Рішення

від 17.10.2024 по справі 643/147/24

МОСКОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ХАРКОВА

Справа № 643/147/24

Провадження № 2/643/1297/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.10.2024 м. Харків

Московський районний суд м. Харкова у складі головуючого судді Крівцова Д.А., за участю секретаря судових засідань Ісоєва К.М., представника позивача адвоката Верещака Н.В., представника відповідача адвоката Шаповалова І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківська роздрібна компанія» про стягнення заборгованості по заробітній платі

ВСТАНОВИВ

1. Зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (позивач) просить:

- визнати причину пропуску звернення до суду з даним позовом поважною;

- стягнути з ТОВ «Харківська роздрібна компанія» (відповідач) заборгованість по заробітній платі за період лютий 2022 вересень 2023 в розмірі 88660,38 грн. (а.с. 1-3).

2. Обставини, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги

З 24.06.2015 по 26.09.2023 позивач перебувала у трудових відносинах з відповідачем. У вказаний період позивачу була нарахована, проте не виплачена заробітна плата за лютий 2022 вересень 2023 у вказаному вище розмірі.

3. Основні процесуальні дії у справі

Ухвалою судді Московського районного суду м. Харкова від 01.01.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в справі. Розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін (а.с. 15).

Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 26.02.2024 заяву представника відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження залишено без задоволення (а.с. 69).

Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 21.06.2024 задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів (а.с. 118-120).

4. Стислий виклад позиції учасників справи в ході судового провадження

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги та доводи, викладені в позові, підтримала в повному обсязі.

Представник відповідача надав відзив, згідно з яким заперечував проти задоволення позову. В обґрунтування зазначив, що довідка про заборгованість із заробітної плати, підписана бухгалтером ОСОБА_2 , є неналежним доказом, оскільки вказана особа не мала повноважень видавати від імені відповідача такі довідки та взагалі не здійснювала службових повноважень на момент підписання цієї довідки, оскільки перебувала у відпустці. Крім того, позивач фактично знаходилась у відпустці без збереження заробітної плати з 24.02.2022 по 26.09.2023, службові повноваження не здійснювала. Також позивач всупереч вимог ст. 116 КзПП не зверталась до відповідача з вимогою про розрахунок.

В судовому засіданні представник позивача заперечував проти задоволення позову з підстав, наведених у відзиві.

5. Основні фактичні обставини та докази, на підставі яких вони встановлені

Згідно з трудовою книжкою позивача, вона з 24.06.2015 по 26.09.2023 перебувала у трудових відносинах з відповідачем (а.с. 9 10).

Відповідно до Наказу відповідача № 63к від 15.09.2023 про припинення трудового договору, позивача 26.09.2023 звільнено з посади заступника головного бухгалтера за власним бажанням, ст. 38 КУпАП. У Наказі також зазначено про компенсацію основної та соціальної відпустки за 204 календарних дні за період з 2015 по 2023 роки. З вказаним наказом позивач ознайомлена 26.09.2023 (а.с. 66).

Згідно з довідкою про заборгованість із заробітної плати, виданою бухгалтером ОСОБА_2 (Довідка), позивач працювала у відповідача на посаді заступника головного бухгалтера та дохід по заробітній платі станом на 26.09.2023 становить 120212,51 грн., залишок зарплати до виплати 88660,38 грн., з яких: 4300,84 грн. залишок основної заробітної плати за лютий 2022 року, 84359,54 грн. залишок додаткової заробітної плати (компенсації за невикористану відпустку) за вересень 2023 року. Станом на 26.09.2023 сума 88660,38 грн., яка підлягає виплаті, зазначена після утримання всіх видів податків, зборів та нарахувань (а.с. 11).

Позивач подавала відповідачу заяви про надання їй відпусток без збереження заробітної плати за періоди: з 24.02.2022 по 31.03.2022; з 01.04.2022 по 31.05.2022; з 01.06.2022 по 30.06.2022; з 01.07.2022 по 22.08.2022; з 23.08.2022 по 20.11.2022, з 21.11.2022 по 18.02.2023, з 20.05.2023 по 17.08.2023, з 18.08.2023 по 15.11.2023 (а.с. 29-36).

Крім того, позивач подала відповідачу заяву, згідно з якою просила у зв`язку із звільненням внести зміни до наказу про надання відпустки без збереження заробітної плати з 18.08.2023 по 15.11.2023, надавши відпустку без збереження заробітної плати з 18.08.2023 по 26.09.2023 (а.с. 37).

