Рішення

від 08.11.2024 по справі 160/21931/24

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2024 рокуСправа №160/21931/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Ніколайчук С.В.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовом Громадянина Індії ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області (вул. В. Липинського, 7, м. Дніпро, 49000, код ЄДРПОУ 37806243) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії

УСТАНОВИВ:

13 серпня 2024 року громадянин Індії ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області, у якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №33 від 18.06.2024 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину Індії ОСОБА_1 13.08.2004 року;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області поновити дію посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 15.09.2016 року, що видана громадянину Індії ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області направити до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби інформацію про протиправність і скасування рішення №33 від 18.06.2024 року про скасування дозволу на імміграцію та поновлення дії посвідки на постійне проживання НОМЕР_2 від 15.09.2016 року на ім`я громадянина Індії ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовної заяви позивач зазначив, що 18.06.2024 року, з незрозумілих для позивача причин та підстав, позивач отримав листа №1201.17.1-8360/12.3-24 від Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про те, що громадянина Індії ОСОБА_1 відповідач прийняв рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну №33 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», а також, що видана на підставі рішення про надання дозволу на імміграцію посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_2 , також, скасована відповідно до вимог п.п.1 п. 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №321 від 25.04.2018 року.

18.06.2024 року з метою забезпечення виконання положень ст.26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», відповідно до вимог абз.1 ст.13 Закону України «Про імміграцію» відповідач на підставі листа Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийняв стосовно позивача рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни №1201130100015948.

27.06.2024року на підставі прийняття відповідачем оскаржуваного рішення №1 та рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни №1201130100015948, а також отримання необхідних документів для оскарження у судовому порядку рішень відповідача, представник позивача подав до ГУ ДМС у Дніпропетровській області адвокатський запит №2024-06/27-АЗ, що підтверджується описом вкладення, накладною та фіскальним чеком.

Також, у тож же день, представник позивача додатково направив адвокатський запит на офіційну електронну пошту ГУ ДМС у Дніпропетровській області, що підтверджується видруком електронного листа з додатками.

03.07.2024року відповідач надав відповідь на адвокатський запит відповідно до якого відмовив у наданні необхідної інформації та документів на підставі відсутності законних підстав для надання представнику позивача запитуваної інформації.

Враховуючи викладене, позивач вважає, що оскаржуване рішення №1 є необґрунтованим, тому просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою від 15 серпня 2024 року суд відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Частиною 2 ст. 257 КАС України встановлено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 261 КАС України відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

У відповідності до ч.1ст. 262 КАС України, розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом, що підтверджується матеріалами справи.

30.08.2024 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування правової позиції зазначено, що у квітні 2024 року до ГУ ДМС у Дніпропетровській області звернувся громадянин Індії Оджха ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з питань щодо обміну посвідки на постійне проживання, у зв`язку з чим, було проведено перевірку матеріалів справи, на підставі яких зазначений іноземець отримав посвідки на постійне проживання.

В ході перевірки матеріалів справи № 62900 про оформлення посвідки на постійне проживання в Україні на гр. Індії ОСОБА_1 , встановлено, що позивач звернувся до ВГІРФО УМВС України в Дніпропетровській області із заявою про оформлення дозволу на імміграцію в Україні.

ВГІРФО УМВС України в Дніпропетровській області відносно позивача складено Висновок щодо оформлення дозволу на імміграцію в Україну та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 , терміном дії - безстроково.

29.07.2003 року отримав свідоцтво про встановлення батьківства. Відповідно до вищезазначеного свідоцтва серії НОМЕР_4 від 29.07.2003 року ОСОБА_1 визначений батьком дитини ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_4 .

Отже, на підставі того, що ОСОБА_1 встановив батьківство та подав свідоцтво про народження ОСОБА_4 , 13.08.2004 року на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» ОСОБА_1 отримав дозвіл на імміграцію та отримав посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 13.08.2024 терміном дії - безстроково.

Крім того, до матеріалів особової справи №63900 долучена довідка про реєстрацію особи громадянином України №5177 від 18.08.2011 року, у якій зазначено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 набула громадянство України на підставі частини 4 статті 14 Закону України «Про громадянство України » з 16.08.2011 року.

Для всебічного розгляду матеріалів справи №62900, 25.04.2024 року за вих. № 1201.3.4/15042-24 до відділу громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області було направлено запит щодо наявності інформації стосовно доньки іноземця, а саме: чи є громадянкою України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та з якого моменту. Відповідями Відділу з питань громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області, зазначено, що ОСОБА_4 оформила набуття громадянства України відповідно до частини 4 статті 14 Закону України «Про громадянство України», датою набуття громадянства є дата реєстрації набуття особою громадянства України, а саме 16.08.2011.

Отже, на момент звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію, а саме: 27.04.2004 дочка позивача ОСОБА_4 не перебувала у громадянстві України, а громадянином Республіки Індії ОСОБА_1 було надано разом із заявою про надання дозволу на імміграцію лише свідоцтво про народження його дочки, отже, у позивача не було правових підстав для звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, оскільки документи, які підтверджували наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію у громадянина Республіки Індії ОСОБА_1 були відсутні.

04.09.2024 року представник позивач надав додаткові пояснення у справі, де зазначив, що відсутні підстави для відмови у надані дозволу на імміграцію, адже позивач зазначив правдиві відомості у заяві про надання дозволу на імміграцію та подав відповідні документи.

У позивача склався стійкий правовий та соціальний зв`язок з Україною, а саме:

-позивач з 01.12.2016 року та по теперішній час офіційно працевлаштований на посаді фінансового директора в Товаристві з обмеженою відповідальністю «ТЛП Україна» (код ЄДРПОУ 39476430), що підтверджується матеріалами справи;

- позивач є власником 50% статутного капіталу ТОВ «ТЛП Україна», що підтверджується матеріалами справи;

- 14.05.2021 року позивач придбав у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером №3220883200:03:002:2437, що підтверджується матеріалами справи;

- 24.02.2021 року позивач зареєстрував шлюб з громадянкою України ОСОБА_5 , що підтверджується матеріалами справи;

- за період з 2016 року по 2024 рік, загальна сума утриманих з доходів позивача податків становить: (1) ПДФО - 727 968, 63 грн; (2) ВЗ - 96 667,77 грн.

Таким чином, цілком очевидно, що імміграція позивача в Україну відповідає державним інтересам, а рішення відповідача, на думку позивача, про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання є необґрунтованим.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом, що підтверджується матеріалами справи.

Відповідно до ч. 6 ст. 12, ч. 1,2 ст. 257, ч.1 ст. 260 Кодексу адміністративного судочинства України зазначена справа є справою незначної складності та розглядається за правилами спрощеного позовного провадження. Питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 262 КАС України підготовче засідання при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження не проводиться.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

13.08.2004 року щодо громадянина Індії Оджха ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну та відповідно на підставі цього рішення було видано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_3 , що видана УМВС України в Дніпропетровській області, терміном дії безстроково.

Згідно із висновком ВГІРФО УМВС України в Дніпропетровській області від 13.08.2004 надання дозволу на імміграцію в Україні, позивач прибув в Україну в 1991 році на навчання, 29.07.2003 року отримав свідоцтво про встановлення батьківства. Донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , після встановлення батьківства - ОСОБА_4 , є громадянкою України. Оскільки ОСОБА_1 встановив батьківство та є батьком громадянки України , 13.08.2004 року на підставі п. 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», останній отримав дозвіл на документальну посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 13.08.2004, термін дії безстроково.

12.09.2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання у зв`язку з досягненням 45-річного віку та 15.09.2016 року був документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 .

25.04.2024 Відділ імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання направив Головному управлінню Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в якому зазначив, що до Відділ імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання з усною консультацією щодо обміну посвідки на постійне проживання звернувся громадянин Індії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Цим листом Відділ імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання просить повідомити чи є громадянкою України ОСОБА_4 та з якого моменту.

Листом від 25.04.2024 року Відділ з питань громадянства Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області повідомив, що за обліками відділу з питань громадянства Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області видачу довідки № 5177/11 про реєстрацію особи громадянином України на ім`я - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , підтверджено. Вказана особа оформила набуття громадянства України відповідно до частини 4 статті 14 Закону України «Про громадянина України».

Додатково листом від 26.04.2024 року № 1201.4.4/15304-24 Відділ з питань громадянства повідомив Відділ імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання у Дніпропетровській області, що датою набуття громадянства України є дата реєстрації набуття особою громадянства України, а саме: 16.08.2011.

За результатами розгляду питання про надання позивачу посвідки на постійне проживання в Україні на момент звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію (27.04.2004) дочка заявника ОСОБА_7 не перебувала у громадянстві Україні, а громадянином Республіки Індія ОСОБА_1 надано разом з заявою про надання дозволу на імміграцію лише свідоцтво про народження його дочки, у заявника не було правових підстав для звернення із заявою для звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україні, оскільки документи, які підтверджували наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію у громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 були відсутні.

З урахуванням вищенаведеного, заступником начальника Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області затверджено висновок від 18.06.2024 року, яким скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області у вигляді висновку від 13.087.2004 року про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Індії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також скасовано та визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання НОМЕР_2 від 15.09.2016. Зокрема прийнято рішення пор примусове повернення громадянина Індії ОСОБА_1 та повідомити його про прийняте рішення.

Листом від 18.06.2024 року № 1201.17.1-8360/12.3-24 Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області повідомлено позивача про прийняте рішення ,яке направлено на адресу позивача та отримано останнім, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення, яка наявна в матеріалах справи.

На думку позивача, відповідач протиправно прийняв рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №33 від 18.06.2024 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину Індії ОСОБА_1 13.08.2004 року, що і стало підставою для звернення до суду з цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідача, викладеним в відзиві на позов, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діють на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела прав.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий режим воєнного стану введено в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента України від 24 лютого 2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», строк якого неодноразово продовжувався Указами Президента України та діяв на момент виникнення спірних правовідносин.

Як видно із ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 року №389-VIII, з наступними змінами та доповненнями (далі - Закон №389-VIII), воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Пунктом шостим ч.1 ст.8 Закону №389-VIII передбачено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

Відповідно до п.2 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені ст.30-34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч.1 ст.8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

Згідно із статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року №3773-VI (далі - Закон №3773-VI) іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Положеннями ч.1 ст.4 Закону №3773-VI визначають, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року №2491-III (далі - Закон №2491-III) імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Відповідно до приписів статті 12 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Згідно із пунктом 1 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 322 (далі - Порядок № 322), посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Підпунктом 4 п.63, п.64-66 Порядку №322 визначено, що посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі коли дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні.

Рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування.

Копія рішення про скасування посвідки видається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства під розписку або надсилається такій особі і приймаючій стороні рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття.

Територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.

З матеріалів справи видно, що Головним Управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області скасовано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання позивача на підставі пункту 1 частини першої ст. 12 Закону України «Про імміграцію» (дозвіл скасовується, якщо з`ясовується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей , підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону).

Суд встановив, що питання про скасування дозволу на імміграцію позивача було з підстав того, що надання позивачу посвідки на постійне проживання в Україні на момент звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію (27.04.2004) дочка заявника ОСОБА_7 не перебувала у громадянстві Україні, а громадянином Республіки Індія ОСОБА_1 надано разом з заявою про надання дозволу на імміграцію лише свідоцтво про народження його дочки, у заявника не було правових підстав для звернення із заявою.

Верховний Суд у постановах від 13.11.2019 у справі №815/3651/17, від 13.06.2019 у справі №825/2971/14 зазначив, що статтею 12 Закону № 2491-III встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого випливає, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. Отже, скасування дозволу на імміграцію можливе за умови встановлення конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме іммігрантом протиправних дій.

У контексті викладеного Суд зазначає, що за змістом пункту 1 частини першої статі 12 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо потім буде з`ясовано, що його було видано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи нечинних або таких, що втратили чинність документів.

Враховуючи положення ст.12 Закону № 2491-III передбачена можливість скасування дозволу на імміграцію у випадку встановлення хоча б однієї з передбачених у ній підстав. Однак, можливість скасування такого дозволу у жодному випадку не повинна ототожнюватися з обов`язком з прийняття такого рішення з урахуванням всіх обставин, що мають значення.

Суд враховує те, що позивач прибув на України ще в 1991 році на навчання та надалі позивач з 01.12.2016 року та по теперішній час офіційно працевлаштований на посаді фінансового директора в Товаристві з обмеженою відповідальністю «ТЛП Україна» (код ЄДРПОУ 39476430); позивач є власником 50% статутного капіталу ТОВ «ТЛП Україна», що підтверджується матеріалами справи; 14.05.2021 року позивач придбав у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером №3220883200:03:002:2437, що підтверджується матеріалами справи; 24.02.2021 року позивач зареєстрував шлюб з громадянкою України ОСОБА_5 , що підтверджується матеріалами справи; за період з 2016 року по 2024 рік загальна сума утриманих з доходів позивача податків становить: (1) ПДФО - 727 968, 63 грн; (2) ВЗ - 96 667,77 грн.

