Рішення
від 06.11.2024 по справі 530/1989/24
ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 530/1989/24

2/530/596/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А І Н И

06.11.2024 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., при секретарі Тараненко Т.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Зіньків справу за позовом

ОСОБА_1 ,місце проживання: АДРЕСА_1 до Опішнянської селищної ради,юридична адреса:с.м.т.Опішня,вул.Перемоги,3,Полтавського району,Полтавської області про встановлення факту родинних відносин, факту прийняття спадщини шляхом вступ у управління, визнання права на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім. Карла Маркса, -

В С Т А Н О В И В :

В провадженні Зіньківського районного суду знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 ,місце проживання: АДРЕСА_1 до Опішнянської селищної ради,юридична адреса:с.м.т.Опішня,вул.Перемоги,3,Полтавського району,Полтавської області про встановлення факту родинних відносин, факту прийняття спадщини шляхом вступ у управління, визнання права на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім.Карла Маркса.

В судове засідання не з`явилася позивач ОСОБА_1 ..

Заслухавши сторони та дослідивши наявні матеріали справи суд приходить до наступного висновку.

24 лютого 2022 року указом Президента України № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який діє по даний час.

Відповідно до рішення Ради Суддів України від 24 лютого 2022 року № 9 щодо вжиття невідкладних заходів для забезпечення сталого функціонування судової влади в Україні Верховна Рада України 24 лютого 2022 року на позачерговому засіданні запровадила воєнний стан через вторгнення Росії в Україну.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінено територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місце знаходження судів.

Рада суддівУкраїнивирішила звернути увагу усіх судів України, що навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану робота судів не може бути припинена, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист.

З урахуванням положень статті 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю рекомендувати зборам суддів, головам судів, суддям судів України у випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

Відповідно до вимогст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами,які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Як передбачено ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до ст.24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 1ст. 4 ЦПК України- кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно дост. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно зі ст.10-13ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов"язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України,встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України- доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов"язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 Про судове рішення у цивільній справі, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ч. 2ст.19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Статтями15,16 ЦК Українивизначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першоюстатті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно дост. 124 Конституції Україниправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зст. 129-1 Конституції Українисуд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Частиною 1ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів»визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованихКонституцієюі законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно дост. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів»судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, визнання права є одним із способів захисту порушеного майнового права.

Згідно зіст. 41 Конституції України, «кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є недоторканим…».

Статтею 41Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідач є обов`язковим учасником цивільного процесуйого стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб`єктами правовідносин, з приводу яких виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.

Тобто, відповідачце особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. При цьому неналежний відповідачце особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особіналежному відповідачеві.

Відповідно до ст. 30 ЦПК України: Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, враховуючи місцезнаходження, позов пред`являється за правилами виключної підсудності саме до Опішнянської селищної ради, як до правонаступника Батьківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області, на території якої позивач мав право на земельну частку (пай) .

За змістом ст. 12 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процессу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процессу їхні процесуальні права та обов`язки, неслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процессу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процессу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Відповідно доположень ЗаконуУкраїни "Промісцеве самоврядуванняв Україні"(280/97-ВР),основні терміни,використані вцьому Законі,мають такезначення:зокрема,територіальна громада-жителі,об`єднаніпостійним проживанняму межахсела,селища,міста,що єсамостійними адміністративно-територіальнимиодиницями,або добровільнеоб`єднанняжителів кількохсіл,що маютьєдиний адміністративнийцентр;районні таобласні ради-органи місцевогосамоврядування,що представляютьспільні інтереситериторіальних громадсіл,селищ таміст.Згідно зст.5Закону системамісцевого самоврядуваннявключає:територіальну громаду;сільську,селищну,міську раду;сільського,селищного,міського голову;виконавчі органисільської,селищної,міської ради;районні таобласні ради,що представляютьспільні інтереситериторіальних громадсіл,селищ,міст;органи самоорганізаціїнаселення.Відповідно дост.10цього жЗакону сільські,селищні,міські радиє органамимісцевого самоврядування,що представляютьвідповідні територіальнігромади таздійснюють відїх іменіта вїх інтересахфункції іповноваження місцевогосамоврядування,визначені КонституцієюУкраїни,цим таіншими законами.Пленуму Верховного Суду України у п. 24 Постанови № 7 від 30 травня 2008 р. Про судову практику у справах про спадкування роз`яснив, що при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Відповідно дост. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів»судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Відповідно до ст. 41 Конституції України: кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, визнання права є одним із способів захисту порушеного майнового права.

Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою... .

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 Про судове рішення у цивільній справі, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 2 статті 124 Конституції України «...Юрисдикція судів поширюється на будь- який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також: інші справи...».

Відповідно до ч.1 статті 16 ЦК України «...кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу...».

У відповідності до ч. 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що «...Коэюна особа має право в порядку, встановленому цим. Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів...».

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Відповідно до ч. 5 ст.16Закону України«Про місцевесамоврядування вУкраїні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Ч. 5, 8ст.60Закону України«Про місцевесамоврядування вУкраїні» визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності; об`єкти комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1ст. 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Згідно ч. 1, 2 ст. 83 та п. 12 розділу Х (Перехідні положення)Земельного кодексуУкраїни землями в межах населених пунктів мають право розпоряджатися виключно відповідні ради, а відповідно до п. 34 ч. 1 ст.26Закону України«Про місцевесамоврядування вУкраїні» питання регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях відповідної ради.

За змістом ст.12Земельного кодексуУкраїни до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, у тому числі: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу... є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Ч.1,2,3 ст. 78 Земельного кодексу Українивстановлено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Законом України «Про виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», постановами Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 року №801 та від 04 лютого 2004 року № 122, спільним наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства сільського господарства и продовольства України та Академії аграрних наук від 04 жовтня 1996 року №47/172/48, Рекомендаціями по складанню проектів роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій, затвердженими 15 травня 1992 року Державним комітетом України по земельних ресурсах, Міністерством сільського господарства і продовольства України, Міністерством у справах роздержавлення власності і демонополізації виробництва України встановлено, що з числа земель, які підлягають роздержавленню та приватизації створюється резервний фонд.

