Рішення

від 11.11.2024 по справі 910/6402/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.11.2024Справа № 910/6402/24 Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранд Лівадія"

до Акціонерного товариства "Сенс Банк"

про визнання договору купівлі-продажу недійсним та стягнення 11 871 069,14 грн.

Представники сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Самокиша В.Ю., довіреність № 020396/23 від 12.11.2023.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Гранд Лівадія» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Акціонерного товариства «Сенс Банк» про визнання договору купівлі-продажу недійсним та стягнення 11 871 069,14 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що станом на 05.08.2019 АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк») не мало право відчужувати квартиру, оскільки удове рішення, на підставі якого за банком зареєстровано право власності, було скасовано, а відтак Договір купівлі-продажу квартири від 05.08.2019, який укладено між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Гранд Лівадія» є недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.06.2024 судом залишено позовну заяву без руху, встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви - протягом п`яти днів з дня вручення ухвали суду та спосіб їх усунення.

04.06.2024 до Господарського суду міста Києва надійшла заява позивача про усунення недоліків.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.06.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, поставлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

19.06.2024 представником відповідача подано відзив на позовну заяву.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2024 підготовче засідання призначено на 05.08.2024.

22.07.2024 представником позивача подано заперечення на клопотання про застосування наслідків спливу строків.

У судове засідання 05.08.2024 представники сторін з`явились.

За результатами судового засідання судом оголошено перерву до 23.09.2024.

У судове засідання 23.09.2024 представник відповідача з`явився, представник позивача не з`явився.

За результатами судового засідання судом постановлено ухвалу про відкладення підготовчого судового засідання до 14.10.2024, яку занесено до протоколу судового засідання.

11.10.2024 представником позивача подано додаткові пояснення.

14.10.2024 представником позивача подано клопотання про відкладення судового засідання.

У судове засідання 14.10.2024 представник відповідача з`явився, представник позивача не з`явився.

За результатами судового засідання 14.10.2024, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 11.11.2024, яку занесено до протоколу судового засідання.

У судове засідання 11.11.2024 представник відповідача з`явився, представник позивача не з`явився, про час, дату та місце судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Зважаючи на викладене, оскільки неявка представника позивача не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив, з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 11.11.2024 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

21 березня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк» та ОСОБА_1 укладено Договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 10-29/5889, відповідно до якого банк надав позичальнику грошові кошти (кредит) у сумі 490 000,00 євро на строк до 20 березня 2023 року, в забезпечення зобов`язань за яким ОСОБА_2 на підставі укладеного 01 березня 2008 року між сторонами Іпотечного договору передав в іпотеку банку квартиру.

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов`язань за договором про надання відновлюваної кредитної лінії, ПАТ «Укрсоцбанк» у липні 2013 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 11.12.2013 у справі № 761/17649/13-ц позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено, звернуто стягнення на квартиру, шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на неї.

02.04.2014 за ПАТ «Укрсоцбанк» зареєстровано право власності на квартиру.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 01.02.2017 у справі № 761/17649/13-ц, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 27 лютого 2019 року, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11.12.2013 скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності відмовлено.

05.08.2019 між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Гранд Лівадія» укладено Договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорнєй В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1230, згідно з яким ПАТ «Укрсоцбанк» відчужило квартиру на користь ТОВ «Гранд Лівадія».

Право власності на спірне нерухоме майно зареєстровано за ТОВ «Гранд Лівадія» 05.08.2019 та внесено відповідний запис до Державного реєстру.

Того ж дня, 05.08.2019 між ТОВ «Гранд Лівадія» та ТОВ «КУА «Будівельні проекти» укладено Договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Розсохою С.С. та зареєстрований в реєстрі за №7759, згідно з яким ТОВ «Гранд Лівадія» відчужило квартиру на користь ТОВ «КУА «Будівельні проекти».

05.08.2019 до Державного реєстру внесено запис з індексним номером 48096588 про державну реєстрацію за ТОВ «КУА «Будівельні проекти» права на спірне майно.