У постанові Верховного Суду від 18.04.2018 року по справі №820/2262/17, яка підтримана у поставної Верховного Суду від 09.07.2020 року по справі №823/407/18, зазначено, що навіть якщо дозвіл на імміграцію позивачу надано через помилку або зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача у справі) є неприпустимим. Також, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та членів його сім`ї скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну способу життя родини, в складі якої двоє неповнолітніх дітей.

Суд зазначає, що оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, в разі набрання законної сили, неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до ст. 13 Закону України "Про імміграцію" є обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому Законом.

Вказані висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 26.06.2020 року у справі №820/3098/17.

За подібних правовідносин Верховний Суд у постанові від 18.04.2018 у справі № 820/2262/17 зазначив, що оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та членів його сім`ї скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну способу життя родини, в складі якої двоє неповнолітніх дітей - громадян України.

Подібний підхід застосовано і в постановах Верховного Суду від 18.11.2019 у справі №820/5953/16, від 26.05.2020 у справі № 815/6555/16, від 09.07.2020 № 823/407/18.

Таким чином, суд вважає за необхідне позовні вимоги позивача задовольнити в частині визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №33 від 18.06.2024 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину Індії ОСОБА_1 13.08.2004 року та зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області поновити дію посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 15.09.2016 року, що видана громадянину Індії ОСОБА_1 .

Щодо вимог позивача про зобов`язання Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області направити до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби інформацію про протиправність і скасування рішення №33 від 18.06.2024 року про скасування дозволу на імміграцію та поновлення дії посвідки на постійне проживання НОМЕР_2 від 15.09.2016 року на ім`я громадянина Індії ОСОБА_1 , слід зазначити про таке.

Відповідно до п. 2.5 Порядку організації доступу до інформаційних ресурсів під час інформаційної взаємодії між Міністерством внутрішніх справ України, Державною міграційною службою України та Державною прикордонною службою України, затвердженого наказом МВС України від 26.09.2013 №920, МВС України, ДМС України та Держприкордонслужба України здійснюють обмін інформацією відповідно до законів України з урахуванням обмежень щодо використання інформації з обмеженим доступом.

Згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

У даному випадку, задоволення позовних вимог щодо зобов`язання Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області направити до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби інформацію про протиправність і скасування рішення №33 від 18.06.2024 року про скасування дозволу на імміграцію та поновлення дії посвідки на постійне проживання ІН № НОМЕР_5 від 15.09.2016 року на ім`я громадянина Індії ОСОБА_1 , є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Європейський суд з прав людини, який неодноразово вказував у своїх рішеннях, що помилки або прорахунки державних органів повинні служити вигоді зацікавлених осіб, особливо в разі відсутності інших конфліктуючих інтересів. Зокрема, у рішенні від 20.01.2012 року у справі Рисовський проти України (заява №29979/04) ЄСПЛ зазначив про особливу важливість принципу належного урядування, який передбачає, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний якомога послідовний спосіб. Потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування» та пояснив його практичне значення, зокрема, зазначивши, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто зазначеною нормою, законодавець визначає обов`язок суб`єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Суд зазначає, що в цьому випадку відповідач, який є суб`єктом владних повноважень, не надав суду жодних доказів та пояснень на спростування тверджень позивача.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно із ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

До позовної заяви позивач додав докази сплати судового збору у сумі 1073,60 грн., що підтверджується квитанцією від 31.01.2023.

Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 3633, 60 грн. підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву Громадянина Індії ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області (вул. В. Липинського, 7, м. Дніпро, 49000, код ЄДРПОУ 37806243) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №33 від 18.06.2024 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину Індії ОСОБА_1 13.08.2004 року.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області поновити дію посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 15.09.2016 року, що видана громадянину Індії ОСОБА_1 .

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області направити до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби інформацію про протиправність і скасування рішення №33 від 18.06.2024 року про скасування дозволу на імміграцію та поновлення дії посвідки на постійне проживання НОМЕР_2 від 15.09.2016 року на ім`я громадянина Індії ОСОБА_1 .

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.В. Ніколайчук