Резервний фонд використовується у тому числі, для надання земельних ділянок особам, які незаконно були позбавлені права на земельну ділянку, до яких відносяться також громадяниспадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради.

Крім того, статтею 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» також передбачається можливість наявності нерозподіленої земельної ділянки та невитребуваної земельної ділянки. Зокрема, нерозподіленою земельною ділянкою є земельна ділянка, яка відповідно до проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) увійшла до площі земель, що підлягають розподілу, але відповідно до протоколу про розподіл земельних ділянок не була виділена власнику земельної частки (паю).

Невитребуваною є земельна частка (пай), на яку не отримано документа, що посвідчує право на неї, або земельна частка (пай), право на яку посвідчено відповідно до законодавства, але яка не була виділена в натурі (на місцевості).Нерозподілені земельні ділянки, невитребувані частки (паї) після формування їх у земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участі у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення або шляхом вручення відповідного повідомлення особисто, якщо відоме їх місцезнаходження. З моменту державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку договір оренди припиняється, а державна реєстрація припинення права оренди проводиться одночасно з державною реєстрацією права власності. У разі якщо договір оренди невитребуваної (нерозподіленої) земельної ділянки, переданої в оренду в порядку, визначеному цією статтею, закінчився у зв`язку з набуттям права власності на неї до збирання врожаю, посіяного орендарем на земельній ділянці, орендар має право на збирання такого врожаю. Власник земельної ділянки має право на відшкодування збитків, пов`язаних із тимчасовим зайняттям земельної ділянки колишнім орендарем, у розмірі пропорційно до орендної плати з дня припинення договору до дня збирання врожаю.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» внесено зміни до Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та ст. 13 викладено в такій редакції - нерозподіленою земельною ділянкою є земельна ділянка, яка відповідно до проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) увійшла до площі земель, що підлягають розподілу, але відповідно до протоколу про розподіл земельних ділянок не була виділена власнику земельної частки (паю). Невитребуваною є земельна частка (пай), на яку не отримано документа, що посвідчує право на неї, або земельна частка (пай), право на яку посвідчено відповідно до законодавства, але яка не була виділена в натурі (на місцевості).

Нерозподілені земельні ділянки, невитребувані частки (паї) після формування їх у земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участі у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення або шляхом вручення відповідного повідомлення особисто, якщо відоме їх місцезнаходження.

Законом України від 10 липня 2018 року №2498-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні», який набрав чинності 01 січня 2019 року, було внесено зміни, зокрема до статті 5 Закону №899-IV, за змістом якої повноваження щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) були надані лише сільським, селищним, міським радам.

До 01 січня 2019 року повноваження передавати в оренду нерозподілені земельні ділянки/невитребувані паї за межами населених пунктів мали районні державні адміністраціїстрації, а з 01 січня 2019 року райдержадміністрації втратили такі повноваження та на даний час не має значення розташування такої земельної ділянки в межах чи поза межами населеного пункту.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 12 вересня 2019 року у справі №815/1415/16.

У разі якщо до 1 січня 2025 року власник невитребуваної земельної частки (паю) або його спадкоємець не оформив право власності на земельну ділянку, він вважається таким, що відмовився від одержання земельної ділянки.

Також, зазначений Закон України доповнено ст. 141 такого змісту - у разі якщо власники земельних часток (паїв) після розподілу земельних ділянок, що підлягали паюванню, до 1 січня 2019 року не прийняли рішення про розподіл інших земель, що залишилися у колективній власності колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, що не було припинено як юридична особа, та якщо такі землі не передані у власність у порядку, визначеному законом, розподіл таких земель проводиться згідно з вимогами цієї статті за згодою більшості осіб, визначених абзацами другим - четвертим частини першої статті 1 цього Закону, яким були виділені земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю). Організація розподілу земель, що залишилися у колективній власності, здійснюється сільською, селищною, міською радою, на території якої такі землі розташовані.

Розподіл між власниками земельних часток (паїв) та їх спадкоємцями земель, що залишилися у колективній власності після розподілу земельних ділянок, має бути здійснений до 1 січня 2025 року.

Відповідач є обов`язковим учасником цивільного процесуйого стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб`єктами правовідносин, з приводу яких виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.

Тобто, відповідачце особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. При цьому неналежний відповідачце особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особіналежному відповідачеві.

Як вбачається зі змісту позову позивач обґрунтовує свій позов саме до територіальної громади в особі Опішнянської селищної ради на території якої ОСОБА_2 мала право на земельну частку (пай).

Крім того, за результатом розгляду заяви про виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) саме Селищна рада, реалізуючи надані їй повноваження, приймає рішення щодо виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості), що є підставою для звернення до землевпорядної організації та укладення договору на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), отримання заявником Витягу з Державного земельного кадастру та здійснення ним реєстрації права власності на таку земельну ділянку.

У випадку ж, якщо заяви про виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) подані більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства (у даному випадку - колишнього КСП ім. К.Маркса), то прийняттю рішення передуватиме процедура, визначена у статтях 7-10 Закону №899-IV, а саме: прийняття Селищною радою рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); погодження Селищною радою проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), розробленого суб`єктами господарювання, які мають у своєму складі сертифікованих інженерів-землевпорядників, і його затвердження на зборах більшістю власників земельних часток (паїв), оформлення цих дій відповідним протоколом; здійснення Селищною радою розподілу (за згодою не менш як двох третин власників земельних часток (паїв), а за її відсутності - шляхом жеребкування) земельних ділянок за місцем їх розташування на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); оформлення результатів розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) відповідним протоколом і його затвердження Селищною радою.