Старший бухгалтер ОСОБА_2 подавала відповідачу заяви про надання їй відпусток без збереження заробітної плати за періоди: з 24.02.2022 по 31.03.2022; з 01.04.2022 по 31.05.2022; з 01.06.2022 по 30.06.2022; з 01.07.2022 по 22.08.2022; з 23.08.2022 по 20.11.2022, з 21.11.2022 по 18.02.2023, з 20.05.2023 по 17.08.2023, з 18.08.2023 по 15.11.2023 (а.с. 38-45).

Крім того, старший бухгалтер ОСОБА_2 подавала заяву, згідно з якою просила у зв`язку із звільненням внести зміни до наказу про надання відпустки без збереження заробітної плати з 18.08.2023 по 29.09.2023, надавши відпустку без збереження заробітної плати з 18.08.2023 по 29.09.2023 (а.с. 46).

Як вбачається з квитанції Укрпошти від 21.05.2024, опису вкладення від 21.05.2024 та заяв позивача від 21.05.2024 та 27.02.2024, адресованих відповідачу, позивач зверталась до відповідача з вимогою про надання розрахунку сум, нарахованих при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати, в тому числі за невикористану відпустку за період з 2015 по 2023 роки, та вимогою про проведення розрахунку із нею та сплати всієї суми заборгованості (а.с. 90а 93).

6. Застосовне законодавство та релевантна судова практика

Згідно з ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В постанові від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що «принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний».

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першоїстатті 3 Цивільного кодексу України). Тлумачення якстатті 3 ЦК Українизагалом, так і пункту 6статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів. Результат тлумачення приватно-правових норм, тобто діяльності зі з`ясування їхнього змісту (сенсу), має бути розумним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, постанови Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2022 у справі № 385/321/20, від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц, постанови Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 661/2532/17, від 11.08.2021 у справі № 723/826/19, від 13.08.2021 року в справі № 638/20102/16, від 16.06.2021 у справі № 554/4741/19).

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Конституційний Суд України в рішенні від 29.01.2008 № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Згідно з ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Положеннями ч. 1 ст. 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з ч.1 ст. 83 КЗпП України, ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначила, що «виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо)».

Хоча п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень (рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 у справі "Руїз Торія проти Іспанії", від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України»).

7. Мотиви відхилення аргументів представника відповідача та наданих ним доказів

7.1. Аргументи представника відповідача

Довідка, видана бухгалтером ОСОБА_2 , із розрахунком заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористані дні відпустки, є неналежним та недопустимим доказом з огляду на таке. У вказаній Довідці не зазначено її дату і номер. Крім того, бухгалтер ОСОБА_2 не є особою, яка була уповноважена підписувати такі довідки. Так, за загальним правилом право підписання управлінських документів має виключно керівник юридичної особи. Керівником відповідача є ОСОБА_3 . Згідно з даними Єдиного державного реєстру, які додані позивачем до позову, у відповідача відсутні інші особи, крім ОСОБА_3 , які можуть вчиняти дії від імені відповідача. У матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що керівником відповідача будь-якому співробітнику відповідача, включно і ОСОБА_2 , було надане право підписання будь-яких довідок від імені відповідача. Крім того, у період з 24.02.2022 по день звільнення ОСОБА_2 перебувала у відпустці без збереження заробітної плати. Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 не могла видати Довідку про заборгованість із заробітної плати станом на 26.09.2023, оскільки не є уповноваженою особою та взагалі не здійснювала службових повноважень на момент підписання довідки.

Позиція суду

Ураховуючи вказані вище доводи представника відповідача, суд задовольнив клопотання представника позивача та ухвалою від 21.06.2024 витребував у відповідача наступні докази:

-розрахунок сум,нарахованих та виплачених позивачу при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду нарахування та виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні, в тому числі виплат за невикористану відпустку за період з 2015 року по 2023 рік);

- докази перерахування компенсації за невикористану відпустку за період з 2015 року по 2023 рік на користь позивача (в разі їх наявності), або дані щодо неперерахування вказаних грошових коштів на користь позивача;

- докази вручення позивачу при звільненні довідки про суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду нарахування та виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні).

На виконання ухвали суду від 21.06.2024 відповідачем надана заява про неможливість надання вказаних вище доказів. В обґрунтування заяви зазначено, що на даний час всі працівники відповідача, крім директора, звільнились або знаходяться у відпустках без збереження заробітної плати. Бухгалтерія відповідача не здійснює своїх службових повноважень. Вказані обставини пов`язані із військовою агресією Російської Федерації. Внаслідок бойових дій знищене нежитлове приміщення, де зберігалась бухгалтерія відповідача, комп`ютерна техніка, первинні документи. Можливості у введенні нової первинної документації не має через відсутність кваліфікованого персоналу, який володіє спеціальними знаннями у сфері бухгалтерії. На підтвердження вказаних доводів представником відповідача надані відповідні докази (а.с. 125 151).

