Рішення

від 15.11.2024 по справі 357/1715/24

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 357/1715/24

Провадження № 2/357/1827/24

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

15 листопада 2024 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді - Орєхова О. І. ,

за участі секретаря - Вальчук М.В., Махненко Б. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду № 2 в м. Біла Церква цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради про визначення місця проживання дитини, -

В С Т А Н О В И В :

В січні 2024 року адвокат Лебедовська Людмила Юріївна, яка діє в інтересах ОСОБА_1 звернулась до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради про визначення місця проживання дитини, обґрунтовуючи наступним.

20 травня 2016 року між позивачем та відповідачем був укладений шлюб, зареєстрований Білоцерківським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, актовий запис № 372, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 від спільного сумісного життя народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 .

Син ОСОБА_4 має особливі освітні потреби, знижена активність розумових процесів, має діагноз дитячий аутизм, перебуває на обліку у невролога, потребує постійного лікування та корекції за станом здоров`я, рекомендована інклюзивна форма навчання, що підтверджується консультативними висновками дитячого психіатра від 05.11.2020 та дитячого невролога від 27.04.2022, від 18.10.2022, від 25.05.2023, від 17.08.2023, від 16.11.2023.

18 січня 2021 року шлюб між позивачем та відповідачем розірваний, що підтверджується рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області (справа № 357/10977/20, суддя Кошель Б.І.). Фактичною підставою для розірвання шлюбу було надмірне вживання відповідачкою алкогольних напоїв.

05 серпня 2021 року позивач по справі уклав шлюб з ОСОБА_5 , яка проживає разом з позивачем по справі та його сином ОСОБА_4 однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_1 .

Син ОСОБА_4 зареєстрований за адресою матері, відповідача по справі по АДРЕСА_2 , хоча фактично без реєстрації проживає разом з батьком, позивачем по справі та його дружиною за адресою: АДРЕСА_1 з березня 2021 року і по даний час.

Батько дитини, позивач по справі ОСОБА_1 , займається підприємницькою діяльністю, має стабільних доход, більше 150 тис. грн щомісяця, що підтверджується копією Декларації за 2023 рік, сукупний дохід за рік становить 2 млн. грн, має бажання та можливість займатися лікуванням та реабілітаційними заходами щодо корекції здоров`я сина, має зручний графік роботи: час для бізнесу визначає самостійно та має можливість коригувати та підлаштовувати свій робочий день під потреби сина.

Також, позивач по справі має дружину, ОСОБА_6 , яка постійно допомагає у вихованні та лікуванні дитини, що підтверджується характеристиками з навчальних закладів міста, де навчається ОСОБА_4 .

Відповідно до акту обстеження умов проживання від 25.12.2023, батько ОСОБА_4 , позивач по справі, повністю опікується інтересами дитини, піклується про нього, займається вихованням, розвитком та повністю матеріально його забезпечує з урахуванням особливостей сина, його віку та потреб.

ОСОБА_4 разом з батьком та його дружиною фактично проживають за адресою: АДРЕСА_1 , де створені належні умови для проживання, у дитини є усе необхідне для життя та розвитку, дитина забезпечена усіма необхідними речами. Для розвитку дитини батько прикладає всі свої зусилля та можливості, як з матеріального, так і з духовного боку. Допомагає батькові у вихованні та лікуванні, його дружина, ОСОБА_6 .

Однак за вказаною адресою син ОСОБА_4 проживає без реєстрації, оскільки відповідачка не дає згоду на його перереєстрацію за місцем реєстрації і проживання батька. Також батько немає змоги регулювати (вирішувати) питання пов`язані з вихованням, навчанням та розвитком ОСОБА_4 .

Батько ОСОБА_4 , позивач по справі приймає активну участь у вихованні дитини, матеріально забезпечує дитину, цікавиться його здобутками та розвитком, активно співпрацює з лікарями, які лікують ОСОБА_4 , виконує усі надані лікарями рекомендації, купує ліки тощо.