Саме затверджений Селищною радою протокол про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) є підставою для прийняття рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та державної реєстрації права власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

Таким же чином спірні правовідносини врегульовує й Порядок організації робіт та методика розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2004 року №122.

Зазначене вище встановлено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року у справі №360/1498/19.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст.13 Конституції України).

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності (частини 2,3 статті 78 ЗК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05 червня 2003 року №899-IV основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Відповідно до частини дев`ятої статті 5 ЗК України (в редакції 1990 року) кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу.

За частинами шостою, сьомою статті 6 ЗК України (в редакції 1990 року) при обчисленні розміру середньої земельної частки, що обчислюється сільською, селищною, міською Радою народних депутатів, враховуються сільськогосподарські угіддя (у тому числі рілля), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни у межах території даної Ради, крім тих підприємств, установ і організацій, землі яких не підлягають приватизації.

Визначаючи підсудність даного спору місцевому загальному суду в порядку цивільного судочинства, враховую положення п. 7 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» № 3 від 01.03.2013 року, а саме: «...Земельні відносини, суб єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об`єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на зелілю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 Земельного Кодексу України; далі - ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК, статтею 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними .рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб`єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства це стосується про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо видання дозволу на виготовлення (розроблення) проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вирішення інших питань, що відповідно до закону необхідні для набуття і реалізації права на землю, про надання чи передачу земельної ділянки у власність або користування чи невирішення цих питань, припинення права власності чи користування землею...».

Відповідно до положеньКонституції України(від 28.06.1996 № 254к/96-ВР), в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії (ст..8 КУ). В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст..7 КУ), яке є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України (ст..140 КУ).

Згідно положень чинної Конституції місцеве самоврядування здійснюєтьсятериторіальною громадою, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ст..140 КУ).

Територіальні громадисела, селища, містабезпосередньоабочерез утворені ними органи місцевого самоврядуванняуправляють майном, що є в комунальній власності, утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю (ст..143 КУ).

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (від 21.05.1997 № 280/97-ВР)первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноваженьєтериторіальна громадасела, селища, міста (ст..6).

Ради, є представницькими органами місцевого самоврядування, щопредставляють відповідні територіальні громадита здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції та повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України. Порядок формування таорганізація діяльності радвизначаєтьсяКонституцією та законами України, а такожстатутами територіальних громад(ст..10).

Виконавчими органами радє їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створюванні радами виконавчі органи. Виконавчі органиє підзвітними і підконтрольними відповідним радам(ст..11).

В статті 5, даного закону, визначена система місцевого самоврядування яка включає:Територіальну громаду; Сільську, селищну, міську раду; Сільського, селищного, міського голову; Виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; Старосту.

Районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; Органи самоорганізації населення.

Відповідно до статті 16. Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»,органи місцевого самоврядування, зазначені в статті 5,є юридичними особами.

Керуючись положеннями статті 26, цього закону, виключно на пленарних засіданнях міської ради вирішуються питання про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Відповідно до положень статті 78Господарського кодексу Україникомунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування(радою)в розпорядчому порядку(розпорядчим актом)на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Згідно з положеннями статті 63, даного кодексу,комунальне підприємство діє на основі комунальної власності територіальної громади, і є юридичною особою (ст..62.).

Відповідно до положеньЦивільного кодексу України(від 16.01.2003 № 435-15) основу цивільного законодавства України становить Конституція України, а основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ст..4).

Згідно до положень статті 81., зазначеного кодексу,юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документівта можедіяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.

Юридична особа публічного права(комунальне підприємство)створюється розпорядчим актом органу місцевого самоврядування(радою).

Всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язанідіяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.19 КУ).

Відповідно дост.8Господарського кодексуУкраїни участьдержави,органів державноївлади,органів місцевогосамоврядування вгосподарській діяльності- Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб`єктами господарювання.

Ст.58Господарського кодексуУкраїни наголошує, суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

Цивільний кодекс України в ст.80 вказує юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленомузакономпорядку.

Закон України « Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» ст.1 п.1: 4) державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об`єднання, професійної спілки, її організації або об`єднання, політичної партії, організації роботодавців, об`єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом.

Податковий кодексУкраїни:ст.63п.6 облікплатників податківу контролюючихорганах ведетьсяза податковиминомерами.Податковим номеромє: 1) ідентифікаційний код юридичної особи (резидента), відокремленого підрозділу юридичної особи (резидента і нерезидента) в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України.

Тобто, код ЄДРПОУ є свідоцтвом того, що юридична особа котрій присвоєно цей код, є платником податків.

Відповідно до ст.133 п.1 Податкового кодексу України вказано, платниками податку-резидентами є: 133.1.1. суб`єкти господарювання - юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність як на території України, так і за її межами....

Тобто, юридична особа, котрій присвоєно код ЄДРПОУ-це платник податків і субєкт господарювання. Всі державні органи в Україні мають код ЄДРПОУ. Тобто, всі вони є субєктами господарювання.

В судовому засіданні було встановлено, що відповідно до стаття 3.Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Стаття 4.В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Стаття 5.Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 5 див. в Рішеннях Конституційного Суду№ 6-рп/2005 від 05.10.2005,№ 6-рп/2008 від 16.04.2008}

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 5 див. в Рішеннях Конституційного Суду№ 6-рп/2005 від 05.10.2005,№ 6-рп/2008 від 16.04.2008}

Ніхто не може узурпувати державну владу.

{Офіційне тлумачення положення частини четвертої статті 5 див. вРішенні Конституційного Суду№ 6-рп/2005 від 05.10.2005}

Стаття 8.В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 9.Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Стаття 13.Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 14.Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до документів, що посвідчують особу позивачів, позивачі народилися в УРСР. Даних, що вони не є даними громадянами, суду не надано.

У Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа №1-7/99 про зворотню дію в часі законів та інших нормативних актів) Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що дію нормативно-правового акта в часі треба розіміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативний акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

3 серпня 1990 року Верховна Рада прийняла Закон « Про економічну самостійність Української РСР», яким було задекларовано, що весь економічний, науковий і технічний потерпіціал, розташований на територіїї України, складає власність народу України і є основою її економічної самостійності.

Відповідно до Закону України «Про дерадянізацію законодавства України» прийнятого 21.04.2022 року, силка https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2215-20#Text, який є чинним, вказано, перелік актів органів державної влади і органів державного управління Союзу РСР, що не застосовуються на території України відповідно допункту 1розділу XV "Перехідні положення" Конституції України.

Відповідно допункту 1розділу XV "Перехідні положення" Конституції України, вказано, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечать Конституції України.

Враховуючи Закон України «Про дерадянізацію законодавства України» та Конституцію України суд приходить до висновку, що на території України є чинними закони та інші нормативні акти Союзу РСР, УРСР.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно із частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість.

Відповідно до Постанови Великої Палати ВС від 29червня 2021року у справі №904/3405/19 (провадження №12-50гс20) https://reyestr.court.gov.ua/Review/98327543 вказано, в п. 88. Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. 89. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 90. Запроваджений нормами ЦК України від 16 березня 2003 року інститут позовної давності полягає у наданні особі, цивільне право якої порушено, певного строку саме для звернення до суду за захистом цього права, в тому числі за допомогою державного примусу. Дія інституту позовної давності є проявом принципу правової визначеності, який забезпечує стабільність цивільних відносин у суспільстві. 91. Зміст інституту позовної давності, запроваджений нормами ЦК України від 16 березня 2003 року, суттєво відрізняється від інституту позовної давності, який існував за попередньо діючим Цивільним кодексом Української РСР від 18 липня 1963 року, яким позовна давність визначалась як строк для захисту права за позовом особи, а не як строк для звернення такої особи до суду з позовом. 92. Згідно з нормами статей 71, 76, 79 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року перебіг строку позовної давності починався з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, переривався пред`явленням особою позову до суду в установленому порядку, після чого починався спочатку. 93. На відміну від зазначених норм Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року, перебіг позовної давності за нормами чинного ЦК України від 16 березня 2003 року починається від дня, коли особа довідалася (могла довідатись) про порушення свого права, загального правила про переривання позовної давності пред`явленням особою позову не встановлено.

Враховуючи ревалентну правову позицію Великої Палати ВС, вказано, що Цивільним кодексом Української РСР від 18 липня 1963 року, яким позовна давність визначалась як строк для захисту права за позовом особи, а не як строк для звернення такої особи до суду з позовом, тобто позивач скористалася своїм правом та звернулися до суду, а тому по клопотанню представника відповідача слід відмовити.

У відповідності до постанови Конституційного Суду України від 28.04.2009 року №9-рп/2009 (абзац пятий, речення перше абзацу шостого пункту 5 мотивувальної частини) вказано, при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту або обсягу існуючих прав і свобод ( частина третя статті 22 Конституції України), інакше погіршується становища особи в суспільстві через обмеження прав і свобод, закріплених у законах України.

У відповідності до постанови Конституційного Суду України від 28.12.2014 року№76-У111 від 22 травня 2018 року №5-р/2018 ( абзац сьомий-десятий підпункт 2.2 пункту 2 мотивувальної частин) відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантіїї цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розшироювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення.

Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сукупності.

Згідно зіст. 41 Конституції України, «кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є недоторканим…».

Статтею 41Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідно до змісту ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від18.12.2009року №14«Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.

Рішення Європейського суду є офіційною формою роз`яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв`язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «ОСОБА_1 Девелопменте ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

В судовому засіданні було встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , яка була рідною тіткою ОСОБА_3 .

За життя ОСОБА_2 залишила заповіт в якому заповіла належний їй житловий будинок з допоміжними господарськими будівлями в с. Корлюкове, Зіньківського району, Полтавської області своїй племінниці, ОСОБА_3 (а.с.10).

Після смерті ОСОБА_2 поховання провела її племінниця ОСОБА_3 та прийняла спадщину шляхом в ступу у користування її майном.

Після смерті ОСОБА_2 спадкова справа не заводилася.

Матір`ю позивача, ОСОБА_1 була ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати позивача ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а.с.18). Спадщину після її смерті прийняв чоловік ОСОБА_4 шляхом постійного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини, що підтверджується довідкою старости Батьківського старостинського округу (а.с.14).

ОСОБА_1 після смерті матері спадщину не приймала і спадкова справа після смерті ОСОБА_3 не заводилася.

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер батько позивачки ОСОБА_4 , спадкоємцем після його смерті є його донька ОСОБА_1 , яка прийняла спадщину в строк визначений законодавством та за наслідками відповідного звернення була заведена спадкова справа за №105.

На майно на яке були наявні правовстановлюючі документи ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину після смерті батька, а на земельну ділянку площею 3,3919 га на яку набула право ОСОБА_2 , свідоцтво на спадщину не було видано так як відсутні документи про встановлення факту родинних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП імені ОСОБА_5 в розмірі 3,3919 га та належало померлій ОСОБА_2 на підставі сертифікату на право на земельну частку пай.

З огляду на наведене, ОСОБА_1 позбавлена можливості в позасудовому порядку довести факт родинних відносин та факт прийняття спадщини ОСОБА_3 після смерті її тітки ОСОБА_2 , а встановлення такого юридичного факту безпосередньо породжує для неї юридичні наслідки.

Згідно пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» суд вправі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії свідоцтва про право на спадщину. Суд не може відмовити в розгляді заяви про встановлення факту родинних відносин з мотивів, що заявник може вирішити це питання шляхом встановлення неправильності запису в актах громадянського стану.

Виникнення особистих, майнових прав громадян, їх зміну і припинення закон пов`язує з настанням чи зміною певних обставин, тобто з юридичними фактами, які підтверджуються різними свідоцтвами, довідками та іншими документами, що видаються громадянам в адміністративному порядку. Не завжди заінтересована особа має можливість довести документально, що той чи інший факт мав місце (неможливість поновлення втраченого документа або виправлення наявних у ньому помилок тощо), тому допускається судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки для заявника.

