Рішення

від 18.11.2024 по справі 914/1883/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.11.2024 Справа № 914/1883/22

За позовом: Керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова, м. Львів, Львівська область

до відповідача 1: Львівської міської ради, м. Львів, Львівська область

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю Оріон-Експорт, м. Львів, Львівська область

про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, державного акта, скасування державної реєстрації речових прав

Суддя Наталія Мороз

За участю секретаря с/з Соломії Дицької

Представники:

Від прокуратури: С. Максимовська

Від відповідача-1: У. Коржевич

Від відповідача-2: Л. Кобрин

Суть спору:

Позовну заяву подано Керівником Галицької окружної прокуратури міста Львова до Львівської міської ради та до Товариства з обмеженою відповідальністю Оріон-Експорт про визнання незаконним та скасування рішення Брюховицької селищної ради № 124 від 27.12.2001 «Про продаж у власність ТзОВ «Оріон-Експорт» земельної ділянки площею 1,15 га для будівництва та обслуговування бази відпочинку по вул. Лікарській, 4»; визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.03.2002, укладеного між Брюховицькою селищною радою та ТзОВ «Оріон-Експорт» (зареєстрованого в реєстрі за № 1891); визнання недійсним державного акту на право власності на землю від 06.06.2002, серія ЛВ № 028964, зареєстрованого в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності за № 5; скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації прав приватної власності ТзОВ «Оріон-Експорт» на земельну ділянку площею 1,15 га з одночасним припиненням речового права.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 11.11.2022 (суддя Наталія Березяк), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 01.03.2023, в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.05.2023 рішення Господарського суду Львівської області від 11.11.2022 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.03.2023 у справі № 914/1883/22 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Внаслідок автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Наталії Мороз, що підтверджується Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.06.2023.

Ухвалою від 04.07.2023 справу прийнято до розгляду за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 25.07.2023.

25.07.2023 підготовче засідання відкладено на 22.08.2023, про що відповідачів повідомлено в порядку ст. 121 ГПК України.

Ухвалою суду від 22.08.2023 продовжено підготовче провадження та відкладено підготовче засідання на 12.09.2023.

Ухвалою суду від 12.09.2023 зупинено провадження у справі № 914/1883/22 до закінчення перегляду в касаційному порядку судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 925/1133/18.

Ухвалою суду від 07.08.2024 поновлено провадження у справі; підготовче засідання призначено на 27.08.2024.

Ухвалами від 27.08.2024 та 24.09.2024 підготовче засідання відкладено, про що учасників справи повідомлено в порядку ст. 121 ГПК України.

Ухвалою суду від 03.10.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 08.10.2024.

08.10.2024 розгляд справи по суті відкладено на 08.11.2024, про що відповідача 2 повідомлено в порядку ст. 121 ГПК України.

08.11.2024 судом розпочато розгляд справи по суті. В судовому засіданні оголошувалась перерва до 18.11.2024, про що представники сторін ознайомлені під розписку.

В судове засідання 18.11.2024 прокурор з`явився, дав пояснення по суті спору. Позов просить задоволити.

Представник відповідача 1 в судове засідання з`явився, позов прокурора підтримав повністю.

Представник відповідача 2 в судове засідання з`явився, дав пояснення по суті спору. Проти позову заперечив.

Позиція прокурора.

Посилається на те, що оспорювана земельна ділянка на час прийняття оскаржуваного рішення відносилась до земель рекреаційного призначення, що підтверджується також висновком експерта від 07.07.2022 № 1948-Е щодо цільового призначення спірної земельної ділянки. Оскільки на момент прийняття оспорюваного рішення існувала заборона про передачу у власність земельних ділянок рекреаційного призначення, то оспорюване рішення є незаконним. Крім того, оспорюване рішення не відповідає Указу Президента України № 32/39 від 19.01.1999 (в редакції від 09.03.2000) «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення», оскільки на оспорюваній земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна, що виключало можливість продажу земельної ділянки на підставі даного Указу.

Позиція відповідача 1.

