Постанова

від 21.11.2024 по справі 520/16597/24

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2024 р. Справа № 520/16597/24Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Калиновського В.А.,

Суддів: Кононенко З.О. , Мінаєвої О.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.09.2024, головуючий суддя І інстанції: Заічко О.В., м. Харків, по справі № 520/16597/24

за позовом ОСОБА_1

до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 третя особа Міністерство оборони України

про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати дії ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо призову ОСОБА_1 на військову службу по мобілізації протиправним;

- визнати протиправним та скасувати видані 23 квітня 2024 року мобілізаційне розпорядження та інші рішення про включення до іменних списків про складання обліково-послужної картки ІНФОРМАЦІЯ_1 та його начальника про призов ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період;

- визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 23.04.2024 про зарахування на військову службу за призовом під час мобілізації, до списку особового складу та на всі види забезпечення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.09.2024 відмовлено в задоволенні позову.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що він призваний на військову службу з порушенням порядку, встановленого законодавством, а саме :Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, без врахування його стану здоров`я та йому не було вручено мобілізаційних розпоряджень з вимогами ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що листом ІНФОРМАЦІЯ_4 від 25.05.2024 за № 2290/МВ на скаргу представника позивача, на дії ІНФОРМАЦІЯ_5 , відносно ОСОБА_1 від 06.05.2024, повідомлено, що ОСОБА_1 пройшов медичний огляд військово-лікарською комісією при ІНФОРМАЦІЯ_6 та за результатами медичного огляду визнаний придатним до військової служби, що підтверджується картою обстеження та медичного огляду та довідкою про ВЛК. Враховуючи придатність до військової служби, наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 від 23.04.2024 був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації та направлений для проходження служби до команди військової частини НОМЕР_1 . На підставі викладеного порушень у діях посадових осіб ІНФОРМАЦІЯ_5 не вбачається.

З наявного в матеріалах справи військового квитка серія НОМЕР_2 наданий на ім`я ОСОБА_1 , встановлено, що ОСОБА_1 зарахований до військової частини НОМЕР_1 курсантом з 23.04.2024, військовий квіток не містить відомостей щодо прийняття присяги позивачем та проходження медогляду.

На підтвердження стану здоров`я позивачем надані наступні медичні документи:

Дослідження МРТ головного мозку, ангіографія артерій головного мозку від 17.05.2024, з якого вбачається, що ознак судинних деформацій не виявлено.

Виписку з медичної карти стаціонарного хворого № 1197 з якої вбачається, що ОСОБА_1 проходив лікування в терапевтичному відділенні з 24.05.2024 по 11.06.2024.

Виписку з медичної карти стаціонарного хворого з якої вбачається, що ОСОБА_1 проходив лікування з 29.02.2024 по 06.03.2024 з діагнозом остеохондроз, спондилоартроз поперекового відділу хребта, больовий сіндром, порушення функції ходи.

МСКТ попереково-крижового відділу хребта дата обстеження 19.02.2024, в якому встановлено явища остеохондрозу , зі склерозом замикаючих пластин тіл хребців, грижа м/х диску.

МСКТ шейного відділу хребта та МСКТ грудного відділу хребта дата обстеження 26.02.2024, у якому встановлено КТ-ознаки розповсюдженого остеохондрозу, грижа м/х дисків у вказаних сегментах з лівобічним форамінальним стенозом.

Протокол обстеження ОСОБА_1 проведений 11.03.2024 Центром первинної медичної допомоги № 2 Харківського району, у якому значиться неспецифічні зміни біоелектричної активності головного мозку (потребує консультації фахівця).

Позивач посилаючись на порушенням порядку його призвання на військову службу, що встановлений законодавством, а саме Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, без врахування його стану здоров`я та йому не було вручено мобілізаційних розпоряджень з вимогами ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» звернувся до суду за захистом своїх прав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Статтею 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Згідно статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який в подальшому був неодноразово продовжений та триває дотепер.

Крім цього, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, Указом Президента України №69/2022 «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.