Юридичні факти - це обставини чи життєві факти з якими норми права пов`язують виникнення, зміну або припинення правовідносин; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; встановлення факту потрібне заявникові для конкретної мети.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів. визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право. За таких умов у частині шостій статті 294 ЦПК України визначено, що суд залишає заяву про встановлення факту без розгляду, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, і роз`яснює заінтересованими особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.

Заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо). Чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Іншими словами, якщо під час розгляду справи про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересованими особами буде заявлений спір про право, то суд залишає таку заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.

Слід зауважити, що таке застереження стосується виключно цивільних спорів, розгляд яких визначається ЦПК, і спрямоване на спрощення розгляду конкретної цивільної справи у розумні строки.

При цьому, з`ясовуючи питання щодо можливості встановлення юридичного факту судами адміністративної юрисдикції, слід нагадати, щоу разі оскарження до суду відмови відповідного органу вчинити певні дії чи прийняти рішення, цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАСУ повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.

За приписами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ураховуючи, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, зверненню до адміністративного суду з позовом передує звернення особи до суб`єкта владних повноважень, за наслідками розгляду якого особа набуває права оскаржити до суду адміністративної юрисдикції рішення, дії або бездіяльність такого суб`єкта владних повноважень, що відповідає меті та завданням адміністративного судочинства, визначеним статтею 2 КАС України.

Крім того, частиною другою статті 245 КАС України визначено перелік судових рішень, які уповноважений прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову. Встановлення факту, що має юридичне значення, серед цього переліку відсутнє.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів. визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Нормами статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Зокрема, доказами, які підтверджують наявність цього юридичного факту можуть бути: автобіографії, листівки, сімейні фотографії, листи ділового та особистого характеру, особові справи, рішення судів, погосподарські книги, виписки з домових книг та інші документи, які містять відомості про родинні відносини осіб. Також доказом можуть бути і пояснення свідків, яким достовірно відомо про взаємовідносини померлого із заявником.

Як вбачається з матеріалів справи факт того, що ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 була рідною тіткою ОСОБА_3 , а остання рідною племінницею підтверджується копією заповіту зі змісту якого вбачається що ОСОБА_2 заповіла своє майно племінниці ОСОБА_3 (а.с.16).

Відповідно до довідки старости Батьківського старостинського округу від 23.07.2024 року вбачається що ОСОБА_2 до дня своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 була зареєстрована і проживала за адресою: АДРЕСА_2 . Поховання здійснила її племінниця ОСОБА_3 власним коштом та стала користуватися її майном (а.с.15).

Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку що позовні вимоги в частині встановлення факту родинних відносин підлягають задоволенню, оскільки підтверджені матеріалами справи.

Відповідно до вимог ст.1297 Цивільного кодексу України, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

У відповідності до п.7 вказаної постанови Пленуму, суд вправі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію в зв`язку із втратою годувальника.

Відповідно до п. 1 вказаної постанови Пленуму відповідно до статей 255,

271 Цивільного Процесуального Кодексу України (ЦПК) (1501-06, 1502-06, 1503-06, 1504-06 ) в порядку окремого провадженнярозглядаються справипро встановленняфактів,якщо: згідно з закономтакі фактипороджують юридичнінаслідки,тобто відних залежитьвиникнення, змінаабо припиненняособистих чимайнових правгромадян; чиннимзаконодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявникне має іншої можливості одержати або відновитизагублений чи знищений документ, який посвідчуєфакт, щомає юридичнезначення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Згідно з вимогами ст.ст.124,129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Після звернення позивача до державного нотаріуса Зіньківської державної нотаріальної контори Герасименко Л.В. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на право на земельну частку (пай), постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 14.08.2024 року за вих. № 484/02-31 їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме: права на земельну ділянку (пай) у землі, яка перебувала у колективній власності КСП імені Карла Маркса (місцезнаходження с. Батьки Зіньківський район, Полтавська область) в розмірі 3,3919 га, нотаріус як підставу відмови зазначила про те, що відсутні документи що підтверджують факт родинних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та відсутні правовстановлюючі документи на спірну земельну ділянку (а.с.12-13).

В зв 'язку з вищевикладеними обставинами позивач вимушена звернутися до суду з цим позовом з метою визнання свого права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом.

Згідно ч. 1 та п. 1 ч. 2ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Відповідно до вимог ст.ст. 525-526 Цивільного кодексу Української РСРчасом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений встатті 21 цього Кодексу. Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця (стаття 17 цього Кодексу), а якщо воно невідоме, - місцезнаходження майна або його основної частини.

ОСОБА_3 , як спадкоємець четвертої черги за законом майна ОСОБА_2 фактично вступила в управління спадковим майном про те за життя не оформила своїх спадкових прав. Спадкова справа на майно померлої ОСОБА_2 не заводилась.

Відповідно до ст. ст. 548-549 ЦК України РСР, що діяв на час відкриття спадщини, в редакції 1963 року, спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном або якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Згідно з довідкою виконавчого комітету Опішнянської селищної ради № 95 від 23.01.2024 року після смерті ОСОБА_2 поховання провела її племінниця ОСОБА_3 та прийняла спадщину шляхом вступу у користування майном (а.с.15).

Згідно з п.п. 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року, положення зазначеного Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли до набрання чинності Кодексом або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила книги шостої цього Кодексу «Спадкове право» застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

З положень ст.549 Цивільного кодексу УРСР (в редакції Закону, який діяв на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_2 ) вбачається, що для оформлення права на спадщину необхідно, щоб спадкоємець її прийняв, тобто протягом шести місяців з дня відкриття спадщини після смерті спадкодавця, яка померла до ІНФОРМАЦІЯ_5 , фактично вступив в управління або володіння спадковим майном або подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Відповідно, якщо спадкодавець помер до 01.01.2004 року, то спори щодо прийняття спадщини можуть полягати у встановленні факту прийняття спадщини або продовженні строку прийняття спадщини, якщо він пропущений з поважних причин.