Позов прокурора підтримав повністю з мотивів та підстав, викладених у позовній заяві та відзиві. Вказав, що у матеріалах справи відсутні докази того, що під час прийняття оспорюваного рішення на земельній ділянці існували об`єкти нерухомого майна, а також, що дана земельна ділянка має значний «суспільний інтерес», а тому задоволення позовних вимог не матиме наслідком непропорційне втручання у право приватної власності відповідача-2 та повністю відповідатиме критеріям пропорційності у світлі практики ЄСПЛ.

Позиція відповідача 2.

У відзиві на позовну заяву вказав, що дана земельна ділянка на момент її передання відносилась до земель запасу, а не рекреації та зазначив, що питання цільового призначення оспорюваної земельної ділянки вже розглядалось судами у минулому. Вказав, що він є добросовісним набувачем, а позбавлення його права власності на оспорювану земельну ділянку, якою він володіє понад 20 років, буде непропорційним втручанням у право приватної власності. Зазначив про відсутність повноважень у прокурора на подання позовної заяви.

Крім того, подав заяву про застосування позовної давності із посиланням на практику Великої Палати Верховного Суду. Аргументував заяву тим, що прокурор знав або міг дізнатися про дані порушення ще у 2002 році, зокрема під час розгляду справи № 2/1377-31/415, де учасником справи була Шевченківська окружна прокуратура, правонаступником якої є Галицька окружна прокуратура. У даній справі досліджувалось питання цільового призначення земельної ділянки, а також відшкодування стягнення витрат лісогосподарського виробництва внаслідок відчуження земельної ділянки, а відтак прокурор знав або міг дізнатись про, на його думку, порушене право чи інтерес ще у 2002 році.

В позові просить відмовити.

Обставини справи.

Відповідно до висновку від 10.07.2000 № 811, Львівське державне лісогосподарське об`єднання "Львівліс" не заперечило про передачу земельної ділянки лісового фонду кв. 42 виділ 1, 4, 5, 6, 7 загальною площею 14,7 га Брюховицького лісництва Львівського ліспаркгоспу в користування Брюховицькій селищній раді.

На підставі вказаного висновку, 13.07.2000 виконавчим комітетом Брюховицької селищної ради прийнято рішення № 246, яким вилучено земельну ділянку площею 14,7 га з користування Львівського лісопаркового господарства, а також віднесено дану земельну ділянку до земель запасу.

11.07.2001 ТзОВ «Оріон-Експорт» звернулось до Брюховицької сільської ради з проханням щодо надання дозволу на збір матеріалів попереднього погодження ділянки загальною площею 15 га у тимчасове довгострокове користування, а також зобов`язувалось викупити земельну ділянку площею 1 га.

Рішенням від 13.07.2000 № 250 Брюховицькою сільською радою вирішено надати дозвіл на збір матеріалів попереднього погодження ділянки загальною площею 15 га, для майбутнього передання у тимчасове довгострокове користування. При наявності позитивних висновків дати дозвіл на виготовлення проєкту відводу. Зобов`язано ТзОВ «Оріон-Експорт» до 01.09.2000 подати на затвердження матеріали попереднього погодження місця розташування земельної ділянки.

У відповідності до комісійного акту вибору земельної ділянки ТзОВ «Оріон-Експорт» для будівництва та обслуговування бази відпочинку в АДРЕСА_1 , проведено вибір і обстеження земельної ділянки площею 14,7 га.

В подальшому, ТзОВ «Оріон-Експорт» звернулось із заявою щодо затвердження проєкту відводу земельної ділянки та просило надати земельну ділянку в довгострокове користування на умовах ренти строком на 50 років, з правом викупу 1,15 га у приватну власність.

27.12.2001 Брюховицькою селищною радою прийнято рішення № 124, яким затверджено ТзОВ «Оріон-Експорт» технічний паспорт на земельну ділянку площею 1,15 га по АДРЕСА_1 , яка підлягає продажу для будівництва та обслуговування бази відпочинку та погоджено продаж ТзОВ «Оріон-Експорт» у власність земельної ділянки площею 1,15 га для будівництва та обслуговування бази відпочинку по вул. Лікарській, 4 за ціною 138 220,00 грн (сто тридцять вісім тисяч двісті двадцять гривень) без урахування ПДВ, що визначена висновком експерта про оцінну вартість земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 28.06.2001.