Насамперед суд зазначає, що відповідачем всупереч вимог ст. 12, 13, 81 ЦПК України не надано суду належних та допустимих доказів перебування у відпустці всіх працівників бухгалтерії.

Так, суду наданий штатний розпис відповідача, згідно з яким у штаті відповідача працюють: у апараті директора економіст з фінансової роботи (1 штатна одиниця); сектор аудиту в кількості 4 штатних одиниць; служба з фінансових питань в кількості 7,50 штатних одиниць; служба головного бухгалтеру у кількості 21,50 штатних одиниць (а.с. 133-137).

Проте доказів того, що всі вказані особи, зокрема працівники служби головного бухгалтера у кількості 21,50 штатна одиниця, на даний час не працюють (перебувають у відпустці, звільнені тощо), суду не надано.

Крім того, положеннями ч. 2, 3 ст. 8 Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні»передбачено, що питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством, або власник відповідно до законодавства та установчих документів.

У постанові від 08.02.2023 у справі № 757/23764/20-ц Верховний Суд виснував, що «обов`язок здійснювати нарахування та виплату заробітної плати, інших виплат, належних працівникові, а так само вести бухгалтерський, податковий облік тощо, лежить на працедавцеві, а не на працівникові. За цих обставин, втрата підприємством первинних документів не позбавляє його обов`язкуздійснювати нарахування та виплату заробітної плати».

Відповідно до висновку Верховного Суду, який викладено у постановівід 28.03.2018 у справі № 243/5469/17, відомості щодо виплати заробітної плати не обмежуються лише первинною документацією.

Наданими відповідачем доказами підтверджується факт знищення його документації внаслідок військової агресії Російської Федерації. Вказана обставина не залежала від волі відповідача та знаходилась поза його розумним контролем.

Разом з тим само по собі знищення документації, виходячи із вказаних вище норм законодавства України та релевантної судової практики, не позбавляє відповідача в особі його керівника обов`язку здійснювати нарахування та виплату заробітної плати.

Ураховуючи наведене, суд вважає непереконливими доводи керівника відповідача щодо неможливості надати суду інформацію про стан розрахунків по заробітної платі з позивачем.

Крім того, відповідач в разі виплати позивачу заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку у спірний період, повинен був як податковий агент нарахувати та сплатити на цей вид доходу позивача відповідні податки і збори (податок на доходи фізичних осіб, військовий збір, єдиний соціальний внесок).

Дані щодо сплати відповідних податків та інших обов`язкових платежів, подаються до відповідних контролюючих органів та зберігаються у них.

Ураховуючи наведене, навіть у разі відсутності у відповідача первинної бухгалтерської документації у зв`язку з її знищенням, відповідач не був позбавлений можливості отримати у відповідних контролюючих органах докази повного розрахунку з позивачем при звільненні. Проте відповідач вказаною можливістю спростувати доводи позовної заяви не скористався, будь-яких доказів розрахунку з позивачем при звільненні та відсутності заборгованості, суду не надав.

При цьому суд враховує, що наявність у відповідача на момент звільнення позивача заборгованості із компенсації днів невикористаної відпустки, підтверджується не тільки Довідкою, допустимість якої оспорюється відповідачем, а й Наказом про звільнення позивача, в якому зазначено про компенсацію відпустки за 204 календарних дня. Допустимість вказаного наказу відповідачем не заперечувалась.

Також суд враховує, що на запитання суду, чи заперечує представник відповідача факт наявності у відповідача заборгованості перед позивачем, представник відповідача не надав ствердної відповіді та зазначив, що не може сказати, заперечує чи ні.

Суд з урахуванням конкретних обставин даної справи приходить до висновку, що у позивача відсутні інша можливість доводити розмір заборгованості відповідача, інакше як посилаючись на Довідку бухгалтера ОСОБА_2 .

Представник відповідача, заперечуючи допустимість вказаної Довідки, тим не менш не надав суду будь-яких доказів, які б спростовували правильність та актуальність інформації, наведеної у Довідці, та свідчили б про проведення повного розрахунку з позивачем при звільненні або наявності заборгованості у меншому розмірі, ніж зазначено у Довідці.