Згідно ч. 2 п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення факту прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 року тощо.

Відповідно до ст.ст. 548, 549 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями.

Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:

1)якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

2)якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Таким чином, Цивільний кодекс УРСР 1963 року передбачав фактичне прийняття спадщини. Відповідно до статті 549 ЦК УРСР спадщина вважалася прийнятою, якщо спадкоємець фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном. Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, слід мати на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо. Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась.

Аналіз вказаних норм та судової практики дає підстави вважати, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути зокрема наявність у спадкоємця протягом шестимісячного терміну після смерті спадкодавця оригіналу правовстановлюючого документу на спадкове майно чи права на нього.

Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України N18/5 від 14.06.1994 р., яка діяла па час відкриття спадщини, передбачала, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що, набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.

Верховний Суд України у постанові від 06 лютого 2013 року в справі № 6-167цс12 висловив наступну правову позицію: «...Згідно з положеннями ст.ст. 548, 549, 554 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. ...Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій...».

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 07 квітня 2016 року у справі №6-3061 ск 16 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57169186) зазначив: «...судами встановлено, що ОСОБА 4 після смерті батька ОСОБА 9 вступила у володіння та управління спадковим майном шляхом догляду за спірним житловим будинком, а згодом - і шляхом проживання в ньому. Гак, позивач здійснила поховання батька, влаштовувала після його смерті у будинку поминальні обряди. У неї знаходились і ключі від будинку. ...Таким чином, суд першої інстанції... дійшов до обгрунтованого висновку про те, що ОСОБА 4 прийняла спадщину після смерті батька ОСОБА 9, шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном, а тому правильно визнав за нею право власності в порядку спадкування за законом на 3/8 частини спірного житлового будинку (половину від належних спадкодавцю s частин будинку). ...Доводи касаційної скарги про те, що позивач не проживала у спірному будинку впродовж шести місяців після смерті батька - ОСОБА 9 є безпідставними, оскільки ст. 549 ЦК УРСР (норми якої були чинними на час відкриття спадщини) визначав факт прийняття спадщини шляхом, зокрема, вступу в управління або володіння спадковим майном, що являє собою сукупність дій щодо фактичного користування (в тому числі - зберігання) спадковим майном і не зводиться виключно до проживання спадкоємця разом зі спадкодавцем па момент смерті останнього...».

В ухвалі від 09 березня 2016 року у справі №6-32227ск15 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56372723) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмітив: «...Під фактичним вступом в управління або володіння спадковим майном розуміються дії спадкоємців, які за своїм характером свідчать про розпорядження і користування спадковим майном, підтримання його в належному стані, тощо. Суди у своїх рішеннях вказали на те, що сторони не заперечили факту обробки землі та догляду за господарством, яке входило до складу спадщини, ОСОБА З та іншими дітьми спадкодавця після відкриття спадщини після його смерті. Суди першої та апеляційної інстанцій у порушення ст.ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України не дали належної оцінки зазначеним вище посиланням та показанням свідків про те, що ОСОБА 3 обробляла частину земельної ділянки біля спірного будинку, а також користувалася допоміжними приміщенням, зокрема погребом. Отже, висновок судів про недоведеність ОСОБА 3 факту прийняття спадщини після смерті ОСОБА 10 обгрунтований на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України. Посилання судів па те, що ОСОБА 3 не надала доказів вступу в управління саме житловим будинком як на підставу відмову у задоволенні позову є помилковим, оскільки за правилами ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР 1963 року спадщина в цілому приймалася шляхом вступу в управління або володіння хоча б частиною спадкового майна. Також суди не врахували того, що незвернення спадкоємця до нотаріуса, із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину не позбавляє його права власності на спадкове майно. Таке право виникає з часу відкриття спадщини та не обмежене певними часовими рамками щодо отримання відповідного свідоцтва...».

В ухвалі від 18 січня 2016 року у справі №6-33676ск15 (http://www.rcyestr.court.gov.ua/Review/55161163) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов до висновку: «...задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА 4 та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА 5, суди попередніх інстанцій виходили з того, що вони обидві є спадкоємцями першої черги після померлого ОСОБА 7 та обидві прийняли спадщину в порядку ч. 1 ст. 549 ЦК України в редакції від 1963 року, а тому за кожною слід визнати право власності на 1/13 частини спірної квартири.». Вищий спецсуд в ухвалі від 23 грудня 2015 року у справі №6-31745ск15 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54765526) зазначив: «задовольняючи позовні вимоги щодо встановлення факту прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА 8, суди посилаючись на вимоги ст. 549 ЦК УРСР правильно виходили з того, що позивачі фактично вступили у володіння та управління спадковим майном померлого шляхом поділу рухомого майна відповідно до сімейної угоди,..».

В ухвалі від 25 листопада 2015 року у справі №6-2088 Іскі 5 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Rcview/53900076) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов до висновку: «Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, слід мати па увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим. майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо. Фактичний вступ у володіння, частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: - довідка житлово- експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; - довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов язковому страхуванню; - копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; - запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); - інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем, ...'Також доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічний паспорт, реєстраційний талон) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким, можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи мають досліджуватись з врахуванням, у кожному випадку всіх конкретних обставин і за відсутності, заперечень з боку інших спадкоємців...».

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 14 липня 2014 року у справі №6-20620св14 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39980595) зазначив: «...Задовольняючи позов ОСОБА 4 та визнаючи за нею право власності на частину житлового будинку в порядку спадкування за законом, суди на. підставі поданих сторонами документів, які належним чином оцінені (ст. 212 ЦПК України), дійшли до правильного висновку про те, що позивачка фактично прийняла, спадщину (ст. 549 ЦК УРСР)...».