Пунктом 8 Указу Президента України №69/2022 встановлено, місцевим органам виконавчої влади у взаємодії з територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, за участю органів місцевого самоврядування та із залученням підприємств, установ та організацій усіх форм власності, фізичних осіб - підприємців організувати та забезпечити в установленому порядку:

1) своєчасне оповіщення і прибуття громадян, які призиваються на військову службу, прибуття техніки на збірні пункти та у військові частини;

2) здійснення призову військовозобов`язаних, резервістів на військову службу, їх доставки до військових частин та установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України;

3) виділення тимчасово будівель, споруд, земельних ділянок, транспортних та інших матеріально-технічних засобів, надання послуг Збройним Силам України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, Державній спеціальній службі транспорту, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України та іншим військовим формуванням України відповідно до мобілізаційних планів.

Судом встановлено, що позивач був призваний на військову службу під час мобілізації у період дії воєнного стану, а саме 23.04.2024 (а. с. 56).

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 1 Закону № 3543-XII визначено поняття «мобілізація» та «особливий період», відповідно до яких:

мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу; Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Загальна мобілізація згідно частини другої статті 4 Закону №3543-XII проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Частиною п`ятою статті 4 Закону № 3543-XII визначено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення.

Відповідно до статті 2 Закону № 3543-XII правовою основою мобілізаційної підготовки та мобілізації є Конституція України, Закон України «Про оборону України», цей та інші закони України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти.

Крім того, правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232-XII, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно із статтею 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Разом з тим, у відповідності до частини п`ятої, дев`ятої статті 1 Закону № 2232-XII від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії:

- допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць;

- призовники - особи, приписані до призовних дільниць;

- військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;

- військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави;

- резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями (ч. 2, 3 статті 2 Закону №2232-XII).

Згідно з пунктом четвертим частини першої статті 24 Закону № 2232-XII початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

Відповідно до частини першої статті 39 Закону №2232-XII призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом № 3543-XII.

На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.

Призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації здійснюється для доукомплектування військових посад, передбачених штатами воєнного часу, у терміни, визначені мобілізаційними планами Збройних Сил України та інших військових формувань.

Статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Громадяни зобов`язані, зокрема, з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.

Відповідно до частини третьої статті 39 Закону №2232-XII під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).

Частиною шостою статті 22 Закону № 3543-XII встановлено, що громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині третій цієї статті.

Враховуючи вищевикладене колегія суддів зазначає, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. У разі збройної агресії проти України Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях. На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації, за винятком осіб, зазначених у статті 23 Закону №3543-ХІІ. Призови на військову службу військовозобов`язаних у воєнний час проводяться територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки. Військова служба за призовом під час мобілізації є видом військової служби, початком проходження якої вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки.. Кожен громадянин України, вперше вступаючи на військову службу до Збройних Сил України, інших військових формувань, особисто складає Військову присягу на вірність Українському народу і скріплює її власноручним підписом.

Відповідно до п. 8 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 р. № 154 виконання завдання з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, призову громадян на військову службу покладені саме на районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Як убачається з листа ІНФОРМАЦІЯ_4 від 25.05.2024 за № 2290/МВ, рішення щодо призову позивача на військову службу за мобілізацією приймалося ІНФОРМАЦІЯ_6 , на який законом покладений обов`язок визначити придатність особи до військової служби та наявність або відсутність юридичних і фактичних перешкод для такого призову, визначених законом.

Позивач стверджує, що при мобілізації в порушення норм Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 14.08.2008 № 402, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.11.2008 за № 1109/15800, з метою встановлення придатності до військової служби, ІНФОРМАЦІЯ_7 не забезпечено обов`язкового ретельного медичного огляду ВЛК, без врахування належних на той час медичних документів щодо стану його здоров`я.

А відтак, на думку позивача, відповідач військова частина НОМЕР_1 не мав права видавати спірний наказ про зарахування його до військової частини.

Проте, колегія суддів зазначає, що видаючи оспорюваний наказ про зарахування позивача до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , відповідач виходив з того, що направляючи особу до військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_7 здійснені всі передбачені законом заходи, спрямовані на встановлення наявності/відсутності законних підстав, звільняючих позивача від призову на військову службу.

Відповідач (військова частини НОМЕР_1 ) не мав права не зарахувати позивача до особового складу військової частини НОМЕР_1 , адже мав беззаперечні правові підстави для видання оспорюваного позивачем наказу.

Крім того, згідно абзацу 2 пункту 2.8 розділу ІІ Інструкції з організації обліку особового складу в Збройних силах України, затвердженої Наказом Міністерства оборони України від 26 травня 2014 року № 333, зареєстровано ним в Міністерстві юстиції України 12 червня 2022 року за № 611/25388 зарахування до списків військової частини прибулого особового складу є іменні списки команд, приписи та документи, що посвідчують особу військовослужбовця.

У свою чергу пунктом 9 зазначеного Положення, на ІНФОРМАЦІЯ_7 покладено здійснення призову громадянами на військову службу. У розумінні п.п.97-98 Положення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 2021 року за № 100 формування зазначених команд і їх списків покладено районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Відтак, командування Військової частини НОМЕР_1 не могло відмовити в зарахуванні позивача до особового складу даної військової частини.

Суд звертає увагу, що у матеріалах справи відсутні докази того, що на момент прийняття оскаржуваного наказу позивач не підлягав призову на військову службу під час мобілізації за станом здоров`я. При цьому, якщо позивач на цей час не може проходити військову службу за станом здоров`я, то він має право у встановленому порядку ініціювати питання про звільнення з військової служби на підставі відповідного висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби. Крім того, позивач документів які б підтверджували наявність у нього хвороб під час призову не надавав, висновки ВЛК до вищої ВЛК або суду не оскаржував. Також, доказів звернення до Комісії зі скаргами на висновок або стан здоров`я не надав.

Крім того, суд зауважує, що матеріали справи не містять докази того, що ОСОБА_1 під час проходження ВЛК звертався до відповідача-2 із заявами та клопотаннями про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, будь яких документів на підтвердження його права на відстрочку від призову не надавав.

Згідно матеріалів справи підтверджується відсутність будь-яких доказів, що позивач не підлягав призову на військову службу.

Крім того, 26.02.2022 набрало чинності Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 № 154, за приписами пункту 13 якого керівник районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки: визначає функціональні (посадові) обов`язки підлеглого йому особового складу; присвоює військове звання «солдат (матрос) запасу» одночасно з прийняттям на військовий облік особам, які не проходили військової служби або були позбавлені військових звань під час проходження військової служби та служби у військовому резерві чи за вироком суду.

З урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що оскаржуваний Наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 23.04.2024 про зарахування на військову службу ОСОБА_1 за призовом під час мобілізації є правомірним та таким, що прийнятий відповідно до вимог частини другої статті 2 КАС України, доводи представника позивача про незаконність наказу не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Щодо позовної вимоги про визнання дій ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо призову ОСОБА_1 на військову службу по мобілізації протиправним та визнати протиправним та скасувати виданий 23 квітня 2024року мобілізаційне розпорядження та інши рішення про включення до іменних списків про складання обліково-послужної картки ІНФОРМАЦІЯ_1 та його начальника про призов ОСОБА_1 ,27.07.1993 на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, колегія суддів зазначає наступне наступне.

У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Водночас, ч. 5 ст. 77 наведеного Кодексу, встановлено, що суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

Проте, позивачем не було доведено жодними належними і допустимими доказами протиправності дій ІНФОРМАЦІЯ_1 та його начальника, з урахуванням аналізу вищенаведених приписів чинного законодавства та обставин, встановлених судом.

При цьому, судом не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, посилання позивача та його представника адвоката О.П.Чернецького на те, що ОСОБА_1 призваний на військову службу з порушенням порядку, встановленого законодавством, а саме Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, без врахування його стану здоровя та йому не було вручено мобілізаційних розпоряджень з вимогами ч.3 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» без вручення ОСОБА_1 мобілізаційного розпорядження, медичних висновків та наказу про мобілізацію.

Згідно частин першої третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9.12.1994 р., серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, проте зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» від 1.07.2003 (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.

Крім того, суд звертає увагу, що у позовній заяві позивач визначив спосіб захисту свого права шляхом визнання протиправним та скасування Наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 23.04.2024 про зарахування його до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , тобто шляхом визнання протиправними та скасування індивідуального акту.

Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС визначено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі № 3/35-313 вказано, що «… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».

У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акта індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.

Суд звертає увагу на приписи пунктів 4-7 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (надалі також Положення № 1153/2008), відповідно до яких громадяни, які вступили на військову службу за контрактом або за призовом, складають Військову присягу на вірність Українському народу в порядку, визначеному Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України. Громадяни, які проходять військову службу, є військовослужбовцями Збройних Сил України (далі - військовослужбовці). Статус військовослужбовця підтверджується документом, що посвідчує особу. Форма та порядок його видачі встановлюються Міністерством оборони України. Початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом № 2232-ХІІ. Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Частина третя статті 24 Закону № 2232-ХІІ передбачає, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до пункту 12 Положення № 1153/2008 встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.

Право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Відповідно до пункту 12.1 розділу XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170, звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється наказами посадових осіб, визначених пунктом 225 Положення № 1153/2008.

Згідно з абзацом другим пункту 225 Положення № 1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону № 2232-ХІІ у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.

Пункт 233 Положення № 1153/2008 передбачає, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Пунктом 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII визначені підстави звільнення з військової служби під час воєнного стану військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. Серед таких підстав відсутнє скасування наказу щодо проходження військової служби.

Суд вважає, що оскаржуваний наказ є актом індивідуальної дії, тобто актом одноразового застосування, станом на час вирішення справи такий вичерпав свою дію внаслідок мобілізації позивача та зарахування його до військової частини НОМЕР_1 .

Суд також звертає увагу, що згідно з абзацом другим пункту 225 Положення №1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону № 2232-XII у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.

Пункт 233 Положення №1153/2008 передбачає, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Пунктом другим частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII визначені підстави звільнення з військової служби під час воєнного стану військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Серед таких підстав відсутнє скасування наказу про призов особи на військову службу та наказів щодо проходження військової служби.

Беручи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ від 23.04.2024 є актом індивідуальної дії, тобто актом одноразового застосування, станом на час вирішення справи такий вичерпав свою дію внаслідок мобілізації позивача та направлення його для проходження військової служби.

На переконання суду, після видання спірного наказу виникли нові правовідносини проходження військової служби, особливості яких визначаються Законом №2232-XII та Положенням №1153/2008. Даними актами законодавства не передбачено звільнення з військової служби шляхом скасування наказу про призов та про призначення до військової частини. Ці накази вже реалізовані, а тому їх скасування без прийняття відповідного рішення про звільнення з військової служби не відновить початковий стан і не призведе до захисту прав та інтересів позивача, про які він просить у позові.

Суд наголошує, що аналіз наведених вище законодавчих і підзаконних актів свідчить про те, що військова служба з моменту її початку покладає на її учасників (військовослужбовця та держави) велике коло взаємних прав та обов`язків матеріального, та фінансового забезпечення військовослужбовця, його соціального захисту, виконання ним безпосередньо покладених на нього службових обов`язків та інше.

Перш ніж відмовити в позові з підстав обрання неналежного способу захисту, суд з`ясовує: з яких саме правовідносин сторін виник спір; чи передбачено обраний позивачем спосіб захисту законом; чи передбачено законом ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

За змістом зазначених юридичних принципів застосований спосіб захисту має привести до відновлення порушеного права, а оскаржуваний наказ від 05.01.2024 вичерпав свою дію та втратив юридичне значення, оскільки позивач мобілізований та продовжує перебувати на військовій службі і, як зазначалося вище, скасування даного наказу не тягне за собою припинення відносин військової служби позивача.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ, як акт індивідуальної дії, реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження не є належним та ефективним способом захисту права позивача, оскільки скасування наказу не може привести до відновлення порушеного права.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Перевіривши правомірність прийнятих відповідачем рішень та дій згідно до вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, суд приходить до висновку, що такі вказаним вище критеріям відповідають тому відсутні підстави для визнання їх протиправними та скасування.

За таких обставин, враховуючи все вищевикладене, рішення суду першої інстанції від 02.09.2024 по справі №520/16597/24 ухвалене без порушень норм процесуального та матеріального права, судом в повній мірі з`ясовано обставини, що мають значення для справи, апеляційна скарга не спростовує правильності висновків суду, а тому відсутні підстави для його скасування.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків не спростовують, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними і трактуванні їх на власний розсуд.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.09.2024 по справі № 520/16597/24 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя В.А. Калиновський Судді З.О. Кононенко О.М. Мінаєва