У березні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ТОВ «КУА «Будівельні проекти» про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 27.07.2022 у справі №761/41606/19 витребувано з чужого незаконного володіння ТОВ «КУА «Будівельні проекти» у власність Д`яченка К.Я. квартиру, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з індексним номером 48096588, прийняте 05.08.2019 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Розсохою С.С., здійснено розподіл судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 11.07.2023 апеляційну скаргу акціонерного товариства "Сенс Банк" залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року залишено без змін.

Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає, що станом на 05.08.2019 АТ «УкрсоцБанк» не мало право відчужувати квартиру, оскільки судове рішення, на підставі якого за банком зареєстровано право власності, було скасоване, а відтак Договір купівлі-продажу квартири від 05.08.2019 року, який укладено між АТ «УкрсоцБанк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк») та ТОВ «Гранд Лівадія», посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорней В.В. та зареєстровано в реєстрі за № 1230, є недійсним, в зв`язку з чим позивач просить суд визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири від 05.08.2019, укладений між АТ «УкрсоцБанк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк») та ТОВ «Гранд Лівадія», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорней В.В. та зареєстровано в реєстрі за № 1230 та стягнути з АТ «Сенс Банк» та користь ТОВ «Гранд Лівадія» 6 910 000,00 грн., 995 384,49 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами та 3 965 684,65 грн. інфляційних втрат.

Відповідач, в свою чергу, заперечуючи проти позову, у відзиві на позовну заяву зазначає, що обраний позивачем спосіб судового захисту, а саме визнання договору недійсним, не може бути застосований до даних правовідносин, оскільки він не передбачений ні законом ні договором, тому є неналежним. Також, відповідач зазначає, що відсутні підстави для застосування ст. 661 ЦК України та стягнення 6 910 000,00 грн., оскільки як вбачається із змісту статті 661 ЦК України, дана норма може застосовуватися у разі існування одночасно таких обставин: вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи; наявність реальних збитків у покупця; покупець не знав або не міг знати про наявність підстав, що виникли до продажу товару, натомість у даній справі жодна із вищевказаних обставин не доведена позивачем, оскільки: ТОВ «КУА «Будівельні Проекти» до теперішнього часу зареєстровано власником квартири АДРЕСА_1 за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна; ТОВ «Гранд Лівадія» не повертало кошти ТОВ «КУА «Будівельні Проекти», які були сплачені позивачу за договором купівлі-продажу від 05.08.2019 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Розсохою С.С. та зареєстрованого в реєстрі за №7759; ТОВ «Гранд Лівадія» не понесло жодних збитків; суд не може захищати непорушене право чи інтереси; суд не може захищати право чи інтерес, яке можливо буде порушений в майбутньому; суд не може керуватися припущеннями, а отже поданий позивачем позов є передчасним.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

В силу приписів ст.ст.15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право або інтерес.

Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у статті 4 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до пункту 3 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 20 Господарського кодексу України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з`ясувати, зокрема, підстави для визнання його недійсним, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За ч. 1 ст.509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з п. 1 ч. 2ст.11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (п.3 ч.1ст.174 ГК України).

Положеннями ст.ст. 626, 627, 628 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписами ч.1 ст.526 ЦК України, яка кореспондується з ч.1 ст.193 ГК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судом встановлено, що правовідносини між сторонами виникли на підставі договору від 05.08.2019, який за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Відповідно до ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення (ст. 658 ЦК України).

У матеріалах справи наявний договір-купівлі продажу квартири від 05.08.2019, який укладено між АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк» та ТОВ «Гранд Лівадія», посвідчений приватним нотаріусом КМНО Чорней В.В. та зареєстровано в реєстрі за № 1230.

За умовами п. 1.1 та п. 1.2 Договору за цим договором продавець зобов`язується продати та передати у власність покупцю, а покупець зобов`язується сплатити обумовлену грошову суму в обумовлені строки та прийняти у власність нерухоме майно, а саме: п`ятикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Нерухоме майно належить продавцю на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11.12.2013 (справа №761/17649/13-ц).

Державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за продавцем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено державним реєстратором прав на нерухоме майно Мощонською І.В., згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 12102250 від 02.04.2014, номер запису про право власності: 5222716, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 330558280000.

Того ж дня, 05.08.2019 між ТОВ «Гранд Лівадія» та ТОВ «КУА «Будівельні проекти» укладений договір купівлі-продажу квартири,посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Розсоха С. С. та зареєстрований в реєстрі за №7759, згідно з яким ТОВ «Гранд Лівадія» відчужило квартиру на користь ТОВ «КУА «Будівельні проекти».

05.08.2019 до Державного реєстру внесено запис з індексним номером 48096588 про державну реєстрацію за ТОВ «КУА «Будівельні проекти» права на спірне майно.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 27.07.2022 у справі №761/41606/19, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11.07.2023, при вирішенні спору по суті встановлено наступне:

- сторони вищезазначених договорів купівлі - продажу спірної квартири від 05 серпня 2019р., при укладанні зазначених правочинів, не могли не знати про скасування заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 грудня 2013р. по цивільній справі № 761/17649/13-ц;

- під час укладення договору купівлі-продажу квартири від 05 серпня 2019р. ТОВ «КУА «Будівельні проекти», однозначно усвідомлював для себе ризики набуття права власності на квартиру на підставі правочину, проведеного на підставі рішення суду, що було скасоване і про що наявна інформація у відкритих загальнодоступних інформаційних джерелах;

- ТОВ «КУА «Будівельні проекти» є недобросовісним набувачем спірного майна, при цьому судом враховані правові позиції Верховного Суду, висловлені у постанові від 17 грудня 2020р. у справі № 826/6821/13-а, укладення між афілійованими особами правочинів щодо об`єкту нерухомості з метою ускладнення (унеможливлення) повернення такого об`єкту первісному власнику є однозначним свідченням недобросовісності таких осіб.

Згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Вказана правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 910/3055/18, від 13.08.2019 у справі №910/11164/16.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Брумареску проти Румунії" №28342/95, пункт 61, ECHR 1999-VII).

У зв`язку з викладеним, суд зазначає, що відповідно до п.41 Доповіді, схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року), "Верховенство права" одним з обов`язкових елементів поняття "верховенство права" є юридична визначеність.

Згідно з п.п.44, 46 даної Доповіді:

« 44. Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, з тим щоб генерувати розвиток та економічний поступ. Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним. Вона також зобов`язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю. Передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку.

46. Юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Зворотна дія [юридичних норм] також суперечить принципові юридичної визначеності, принаймні у кримінальному праві (ст. 7 ЄКПЛ), позаяк суб`єкти права повинні знати наслідки своєї поведінки; але це також стосується і цивільного та адміністративного права - тієї мірою, що негативно впливає на права та законні інтереси [особи]. На додаток, юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані. У приватних спорах виконання остаточних судових рішень може потребувати допомоги з боку державних органів, аби уникнути будь-якого ризику «приватного правосуддя», що є несумісним з верховенством права. Системи, де існує можливість скасовувати остаточні рішення, не базуючись при цьому на безспірних підставах публічного інтересу, та які допускають невизначеність у часі, несумісні з принципом юридичної визначеності.»

Відповідно до п.72 рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява N 48553/99) зазначено:

"Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції ( 995_004 ), яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів."

Посилання, що одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду, міститься і у справах Європейського суду з прав людини "Брумареску проти Румунії", "Салов проти України" та інші.

Суд зазначає, що відповідно до приписів статті 6 Конституції України органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Отже, з наведеного вбачається, що під час укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу квартири від 05.08.2019 позивач ТОВ «Гранд Лівадія» не поводило себе добросовісно, обачливо і розумно, тому що однозначно усвідомлювало для себе ризики набуття права власності на квартиру на підставі правочину, проведеного на підставі рішення суду, що було скасоване і про що наявна інформація у відкритих загальнодоступних інформаційних джерелах.