В ухвалі від 02 липня 2014 року у справі №6-.3441св14 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39746969) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказав: «...Позивачі звернулися до нотаріуса для оформлення спадщини, однак 19 лютого 2013 року їм було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на підставі того, що вони пропустили строк для прийняття спадщини. Па момент смерті матері в будинку проживали і були зареєстровані ОСОБА 7 та ОСОБА 8. Також доказом того, що позивачка ОСОБА 6 вступила в управління та володіння спадковим майном, є те, що в шестимісячний строк після смерті матері вона здійснювала догляд за спадковим будинком, підтримувала будинок в належному стані. ... Таким, чином, суди не перевірили, з урахуванням вказаних вимог закону, чи фактично вступили позивачі у володіння спадковим майном, незважаючи на відсутність письмового звернення із відповідною заявою до нотаріальної контори, вчинили дії, що свідчать про прийняття ними спадщини, у порядку, передбаченому ст. 549 ЦК УРСР, дійшли передчасних висновків про відмову у задоволенні позову...».

В ухвалівід 16жовтня 2013року усправі №6-5893св13(http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/34433016) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов до висновку: «...Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. ...Суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що позивач вступив в управління, та володіння спадковим майном, що залишилось після смерті, матері-: Судом встановлено, що позивач після смерті матері, зніс окремі надвірні споруди: вугільний с.арай і курник, вимкнув електрику у спірній частині будинку...».

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 09 листопада 2011 року у справі №6-1902св11 (http://www.rcyestr.court.gov.ua/Revicw/19512029) зауважив: «...Апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА 6 не прийняв спадщину, оскільки не подав державній нотаріальній конторі за місцем, відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини, але не врахував при цьому, що за ч. 2 ст. 549 ЦК УРСР спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном, але обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА 6 вчинив відповідні дії щодо управління чи володіння спадковим майном., суд не встановлював...».

У постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 747/467/18 (провадження № 61-691 Осві9) зазначено, що: ... під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, необхідно розуміти різні дії спадкоємця з управління, розпорядження і користування цим майном, підтримання його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо...».

У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 305/235/17 (провадження № 61-11869св19) зазначено, що фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, іцо спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, іцо спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі з обов`язкового страхування; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем

У постанові Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 559/4056/13-ц (провадження № 61-3745св23), з посиланням на постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2020 року в справі № 348/618/15-ц (провадження № 61-9592св19) зазначено, що: "згідно з частинами першою, другою статті 549 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном: 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. За змістом статті 553 ЦК УРСР вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вч инив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу). З урахуванням змісту статті 76 ЦПК України прийняття спадщини шляхом вступу в управління чи володіння спадковим майном може підтверджуватися будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами: 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно з пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994року№ 18/5 (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління, зіситлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те. що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанції про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім 'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього".

До спадкового майна померлої ОСОБА_2 належить житловий будинок в с. Корлюкове Полтавського району Полтавської області та право на земельну частку (пай) розміром 3,3919 га. із земель КСП ім. Карла Маркса, належне спадкодавиці у відповідності до сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ПJI № 0274792, виданого 09 вересня 1997 року, зареєстрованого за № 402 від 27.09.1997 року.

Відповідно до її. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31.05.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» заява про встановлення факту прийняття спадщини та місця її відкриття може бути розглянута судом у порядку окремого провадження, якщо орган, який вчиняє нотаріальні дії, не вправі видати заявникові свідоцтво про право на спадщину через відсутність або недостатність документів, що необхідні для підтвердження в нотаріальному порядку факту вступу в управління або володіння спадковим майном.

У постанові ВС від 30.09.2020 у справі №584/639/19 (провадження №61-10930св20) зазначено, що: «за загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у 6 місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до ч.5 ст.1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутись до суду за захистом свого права, а тому підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин відсутні». Аналогічний висновок викладений і у наступних постановах, зокрема у постанові ВС від 18.08.2021 у справі №543/994/17.

Позивач ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті батька, ОСОБА_4 .

Відповідно до ч. 2 п. 4Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу Українищодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинностіЦивільним кодексом України, положення цьогоКодексузастосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно із вимогами ч. 1ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Аст. 392 Цивільного кодексу Українивстановлено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 1218 Цивільного кодексу Українипередбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно ч. ч. 1,5ст. 1268 Цивільного кодексу Україниспадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Позивач в силу вимогст. 1261 Цивільного кодексу Українивідноситься до першої черги спадкоємців за законом після смерті ОСОБА_4 , оскільки є дочкою померлого.

Ці обставини змушують позивача звертатись до суду з позовом до територіальної громади, так як у відповідності ізст. 1277 Цивільного кодексу Україниу випадку відсутності спадкоємців чи неприйняття ними спадщини, спадщина переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

За приписами п. п. 10, 11постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» №7відповідно достатті 1225 ЦК(435-15) право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай).

Окрім того, відповідно до змістуст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.

Рішення Європейського суду є офіційною формою роз`яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв`язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Згідно статті 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свободкожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «Пайн Велів Девелопменте ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті6та статті13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободгарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п. 36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

У зв`язку з вищевикладеним, на підставі повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у цивільній справі № 530/1989/24 доказів, з`ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, можна дійти до беззаперечного висновку, що за позивачем повинно бути визнане право на земельну частку (пай) яке при житті набуте ОСОБА_2 та належить їй на підставі Сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ПЛ № 0294792, яка розташована на території бувшої Батьківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області, після смерті якої спадкоємцем є ОСОБА_3 , яка фактично вступила в володіння спадковим майном, проте за життя не оформила своїх спадкових прав, спадщину після смерті якої прийняв чоловік ОСОБА_4 шляхом постійного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини та не оформив належним чином своїх спадкових прав.