Приймаючи оскаржуване рішення № 124 від 27.12.2001 «Про продаж у власність ТзОВ «Оріон-Експорт» земельної ділянки площею 1,15 га для будівництва та обслуговування бази відпочинку по вул. Лікарській, 4», Брюховицька селищна рада керувалась Земельним кодексом України № 561-ХІІ від 18.12.1990, Указом Президента України № 32/39 від 19.01.1999 «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення».

На підставі вищезазначеного рішення № 124 від 27.12.2001, між Брюховицькою селищною радою та ТзОВ «Оріон-Експорт» укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 15.03.2002, за яким товариство набуло у власність земельну ділянку площею 11 500,00 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1 .

06.06.2002 Брюховицькою селищною радою видано на користь ТзОВ «Оріон-Експорт» державний акт на право власності на землю серії ЛВ № 028964, у відповідності до якого, на підставі рішення № 124 від 27.12.2001, договору купівлі-продажу від 15.03.2002 ТзОВ «Оріон-Експорт» набуло у власність земельну ділянку площею 1,1500 га (11500 кв. м.) для будівництва та обслуговування бази відпочинку у АДРЕСА_1 .

15.05.2020 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Черник Н. С. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 52285286 від 19.05.2020 та зареєстровано право приватної власності ТзОВ «Оріон-Експорт» на земельну ділянку площею 1,15 га кадастровий номер 4610166300:06:001:0954, за адресою: АДРЕСА_1 . Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2082778546101. Підстава для державної реєстрації: державний акт на право приватної власності на землю, серія та номер: ЛВ № 028964, виданий 06.06.2002, видавник: Виконавчий комітет Брюховецької селищної ради.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 15.07.2020 № 795-IX на 25.10.2020 було призначено чергові місцеві вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, які проводились, серед іншого, на території Львівської територіальної громади. 04.12.2020 відбулась перша сесія депутатів Львівської міської ради. Враховуючи наведене, із цього моменту закінчились повноваження усіх місцевих рад, які були обранні на попередніх місцевих виборах, у тому числі Брюховицької селищної ради.

Слідуючи із норм ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування окремих питань організації та діяльності органів місцевого самоврядування та районних державних адміністрацій», правонаступником прав та обов`язків зазначеної ради стала Львівська міська рада.

З листа Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 14.01.2022 № 10-13-0-168/2-22 вбачається, що оспорювана земельна ділянка була віднесена до земель запасу на підставі рішення Брюховицької міської ради від від 13.07.2000 № 346. В подальшому, на підставі рішення Брюховицької сільської ради від 27.12.2001 віднесена до земель рекреаційного призначення.

Відповідно до висновку експерта від 07.07.2022 № 1948-Е, оспорювана земельна ділянка станом на:

- до 13.07.2000 відносилась до земель лісового призначення;

- 27.12.2001 за функціональним використанням для будівництва та обслуговування баз відпочинку, за категорією земель відносилась до земель рекреаційного призначення;

- 15.03.2002 відноситься до земель несільськогосподарського призначення для будівництва та обслуговування бази відпочинку, за категорією земель - землі рекреаційного призначення;

- 06.06.2002 відноситься до земель несільськогосподарського призначення для будівництва та обслуговування бази відпочинку, за категорією земель - землі рекреаційного призначення;

- станом на даний час для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, що за категорією земель відноситься до земель рекреаційного призначення.

Прокурор зазначає, що про вказані обставини щодо вибуття земельної ділянки із власності Брюховицької сільської ради дізнався під час досудового розслідування, а саме внаслідок здійснення тимчасового доступу до речей та документів. Брюховицькою селищною радою порушено вимоги законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення та відчуженні земельної ділянки, що стало підставою подання позову.

Оцінка суду.

Щодо здійснення представництва інтересів держави прокурором в суді.

Як встановлено положеннями ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру», представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Відповідно до ч. ч. 3-5 ст. 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99, державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зроблено наступні висновки: 1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави; 2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Прокурор у цій справі звернувся до суду з позовом в інтересах держави як самостійний позивач.

Доводи відповідача-2 про те, що уповноваженим органом щодо регулювання спірних відносин судом відхиляються оскільки у правовідносинах, які стосуються порушення речових прав держави чи територіальної громади на земельні ділянки, Держгеокадастр України та його територіальні органи не наділені повноваженнями власника на захист відповідного права державної або комунальної форми власності (крім земель сільськогосподарського призначення державної форми власності). Органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності - у випадках, які визначені у відповідних нормативно-правових актах, що регламентують повноваження Держгеокадастру (зокрема, з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився), що повністю узгоджується із наведеними вище висновками Великої Палати Верховного Суду.

За обставин даної справи органи Держгеокадастру не мають повноважень звертатись з позовом до суду, тому статусом позивача має наділятись прокурор. Зважаючи на викладене вище, прокурор не повинен був попередньо, до звернення до суду, повідомляти про це Львівську міську раду та/або Держгеокадастр.

У постанові від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила що, оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном, прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник. Такі висновки узгоджуються з постановами Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21.

У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас, доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

У даній справі предметом спору є рішення Брюховицької сільської ради, правонаступником якої є Львівська міська рада, щодо передачі земельної ділянки ТзОВ «Оріон-експорт», де як вказує прокурор, сама рада діяла не у межах своїх повноважень та не у спосіб визначений законодавством.

Таким чином, суд дійшов висновку, що наявні підстави для подання позовної заяви прокурором як самостійним позивачем в інтересах держави, визначивши Львівську міську раду як відповідача, оскільки вона є правонаступником органу, який прийняв оспорюване рішення.

Щодо цільового призначення земельної ділянки.

У відповідності до положень ст. 14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно вимог ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 2 ЗК України від 18.12.1990 № 561-XII, відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються на: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, зв`язку, оборони та іншого призначення; 4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; 5) землі лісового фонду; 6) землі водного фонду; 7) землі запасу. Віднесення земель до категорій провадиться відповідно до їх цільового призначення. Переведення земель з однієї категорії до іншої здійснюється у разі зміни цільового призначення цих земель. Віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, а в інших випадках - органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

Статтею 4 ЗК України від 18.12.1990 №561-XII встановлено, що не можуть передаватись у колективну та приватну власність: землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 гектарів) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств.

Згідно з ст. 74 ЗК України від 18.12.1990 №561-XII, до земель рекреаційного призначення належать землі, призначені для організованого масового відпочинку і туризму населення: земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристських станцій, парків, зелених зон навколо міст та інших населених пунктів, навчально-туристських стежок, маркірованих трас, дитячих і спортивних таборів, і розташовані поза землями оздоровчого призначення. За межами міст та інших населених пунктів землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадженнями, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення, включаються до складу зеленої зони. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням.

Відповідно до ст. 80 ЗК України від 18.12.1990 № 561-XII, землями запасу визнаються всі землі, не передані у власність або не надані у постійне користування. До них належать також землі, право власності або користування якими припинено відповідно до статей 27 і 28 цього Кодексу.

Судом встановлено, що дана земельна ділянка до 13.07.2000, тобто до прийняття рішення Брюховицької селищної ради від 13.07.2000 № 246 належала до земель лісового призначення. Одночасно, разом із прийняттям даного рішення, дана земельна ділянка була віднесена до категорії земель запасу.

В подальшому, разом з прийняттям рішення від 27.12.2001 № 124, дана земельна ділянка була віднесена до земель рекреаційного призначення. При цьому, до 27.12.2001, тобто до прийняття вказаного рішення, дана земельна ділянка ніколи не відносилась до земель рекреаційного призначення.

За вказаних обставин, суд приходить до висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішення, земельна ділянка відносилась до земель запасу, а не земель рекреаційного призначення. Саме оспорюваним рішенням було визначено правовий статус земельної ділянки як землі рекреаційного призначення. Тобто, даний статус земельна ділянка набула вже після прийняття оспорюваного рішення.

Одночасно у матеріалах справи відсутні докази того, що дана земельна ділянка у період із 13.07.2000 по 27.12.2001 переводилась до земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико - культурного призначення.

