Рішення

від 25.11.2024 по справі 910/3712/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.11.2024Справа № 910/3712/24

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Мандриченка О.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін,

справу № 910/3712/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ГТС трейдінг Україна"</a>;

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ергос груп"</a>;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс";

про стягнення 533 502,18 грн.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ГТС трейдінг Україна"</a> звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом, в якому просить стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ергос груп"</a> грошові кошти у розмірі 533 502,18 грн, з яких: 412 562,09 грн сума основного боргу, 48 094,38 грн сума пені, 41 256,21 грн сума штрафу за несвоєчасну оплату, 7 892,89 грн сума розмір інфляційних втрат, 23 696,61 грн сума 15 % річних.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань з оплати поставленого позивачем товару згідно умов договору поставки № 28/02-2023 від 28.02.2023.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.04.2024 вирішено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 910/3712/24, а справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

17.04.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю "Ергос груп"</a> подало до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просило відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.04.2024 у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Ергос груп"</a> про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відмовлено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.04.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс" залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

01.05.2024 та 02.05.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс" подало до господарського суду пояснення по суті спору.

Також Товариство з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс" 31.05.2024 подано до господарського суду клопотання про долучення доказів, в якому просило долучити до матеріалів справи заяви свідків.

Як передбачено ч. 1-3 ст. 88 Господарського процесуального кодексу України, показання свідка викладаються ним письмово у заяві свідка. У заяві свідка зазначаються ім`я (прізвище, ім`я та по батькові), місце проживання (перебування) та місце роботи свідка, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків свідка за його наявності або номер і серія паспорта, номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти (за наявності), обставини, про які відомо свідку, джерела обізнаності свідка щодо цих обставин, а також підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з`явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень. Підпис свідка на заяві посвідчується нотаріусом.

Як вбачається з клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс", заяви підписи свідків на заяві не посвідчені нотаріально.

В свою чергу, ч. 3 ст. 88 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що не вимагається нотаріальне посвідчення підпису сторін, третіх осіб, їх представників, які дали згоду на допит їх як свідків.

За змістом ч. 1, 3 ст. 56 Господарського процесуального кодексу України, сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Як визначено ч. 1 ст. 58 Господарського процесуального кодексу України, представником у суді може бути адвокат або законний представник.

За приписом ч. 1, 3 ст. 60 Господарського процесуального кодексу України, повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені такими документами: довіреністю фізичної або юридичної особи; свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (кваліфікованим електронним підписом відповідно до вимог закону) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.

З матеріалів клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс" не вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є представниками третьої особи в розумінні Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, суд вказує, що Товариством з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс" не надано жодного доказу, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають чи перебували станом на 04.04.2023 у трудових відносинах із заявником.

А відтак, враховуючи вищевикладене, суд відмовляє у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс" про долучення доказів.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

28.02.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ГТС трейдінг Україна" (далі також - позивач, постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ергос груп" (далі також - відповідач, покупець) укладено договір № ГТС-28/02-2023 (далі - договір), відповідно до п. 2.1. якого, постачальник зобов`язується передати, а покупець прийняти й оплатити пальне (нафтопродукти) (надалі - "товар") на умовах, викладених у договорі, найменування, кількість та ціна яких вказується в додаткових угодах, які оформлюються на кожну окрему партію товару. До додаткової угоди в розумінні цього договору також прирівнюється видаткова накладна на товар та/або акт приймання - передачі товару, підписані сторонами.

Згідно п. 2.3. договору, номенклатура товару, його кількість та ціна встановлюються за домовленістю сторін на базі письмової заявки покупця та зазначаються в додатках, розрахункових документах (рахунках-фактурах) та/або в відвантажувальних документах (видаткових накладних) на товар, які складають невід`ємну частину договору. Поставка товару підтверджується видатковими накладними на товар, підписаними представниками обох сторін.

За умовами п. 3.5. договору, при відсутності іншої домовленості щодо оплати за товар, покупець зобов`язується оплатити повну вартість партії товару в розмірі 100% (в тому числі ПДВ) за товар в сумі, відображеній в рахунку-фактурі, який наданий постачальником, до дати бажаного відвантаження товару.

Як передбачено п. 4.1. договору, загальна вартість цього договору визначається кількістю отриманого та оплаченого товару покупцем протягом всього строку дії договору. Вартість кожної окремої партії товару визначається постачальником в рахунках - фактурах та видаткових накладних на товар. Ціна товару, що поставляється, встановлюється на момент виписки рахунку та/або складання додаткової угоди не може бути змінена за умови додержання покупцем строків оплати. У випадку прострочення строків оплати постачальник залежно від кон`юнктури ринку може змінити ціну, попередивши при цьому покупця і перевиставивши при цьому рахунок та/або змінити умови додаткової угоди.

