

Проаналізувавши зазначені в клопотанні підстави, якими заявник обґрунтовує необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів доходить висновку про відмову у задоволенні такого, оскільки Суд не вбачає в спірних правовідносинах виключної правової проблеми, такі правовідносини врегульовано нормами права, які є чіткими та в повній мірі дозволяють вирішити спір.

З урахуванням вищезазначеного, Верховний Суд уважає клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду таким, що задоволенню не підлягає.

Щодо клопотання Міністерства юстиції України про передачу цієї справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Так, відповідно до частини другої статті 346 КАС України Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Як на підставу для передачі цієї справи на розгляд об`єднаної палати, відповідач вказує, що справа №340/222/20 містить ряд правових проблем, вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Водночас, заявник не наводить висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати, що виключає наявність правових підстав, передбачених ч. 2 ст. 346 КАС України, для передачі справи на розгляд об`єднаної палати.

V. Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 344, 346, 350, 351, 353, 355-356, 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотань Міністерства юстиції України про передачу справи №340/222/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду та про про передачу на розгляд об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відмовити.

Касаційні скарги ОСОБА_1 , Міністерства юстиції України та Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) задовольнити частково.

Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року скасувати в частині поновлення ОСОБА_1 в Південно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рівнозначній посаді з 26 грудня 2019 року.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області з 26 грудня 2019 року.

Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року скасувати в частині стягнення з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Справу в наведеній частині направити на новий розгляд до Третього апеляційного адміністративного суду.

В іншій частині Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В.Е. Мацедонська

Судді О.А. Губська

М.І. Смокович