Надаючи оцінку висновку експерта від 07 липня 2022 № 1948-Е, суд виходить із наступного.

Відповідно до ст. 98 ГПК України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Згідно з ч.1 ст. 104 ГПК України, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими ст. 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Відповідно до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

На вирішення експертові було постановлено наступні питання: 1. Чи змінено та затверджено цільове призначення земельної ділянки кадастровий номер 4610166300:06:001:0954, що розташована в АДРЕСА_1 станом до 13.07.2000, станом на 27.12.2001, станом на 15.03.2002, станом на 06.06.2002 та станом на даний час відповідно до вимог земельного законодавства та інших нормативних документів з питань землеустрою та землекористування? Якщо не відповідають, то в чому полягають невідповідності? 2. Чи змінено та затверджено цільове призначення земельної ділянки кадастровий номер 4610166300:06:001:1213, що розташована в АДРЕСА_1 станом до 13.07.2000, станом на 28.12.2001 та станом на даний час відповідно до вимог земельного законодавства та інших нормативних документів з питань землеустрою та замлекористування? Якщо не відповідають, то в чому полягають невідповідності?

Однак, предметом спору у даній справі не є законність зміни цільового призначення оспорюваної земельної ділянки, а законність передачі земельної ділянки. Прокурором не оспорюється рішення Ради в частині зміни цільового призначення земельної ділянки, а оспорюється факт передачі земельної ділянки відповідачу-2.

Відтак, даний висновок не може вважатись належним доказом, оскільки на предмет дослідження були поставлені питання, які не відносяться до предмета спору у даній справі.

Однак, враховуючи вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 23.05.2023, суд вважає за необхідне надати повну та всебічну оцінку такому висновку.

У висновку експерта відсутні відповіді саме на поставлені запитання, оскільки у своєму висновку експерт лише констатував дати (моменти) та цільове призначення земельної ділянки в той чи інший момент, однак не дав відповіді на поставлені запитання щодо відповідності зміни цільового призначення земельному та іншому законодавству.

Крім того, такий висновок експерта не можна вважати повним, оскільки експерт у п.1 висновку вказав «до 13.07.2000 року відносилась до земель лісового призначення»; однак, в подальшому судовий експерт при визначенні дати 27.12.2001 (момент прийняття оспорюваного рішення) не вказав «до 27.12.2001» чи «після 27.12.2001», що ставить під сумнів повноту здійсненого дослідження та унеможливлює надання судом належної оцінки даному висновку.

Крім того, у даному висновку відсутні відомості про те, що дана земельна ділянка хоча б у якийсь період перебувала у землях запасу, хоча як вбачається із наявних матеріалів справи (лист ГУ Держгеокадастру у Львівській області, який надано самим прокуророром, рішення ради від 13.07.2000 № 246) дана земельна ділянка (масив землі, в який колись входила дана земельна ділянка) була віднесена до земель запасу.

Таким чином, суд приходить до висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішення земельна ділянка відносилась до земель запасу, щодо яких не діяла заборона відчуження в силу приписів ст. 4 ЗК України, а доводи прокурора щодо приналежності даної земельної ділянки на момент прийняття рішення Ради до земель рекреаційного призначення не знайшли свого підтвердження у матеріалах справи.

Щодо відповідності оспорюваного рішення Указу Президента України від 19.01.1999 № 32/39 «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення».

Пунктом 2 Указу Президента України від 19.01.1999 № 32/39 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення" (в редакції від 09.03.2000) встановлено, що об`єктами купівлі-продажу відповідно до цього Указу є земельні ділянки, на яких знаходяться об`єкти нерухомого майна, в тому числі об`єкти незавершеного будівництва та законсервовані об`єкти, що приватизовані (відчужені) відповідно до законодавства України.

Згідно з пунктами 3, 6 зазначеного Указу, його дія не поширюється на: земельні ділянки, надані у користування та передані у власність громадянам України із земель, що перебувають у державній або комунальній власності, для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, дачного і гаражного будівництва, садівництва, а також громадянам і юридичним особам України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності і не можуть бути передані у колективну та приватну власність відповідно до статті 4 ЗК України (561-12). Земельні ділянки несільськогосподарського призначення продаються покупцям, яким належать об`єкти нерухомого майна, що розташовані на такій земельній ділянці.

Скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанції та направляючи її на новий розгляд Верховний Суд вказав, що судами не надано оцінки відповідності змісту рішення Ради та вимогам, які визначені в Указі Президента України від 19.01.1999 № 32/39 щодо можливості продажу земельних ділянок та доказам щодо того, чи на спірній земельній ділянці розташовувалися об`єкти нерухомого майна на момент прийняття відповідного рішення.

Однак, у матеріалах справи відсутні докази того, що на момент прийняття оспорюваного рішення на даній земельній ділянці знаходились будь-які об`єкти нерухомого майна чи незавершеного будівництва. Більше того, з наявних матеріалів справи вбачається, що дана земельна ділянка була вільною від забудови, що визнавалось відповідачем-2 у відзиві на позовну заяву.

За вказаних обставин, суд дійшов до висновку, що оспорюване рішення, яке приймалось саме на підставі Указу Президента України від 19.01.1999 № 32/39 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення" не відповідало його вимогам, оскільки на оспорюваній земельній ділянці були відсутні будь-які об`єкти нерухомого майна чи незавершеного будівництва або законсервовані об`єкти, що приватизовані (відчужені).

Однак, суд вважає за необхідне зазначити, що у період прийняття оспорюваного рішення існував інший Указ Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12.07.1995 № 608/95.

Пунктом 1 даного Указу встановлено, що громадяни та юридичні особи України, у статутному фонді яких відсутня будь-яка частка майна, що перебуває у загальнодержавній власності, мають право на приватизацію земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності.

Пунктами 2-4 Указу визначено, що приватизацію земельних ділянок несільськогосподарського призначення для заняття підприємницькою діяльністю здійснюють відповідні державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих Рад шляхом їх продажу у приватну власність.

Громадяни та юридичні особи України, які бажають придбати у власність земельну ділянку для заняття підприємницькою діяльністю, не пов`язаною з сільськогосподарським виробництвом, подають заяву до відповідної державної адміністрації, виконавчого комітету місцевої Ради за місцем розташування земельної ділянки.

Рішення державної адміністрації, виконавчого комітету Ради разом з проектом відведення земельної ділянки є підставою для укладення договору купівлі-продажу, що посвідчується в нотаріальному порядку і після оплати вартості земельної ділянки реєструється у відповідній Раді.

Зареєстрований договір купівлі-продажу земельної ділянки, до затвердження Верховною Радою України форми відповідного Державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, є документом, що посвідчує право приватної власності на придбану земельну ділянку.

Тобто, хоча і Рада прийняла оспорюване рішення не у відповідності до Указу № 32/39 від 19.01.1999, однак даний факт не виключає того, що Рада мала право та можливість відчужувати земельні ділянки на яких не було об`єктів нерухомого майна на момент прийняття оспорюваного рішення на підставі іншого Указу Президента України за аналогічною процедурою. Тобто порушення, які здійснила рада при прийнятті оспорюваного рішення є дещо формальними та не може мати наслідком його недійсність.

Щодо втручання в право на мирне володіння майном.

Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд вказав, що судам слід дослідити чи допустимим є втручання у право на мирне володіння майном у контексті зазначених вище критеріїв, попри те, що на можливість такого втручання у контексті практики ЄСПЛ наголошував прокурор у позовній заяві.

13.03.1992 Верховна Рада України прийняла постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13.03.1992 (в ред. від 29.06.1992), метою якої було запровадження заходів для прискорення процесу приватизації земельних ділянок.

Указом Президента України від 04.02.2000 № 168/2000 «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення» було визначено курс напрямків розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення було вказано: органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством України, забезпечують передачу земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності у власність юридичних осіб України і громадян України переважно шляхом продажу цих ділянок; починаючи з 2000 року, щорічно у проекті Закону України "Про Державний бюджет України" окремим рядком передбачається надходження коштів від продажу з державної власності земельних ділянок несільськогосподарського призначення у розмірі не менше одного відсотка зведеного бюджету України.