Відповідно до п. 6.3. договору, у термін не пізніше 3 робочих днів з моменту одержання покупцем акту прийому - передачі товару та/або видаткової накладної та/або товарно-транспортної накладної, покупець зобов`язаний підписати акт прийому - передачі товару та/або видаткову накладну, товарно-транспортну накладну і передати один оригінальний екземпляр постачальнику або направити оригінал рекомендованим листом. Якщо протягом терміну, зазначеного в даному пункті, покупець не направив постачальнику підписаний акт прийому-передачі товару та/або видаткову накладну та/або товарно-транспортну накладну, документ вважається погодженим сторонами і прийнятим покупцем, що не звільняє покупця від обов`язку передати підписаний зі своєї сторони акт прийому - передачі товару та/або видаткову накладну.

Пунктом 7.1. договору встановлено, що покупець зобов`язується оплатити товар на умовах 100% попередньої оплати партії товару, якщо інше не передбачено сторонами в додаткових угодах до даного договору, у випадку якщо товар було поставлено покупцю без попередньої оплати його вартості, покупець зобов`язаний сплатити постачальнику вартість товару протягом 2 банківських днів з моменту його отримання, якщо інше не передбачено сторонами в додаткових угодах до даного договору.

Як визначено п. 7.4. договору, датою оплати товару вважається дата зарахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника.

У п. 7.5. договору сторони погодили, що кожна зі сторін зобов`язується протягом 5 робочих днів з моменту одержання від іншої сторони акту звірки взаєморозрахунків, підписувати його і направляти іншій стороні, чи в той же термін направляти свої мотивовані зауваження до акту звірки взаєморозрахунків.

В свою чергу, у п. 7.6. договору визначено, якщо в результаті звірки взаєморозрахунків буде виявлено, що сум грошових коштів, отриманих від покупця на оплату партії товару за даним договору: а) недостатньо для покриття вартості поставленої партії товару - покупець протягом 10 (десяти) банківських днів після підписання сторонами акту звірки взаєморозрахунків перераховує постачальнику грошову суму, якої не вистачає; б) перевищує вартість поставленої партії товару - постачальник повертає покупцю протягом 10 (десяти) банківських днів надлишок суми, на підставі листа покупця і підписаного сторонами акту звірки взаєморозрахунків.

Відповідно до п. 8.2. договору, у випадку порушення покупцем термінів здійснення взаєморозрахунків, передбачених договором і відповідними додаткових угодах до нього, покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу. Пеня нараховується за весь період прострочення по день проведення розрахунків у відповідності з умовами договору. У випадку якщо термін прострочення покупцем проведення взаєморозрахунків перевищує 10 календарних днів, покупець зобов`язаний сплатити додатково штраф у розмірі 10% від суми заборгованості.

Згідно п. 8.3. договору, сплата пені та/або штрафу (неустойки) не звільняє винну сторону від обов`язку повністю відшкодувати протилежній стороні усі збитки, завдані невиконанням (неналежним виконанням) своїх грошових зобов`язань за цим договором. При цьому винна сторона зобов`язана сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 15% річних, за весь час прострочення оплати. Неустойка (пеня, штраф) підлягають стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Сторони прийшли до взаємної згоди, що нарахування штрафних санкцій (штрафу, пені) за прострочення виконання зобов`язань за даним договором не припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, і такі штрафні санкції (пені, штрафи) продовжують нараховуватись до дати повного виконання стороною відповідних прострочених зобов`язань за договором (п. 8.9. договору).

Як визначено п. 8.10. договору, позовна давність за позовами про стягнення штрафних санкцій (штрафу, пені) встановлюється сторонами даного договору тривалістю в три роки.

Договір вважається укладеним з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і проставленням печаток сторін та діє до 31 грудня 2024 року (п. 12.6. договору).

За умовами п. 12.10. договору, сторони домовилися складати видаткові накладні на товар, товарно-транспортні накладні, розрахункові документи (рахунок-фактура), акти приймання - передачі товару, акти взаєморозрахунків, додаткові угоди та інші необхідні документи в електронній формі.

Як передбачено п. 12.11. договору, видаткові накладні на товар, розрахункові документи (рахунок-фактура), акти приймання - передачі товару, акти взаєморозрахунків, додаткові угоди та інші необхідні документи оформлюються відповідно до вимог Закону України від 22.05.2003 № 851-IV "Про електронні документи та електронний документообіг".

У п. 12.13. договору сторони погодили, що документообіг між сторонами може здійснюватися через систему електронного документообігу шляхом обміну електронними оригіналами документів. Обмін документами відбувається через одну із вказаних програм: М.Е.Doc, ВЧАСНО та іншими програмами, що підтримують систему електронного документообігу (ЕДО).

Позивач вказує, що у період з 28 лютого 2023 року по 26 березня 2024 року, на виконання взятих на себе зобов`язань за договором, він передав у власність відповідача товар, загальна вартість якого становить 12 663 097,09 грн.

Відповідач же, за твердженнями позивача, взяті на себе зобов`язання з оплати вартості товару поставленого йому з 28 лютого 2023 року по 26 березня 2024 року, виконав лише частково, а саме, у період з 28 лютого 2023 року по 26 березня 2024 року сплатив лише 12 250 535,00 грн.