У постанові Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 910/17876/16 за позовом ТОВ «Бізнеспром Інвест» до АТ КБ «Приватбанк» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ТОВ «Поляріс М», про визнання недійсним договору поруки на підставі статті 230 Цивільного кодексу України викладено правову позицію про те, що кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману. Якщо обидві сторони правочину є суб`єктами господарської діяльності (професійними комерсантами, підприємцями), стандарти розкриття інформації і можливість введення в оману є зовсім іншими, аніж у випадку, якщо б стороною правочину були дві фізичні особи, або банк та пересічний громадянин, споживач банківської послуги. Стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини.

Такий підхід використовується в кодифікованих джерелах звичаєвого права, так, стаття 3.8 Принципів міжнародних комерційних договорів (УНІДРУА) від 2010 року передбачає, що сторона може відмовитися від договору, якщо договір був укладений внаслідок обманних заяв іншої сторони, включно з мовою вираження чи способом дії або внаслідок недобросовісного утаювання фактів, які відповідно до розумних комерційних стандартів чесної ділової практики повинні були бути повідомлені цій стороні.

У 2006 році Європейський Суд справедливості визначив, що добросовісність включає в себе «належну обачність».

Українські суди мають застосовувати європейську доктрину «належної обачності».

Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 17.12.2020 у справі №826/6821/13-а йшлося про те, належна обачність є законною передумовою отримання вигоди, та нерозумні, недобросовісні та без належної обачності діяння за умови існування можливості дотримуватися правил і норм тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством України.

Загальновизнаною є процедура «дью-ділідженс», «забезпечення належної сумлінності», з метою комплексної юридичної оцінки та перевірки об`єкту придбання/інвестування, що планується бути здійсненою від імені покупця/інвестора для формування об`єктивного уявлення про об`єкт купівлі/інвестицій. Зазвичай передує процедурі купівлі. Загалом становить собою систему заходів, спрямованих на всебічну перевірку законності та без ризиковості планованого правочину.

У разі відсутності, «належна обачність» кваліфікується як «халатність» та накладає відповідальність за настання несприятливих подій на сторону, що не була обачливою, але могла та мала би бути такою.

Належна обачність як елемент добросовісності, передбачає, що сторона діяла, по-перше, чесно, по-друге, стороною були вжиті заходи, аби не бути втягнутими у недобросовісні відносини.

За таких обставин, враховуючи встановлений судом в межах справи №761/41606/19 факт, що ПАТ «Укрсоцбанк», АТ «Альфа-Банк», ТОВ «Гранд Лівадія» та ТОВ «КУА «Будівельні проекти» є афілійованими особами, які не могли не знати про скасування заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11.12.2013 р. по справі № 761/17649/13, за яким ПАТ «Укрсоцбанк» набуло у власність спірну квартиру, суд приходить до висновку, що порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача станом на час розгляду даної справи відсутні.

Також, при формуванні висновку щодо відсутності порушеного права позивача суд враховує що при укладенні оскаржуваного правочину ТОВ «Гранд Лівадія» не поводило себе обачливо і розумно, тому що однозначно усвідомлювало для себе ризики набуття права власності на квартиру на підставі правочину, проведеного на підставі рішення суду, що було скасоване і про що наявна інформація у відкритих загальнодоступних інформаційних джерелах.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (правова позиція викладена у постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі №910/6642/18).

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту, зокрема передбачених законом.

Під способом захисту цивільного права чи інтересу розуміють визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16, від 31.07.2021 у справі №903/1030/19). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (Постанова КЦС ВС від 13.03.2023 у справі № 398/1796/20).

При цьому, оцінюючи доводи учасників справи під час розгляду справи, суд як джерелом права керується також практикою Європейського суду з прав людини. Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ :

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено: 20.11.2024.

Суддя О.А. Грєхова