Частиною 1ст. 30 Цивільного процесуального кодексу Українивстановлено, що позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою. Оскільки спірна земельна частка (пай) знаходиться на території бувшої Батьківської сільської ради Зіньківського району Полтавської області, то спір підсудний Зіньківському районному суду Полтавської області.

Згідно з положеннямист. 1277 ЦК( 435-15 ) у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

Частиною 1статті 81 Земельного кодексу Українивстановлено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а)придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; (Пункт «а» частини першої статті 81 із змінами, внесеними згідно ізЗаконом № 997-У від 27.04.2007);

б)безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в)приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г)прийняття спадщини;

г) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно достатті 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» № 899-ІУ від 05 червня 2003 рокуправо на земельну частку (пай) мають, зокрема, колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, громадяни та юридичні особи, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай).

Згідно пункту 2Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» № 720/95 від 08 серпня 1995 рокуправо на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Згідно із нормами ст.25Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» № 469/97- ВР від 17.07.1997 року та статті 3 Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» № 666/94 від 10.11.1997 року право на земельну частку (пай) та право на земельну ділянку, яка виділена в натурі (на місцевості), можуть бути суб`єктом спадкування.

Статтею 328 Цивільного кодексу Україниправо власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Пунктом 1Указу Президента України від 10 листопада 1994 року № 666/94 «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»передбачено добровільність передачі земель у колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції, виходячи з того, що земля повинна належати тим, хто її обробляє.

Пунктом 1Указу Президента України від 8 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям»встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).

Пунктом 2 цього жУказупередбачено, що право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Відповідно до п. 24Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 N 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ»сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю (пункт 17 розд.X «Перехідні положення» ЗК(2768-14).

Відповідно достатті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»у разі якщо до 1 січня 2025 року власник невитребуваної земельної частки (паю) або його спадкоємець не оформив право власності на земельну ділянку, він вважається таким, що відмовився від одержання земельної ділянки.

Така невитребувана земельна частка (пай) після формування її у земельну ділянку за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради (у разі необхідності формування) за заявою відповідної ради на підставі рішення суду передається у комунальну власність територіальної громади, на території якої вона розташована, у порядку визнання майна безхазяйним.

З правового висновку зробленого Верховним Судом України у справі № 6-3095цс15 постанова від 6 липня 2016 року слідує, що особа яка вчасно прийняла спадщину у спосіб встановлений законом, є власником спадкового майна, має право володіти й користуватися ним, проте через відсутність реєстрації такого права обмежена у праві розпорядження належним їй майном.

Відповідно дост. 316 ЦК України"правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею..."..

Відповідно до змістуст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі»зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно зЗаконом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.

Рішення Європейського суду є офіційною формою роз`яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв`язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Згідно статті 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свободкожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З огляду на вищевикладене вбачається, що положення ч.1ст.1268 ЦК Українистосовно захисту права власності повністю відповідає захисту права власності, яке гарантується ст.1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що у відповідності дост.9 Конституції Україниє частиною національного законодавства.

Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «Пайн Велів Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті6та статті13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободгарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії суб`єкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання - пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин справи та доказів, що подані на підтвердження позовних вимог, із врахуванням відсутності заперечень відповідача, що не порушує прав та інтересів інших осіб, є підстави для задоволення позову.

Визнання за позивачем права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом не порушить прав, свобод та інтересів інших осіб.

Позивач покладає судові витрати на себе.

Суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства ухвалюючи рішення на основі повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні такеруючись ч. 4 ст. 3, ч.3 ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", ст.16, ст.328,376,392 Цивільного кодексу України 1,2,4,7, 8,12,13,19, 30, 228-229, 258, 263-268ЦПК,ЗУ "Про судовий збір"суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовнузаяву ОСОБА_1 ,місце проживання: АДРЕСА_1 до Опішнянської селищної ради,юридична адреса:с.м.т.Опішня,вул.Перемоги,3,Полтавського району,Полтавської області про встановлення факту родинних відносин, факту прийняття спадщини шляхом вступ у управління, визнання права на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім.Карла Маркса задоволити.

Встановити факт того, що ОСОБА_2 , яка проживала за адресою с. Корлюкове Зіньківського району Полтавської області, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 була рідною тіткою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , уродженки с. Заїченці Опішнянського округу , Полтавської області, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Встановити факт того, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , уродженка с. Заїченці Опішнянського округу Полтавської області, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , в шестимісячний строк з дня смерті своєї рідної тітки ОСОБА_2 , яка проживала за адресою с. Корлюкове Зіньківського району Полтавської області та померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , прийняла спадщину шляхом вступу володіння спадковим майном.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_2 право на земельну ділянку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП імені Карла Маркса (місцезнаходження - с. Батьки Зіньківський район, Полтавська область) в розмірі 3,3919 гектара та належало померлій ОСОБА_2 на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай) серія ПЛ № 0294792 виданого Зіньківською РДА 09.09.1997 року, зареєстрованого в Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) 27 вересня 1997 за № 402.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за на слідками апеляційного перегляду.

Написано власноручно.

Повний текст рішення виготовлено 15.11.2024 року.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області С.Р. Должко

СудЗіньківський районний суд Полтавської області
Дата ухвалення рішення06.11.2024
Оприлюднено21.11.2024
Номер документу123123384
СудочинствоЦивільне
КатегоріяСправи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них: визнання права власності на земельну ділянку

Судовий реєстр по справі —530/1989/24

Рішення від 06.11.2024

Цивільне

Зіньківський районний суд Полтавської області

Должко С. Р.

Рішення від 06.11.2024

Цивільне

Зіньківський районний суд Полтавської області

Должко С. Р.

Ухвала від 31.10.2024

Цивільне

Зіньківський районний суд Полтавської області

Должко С. Р.

Ухвала від 18.10.2024

Цивільне

Зіньківський районний суд Полтавської області

Должко С. Р.

Ухвала від 30.09.2024

Цивільне

Зіньківський районний суд Полтавської області

Должко С. Р.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2025Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні