Рішення

від 11.11.2024 по справі 947/12009/23

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

Справа № 947/12009/23

Провадження № 2/947/310/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.11.2024 року

Київський районний суд м. Одеси у складі головуючого судді Бескровного Я.В. при секретарі Кравченко К.С. розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом адвоката Смітюха Валентина Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Інком 2019», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Київська державна нотаріальна контора у місті Одеса про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, визнання права власності на нерухоме майно в порядку виділу частки зі спільного сумісного майна подружжя, витребування майна із чужого незаконного володіння та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, скасування державної реєстрації прав,

ВСТАНОВИВ:

Тарнашинська через свого представника адвоката Смітюха В.В. звернулася до суду з даним позовом у якому просила визнати за нею право власності на частині квартири АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на частині квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ; витребувати у ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ) на її користь квартиру АДРЕСА_1 № усунути перешкоди у користуванні нею квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ) та скасувати державну реєстрацію прав на нарехоме майно ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ТОВ «Інком 2019» та ОСОБА_8 на вказану квартиру.

Позов вмотивовано тим, що вона вважає себе власницею 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , як частини спільного сумісного майна подружжя, а також власником другої 1/2 частки цієї ж квартири, отриманої в порядку спадкування після свого чоловіка, та враховуючи, що вказане нерухоме майно було, на думку позивача, привласнене іншою особою з підміною реквізитів адреси об`єкту та вибуло з володіння позивача поза її волею, та волею померлого чоловіка, і на теперішній час зайняте відповідачем Карлюгою.

Розгляд справи неодноразово відкладався, учасники справи сповіщались про розгляд справи належним чином.

У судовому засіданні представник позивача адвокат Смітюх В.В. позов підтримав, просив його задовольнити.

Представник відповідача Карлюги адвокат Слободяник І.С. підтримувала позицію, викладену попередніми представниками цього відповідача у наданих суду заявах по суті спору, надала суду власну заяву від 20.09.2024 року, яку суд прийняв до уваги у якості письмових пояснень сторони по справі. Адвокат Слободяник І.С. проти задоволення позову категорично заперечувала, просила у задоволені всіх вимог позивача відмовити.

Третя особа, Київська державна нотаріальна контора у місті Одеса, неодноразово заявляла про розгляд справи у її відсутності, зокрема в своїй заяві від 13.09.2024 року, яка надійшла до суду 17.09.2024 року за допомогою системи Електронний суд, та підписана представником ОСОБА_9 (діє від імені третьої особи на підставі довіреності від 18.06.2024 року, сформованої за допомогою технічних засобів онлайн-кабінету системи Електронний суд), просила справу розглядати без участі вказаної третьої особи, позицію по суті спору не висловлювала, залишала розгляд справи на розсуд суду.

Інші учасники справи у засідання не прибули, повідомлялися належним чином.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, допитавши свідків, суд приходить до наступного.

Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 25.06.1997 року по справі № 2-1386/97г. встановлено, що на момент розгляду справи існували два актових записи про народження однієї людини - первинний (№3477 від 01.09.1936 р. щодо народження ОСОБА_5 ) та відновлений (№ 896 від 29.06.1952 р. щодо народження ОСОБА_10 ). Відновлений запис про народження судом анульовано.

Відповідно до ч. 5 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені

Між ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , 26.02.1975 року було укладено шлюб, про що було складено відповідний актовий запис № 184 від 26.02.1975 року.

Наречена ОСОБА_11 після укладення шлюбу прийняла прізвище чоловіка - ОСОБА_12 .

Відповідним записом про внесення змін від 17.10.1997 року у вищезазначеному актовому записі про укладення шлюбу ім`я нареченого було замінено з ОСОБА_13 на ОСОБА_14 .

Вищезазначене вбачається зі свідоцтва про одруження від 13.08.1998 року та повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб № 00031756643 від 21.07.2021 року, з врахуванням всіх записів про внесені зміни, інших матеріалів справи.

З огляду на вказане та виходячи зі змісту наявних в справі інших доказів судом встановлено, що ОСОБА_10 зазначався з цим іменем до 1997 року, а у всіх документах, складених після 1997 року іменувався вже як ОСОБА_5 .

Таким чином, судом об`єктивно встановлено на підставі належних і допустимих доказів, що з 27.02.1975 року позивач, ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_15 ), ІНФОРМАЦІЯ_3 , перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який до 1997 року іменувався ОСОБА_10 .

Відповідно до довідки Адресно-Довідкового Бюро Одеської області № 000307 від 28.09.2005 року ОСОБА_5 був знятий з обліку з 22.10.2003 року у зв`язку з виїздом (мовою оригіналу) в ОСОБА_16 .

Відповідно до свідоцтва про смерть №900/2005 від 14.06.2012 року, виданого у місті Гамбург (ФРН) Відділом запису актів цивільного стану та громадянства Гамбург-Норд Федеративної Республіки Німеччина, апостильованого у м. Гамбург (ФРН) 30 червня 2022 року за номером 2930/22 Управлінням внутрішніх справ та спорту Відомства зі справ міграції Федеративної Республіки Німеччина, перекладеного з німецької на українську перекладачем ОСОБА_17 (підпис перекладача та вірність копії засвідчено 09.08.2022 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шклярук З.М., зареєстровано № 8681, 8682) - у місті Гамбург Федеративної Республіки Німеччина ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_5 , що проживав у м. Гамбург, був народжений ІНФОРМАЦІЯ_5 в Україні, м. Одеса, та на момент смерті був одружений з позивачкою.

Позивачка 28.09.2005 року направила на адресу Третьої Одеської державної нотаріальної контори телеграму, в якій зазначила про прийняття спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_5 .

В цей же день, 28.09.2005 року вказану телеграму було Третьою Одеською державною нотаріальною конторою отримано та зареєстровано за вхідним номером №3859 від 28.09.2005 року, що підтверджується матеріалами відповідної спадкової справи. Також, матеріали спадкової справи містять ще одну, повторну телеграму від 28.09.2005 року від позивача аналогічного змісту, що була зареєстрована Третьою Одеською державною нотаріальною конторою за вхідним номером №3856 від 28.09.2005 року.

На підставі телеграми позивача Третьою Одеською державною нотаріальною конторою 29.09.2005 року відкрито спадкову справу № 1334/2005 (у спадковому реєстрі № 37396414) щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 . Позивача листом повідомлено про необхідність надання додаткової інформації та документів (лист Третьої ОДНК № 4540 від 05.10.2005 року).

У зв`язку з організаційними змінами в системі нотаріату спадкову справу № 1334/2005 (у спадковому реєстрі № 37396414) передано 21.07.2021 року до Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі, справі надано новий номер у нотаріуса № 791т/2021, номер у спадковому реєстрі не змінився.

Матеріали спадкової справи № 791т/2021, що були надані Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі до суду не містять інформації про існування заповіту спадкодавця, зазначена інформація перевірялася нотаріусом в межах компетенції при відкритті спадкової справи, про що в матеріалах спадкової справи міститься відповідний витяг зі Спадкового реєстру (спадкові справи) від 29.09.2005 року.