Крім того, згідно з вказаними вище висновками щодо застосування норм права Великої Палати Верховного Суду, обставини справи треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Представником відповідача не надано суду доказів, які б дозволили поставити під обґрунтований сумнів обставини, на які посилався позивач в обґрунтування позову, та вважати вказані обставини менш вірогідними, ніж ті, на які посилався представник відповідача в обґрунтування заперечень проти позову. Крім того, як вже зазначалось судом, представник відповідача під час розгляду справи не визнавав, але й і не заперечував в цілому сам по собі факт наявності заборгованості перед позивачем, а посилався виключно на недопустимість доказів, які підтверджують розмір вказаної заборгованості.

За таких обставин відмова в позові виключно з підстав заперечення відповідачем допустимості Довідки, не переконання суду, призвела би до порушення не тільки засад змагальності цивільного судочинства, а й до порушення вказаних вище засад його справедливості, добросовісності та розумності.

Ураховуючи наведене, суд відхиляє вказані аргументи представника відповідача.

7.2. Аргументи представника відповідача

Позивач у період з 24.02.2022 по день звільнення 26.09.2023 неодноразово зверталась до відповідача з заявами про надання відпустки без збереження заробітної плати. На виконання вказаних заяв позивачу були надані відповідні відпустки. Оскільки позивач фактично знаходилась у відпустці без збереження заробітної плати з 24.02.2022 по 26.09.2023, службові повноваження не здійснювала, то вимоги із сплати їй заборгованості по заробітній платі в розмірі 88660,38 грн. є безпідставними на необґрунтованими.

Позиція суду

Згідно із Довідкою, заборгованість у розмірі 88660,38 грн. складається з наступних виплат: 4300,84 грн. - заборгованість із заробітної плати за лютий 2022 року; 84359,54 грн. - компенсація за невикористані дні відпустки.

Таким чином, факт перебування позивача у відпустці без збереження заробітної плати у період з 24.02.2022 по 26.09.2023 не суперечить наявним даним щодо структури заборгованості, згідно з якими до складу загальної заборгованості входить заборгованість із заробітної плати за лютий 2022 року, більшу частину якого позивач виконувала трудові обов`язки, а інша заборгованість є заборгованістю з компенсації за невикористані дні відпустки за попередні періоди, починаючи з 2015 року.

Всупереч засад змагальності та диспозитивності цивільного судочинства відповідачем не надано суду будь-яких доказів того, що заборгованість, яку просить стягнути позивач, має іншу структуру та включає до себе заборгованість із заробітної плати за період, коли позивач перебувала у неоплачуваній відпустці.

Крім того, суд зауважує, що відповідачем надані суду лише відповідні заяви позивача про надання відпусток без збереження заробітної плати з резолюціями «до наказу» та посиланнями на номери і дати наказів. Проте самих наказів, які є належними доказами факту надання відпусток, суду не надано.

Ураховуючи наведене, суд відхиляє вказані аргументи представника відповідача.

7.3. Аргументи представника відповідача

Згідно з ст. 116 КЗпП України розрахунок з працівником, який не працював у день звільнення, має бути проведений не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Проте позивач, яка не працювала у день звільнення, в подальшому не зверталась до відповідача з вимогами про розрахунок. Оскільки обов`язок роботодавця здійснити розрахунок з працівником, який не працював у день звільнення, поставлений у залежність від наявності вимоги про такий розрахунок, то за відсутності такої вимоги є передчасними будь-які висновки про порушення прав та інтересів працівника.

Позиція суду

Згідно з висновками щодо застосування норм права, викладеними в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 682/3060/16-ц, «звернення працівника, який у день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред`явленням вимоги про розрахунок, яка передбаченастаттею 116 КЗпП України(якщо така вимога раніше не пред`являлась). У такому випадку відповідальність роботодавця на підставістатті 117 КЗпП Українинаступає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред`явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви) до фактичної виплати заробітної плати».

Виходячи з вищенаведеного, сам по собі факт звернення позивача до суду з даним позовом слід вважати пред`явленням вимоги про розрахунок, яка передбаченастаттею 116 КЗпП України.

Про наявність вказаної вимоги відповідач був достовірно обізнаний, оскільки його представник подав відзив, приймав участь в судових засіданнях. Незважаючи на зазначене, відповідач не скористався можливістю в позасудовому порядку врегулювати спір та, отримавши вимогу позивача про проведення розрахунку у вигляді позовної заяви, свої зобов`язання не виконав, розрахунок не провів.

Крім того, в ході розгляду справи 21.05.2024 позивач звернулась до відповідача з окремою письмовою вимогою про розрахунок (а.с. 90а 93).

Також, як буде зазначено нижче, позивач перед зверненням до суду з позовом зверталась з заявою про стягнення вказаної заборгованості в порядку наказного провадження, про що відповідач був достовірно обізнаний, оскільки подав заяву про скасування судового наказу.