Одними із основних напрямків було: створення правових, економічних та організаційних умов подальшого розвитку ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення (далі - ринок землі) та його інфраструктури, спрямованих на забезпечення гарантованого Конституцією України права власності на землю громадян, юридичних осіб та держави, ефективного і раціонального використання земель, сприяння розвитку підприємництва, поліпшення соціально-економічного стану в Україні. прискорення приватизації земельних ділянок громадянами шляхом їх безоплатної передачі з державної у приватну власність та юридичними особами шляхом купівлі-продажу (первинний ринок); створення умов для вільного обігу земельних ділянок та прав на них (вторинний ринок).

Указом Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки» від 30.05.2001 № 372/2001 було визначено основні засади формування земельної реформи серед яких метою земельної реформи в 2001-2005 роках є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання; формування земельних відносин у найближчі п`ять років має базуватися на принципах: непорушності права приватної власності на землю; включення землі у ринковий обіг.

Основними напрямами державної політики у сфері регулювання

земельних відносин є: 1) забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю; 2) удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві; 3) дальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах; 4) розвиток ринку земель.

Серед забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю було виділено: Державна політика щодо розвитку відносин власності на землю полягатиме, насамперед, у забезпеченні реалізації відповідних положень Конституції України та передбачатиме: приватизацію громадянами і юридичними особами України земельних ділянок різного функціонального призначення, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть передаватися у приватну власність.

Крім того, було вказано головними завданнями щодо дальшого реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах є: забезпечення безперешкодної реалізації громадянами, юридичними особами та державою права власності на землю.

Тобто, у момент прийняття оспорюваного рішення існувала загальнодержавна політика щодо приватизації та відчуження земельних ділянок в тому числі на користь юридичних осіб для здійснення підприємницької діяльності.

Як зазначалось вище, на момент прийняття оспорюваного рішення існував Указ Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12.07.1995 № 608/95, який надавав можливість відчужити (продати) дану земельну ділянку на користь відповідача-2 за аналогічною процедурою.

Тобто, при прийнятті оспорюваного рішення Брюховицька селищна рада здійснила формальні порушення, пославшись не на той Указ Президента України як на підставу для передачі земельної ділянки. Однак, таке порушення не має наслідком неправомірне вибуття земельної ділянки із власності територіальної громади, оскільки існував інший Указ, який надавав можливість відчужити дану земельну ділянку за аналогічною процедурою, що відповідала загальнодержавній політиці.

Крім того, на момент прийняття оспорюваного рішення земельна ділянка майже 2 роки належала до земель запасу, а відтак не мала значного суспільного інтересу.

Положеннями ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене, принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності» при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

За вказаних обставин, суд приходить до висновку, що визнання недійсними рішення Ради та як наслідок договору купівлі-продажу та позбавлення відповідача-2 права приватної власності на земельну ділянку буде непропорційним втручанням у право приватної власності в контексті Конвенції і практики ЄСПЛ. Таке позбавлення не відповідатиме суспільному інтересу, оскільки на момент виникнення даних відносин держава запроваджувала механізми відчуження землі та мала на меті надати якнайбільше землі у власність громадян та юридичних осіб, а порушення, які вчинила Брюховицька сільська рада передаючи земельну ділянку у власність є формальними, оскільки при його прийнятті послалась не на той нормативно-правовий акт, при тому, що існував інший цієї ж юридичної сили, який дозволяв за аналогічною процедурою відчужити дану земельну ділянку.

Враховуючи вищенаведене, з аналізу матеріалів справи та наявних доказів у сукупності вбачається, що право, за захистом якого мало місце звернення до суду, не є порушеним.

Щодо заяви про застосування позовної давності.

За змістом ч.1 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відтак, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Таким чином, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав їх необґрунтованості.

Відповідно до ст. ст. 73, 74 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідача Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.Згідно з ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд констатує, що при розгляді даної справи судом враховано та здійснено належне дослідження сукупності наявних в матеріалах справи доказів, з урахуванням правил та критеріїв оцінки доказів визначених ГПК України.

Судові витрати.

Згідно з п. 2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 13, 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Рішення складено 22.11.2024

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки, передбачені ст. ст. 256, 257 ГПК України.

СуддяМороз Н.В.