Рішення

від 06.11.2024 по справі 175/9601/23

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 175/9601/23

Провадження № 2/175/2410/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06листопада 2024 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області в складі:

головуючої судді Озерянської Ж.М.,

з участю секретаря Рожкової Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у смт. Слобожанське цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 проподіл майнаподружжя, -

В С Т А Н О В И В:

В грудні 2023 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій просила ухвалити рішення, яким визнати спільною сумісною власністю подружжя житловий будинок та земельну ділянку кадастровий номер 1221486200:04:002:0020 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 52.8 кв.м., житлова площа 44.8 кв.м.; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 52.8 кв.м., житлова площа 44.8 кв.м.; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 52.8 кв.м., житлова площа 44.8 кв.м.; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1487 га, кадастровий номер 1221486200:04:002:0020.; визнати за ОСОБА_2 право власностіна 1/2частку земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1487 га, кадастровий номер 1221486200:04:002:0020.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2024 року відкрито провадження у цивільній справі та призначено до підготовчого судового засідання.

02 квітня 2024 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач позовні вимоги не визнає, вважає що спірний будинок та земельна ділянка не належить до спільної сумісної власності подружжя, оскільки придбані за особисті грошові кошти відповідача.

09 травня 2024 року на адресу суду від позивачки надійшла відповідь на відзив.

У судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1 за ордером на надання правничої допомоги ОСОБА_3 позовні вимоги підтримала, просила позов задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 за ордером на надання правничої допомоги ОСОБА_4 у судовому засіданні позовні вимоги не визнала з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву.

Вислухавши доводи сторін, дослідивши письмові докази, вислухавши свідків,повно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Як передбачено ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ЦПК).

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Суд на підставі ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до положень ст. ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 82 цього Кодексу. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Докази надаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Відповідно до ст.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно ст.60СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми ст.60СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно ст.69ч.1СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Судом встановлено, що 24 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, що підтверджується відповідним свідоцтвом (а.с. 13).

Згідно договору купівлі-продажу від 25 жовтня 2021 року відповідач ОСОБА_2 придбав у власність житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку кадастровий номер 1221486200:04:002:0020 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 17-20).

Рішенням Кобеляцького районного суду Полтавської області від 16 листопада 2023 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розірвано (а.с. 14-15).

Суд зазначає, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Тобто, критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Відповідно до ст.71СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ст.57СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»;

5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Згідно ч. 7 ст.57СК України якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму ст.60СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, мету придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Норма ст.60СК України вважається застосованою правильно, якщо доведено, що набуття майна відбулося за час шлюбу і за кошти подружжя.

У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Проте, слід мати на увазі, що у разі встановлення того, що майно набуте за час шлюбу, за чинним сімейним законодавством презюмується його належність подружжю. Той з подружжя, хто вважає майно своїм особистим, повинен належними та допустимими доказами це довести.

Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності повинно беззастережно дотримуватися подружжям.

Згідно ст.63СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України.

Оскільки законодавцем презюмується виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі, то обов`язок з доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладений на останнього.

Предметом спору є житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельна ділянка кадастровий номер 1221486200:04:002:0020 за адресою: АДРЕСА_1 .

Судом встановлено, що в період шлюбу сторонами було придбано житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку кадастровий номер 1221486200:04:002:0020 за адресою: АДРЕСА_1 , які зареєстровані за відповідачем ОСОБА_2 .

Суд не приймає посилання представника відповідача на те, що спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельна ділянка були придбані за особисті кошти відповідача, оскільки у судовому засіданні не доведено це належними та допустимими доказами.

Крім того, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17.

Також суд зазначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: суто односторонні не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору, згода іншогоспіввласника нарозпорядження спільниммайном (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21)).

Згода одностороннє волевиявлення суб`єкта права. Вчинення згоди односторонній правочин, оскільки особа тим самим реалізує своє право та робить це можливим для інших осіб здійснити своє право. Згода може бути: (а) передумовою для встановлення правовідносин між особою, яка надала цю згоду, та адресатом згоди або між останнім та іншими особами; (б) юридичним фактом у вже існуючих правовідносинах, що дозволяє або обумовлює ті чи інші етапи їх існування; (в) дією, спрямованою на припинення правовідносин.

Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб`єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з третьою особою права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20)).

По своїй суті згода одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном є одностороннім правочином. При вчиненні такого правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Законодавець не передбачив вимог щодо моменту вчинення такого правочину (до чи після розпорядження). Звісно, логічним є те, що, зазвичай, вчинення такого правочину передує розпорядженню спільним сумісним майном. Проте приватне законодавство не містить заборони на вчинення згоди одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном і після розпорядження спільним сумісним майном.

Касаційний суд неодноразово звертав увагу на те, що по своїй сутності згода є одностороннім правочином (див., наприклад, постанови Верховного Суду від: 23 червня 2021 року у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19).

Так, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 03 червня 2024 року по справі № 712/3590/22 зробив наступні висновки:

- вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором;

- згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду;

- сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном;

- згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору;

- згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності;

- надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності;

- наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя;

Таким чином, у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Таким чином, судом встановлено, що спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельна ділянка були придбані в період шлюбу, та джерелом його набуття були спільні кошти подружжя.

Також, суд не приймає до уваги твердження відповідача, що позивачка не приймала участі у купівлі-продажу спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та земельної ділянки, оскільки такі твердження спростовуються показниками свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , які у судовому засіданні підтвердили протилежне.

За приписами ст. ст. 12, 81, 89 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно зі ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини третя, четверта статті 4 ЦПК України).

Згідно пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Враховуючи те, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельна ділянка були придбані у період шлюбу за спільні кошти подружжя, то необхідно визнати спільною сумісною власністю подружжя житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку кадастровий номер 1221486200:04:002:0020 за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, підтверджених поданими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивачки підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст.141ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивачкою при зверненні до суду було сплачено судовий збір у розмірі 2 952 грн. 50 коп., тому, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2 952 грн. 50 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 81, 141, 263, 273, 280-284, 288 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 проподіл майнаподружжя задовольнити.

Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ): житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 52.8 кв.м., житлова площа 44.8 кв.м.

Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ): земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1487 га, кадастровий номер 1221486200:04:002:0020.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 52.8 кв.м., житлова площа 44.8 кв.м.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 52.8 кв.м., житлова площа 44.8 кв.м.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1487 га, кадастровий номер 1221486200:04:002:0020.

Визнати за ОСОБА_2 право власностіна 1/2частку земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1487 га, кадастровий номер 1221486200:04:002:0020.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплаченийсудовий збіру розмірі2952 грн.50коп.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Озерянська Ж.М.