Пізніше, двома заявами від 21.07.2021 року позивач позивачка звернулася до Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі з проханням видати їй свідоцтво на право власності на 1/2 частку в квартирі, що перебувала у спільній сумісній власності подружжя та титульним власником якої виступав її померлий чоловік ОСОБА_5 , а також з проханням видати їй свідоцтво про право на спадщину, яка залишилася після її померлого чоловіка ОСОБА_5 .

Позивачку у відповідь на ці заяви було повідомлено листами Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі від 21.07.2021 року № 5152/02-14 та № 5172/02-14 про факт реєстрації її заяв від 21.07.2021 року у реєстрах вхідної кореспонденції та про необхідність надання додаткових документів для подальшого вчинення нотаріальних дій за цими заявами, тобто для видачі свідоцтва про право власності та свідоцтва про право на спадщину.

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 22.08.2022 року Тарнашинській, від імені якої діяв представник за довіреністю ОСОБА_18 , було відмовлено державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Савицькою О.Ю. у вчиненні нотаріальної дії - у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частку в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_5 .

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 22.08.2022 року Тарнашинській, від імені якої діяв представник за довіреністю ОСОБА_18 , було відмовлено державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Савицькою О.Ю. у вчиненні нотаріальної дії - у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/2 частку в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_5 .

Обидві постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 22.08.2022 року вмотивовані наявністю в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності на квартиру АДРЕСА_1 за іншою особою, наведено номери записів про право, дати реєстрації права та інформацію про державного реєстратора, яким внесено вказані записи до реєстру.

Позивач вважає, що ці постанови нотаріуса є невизнанням її законних прав та порушують її право на майно і право на спадщину, які підлягають захисту.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою або якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Тобто, передумовою для звернення з позовом про визнання права власності на майно на підставі названої статті є сумніви у належності позивачеві цього майна, які виникають у інших осіб, неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв`язку з наявністю таких сумнівів чи втрата належних правовстановлюючих документів на майно.

Право власності, як і будь-яке інше суб`єктивне право, виникає при наявності певних юридичних фактів та конкретних обставин, з якими закон пов`язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб. Підстави виникнення права власності поділяються на такі, що не залежать від прав попереднього власника на майно, тобто первісні, та похідні, за якими право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Одним зі способів захисту права та інтересу є, зокрема, визнання права.

З огляду на те, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах № 6-2124цс15 від 10.02.2016 року, № 6-318цс15 від 24.06.2015 та Верховний Суд у постановах від 21.11.2018 у справі № 920/615/16, від 07.08.2019 у справі №902/869/17.

Згідно з правовими позиціями Верховного Суду, викладених у постановах від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 07.06.2018 у справі № 912/111/14 від 07.06.2018, від 27.03.2019 у справі № 27/193, від 11.06.2019 у справі №918/1400/14, від 05.12.2019 у справі № 914/73/18, вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Таким чином, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за статтею 392 Цивільного кодексу України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України є саме оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду.

З наведеного висновку слідує, що ключовим при застосуванні статті 392 Цивільного кодексу України є встановлення з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту.

Так, відповідно до статті 1220 Цивільного кодексу України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Відповідно до приписів статті 1223 Цивільного кодексу у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 Цивільного кодексу України.

Відповідно до аналізу змісту статей 1268-1269 Цивільного кодексу України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї, а той спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до приписів статті 1270 Цивільного кодексу України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Відповідно до приписів статті 1261 Цивільного кодексу України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Матеріали справи не містять інформації про існування будь-яких інших спадкоємців окрім позивача, подання іншими особами заяв про прийняття спадщини, існування заповіту спадкодавця.

Відповідно до приписів статті 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до приписів статті 1226 Цивільного кодексу України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до ч. 5 статті 1268 Цивільного кодексу України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до ч. 2 статті 1220 Цивільного кодексу України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Статтею 1296 Цивільного кодексу України встановлено, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Таким чином, судом об`єктивно встановлено за результатом дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, що громадянин України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Гамбург Федеративної Республіки Німеччина, де проживав постійно ще з 2003 року. Дружина померлого, позивач, громадянка України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , тобто в межах 6-місячного строку, визначеного законом для подання заяви про прийняття чи відмову від прийняття спадщини, звернулася до Третьої Одеської державної нотаріальної контори телеграмою та заявила про прийняття нею спадщини після смерті свого чоловіка. За зверненням позивача нотаріусом було відкрито відповідну спадкову справу. В подальшому, позивачем було надано додаткові документи нотаріусу для оформлення права на спадкове майно та на частку дружини в спільному з померлим чоловіком майні. Нотаріусом відмовлено позивачу у видачі відповідних свідоцтв через наявність в офіційних реєстрах прав запису про право власності третьої особи на квартиру, яка на думку позивача входить до спадкового майна, та частково належить їй як майно, що набуте у шлюбі.

Доводи представників відповідача ОСОБА_2 щодо неналежного способу подання позивачем заяви нотаріусу про прийняття нею спадщини, що виключає існування права на звернення до суду з цим позовом не заслуговують на увагу з огляду на відсутність в діючому на момент відкриття спадщини законодавстві України вимог щодо форми заяви про прийняття спадщини, а сформована судова практика доводить, що факт прийняття спадщини спадкоємцем має доводитися належними і допустимими доказами, з яких поза розумним сумнівом можливо встановити, що (1) саме спадкоємець висловив свою волю на прийняття спадщини після спадкодавця, (2) висловлення своєї волі спадкоємець направив належному органу, визначеному законом. Наявні в матеріалах справи докази надають можливість беззаперечно встановити зазначені обставини. Посилання представників відповідача Карлюги на відмову позивачу у вчиненні нотаріальних дій через пропуск строку на прийняття спадщини судом також відхиляються не приймаються, як такі що суперечать змісту наявних у матеріалах справи постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій, з тексту яких прямо вбачається, що відмову здійснено через існування в офіційних реєстрах прав записів про право власності третьої особи (відповідача Карлюги) на об`єкт нерухомого майна щодо якого мало бути вчинено нотаріальну дію.

З огляду на зазначені обставини справи, що були встановлені судом на підставі наявних матеріалів справи, суд приходить до висновку, що позивач прийняла належним чином і у встановленому законом порядку спадщину, що лишилася після смерті її чоловіка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Як наслідок, суд приходить до висновку, що позивачка є єдиною спадкоємицею, після смерті її чоловіка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , тож їй з моменту смерті чоловіка, тобто з 02.04.2005 року, належить вся спадщина, тобто всі права і обов`язки та все рухоме і нерухоме майно, що залишилося після смерті ОСОБА_5 , та на момент смерті йому належало, якщо за законом такі майно, права та обов`язки можуть переходити до спадкоємця (спадкуватися).

Щодо складу спадщини, судом встановлено наступне.

Так, судом встановлено, що у 1993 році ОСОБА_10 було придбано у власність квартиру АДРЕСА_1 ) за договором купівлі-продажу нерухомого майна № 1254 від 30.12.1993 року, який був зареєстрований Одеською товарною біржею.

Відповідно до змісту вказаного договору купівлі-продажу нерухомого майна № 1254 від 30.12.1993 року (мовою оригіналу):

- ОСОБА_19 … …продала, а ОСОБА_20 … …купил квартиру по адресу: АДРЕСА_2 . (п.1.);

-...квартира полезной площадью 36,7 кв.м, состоит из 1 комнат жилой площадью 19 кв.м. (п. 2);

-...квартира принадлежит ОСОБА_19 на основании договора купли-продажи №1107 зарегистрированного на Одесской товарной бирже 16.12.1993г..

Відповідно до змісту технічного паспорту від 17.12.1993 року, виданого Одеським міжміським бюро технічної інвентаризації (реєстровий номер запису 1пр-178-91), на квартиру АДРЕСА_1 , власником є ОСОБА_19 , підставою власності є договір купівлі-продажу № 1107 від 16.12.1993 року, посвідчений Одеською товарною біржею. Вказана квартира відповідно до змісту технічного паспорту має одну житлову кімнату, загальна площа складає 42,4 кв.м, корисна площа об`єкту - 36,7 кв.м, а житлова - 19,0 кв.м.

Таким чином, судом встановлено, що інформація про продавця та про підставу права власності продавця, а також технічні характеристики об`єкту нерухомого майна в договорі №1254 від 30.12.1993 року (за яким ОСОБА_10 придбав об`єкт) відповідають змісту наявного в матеріалах справи технічного паспорту від 17.12.1993 року на цей об`єкт нерухомого майна, виданого на ім`я цього продавця об`єкту нерухомості, хоча номер будинку в цих документах 1993 року наведено різний - 11 дріб 1 та 11 корпус 1.

В подальшому право власності на майно, придбане за цим договором купівлі-продажу було зареєстровано в 1994 році Одеським міжміським бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_10 , як право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , про що було внесено відповідний реєстраційний запис номер 91 у реєстровій книзі 82пр на сторінці 192, та видано реєстраційне посвідчення № НОМЕР_2 від 23.05.1994 року, копія якого наявна в матеріалах справи.

Відповідно до змісту реєстраційного посвідчення № НОМЕР_2 від 23.05.1994 року, виданого Одеським міжміським бюро технічної інвентаризації, останнє (мовою оригіналу) ...свидетельствует, что жилой дом, расположенный по адресу: АДРЕСА_2 зарегистрированный за гр. ОСОБА_20 на праве личной собственности на основании договора купли-продажи удостоверенного Одесской товарной биржей 30.ХІІ.93 г. № 1254 и записано в реестровую книгу № 82пр под реестром № 91 стр. 192.

Тобто, судом встановлено, що реєстровий запис з вказаним номером здійснено за ОСОБА_10 на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу № 1254 від 30.12.1993 року, і хоча адреса в реєстровому записі відповідає змісту технічного паспорту на цей об`єкт але вона відмінна від адреси, що вказана в цьому договорі № 1254, який вказано підставою набуття права, а саме в договорі вказано номер будинку 11 корпус 1, в той час як в технічному паспорті та реєстраційному посвідченні - 11 дріб 1.

Відповідно до інформації, яка була надана КП БТІ ОМР листом № 17254/04-04 від 12.08.2022 року на запит державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Савицької О.Ю. у зв`язку з оформленням спадкової справи, станом на 31.12.2012 року вказане підприємство, яке зберігає архівні дані попередньо здійснених ним реєстрацій прав, зазначає, що цей же реєстраційний запис номер 91 у реєстровій книзі 82пр на сторінці 192, що здійснений 23.05.1994 року, містить інформацію про реєстрацію за ОСОБА_10 квартири АДРЕСА_1 .

Таким чином, актуальна інформація щодо адреси об`єкту, надана від КП БТІ ОМР у 2022 році, збігається з дослідженою судом інформацією, наявною в договорі купівлі-продажу № 1254, однак відмінна від інформації, що вказана в реєстраційному посвідченні № НОМЕР_2 , виданому цим же підприємством при реєстрації цього договору № 1254, та в технічному паспорті від 17.12.1993 року, хоча у вказаній відповіді КП БТІ ОМР наявне також і посилання на реєстраційний запис, номер якого збігається з номером реєстраційного запису, що вказаний в дослідженому судом реєстраційному посвідченні № НОМЕР_2 , а інші матеріали справи вказують на належність технічного паспорту від 17.12.1993 року саме до квартири, що продавалася гр. ОСОБА_19 за договором № 1254.

Відповідно до інформації, наведеної КП БТІ ОМР в листі від 20.03.2024 року №25458 зазначене підприємство повідомляє суду, що записи про існування одного або ж двох багатоквартирних будинків за адресами: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_3 за період з 01.01.1993 року по 31.12.1994 року в облікових та архівних записах не існують, а всі об?єкти, розташовані за двома вищевказаними адресами обліковувалися як такі, що розташовані в одній будівлі.

Згідно інформації, наданої КП Право ОМР в листі № 71 від 03.10.2022 року на адресу державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у м.Одесі Савицької О.Ю., в Адресному реєстрі міста Одеси наявна інформація про адресу: АДРЕСА_3 , в той час, як інформація про адресу: АДРЕСА_3 в Адресному реєстрі відсутня.

Також, судом з цього ж питання прийнято до уваги наступне.

Згідно довідки № 000307 від 28.09.2005 року за відомостями адресно-довідкового бюро ОСОБА_21 11.08.1936 був зареєстрований: АДРЕСА_2 , знятий з обліку 22.10.2003 року в Германию.

Згідно телеграми від 29.09.2005 року № 74/301 (завірена, повідомлення телеграфом) позивач прийняла спадщину після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 , зазначаючи в тексті телеграми адресу (мовою оригіналу) адрес АДРЕСА_2 , а нижче тексту телеграми працівником пошти зазначено прізвище і ініціали та адресу реєстрації відправника (мовою оригіналу): ОСОБА_1 . Одесса Пр Ак Глушко 11/1 кв 50.

Відповідно до змісту двох заяв позивачки від 21.07.2021 року, справжність підпису на яких посвідчено приватним нотаріусом Петковою Н.М. та зареєстровано в реєстрі під №565 та №566, позивач посилається на те, що зареєстроване за померлим чоловіком майно, складається з квартири під номером АДРЕСА_1 .

Постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 22.08.2022 року містять посилання на неможливість видачі відповідних свідоцтв позивачу на квартиру АДРЕСА_1 , через реєстрацію прав за третьою особою на квартиру АДРЕСА_1 . Глушка.

Суд звертає увагу на той факт, що в різних документах різних періодів та виданих різними органами, нотаріусами а в деяких випадках навіть написаних самим позивачем, згадуються формально різні об`єкти нерухомого майна, тобто з різним написанням номеру житлового будинку (11 дріб 1 та 11 корпус 1) в якому розташовано квартиру, однак з ідентичними показниками інших складових адреси (місто, вулиця), номеру об`єкту (кв. 50), кількості житлових кімнат (одна), розміру загальної, корисної та житлової площі (42,4 кв.м, 36,7 кв.м та 19 кв.м відповідно), даних про власника об?єкту (попередній власник та спадкодавець - померлий чоловік позивача), дат і номерів згадуваних документів, на підставі яких виникло, переходило, реєструвалося право власності (договорів купівлі-продажу та реєстраційних посвідчень, номерів записів в реєстрових книгах тощо), зв`язку з об?єктом зареєстрованих (прописаних) в певний час осіб (реєстрація померлого чоловіка позивача, позивача). Так, у всіх цих документах судом вбачається хаотичне зазначення різної адреси житлового будинку №11/1 або №11, корп. 1, в якому розміщено спірну квартиру АДРЕСА_4 , однак виходячи зі змісту вищевказаних документів, системного аналізу матеріалів справи і доказів в цілому, та приймаючи до уваги наявну в матеріалах справи відповідь КП БТІ ОМР, яким здійснювалася реєстрація прав на нерухоме майно в межах міста Одеси до 31.12.2012 року, про фактичнеоблікування всіхоб?єктів зцими двомаадресами (№11/1та №11,корп.1),як таких,що розміщенів однійбудівлі та відповідь КП Право ОМР про існування лише однієї з вказаних адрес в Адресному реєстрі міста Одеси, суд приходить до об`єктивного висновку, що у всіх зазначених документах починаючи ще з 1993 року мається на увазі один і той самий об?єкт нерухомого майна - квартира під АДРЕСА_4 , яку ОСОБА_5 придбав за відповідним договором № 1254 у 1993 році у ОСОБА_19 .

Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

У відповідності до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції від 01.07.2004 року право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Відповідно до цього Закону реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна.

За положеннями ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, що чинна на момент розгляду справи судом, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними, зокрема, якщо на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Позивачка та її померлий чоловік, спадкодавець, ОСОБА_5 набули право на спірну квартиру як на спільне майно подружжя 30.12.1993 року тобто до прийняття Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

З урахуванням вищенаведеного, відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про проведення державної реєстрації права власності спадкодавця, набуття якого сталося ще в грудні 1993 року, не може підставою для висновку про відсутність самого права та неможливість переходу вказаного права у порядку спадкування за законом.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права здійснено Верховним Судом в постанові від 10.04.2019 у справі № 522/4689/16-ц.

Відповідно до приписів Закону України «Про власність» в редакції від 04.06.1993 року, яка діяла на момент укладення спадкодавцем правочину щодо об`єкту нерухомості, та відповідно у момент набуття ним права власності:

-цим Законом встановлюються основні положення про власність в Україні (ч. 1 ст. 8);

-відносини власності, не врегульовані цим Законом, регулюються Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами (ч. 2 ст. 8);

-право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном (ч. 1 ст. 2);

-кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими (ч. 3 ст. 2);

-майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам (ч. 2 ст. 3);

-суб`єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава (ч. 1 ст. 3);

-власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними (ч. 4 ст. 2);

-суб`єктами права приватної власності в Україні є, зокрема, громадяни України (ч. 1 ст. 11);

-громадянин набуває права власності, зокрема, на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом (ч. 2 ст. 12);

-об`єктами права приватної власності є, зокрема, жилі будинки, квартири (ч. 1 ст. 13);

-майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України (ч. 1 ст. 16)

В момент укладення ОСОБА_5 договору купівлі-продажу нерухомого майна № 1254 від 30.12.1993 року на спірні правовідносини розповсюджував свою дію Цивільний кодекс Української РСР в редакції від 16.12.1993 року, як загальний нормативно-правовий акт, що також прямо зазначене у ч. 2 ст. 8 спеціального Закону України Про власність.

Цивільний кодекс Української РСР на момент укладення вищевказаного договору містив наступні приписи, що підлягають застосуванню при розгляді цієї справи

-право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України "Про власність", цим Кодексом, іншими законодавчими актами (ч.ч. 1, 4, 5, 6 ст. 86);

-майно може належати на праві спільної власності, зокрема, двом чи кільком громадянам (ч. 1 ст. 112);

-розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність) (ч. 2 ст. 112);

-право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором (ч. 1 ст. 128);

-договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів (ст. 227).

Відповідно до приписів Закону України Про товарну біржу в редакції від 16.02.1993 року, яка діяла на момент укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна № 1254 від 30.12.1993 року, угоди, що зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 15), а угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі (ч. 4 ст. 15).

Враховуючи, що ОСОБА_5 на момент укладення ним договору купівлі-продажу нерухомого майна № 1254 від 30.12.1993 року перебував, як це вище вже встановлено судом, у шлюбі з позивачем, та з огляду на приписи ст. 16 Закону України Про власність в редакції від 04.06.1993 року, застосуванню судом підлягають також норми Кодексу про шлюб та сім`ю України в редакції від 23.06.1992 року, яка була чинна на момент укладення вказаного договору купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 22 та 28 Кодексу про шлюб та сім`ю України в редакції від 23.06.1992 року майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Таким чином, судом в ході розгляду справи встановлено, що ОСОБА_5 (станом на 1993 рік мав ім`я ОСОБА_13 ) та ОСОБА_1 було набуто 30.12.1993 року у спільну сумісну власність подружжя відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна № 1254 від 30.12.1993 року, який був зареєстрований Одеською товарною біржею квартиру АДРЕСА_5 . Титульним власником об`єкту нерухомого майна спільної сумісної власності подружжя виступав чоловік ОСОБА_5 , який мав на момент укладення угоди ім`я ОСОБА_13 (змінено в 1997 році), та був зазначений покупцем і власником у всіх документах про право власності та реєстраційних записах. Компетентним на той момент органом влади Одеським міжміським бюро технічної інвентаризації було внесено у 1994 році реєстраційні записи про право у відповідні реєстрові книги з помилкою, а саме внесено записи з адресою, відмінною від зазначеної в договорі купівлі-продажу - з зазначенням в адресі будинок АДРЕСА_3 (як в технічному паспорті) замість будинок АДРЕСА_3 (як в договорі). В подальшому вказаний об?єкт нерухомого майна обліковувався, як такий, що розташований за адресою, яка була первинно зазначена в договорі купівлі-продажу (будинок АДРЕСА_3 ), через те, що другої адреси (будинок АДРЕСА_3 ) фактично ніколи не існувало, а всі об?єкти власності за обома вказаними адресами до 31.12.2012 року вносилися реєстраторами у відповідні реєстрові книги бюро технічної інвентаризації, як такі, що розміщені в одній будівлі багатоквартирного будинку АДРЕСА_3 . Частка спадкодавця у праві спільної сумісної власності на вказану квартиру на момент його смерті була йому належна, а отже така частка входить до складу спадщини.

Спадщина належить спадкоємцю з часу відкриття спадщини, незалежно від часу прийняття спадщини (ст. 1268 ЦК України). Часом відкриття спадщини є день смерті особи (ст. 1220 ЦК України). Відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не позбавляє його права на спадщину (ст. 1296 ЦК України).

Вищенаведені обставини, встановлені судом призводять до послідовних висновків про:

1) наявність у позивача з 30.12.1993 року права на невизначену частку у праві спільної сумісної власності подружжя на квартиру, загальною площею 42,4 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 ;

2) наявність у померлого чоловіка позивачки спадкодавця ОСОБА_5 з 30.12.1993 року по момент смерті 02.04.2005 року права на невизначену частку у праві спільної сумісної власності подружжя на квартиру, загальною площею 42,4 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 ;

3) наявність у позивачки з моменту відкриття спадщини, що залишилася після смерті її чоловіка ОСОБА_5 , тобто з 02.04.2005 року права на належну йому до смерті невизначену частку у праві спільної сумісної власності подружжя на квартиру, загальною площею 42,4 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 ;

Відповідно до приписів ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до змісту ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Як вже зазначалося судом раніше, для застосування приписів ст. 392 Цивільного кодексу України судом в ході розгляду справи має бути встановлено факт невизнання права власності особи, що може проявлятися зокрема як сумніви у належності позивачеві цього майна, які виникають у інших осіб, неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв`язку з наявністю таких сумнівів або ж факт втрати належних правовстановлюючих документів на майно.

Аналіз змісту двох постанов про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 22.08.2022, досліджених судом в ході розгляду справи, які було винесено державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори щодо питання видачі позивачу свідоцтва про право власності на частку у спірній квартирі (як на частку дружини у спільному майні подружжя) та видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину у вигляді другої частки у спірній квартирі (як частки чоловіка у спільному майні подружжя), прямо вказує на невизнання нотаріусом існування у позивача права на спірну квартиру через існування запису про реєстрацію права власності на спірний об`єкт за третіми особами в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, результатом чого стала відмова позивачу нотаріусом у реалізації її права на майно.

При розгляді питання існування порушень прав позивача на майно в контексті приписів ст. 392 Цивільного кодексу України, суд також приймає до уваги, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

В матеріалах справи наявні докази державної реєстрації речового права - права власності на спірну квартиру за відповідачем ОСОБА_2

Таким чином, станом на момент звернення позивачем до суду її право фактично не визнавалося державним нотаріусом, що проявилося у наданні позивачу відмови у вчиненні нотаріальних дій з приводу прав на спірне майно, та державою, що проявилося у здійсненні реєстрації об`єкту належного позивачу за третіми особами, що в силу приписів ст. 2 Закону УкраїниПро державнуреєстрацію речовихправ нанерухоме майнота їхобтяжень є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту набуття речового права на спірну квартиру за такою третьою особою, запис про право якої наявний в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З огляду на викладене, суд приходить до обґрунтованого і послідовного висновку про те, що речове право - право власності позивача наспірну квартирує порушеним, через те що не визнається нотаріусом і державою, у зв`язку з чим таке право підлягає захисту в порядку ст. 392 Цивільного кодексу України шляхом його офіційного визнання судом.

Таким чином, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог позивача про визнання за нею права власності в порядку спадкування та в порядку виділу частки зі спільного сумісного майна подружжя на спірну квартиру.

Позивач також просить захистити своє права власності на нерухоме майно шляхом витребування майна від особи, за якою це право зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що зазначала державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у м.Одесі Савицька О.Ю. у винесених нею постановах про відмову позивачу у вчиненні нотаріальних дій.

Судом встановлено, що квартира, загальною площею 42,4 кв.м, житловою площею 19,0 кв.м, розташована за адресою: АДРЕСА_2 зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 , який є відповідачем у цій справі. Реєстрацію об`єкту та речового права здійснено 01.11.2019 року (реєстраційний номер об`єкту 1637854951101, номер відомостей про речове право 33965520) державним реєстратором приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О.С. у зв`язку з посвідченням нею договору купівлі-продажу нерухомого майна № 2251 від 01.11.2019 року, який зазначено у якості підстави набуття речового права (права власності).

Відповідно до змісту вказаного договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О.С. 01.11.2019 року, та зареєстрованого в реєстрі під № 2251, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_3 , продав, а ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , РНОКПП НОМЕР_1 , прийняв і оплатив квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 42,4 кв.м, житловою площею 19,0 кв.м.

У свою чергу, відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , набув право на спірну квартиру в травні 2019 року від відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю ІНКОМ 2019 на підставі Акту приймання-передачі майна від 10.05.2019 року, підписи директора Товариства з обмеженою відповідальністю ІНКОМ 2019 ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на якому посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О.С. 10.05.2019 року, та зареєстровано в реєстрі під № 810, 811.

За змістом вказаного Акту приймання-передачі майна від 10.05.2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю ІНКОМ 2019 (код ЄДРПОУ: 42887680) в особі директора ОСОБА_4 передало, а ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ) прийняв квартиру, об`єкт житлової нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 42,4 кв.м.

До цього, відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю Інком 2019 (код ЄДРПОУ: 42887680), набуло право на спірну квартиру в квітні 2019 року від відповідача ОСОБА_4 як внесок до статутного капіталу товариства на підставі Акту приймання-передачі майна від 04.04.2019 року, підписи ОСОБА_4 та директора ТОВ ІНКОМ 2019 ОСОБА_3 на якому посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А. 04.04.2019 року, та зареєстровано в реєстрі під № 404, 405

За змістом вказаного Акту приймання-передачі майна від 04.04.2019 року ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_4 ) передав, а Товариство з обмеженою відповідальністю Інком 2019 (код ЄДРПОУ: 42887680) в особі директора ОСОБА_3 прийняло у якості внеску 100% статутного капіталу квартиру, об`єкт житлової нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 42,4 кв.м.

В свою чергу, відповідач ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_4 ) набув право на спірну квартиру у 1997 році на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна № 401/97 від 30.10.1997 року, укладеного на Універсальній товарній біржі КАФА та технічного паспорту від 07.11.1993 року, після чого відповідачу Виконавчим комітетом Одеської міської ради було видано свідоцтво про право власності на квартиру САС № 571940 від 18.04.2009 року. Вказана інформація вбачається зі змісту Дублікату від 26.12.2014 року свідоцтва про право власності на квартиру свідоцтва про право власності на квартиру САС № 571940 від 18.04.2009 року, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради, копія якого наявна в матеріалах справи і досліджена судом.

Жодних інших доказів, зокрема копії договору купівлі-продажу нерухомого майна № 401/97 від 30.10.1997 року, укладеного на Універсальній товарній біржі КАФА, технічного паспорту від 07.11.1993 року, свідоцтва про право власності на квартиру САС № 571940 від 18.04.2009 року до матеріалів справи сторонами не надано.

Натомість, в матеріалах справи наявний лист КП БТІ ОМР №1683/03.01-05 від 05.06.2023 року, яким на виконання ухвали від 19.04.2023 року про забезпечення доказів суд було повідомлено, що за інформацією Юридичного департаменту Одеської міської ради Свідоцтво про право власності на квартиру САС № 571940 від 18.04.2009 року та його дублікат від 26.12.2014 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради ніколи не видавався.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Так, представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Слободян Ю.В. у своєму відзиві від 05.03.2024 року посилається на те, що право ОСОБА_4 виникло не на підставі свідоцтва про право власності або його дублікату, а на підставі правочину - відповідного договору купівлі-продажу, який датований 1997 роком та згадується у вищезазначеному дублікаті. Копію зазначеного договору чи будь-яких інших документів до відзиву стороною не додано.

Судом встановленов ходірозгляду справи,що позивачемта їїчоловіком булонабуто увстановленому закономпорядку правовласності наквартиру АДРЕСА_4 у вказаномубагатоквартирному будинкуще 30.12.1993року таздійснено реєстраціюдоговору вОМБТІ 23.05.1994року,і вказанеправо вподальшому невідчужувалось,що підтверджуєтьсяяк матеріаламисправи вцілому,так і,зокрема,відповіддю КПБТІ ОМР від 12.08.2022 року № 17254/04-04 щодо архівного запису про реєстрацію прав.

Судом також встановлено на підставі належних і допустимих доказів, що об`єкти нерухомого майна, які розташовані в будинку, що має адресу: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_3 обліковувалися та архівувалися до 31.12.2012 року, як такі що розташовані в одній будівлі.

Суд приймає до уваги і той факт, що КП БТІ ОМР не надано жодної інформації щодо реєстрації до 31.12.2012 року інших квартир АДРЕСА_4 за вказаною адресою або ж щодо записів про будь-яких інших власників цього об`єкту нерухомості у своїй відповіді, хоча згідно відповіді КП БТІ ОМР облік та архівування об`єктів за вказаними адресами 11/1 та 11 корп. 1 здійснювалися, як таких що розташовані в одній будівлі, тож технічний паспорт від 07.11.1993 року на об`єкт ОСОБА_4 , який в той період виконувався виключно силами ОМБТІ, договір № 401/97 від 30.10.1997 року про придбання ОСОБА_4 квартири, який мав бути поданий на реєстрацію в ОМБТІ, так само, як і інформація про власника цього об`єкту ОСОБА_4 , мали б бути наявні у розпорядженні вказаного підприємства і зберігатися разом з документами позивача.

Суд зазначає, що фактично єдиним документом в якому взагалі згадується існування договору купівлі-продажу нерухомого майна № 401/97 від 30.10.1997 року, укладеного на Універсальній товарній біржі КАФА та технічного паспорту від 07.11.1993 року є копія дублікату від 26.12.2014 року свідоцтва про право власності на квартиру САС № 571940 від 18.04.2009 року, хоча суд вважає доведеним поза розумним сумнівом, що ані вказаний дублікат свідоцтва, ані свідоцтво ніколи не видавалися Виконавчим комітетом Одеської міської ради.

Враховуючи викладене, суд критично ставиться до вищезазначених обставин щодо факту набуття права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , а вищенаведені доводи відповідача про набуття ОСОБА_4 права власності на спірне майно у 1997 році на підставі договору суд вважає не підтвердженими належними і допустимими доказами та неспроможними з огляду на наявні в матеріалах справи докази.

В той самий час, судом встановлено, що право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 до 31.12.2012 року за Іштукиним в реєстрах ОМБТІ не обліковувалося, однак пізніше було зареєстроване за ним в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі вищезазначеного Дублікату від 26.12.2014 року, після чого перейшло від Іштукина до ТОВ ІНКОМ 2019, далі від ТОВ ІНКОМ 2019 до ОСОБА_3 , і в подальшому від ОСОБА_7 до ОСОБА_6 , який є власником спірного об`єкту нерухомості на момент розгляду справи по суті, і виступає в цій справі відповідачем.

Позивач стверджує, що спірне майно вибуло з володіння власника поза її волею у розумінні приписів ст. 388 Цивільного кодексу України та просить застосувати механізм віндикації і витребувати належне їй майно, а саме квартиру АДРЕСА_4 , від відповідача Карлюги.

Відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно з Постановою Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Отже, якщо судом буде встановлено, що продавець не мав право відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. Крім того, вищевказана Постанова Пленуму ВСУ вказує, що норма частини першої статті 216 Цивільного кодексуУкраїни не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України.

При цьому Постановою Пленуму ВССУ з розглядуцивільних ікримінальних справ 07.02.2014№ 5Про судовупрактику всправах прозахист прававласності таінших речовихправ,а самепунктами 21,22 булозазначено,що спір проповернення майна,що виникаєз договірнихвідносин абовідносин,пов`язанихіз застосуваннямнаслідків недійсностіправочину,підлягає вирішеннювідповідно дозаконодавства,яке регулюєці відносини. У разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правиламистатей 387,388 Цивільного кодексу України. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 Цивільного кодексу України. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦКУ). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу Україн. У зв`язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 Цивільного кодексу України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (позиція з постанови Верховного Суду України № 6-2233цс16 від 21.12.2016 р.)

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то факт володіння другими може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Отже, якщо правовласності нанерухоме майнозареєстроване одночасноза двомаособами якнібито надва різніоб`єкти,які єоднією йтією жнерухомістю,то обидвіособи володіютьтаким нерухомиммайном,але володіннякожної зцих осібє неповноцінним.Ця особливістьне змінюєхарактеру порушенняправ таінтересів постраждалоїособи,яке полягаєу позбавленніїї порушникомповноцінного володінняспірним майном.Тому належномуспособу захиступрав таінтересів постраждалоїособи відповідаєпозовна вимогапро витребуванняспірного нерухомогомайна.У зв`язкуз цимзаперечення відповідачаз приводунеефективного способузахисту неберуться доуваги.Оскільки подвійнареєстрація прававласності наодне йте жмайно унеможливлюєповноцінне володіннятаким майномбудь-якоюособою,таке порушенняє триваючим,що виключаєзастосування позовноїдавності. Крім того, вирішення спору має призводити до припинення порушення і повноцінного володіння нерухомим майном, а тому судове рішення про витребування нерухомого майна як такого, право на яке зареєстроване двічі, є підставою для закриття одного з розділів Державного реєстру прав на нерухоме майно. Зважаючи на те, що подвійна реєстрація права власності на одне й те ж майно унеможливлює повноцінне володіння ним будь-якою особою, судове рішення у таких спорах обов`язково має призводити до закриття одного з розділів реєстру незалежно від того, на чию користь воно ухвалюється. У таких справах кожну сторону слід розглядати одночасно і як позивача, і як відповідача, навіть якщо відповідач формально не звернувся із зустрічним позовом про витребування нерухомого майна від позивача. Якщо відповідач не визнає позов про витребування від нього майна, право власності на яке зареєстроване як за позивачем, так і за відповідачем як на нібито різні об`єкти нерухомості, то він фактично вимагає витребування цього майна від позивача. Тому суд має витребувати спірне майно або від відповідача на користь позивача, або від позивача на користь відповідача, аби подвійна реєстрація була припинена на майбутнє. Водночас слід звернути увагу на те, що як до ухвалення судом рішення, так і після нього (до внесення відповідних змін до Державного реєстру прав на нерухоме майно) не виключена можливість реєстрації інших, крім права власності, прав на нерухоме майно та їх обтяжень у розділі, який підлягає закриттю, у тому числі добросовісних набувачів таких прав. Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб (постанова від 30.06.2020 у справі № 9/028-10/13 (пункт 10.28)). Судове рішення діє виключно interpartes (з лат. між сторонами) (постанова Верховного Суду від 19.04.2023 у cправі № 904/7803/21 (пункт 6.23)). Тому судове рішення про витребування нерухомого майна як такого, право на яке зареєстроване двічі, є підставою як для державної реєстрації припинення права власності особи, від якої воно витребовується, для закриття відповідного розділу у Державному реєстрі прав на нерухоме майно, так і для перенесення з розділу, який підлягає закриттю, до розділу, який залишається, відомостей про інші, крім права власності, права на нього та обтяження. Можлива наявність суперечності між речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зареєстрованими у цих розділах не є перешкодою для їх перенесення, оскільки вона виникла раніше внаслідок відкриття двох розділів реєстру на одне й те ж нерухоме майно. Державна реєстрація припинення таких прав та обтяжень здійснюється у загальному порядку на підставі відповідного судового рішення за позовом зацікавленої особи. (правова позиція з постанови КГС ВС від 10.04.2024 року по справі № 910/3419/22).

У письмових поясненнях (заяві) від 20.09.2024 року представника відповідача Карлюги адвоката Слободяник І.С., наведено доводи з приводу абсолютно відмінних технічних характеристик об`єкту, який перебуває у власності відповідача ОСОБА_6 та об`єкту, право на яке вимагає захистити позивачка, з чого на думку адвоката Слободяник І.С. вбачається, що зазначені об`єкти є відмінними, тобто різними об`єктами нерухомого майна.

З приводу вказаних аргументів суд зазначає наступне.

Відповідно до змісту технічного паспорту від 17.12.1993 року, виданого ОМБТІ, на ім?я ОСОБА_19 (об?єкт сторони позивача) та технічного паспорту від 31.07.2018 року, виданого ФОП ОСОБА_22 , на ім?я ОСОБА_8 (об`єкт сторони відповідачів) квартира АДРЕСА_4 має наступні технічні характеристики (зліва т/п від 1993 р., зправа т/п від 2018 р.):

1)поверх об?єкту: 9 пов. = 9 пов.;

2)загальна кількість поверхів будинку: 16 пов. = 16 пов.;

3)матеріал перекриття: залізобетонні плити = залізобетонні блоки

4)загальна площа: 42,4 кв.м = 42,4 кв.м;

5)корисна площа: 36,7 кв.м = 36,7 кв.м;

6)жила площа: 19,0 кв.м = 19,0 кв.м;

7)підсобна площа: 17,7 кв.м = 17,7 кв.м;

8)висота стелі: 2,6 кв.м = 2,60 кв.м;

9)площа 1-ї кімнати: 19,0 кв.м=19,0 кв.м;

10)площа кухні: 7,6 кв.м = 7,6 кв.м;

11)площа санвузол (ванна кімната): 2,6 кв.м = 2,6 кв.м;

12)площа туалету: 1,0 кв.м = 1,0 кв.м;

13)площа коридору: 4,9 кв.м = 4,9 кв.м;

14)площа вбудована шафа (кладовка): 0,2+1,4 кв.м = 0,2+1,4 кв.м;

15)площа лоджії: 1,5+4,2 кв.м = 1,5+4,2 кв.м;

З наведеного вбачається, що всі основні показники технічних характеристик об?єктів нерухомості, які наведені у вказаних технічних паспортах є ідентичними, а відмінності між двома технічними паспортами фактично полягають у різних номерах внутрішніх приміщень, зазначених на плані квартири, та які цим приміщенням присвоюються технічним експертом, при здійсненні замірів та кресленні плану, підготовці технічного паспорту.

З огляду на викладене, доводи представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Слободяник І.С. про існування значних відмінностей в технічних характеристиках об?єкту нерухомого майна в технічній документації сторін спору, не знаходять свого підтвердження в матеріалах справи і не вбачається з наявних у справі доказів.

Доводи представників відповідача Карлюги адвоката Слободяник І.С. та адвоката Слободян Ю.В., що наводилися суду з приводу відмінності об`єктів нерухомого майна через різний номер будинку в адресі об`єкту позивача та відповідача, тобто та зводилися фактично до твердження про існування двох різних об`єктів нерухомості, на думку суду не є спроможними з огляду на наявні в матеріалах справи докази, в тому числі з огляду на інформацію про здійснення обліковування та архівування КП БТІ ОМР (раніше ОМБТІ, КП ОМБТІ та РОН) до 31.12.2012 року всіх об`єктів з цими двома адресами як таких, що розташовані в одній будівлі.

Доводи представників відповідача Карлюги, висловлені у заявах по суті та поясненнях сторони, з приводу неможливості витребовувати оплачене майно та неможливості застосування механізму віндикації до добросовісного набувача, щодо неможливості усувати перешкоди у користуванні витребуваним майном при задоволенні вимог про витребування такого майна, не заслуговують на увагу, як такі, що не ґрунтуються на вірному тлумаченні норм права і відповідних правових механізмів.

Враховуючи всевищевикладене,суд приходитьдо висновку,що квартира,загальною площею42,4кв.м, розташована за адресою: АДРЕСА_2 вибула з володіння позивача поза її волею, і на теперішній час ця квартира позивача зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачем ОСОБА_6 , як нібито інший об`єкт нерухомого майна, а саме як квартира,загальною площею42,4кв.м, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , у зв`язку з чим позивач позбавлена повноцінного володіння спірним майном.

З огляду на викладене суд приходить до послідовного висновку необхідність захисту порушеного права позивача, як неволодіючого власника, шляхом витребування спірного майна на користь позивача від відповідача ОСОБА_6 , який, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння, та з огляду на встановлені обставини справи, на момент розгляду справи є володіючим невласником.

Таким чином, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог про витребування спірного майна на користь позивачки від відповідача ОСОБА_6 .

Щодо позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення суд зазначає наступне.

За правилами ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд, може захистити цивільне право або інтерес особи у спосіб, встановлений законом.

Відповідно до ст. 66 Закону України Про виконавче провадження примусове виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від боржника, його майна, домашніх тварин та у забороні боржнику користуватися цим приміщенням.

Касаційний господарський суд Верховного суду у своїй постанові від 26.09.2023 року по справі 916/2237/22 висловив правову позицію щодо можливості задоволення негаторних позовних вимог, аналогічних тим, що пред`явлені позивачем у цій справі.

Верховний Суд неодноразово вказував, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Адже, рішенням суду має вирішуватись питання про захист свого цивільного права та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, тобто ним мають усуватись перешкоди, які виникли на шляху здійснення особою, яка звернулася з позовом, свого права та інтересу. Під час розгляду справи суд має перевірити вказане вище у розрізі доводів та доказів, як позивача, так і відповідача, з огляду на тягар доказування, ураховуючи принцип змагальності та диспозитивності, завдань господарського судочинства в цілому. Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, аби убезпечити особу повторно звертатись до суду за захистом своїх прав. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності визначених, конкретних порушених прав чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц та від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17.