Хоча дитина і зареєстрована за адресою матері, але фактично проживає з батьком за адресою: АДРЕСА_1 . Даний будинок належить матері позивача, бабусі ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , яка заповіла усе своє майно синові, ОСОБА_1 , копія заповіту додається.

Натомість, мати ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , відповідач по справі, долею дитини не цікавиться, не приймає участі в його лікуванні, в дитячому садку жодного разу не з`являлася, у вихованні дитини участі не приймає, що підтверджується психологічно-педагогічною характеристикою від 25.12.2023 року Білоцерківської ЗДО №29 «Барвінок» та характеристикою Білоцерківської гімназії-початкова школа №15.

Батько цікавиться навчанням та поведінкою сина, завжди відгукується на прохання класного керівника, відвідує батьківські збори.

Також, мати дитини має згубну звичку зловживати алкогольними напоями, ніде не працює, забезпечувати дитину не бажає та не проявляє будь-якого інтересу до дитини, не цікавиться життям ОСОБА_4 , недисциплінована і безвідповідальна щодо догляду за дитиною, не відвідує за місцем його проживання, ні у навчальному закладі, телефоном з дитиною не спілкується, матеріальної допомоги не надає.

В будинку де проживає батько з дружиною та ОСОБА_4 створені належні умови для проживання, будинок складається з 4-х кімнат, умови для проживання задовільні, у дитини є окрема кімнати, спальне ліжко, іграшки та інше, що підтверджується актом обстеження умов проживання позивача від 25.12.2023.

Просила суд визначити місце проживання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 за фактичним місцем його реєстрації та проживання за адресою: АДРЕСА_3 ( а. с. 1-5 ).

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.01.2024 ( а. с. 30 ), головуючим суддею визначено Орєхова О.І. та матеріали передані для розгляду.

Відповідно до ч. 6 ст. 187 ЦПК України у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.

25 січня 2024 року здійснено запит стосовно відомостей про реєстрацію місця проживання відповідача (а. с. 34).

15 березня 2024 року за вх. № 14079 судом отримано з відділу обліку та моніторингу інформацію про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС в Києві та Київській області щодо зареєстрованого місця проживання (перебування) відповідача (а. с. 35).

Згідно отриманої інформації, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 з 04.12.1991 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до ч. 1 ст. 187 ЦПК України якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача.

Ухвалою судді від 19 березня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у дані справі. Постановлено провести розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання у справі на 24.04.2024 ( а. с. 36-37 ).

Ухвалою суду від 07.06.2024 закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті на 05.07.2024 ( а. с. 62-64 ).

Розгляд справи проводився неодноразово, відкладався з різних підстав, останнього разу до 15.11.2024 ( а. с. 70-71, 77-84, 99-112, 119-127 ).

В судовому засіданні 03.09.2024 позивач та його представник, кожний окремо, підтримали позовні вимоги, надали пояснення аналогічні викладеним в позовній заяві, просили позов задовольнити. На питання суду позивач пояснив, що тривалий час дитина проживає разом з ним ( з червня 2016 року ), мати не приймає участі у вихованні дитини, змінити місце проживання дитини, не намагається. Представник позивача зазначила, що визначення місця проживання дитини з позивачем, останній буде мати змогу змінити місце реєстрації дитини без дозволу матері ( а. с. 77-84 ).

Представник третьої особи в судовому засіданні 03.09.2024 підтримала висновок, наданий органом опіки та піклування та зазначила, що дитині було б доречніше проживати з батьком. Підтримала позовну заяву.

В судовому засіданні 14.10.2024 в якості свідків було допитано ОСОБА_6 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 ( а. с. 96-98, 99-112 ).

Так, в даному судовому засіданні вищевказані свідки підтвердили, що дитина дійсно проживає разом з батьком, який повністю опікується дитиною, водночас мати не приймає участі у вихованні дитини.

В судовому засіданні 12.11.2024 відповідач не спростувала проживання дитини з батьком, навпаки підтвердила це, при цьому зазначила, що дитина проживає разом з батьком чотири роки, не заперечувала проти позовних вимог, але в частині визначення місця проживання, стосовно зміни місця реєстрації дитини заперечувала. Підтвердила, що дитині буде краще проживати разом із батьком, забирати дитину вона не має наміру. Підтвердила, що дитина звикла до нової сім`ї колишнього чоловіка. Вказувала на те, що вона не бачить потреби в тому, щоб дитина була прописана за адресою батька. Неодноразово наголосила, що вона не проти того, щоб дитина проживала з батьком. Змінити місце проживання дитини, яка проживає з батьком вона не намагалася та не бачить в цьому потреби, оскільки позивач гарний батько та приділяє належної уваги дитині. Зазначила, коли дитина буде дорослою, сама нехай вирішує з ким їй проживати. Наголошувала, що вона хоче лише бачитися та спілкуватися з дитиною.

Після оголошення перерви, 15.11.2024 сторони по справі в судове засідання не з`явилися, при цьому, повідомлені належним чином, про що свідчить розписка ( а. с. 128 ).

Водночас, 15.11.2024 року за вх. № 60326від представника позивача ОСОБА_10 судом отримано заяву про розгляд справи без участі позивача та його представника за наявними в матеріалах справи документами ( а. с. 129-130 ).

Крім того, 15.11.2024 за вх. № 60337 судом отримано від Служби у справах дітей БМР лист, за підписом начальника служби Марини Гончарук , в якому просили проводити судове засідання, призначене на 11 годину 00 хвилин 15.11.2024 без представника служби. При ухвалені рішення просили врахувати висновок органу опіки та піклування з вирішення цього спору ( а. с. 134-135 ).

З боку відповідача на адресу суду не надходило інших заяв та клопотань.

Згідно ч. 3 ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

В свою чергу, позивач ( представник ) та третя особа скористувалися вимогами ч. 3 ст. 211 ЦПК України.

Враховуючи, що сторони надали свої пояснення в попередніх судових засіданнях, належним чином повідомлені, за вказаних обставин, суд приходить до висновку про можливість проведення судового засідання за відсутністю учасників судового розгляду, які були належним чином повідомленими, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та прийняття законного і обґрунтованого рішення.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 361/8331/18 від 1 жовтня 2020 року.

В зазначеній постанові Верховний Суд виходив з такого: «якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, або інших учасників судового процесу, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні».

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Отже, оскільки сторони не з`явилися в судове засідання, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши матеріали справи, з урахуванням наданих пояснень сторонами по справі в попередніх судових засіданнях, свідчень з боку свідків, приходить до наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Судом встановлені наступні обставини та спірні їм правовідносини.

Встановлено, що сторони по справі перебували з 20 травня 2016 року в зареєстрованому шлюбі, зареєстрований Білоцерківським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, актовий запис № 372, свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 ( а. с. 10 ), який 18 січня 2021 рокурішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області було розірвано ( а. с. 12 ).

Вказане судове рішення набрало законної сили 18 лютого 2021 року.

10 жовтня 2015 року від спільного сумісного життя у сторін по справі народився син, ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданий Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Білоцерківського міськрайонного управління юстиції у Київській області від 16.10.2015, актовий запис за № 1573 ( а. с. 11 ).

Так, дитина ОСОБА_4 має особливі освітні потреби, знижена активність розумових процесів, має діагноз дитячий аутизм, перебуває на обліку у невролога, потребує постійного лікування та корекції за станом здоров`я, рекомендована інклюзивна форма навчання, що підтверджується консультативними висновками дитячого психіатра від 05.11.2020 та дитячого невролога від 27.04.2022, від 18.10.2022, від 25.05.2023, від 17.08.2023, від 16.11.2023 ( а. с. 15-20 ).

05 серпня 2021 року позивач по справі уклав шлюб з ОСОБА_5 , що підтверджується відповідним свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 , виданий Білоцерківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Білоцерківському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Київ ) від 05.08.2021, актовий запис за № 947 ( а. с. 14 ).

Позивач по справі зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом з реєстру територіальної громади від 16.12.2023 ( а. с. 9 ).

Встановлено та не спростовано сторонами по справі, що син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрований за адресою матері відповідача по справі по АДРЕСА_2 , хоча фактично без реєстрації проживає разом з батьком, позивачем по справі та його дружиною за адресою: АДРЕСА_1 з березня 2021 року і по даний час.

Відповідно до акту обстеження умов проживання від 25.12.2023, батько ОСОБА_4 , позивач по справі, повністю опікується інтересами дитини, піклується про нього, займається вихованням, розвитком та повністю матеріально його забезпечує з урахуванням особливостей сина, його віку та потреб ( а. с. 23 ).

Натомість, мати ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , відповідач по справі, долею дитини не цікавиться, не приймає участі в його лікуванні, в дитячому садку жодного разу не з`являлася, у вихованні дитини участі не приймає, що підтверджується психологічно-педагогічною характеристикою від 25.12.2023 Білоцерківської ЗДО № 29 «Барвінок» та характеристикою Білоцерківської гімназії-початкова школа № 15 ( а. с. 24, 25 ).

Також, дружина позивача ОСОБА_6 постійно допомагає у вихованні та лікуванні дитини, що підтверджується вищевказаними характеристиками з навчальних закладів, де навчається ОСОБА_4 .

Так, позивач по справі ОСОБА_1 , займається підприємницькою діяльністю, має дохід, більше 150 тис. грн щомісяця, що підтверджується копією податкової Декларації за 2023 рік, сукупний дохід за рік становить 2 млн. грн ( а. с. 21-22).

Згідно Заповіту від 25 грудня 2023 року, ОСОБА_7 заповідає ОСОБА_1 усе її майно ( а. с. 13 ).

Позивач зазначав, що має бажання та можливість займатися лікуванням та реабілітаційними заходами щодо корекції здоров`я сина, має зручний графік роботи, час для бізнесу визначає самостійно та має можливість коригувати та підлаштовувати свій робочий день під потреби сина.

Окрім того, позивач вказував на те, що він приймає активну участь у вихованні дитини, матеріально забезпечує дитину, цікавиться його здобутками та розвитком, активно співпрацює з лікарями, які лікують ОСОБА_4 , виконує усі надані лікарями рекомендації, купує ліки тощо, водночас, мати ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , відповідач по справі, долею дитини не цікавиться, не приймає участі в його лікуванні.

Звертаючись до суду з вищевказаними позовними вимогами, позивач просиввизначити місце проживання дитини разом з ним.

Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.

Частиною 5, 6 статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Згідно ч. 2 ст. 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає ( ч. 4 ст. 29 ЦК України ).

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до ст. 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

У статті 150 СК України передбачені обов`язки батьків щодо виховання та розвитку дитини. Так, у вказаній статті зазначено, що батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Згідно з ч. 1-2 ст. 155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

При вирішенні спору щодо місця проживання дітей, суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, вік дітей, майновий стан батьків, що мають істотне значення, але насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

Під час вирішення спору щодо місця проживання дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».

В свою чергу суд зазначає, що батько/мати дитини, який/яка, безсумнівно, відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов`язок піклуватися про її здоров`я, стан розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.

Зазначена правова позиція мститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 березня 2021 року у справі № № 542/1428/1.

Згідно з ч. 1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Аналіз національного законодавства вказує на те, що втручання суду у вирішення питання щодо місця проживання дітей має відбуватись у крайніх випадках, за наявності спору між батьками, задля сторонньої оцінки обставин, що визначені ч. 2 ст. 161 СК України.

Відповідно до рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 14.05.2024 за № 408, орган опіки та піклування прийшов висновку вважати доцільним визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , разом з його батьком ОСОБА_1 ( а. с. 52 ).

В зазначеному висновку вказано, що питання про надання до суду висновку щодо вирішення судового спору між батьками стосовно визначення місця проживання дитини розглядалося на засіданні комісії ІНФОРМАЦІЯ_6 у присутності обох батьків дитини. Батько малолітнього ОСОБА_4 акцентував увагу членів комісії на тому, що мати самоусунулась від виконання своїх батьківських обов`язків і життям сина не цікавиться більше трьох років. Мати ОСОБА_2 повідомила, що вона не заперечує проти того, щоб її син проживав з батьком. Разом з тим, вона зазначала, що батько дитини перешкоджає її спілкуванню та зустрічам із сином.

Частинами четвертою-шостою статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Аналіз наведеної норми права свідчить про те, що висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спору є дорадчим документом та не тягне за собою виникнення будь-яких прав чи обов`язків для суб`єктів відповідних правовідносин і не має обов`язкового характеру.

Подібний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року справа № 742/710/19.

Отже, висновок органу опіки та піклування не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов`язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер.

Цьому документу може бути надана лише оцінка в сукупності з іншими доказами у справі при вирішенні по суті питання, для якого він був складений. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 по справі № 496/4271/16-а (К/9901/29090/18).

В свою чергу, мати дитини ( відповідач ) не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дитини ОСОБА_4 .

Навпаки, під час розгляду справивідповідач не спростувала проживання дитини з батьком, навпаки підтвердила це, при цьому зазначила, що дитина проживає разом з батьком чотири роки та наголошувала на тому, що дитині буде краще проживати разом із батьком, забирати дитину вона не має наміру,змінити місце проживання дитини, яка проживає з батьком вона не намагалася та не бачить в цьому потреби, оскільки позивач гарний батько та приділяє належної уваги дитині. Лише, вона хоче бачитися та спілкуватися з дитиною.

Як зазначено вище, не заперечувала мати ( відповідач ) про це і на комісії органу опіки та піклування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд не пов`язаний висновками певних органів, експертів та оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні заявлених у справі доказів та обставин справи. Жоден доказ, у тому числі і висновок органу опіки та піклування, не має для суду наперед встановленої сили. Отже, суд може не погодитись із даним висновком і не взяти його до уваги.

Отже, як зазначено вище, даний спір та звернення до суду з вищевказаним позов було ініційований батьком дитини, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати.

Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №18 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

За встановлених обставин, у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення ОСОБА_3 до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, який фактично проживає разом з ним, між батьками дитини виник спір саме щодо його місця проживання, оскільки мати дитини ОСОБА_2 не вимагала від батька дитини змінити його місце проживання, не порушувала в судовому порядку питання щодо відібрання дитини у позивача, не зверталася до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з собою, при вирішенні органом опіки та піклування питання про визначення місця проживання дитини відповідач не заперечувала проти визначення місця проживання сина разом із його батьком.

Зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання.

При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини і з цього приводу між ними існує спір.

Однак, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів тому, що сторони не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини.

З урахуванням встановлених обставин, суд приходить до висновку, що вимоги про визначення місця проживання дітей заявлені позивачем передчасно, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дитини та принаймні існувати на час вирішення справи в суді.

Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964 св 24 ).

В зазначеній вище постанові Верховний Суд вказав, що суд першої інстанції, вирішуючи спір, з яким погодився й апеляційний суд, вірно застосував відповідні норми СК України, правильно встановив обставини справи й обґрунтовано відмовив у задоволенні позову з наведених вище підстав. Судами встановлено, що за час перебування у шлюбі у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилася дочка - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_2 добровільно змінила місце свого проживання, малолітня ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає разом із батьком, а мати дитини не заперечує проти цього. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вірно відмовив у задоволенні позову батька дитини про визначення місця проживання дочки разом із ним, так як ним не доведено, що його права порушені, а відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідач не вчиняла.Верховний Суд звертає увагу, що фактично цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дитини, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни її місця проживання, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дочкою. З урахуванням наведеного, суди вірно виходили з того, що позивачем не доведено, що на час звернення до суду батька з позовом про визначення місця проживання дитини разом із ним, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені права позивача. Зазначення судом фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі. Тому в цій частині доводи касаційної скарги безпідставні.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові і не потребує перевірки обраного позивачем способу захисту і правової оцінки по суті спору ( аналогічна позиція викладена в постанові ВС від 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20 ).

Такої позиції дотримується і Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 26 липня 2023 року у справі № 760/23205/17 ( провадження № 61-3557св23).

Враховуючи встановлені обставини та те, що висновок органу опіки та піклування несе виключно інформативний характер і має рекомендаційний характер, суд оцінюючи докази не може погодитись із вищевказаним висновком та не бере його до уваги.

В свою чергу, під час розгляду справи було встановлено, що підставою для звернення до суду з даним позовом слугувало те, що позивач хоче зняти дитину з місця його реєстрації ( зареєстрований з матір`ю) та зареєструвати за своєю адресою.

Водночас, такі вимоги позивачем не заявлялися та відповідно з цього приводу позовна заява не містить жодного обґрунтування.

Позовна зава обґрунтована лише тим, що відповідач по справі ( матір ) дитини ОСОБА_2 , долею дитини не цікавиться, не приймає участі в його лікуванні, а лише він приймає активну участь у вихованні дитини, матеріально забезпечує дитину, цікавиться його здобутками та розвитком, активно співпрацює з лікарями, які лікують ОСОБА_4 , виконує усі надані лікарями рекомендації, купує ліки тощо.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

З огляду наведеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради про визначення місця проживання дитини є такими, що не підлягають задоволенню.

Частиною 1 статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до п. п. 1, 2 ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача. У разі відмови в позові - на позивача.

Поняття «судовий збір» надане у Законі України «Про судовий збір», відповідно до ст. 1 якого під судовим збором розуміється - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Поняття судових витрат міститься в п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", де судові витрати передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи.

При звернені до суду з вищевказаним позовом, судовий збір у розмірі 1 211,20 грн було сплачено ОСОБА_10 , що підтверджується наявною в матеріалах справи платіжною інструкцією від 23.01.2024 ( а. с. 6 ).

Не важливо хто сплачує судовий збір, головне вірне зазначення призначення платежу (ВС/КЦС № 752/4567/19 від 11.12.2019).

Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим твердження про неможливість прийняти як доказу сплати судового збору за подання позовної заяви платіжне доручення лише у зв`язку із зазначенням у ньому платником іншої особи, а не позивача. Треба враховувати весь зміст платіжного документа, зокрема, вказівки на призначення відповідного платежу (об`єкта справляння судового збору). Визначальним виступає факт надходження усієї належної до сплати суми судового збору до спецфонду Держбюджету (висновки сформовані у постанові від 30.09.2020 р. у справі № 9901/144/20).

Оскільки позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, враховуючи положення вимог ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 55, 124 Конституції України, ст. ст. 15, 16, 29 ЦК України, ст. ст. 7, 19, 141, 150, 155, 161 СК України, ст. ст. 2, 5, 10, 12, 13, 19, 76, 77, 79, 80-83, 89, 133, 141, 187, 211, 247, 263-265, 273, 353-355 ЦПК України, пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 № 2, п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", Законом України «Про охорону дитинства», Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, Законом України «Про судовий збір», суд, -

У Х В А Л И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради про визначення місця проживання дитини, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ( адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_4 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий МВ № 2 Білоцерківського МУГУ МВС України в Київській області 29.04.2003, РНОКПП: НОМЕР_5 );

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП: НОМЕР_6 );

Третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради: ( адреса місцезнаходження: 09107, Київська область, м. Біла Церква, вул. Павла Скоропадського ( Першотравнева ), буд. 8, ЄДРПОУ: 35615529 ).

Повний текст судового рішення складено 25 листопада 2024 року, враховуючи вимоги ч. 3 ст. 124 та ч. 6 ст. 259 ЦПК України.

Рішення надруковано в нарадчій кімнаті в одному примірнику.

Суддя О. І. Орєхов