Ураховуючи вищенаведене, відмова в позові з мотивів, зазначених відповідачем, не тільки суперечила би релевантній практиці суду касаційної інстанції, а й засадам справедливості, добросовісності та розумності цивільного судочинства.

Ураховуючи наведене, суд відхиляє аргументи представника відповідача.

7.4. Аргументи представника відповідача

Позивач у позові посилалась на положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України, згідно з якими у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутись до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Проте вказана норма втратила чинність на підставі Закону України № 2352-ІХ від 01.07.2022, який набрав чинності з липня 2022 року. Так, згідно з актуальною редакцією ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП встановлений тримісячний строк для звернення до суду з відповідним позовом з моменту одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільнення.

Позиція суду

Згідно з ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції станом на час звільнення позивача та її звернення до суду з даним позовом), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбаченихчастиною другоюцієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

З вказаних положень законодавства вбачається, що початок перебігу тримісячного строку для звернення до суду з відповідним позовом пов`язується з моментом отримання працівником письмового повідомлення роботодавця про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Позивач у позовній заяві зазначила, що з додержанням тримісячного строку 01.11.2023 зверталась з аналогічними вимогами в порядку наказаного провадження. Судом 13.11.2023 був виданий судовий наказ у справі № 643/11724/23 про стягнення з відповідача невиплаченої заробітної плати. Проте за заявою відповідача судовий наказ був скасований 21.12.2023.

Вказані вище обставини, а саме: факт звернення позивача із заявою про видачу судового наказу; факт винесення Московським районним судом м. Харкова 13.11.2023 судового наказу у справі № 643/11724/23 про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі за період з лютого 2022 року по вересень 2023 року в розмірі 88660,38 грн.; факт скасування вказаного судового наказу за заявою відповідача згідно з ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 21.12.2023, підтверджуються загальнодоступними даними Єдиного державного реєстру судових рішень та розділу «Стан розгляду справ» сайту «Судова влада України». Вказана інформація є загальнодоступною для ознайомлення, а відтак є загальновідомими обставинами, які в силу ч. 3 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Таким чином, позивач була звільнена 26.09.2023. Після звільнення позивач з дотриманням тримісячного строку звернулась до суду з заявою про видачу судового наказу. Після того, як судовий наказ був скасований 21.12.2023, позивач 08.01.2024, тобто в межах трьох тижнів з дати скасування судового наказу, звернулась до суду з даним позовом.

Суд констатує, що будь-яких доказів, які б підтверджували конкретну дату одержання позивачем письмового повідомлення відповідача про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, матеріали справи не містять.

Вперше вимогу про стягнення заборгованості позивач пред`явила в наказному провадженні. З позовом до суду позивач звернулась в межах тримісячного строку з дня пред`явлення відповідної вимоги в наказному провадженні.

Ураховуючи наведене, у суду відсутні підстави для висновку, що позивач звернулась до суду з пропуском тримісячного строку, встановленого чинним законодавством України.

Висновки суду

Виходячи з вказаних вище положень законодавства України та релевантної судової практики, відповідач зобов`язаний у зв`язку із звільненням позивача провести з нею повний розрахунок, виплативши в повному обсязі заробітну плату та компенсацію за невикористані дні відпустки.

Як вбачається з наданих позивачем доказів, які не спростовані відповідачем, відповідач вказаний обов`язок не виконав та не сплатив позивачу заборгованість із заробітної плати в розмірі 4300,84 грн. та компенсацію за невикористані дні відпустки в розмірі 84359,54 грн. Загальний розмір заборгованості відповідача складає 88660,38 грн.

За таких обставин суд приходить до висновку щодо обґрунтованості позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів в розмірі 88660,38 грн. та задовольняє позов у повному обсязі.

Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору, суд на підставі ст. 141 ЦПК Українистягує з відповідача на користь держави судовий збір у мінімальному розмірі, встановленому для позовних вимог майнового характеру, які сплачуються при зверненні до суду фізичною особою, а саме в сумі 1211,20 грн.

Керуючись ст. 2, 4, 10-13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України

УХВАЛИВ

Позовну заяву ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківська роздрібна компанія» про стягнення заборгованості по заробітній платі задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківська роздрібна компанія» (м. Харків, пр-т Льва Ландау, буд. 182, ЄДРПОУ 39783459) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) грошові кошти в розмірі 88660,38 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківська роздрібна компанія» (м. Харків, пр-т Льва Ландау, буд. 182, ЄДРПОУ 39783459) на користь держави судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 18.11.2024.

Суддя Д.А. Крівцов