Разом із цим у пункті 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19 вказано, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Отже, законодавець чітко визначив право суду визначати у судовому рішенні ефективний спосіб захисту, незважаючи на відсутність його у законі чи договорі, за умови того, що такий спосіб не буде суперечити закону.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог (за яким позивач у позовній заяві повинен вказати спосіб захисту, визначений Цивільним кодексом України) суперечить завданням цивільного судочинства щодо справедливого та неупередженого вирішення судом цивільних спорів з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд, виходячи з системного аналізу норм права в розрізі висловленої Верховним Судом правової позиції щодо застосування цих норм, зазначає, що оскільки виселення полягає у поверненні (звільненні) майна стягувача від боржника та його майна, слід дійти висновку, що позивачем у цій справі обрано ефективний спосіб захисту порушеного права і задоволення такої вимоги призведе до дійсного захисту його порушеного права та законного інтересу без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Суд наголошує на тому, що представниками відповідача Карлюги не спростовувався, а навпаки неодноразово підтверджувався факт використання Карлюгою спірного майна.

Таким чином, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог позивача про усунення перешкод у користуванні шляхом виселення відповідача зі спірного майна.

З приводу заявлених позивачем позовних вимог про скасування державної реєстрації речових прав відповідачів суд зазначає наступне.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав)(правова позиція з постанови КГС ВС від 23.06.2020 р. у справі № 922/2589/19).

В той самий час, позивачем не доведено належними і допустимими доказами, а також не вмотивовано належним чином, що спосіб захисту, обраний позивачем є ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Більше того, суд приймає до уваги, що позивачем, станом на момент звернення до суду взагалі ще не було пройдено процедуру виконання судового рішення про витребування майна, тобто не було реалізовано отриманий судовий захист порушеного права, тож суд з огляду на вищевикладене констатує передчасність позовних вимог.

Таким чином,суд приходитьдо висновкупро відмовуу задоволеніпозовних вимогпро скасуваннядержавної реєстраціїправ нанерухоме майно,зареєстроване вДержавному реєстріречових правта Реєстріправ власностіна нерухомемайно,Державному реєстріІпотек,Єдиному реєстрізаборон відчуженняоб`єктів нерухомогомайна,про державну реєстрацію прав на квартиру.

Щодо поданої представником відповідача Карлюги адвокатом Слободян Ю.В. заяви про застосування наслідків пропуску строків позовної давності до пред`явлених позивачем вимог суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Представник позивача адвокат Смітюх В.В. у своїх заявах та поясненнях наполягає на тому, що позивач проживала постійно за кордоном, перебуває у похилому віці, дізналася про порушення її права власності 22.08.2022 року тобто в момент надання представнику позивача ОСОБА_18 нотаріусом постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій, отже строки позовної давності не є пропущеними.

Представник відповідача Карлюги адвокат Слободян Ю.В. наполягає на тому, що позивач зобов`язана була уважніше опікуватися своїм майном, і хоча представник відповідача не вказує конкретну дату, коли позивач мала чи могла дізнатися про порушення її права, та не надає жодних доказів з цього, однак стверджує, що ОСОБА_6 відкрито користується спірним майном з 01.11.2019 року, тож суд приходить до висновку, що на думку відповідача Карлюги строк позовної давності сплинув 01.11.2022 року.

Оцінюючи матеріали справи в контексті застосування приписів ст. 261 Цивільного кодексу України суд приходить до висновку, що позивач не могла і не мала знати про невизнання її права державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Савицькою О.Ю. до настання моменту цього невизнання, що проявилося у наданні позивачу постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 22.08.2022 року.

Також, вище судом вже було згадано правову позицію Верховного Суду з постанови КГС ВС від 10.04.2024 року по справі № 910/3419/22, в якій при розгляді спору про витребування майна, зареєстрованого з відмінними характеристиками (нібито інший об`єкт), Верховний Суд зазначає, що існування реєстрації речового права на нерухоме майно за не власником, є триваючим порушенням речового права власника, що в свою чергу виключає можливість застосування позовної давності до вимог власника про захист його права від такого порушення, зокрема за віндикаційними вимогами власника - вимогами про витребування майна.

Використання майна іншою особою без дозволу власника, через яке позивач вимагає усунути йому перешкоди у користуванні його майном, є триваючим порушенням права власності власника, що виключає можливість застосування позовної давності до вимог власника про захист його права від такого порушення, зокрема і за негаторними вимогами власника - вимогами про усунення перешкод у користуванні майном, в тому числі шляхом виселення

.З 12 березня 2020 року по 31 грудня 2022 року на усій території України було встановлено карантин відповідно до Постанови КМУ від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». У пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Подібний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22).

Крім того, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022, дію якого неодноразово продовжено, в тому числі станом на теперішній час.

Відповідно до п. 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що перебіг строків позовної давності зупинено починаючи з 12.03.2020 року по теперішній час.

Суд зазначає, що виходячи з правової позиції, наведеної відповідачем ОСОБА_6 у своїй заяві про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, позивач мала дізнатися про порушення її прав в момент реєстрації права за відповідачем ОСОБА_6 , тобто 01.11.2019 рок, тож, з огляду на зупинення строків позовної давності, станом на 12.03.2020 року строки позовної давності позивачем пропущено не було.

Також, суд приймає до уваги покази свідка ОСОБА_23 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , яка була допитана судом в засіданні та повідомила суду, що невідома їй особа - чоловік віком приблизно 50 років приблизно за рік до приїзду в ОСОБА_24 (мається на увазі позивач) десь влітку 2020 року зі слюсарами відмикала (відчиняла) приблизно півгодини двері квартири, що належна позивачу. На запитання свідка про необхідність надання пояснень вказаний чоловік відповів, що його звуть ОСОБА_25 , він лікар і тепер вони будуть сусідами, адже його син придбав цю квартиру. Вадим показав свідку файл з документами синього кольору і сказав, що все офіційно та не слід перейматися, а двері вони відмикають за допомогою послуг слюсаря бо (далі свідок плутається) ключ, який продавці дали від квартири не відійшов, або ж ключі від квартири продавці не дали взагалі. Зазначена обставина здивувала свідка, однак наявність у вказаного Вадима документів синього кольору, що на думку свідка були договором на нотаріальних бланках, і впевненість та спокій вказаного чоловіка у цій ситуації заспокоїли свідка.

Враховуючи вищевикладене, заява відповідача ОСОБА_6 про застосування наслідків пропуску строків позовної давності не підлягає задоволенню, а такі наслідки, відповідно не підлягають застосуванню.

З врахуванням висновків, здійснених судом відносно того, що строк позовної давності позивачем не пропущений заява представника позивача адвоката Смітюха В.В. про поновлення строків позовної давності задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4-13,76-89,258-273 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) право власності на частині квартири АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) право власності на частині квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Витребувати у ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) квартиру АДРЕСА_1 .

Усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ).

У задоволенні позову в іншій частині відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Одеського апеляційного суду протягом 30днів з дня її підписання. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Я. В. Бескровний