Таким чином, на думку позивача, у відповідача наявна заборгованість перед ним у розмірі 412 562,09 грн.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказує, що не отримував від позивача товару, вказаного ним у видаткових накладних та товарно-транспортних накладних від 04.04.2024, оскільки вказані накладні підписані лише зі сторони позивача, а товар, вказаний у них, не був переданий відповідачеві.

При цьому відповідач вказує, що не надавав заявок перевізнику Товариству з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс" (далі також - третя особа, перевізник), код 42166228, на завантаження транспортних засобів перевізника 04.04.2023 за адресою м. Київ, Повітрофлотський проспект 96 Б, вказаною як адреса завантаження позивачем в наданих суду документах, а перевізник не отримував вказаного підакцизного товару, транспортні засоби перевізника не перебували за вказаною адресою завантаження 04.04.2023, та відповідно, перевізник не доставляв вказаний у зазначених накладних товар відповідачеві, у зв`язку з чим останній не підписав надані видаткові накладні, товарно-транспортні накладні та не прийняв (не зареєстрував) відповідні акцизні накладні щодо поставок товару від 04.04.2023, складені позивачем, оскільки таких поставок не було ним здійснено.

Крім того відповідач заперечує щодо акту звірки взаєморозрахунків за період з 07.09.2023 по 15.12.2023, наданого позивачем, оскільки той не підписаний зі сторони відповідача, а відтак не може бути прийнятий як належний доказ.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ТК транзит плюс", надаючи пояснення щодо позову, вказує, що 04.04.2023 не здійснював приймання від позивача та перевезення відповідачеві товару, визначеного у видаткових накладних, товарно-транспортних накладних від 04.04.2023.

Крім того, як зазначає третя особа, нию не надавалося відповідачеві актів наданих послуг та рахунків на оплату за послуги, про які вказує позивач за 04.04.2023.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Проаналізувавши зміст укладеного між сторонами договору, суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою він є договором поставки.

Згідно частини першої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

У відповідності до положень ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 655 Цивільного кодексу України унормовано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Договір, відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивачем на виконання умов договору, поставлено відповідачеві товар: 21 березня 2023 року за видатковою накладною № 102 від 21.03.2023 на суму 295 830,15 грн, що також підтверджується товарно-транспортною накладною № 0000- 000102/000000043 від 21.03.2023 р; 22 березня 2023 року за видатковою накладною № 103 від 22.03.2023 товар на суму 1 026 715,40 грн, що також підтверджується товарно-транспортною накладною № 0000-000103/000000130 від 22.03.2023; 23 березня 2023 року за видатковою накладною № 112 від 23.03.2023 товар на суму 1 026 715,40 грн, що також підтверджується товарно-транспортною накладною № 0000-000112/000000131 від 23.03.2023; 25 березня 2023 року за видатковою накладною № 123 від 25.03.2023 товар на суму 281 885,25 грн, що також підтверджується товарно-транспортною накладною № 0000-000123/000000132 від 25.03.2023; 25 березня 2023 року за видатковою накладною № 124 від 25.03.2023 товар на суму 295 021,65 грн, що також підтверджується товарно-транспортною накладною № 0000-000124/000000133 від 25.03.2023; 25 березня 2023 року за видатковою накладною № 125 від 25.03.2023 товар на суму 281 885,25 грн, що також підтверджується товарно-транспортною накладною № 0000-000125/000000134 від 25.03.2023; 25 березня 2023 року за видатковою накладною № 126 від 25.03.2023 товар на суму 295 021,65 грн, що також підтверджується товарно-транспортною накладною № 0000-126/000000135 від 25.03.2023.

В свою чергу відповідач, на виконання умов договору сплатив позивачеві: 21 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 295 830,15 грн; 22 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 1 026 715,40 грн; 23 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 1 026 715,40 грн; 24 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 281 885,25 грн; 24 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 295 021,65 грн; 24 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 295 021,65 грн; 28 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 281 885,25 грн.

Крім того, як вказує позивач ним також було поставлено товар: 04 квітня 2023 року за видатковою накладною № 230 від 04.04.2023 на суму 282 348,75 грн; 04 квітня 2023 року за видатковою накладною № 231 від 04.04.2023 на суму 295 506,75 грн; 04 квітня 2023 року (за видатковою накладною № 232 від 04.04.2023 на суму 282 348,75 грн.

У зазначених видаткових накладних розрахунковим документом визначено рахунок на оплату № 172 від 30.03.2023, № 173 від 30.03.2023 та № 174 від 30.03.2023.

Проти поставки товару 04.04.2023 за вказаними видатковими накладними відповідач, як уже зазначалося судом, заперечує.

В свою чергу судом встановлено, що відповідачем було сплачено на користь позивача: 31 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 282 348,75 грн (призначення платежу: За дизпаливо зг Дог № ГТС-28/02-2023 від 28.02.2023. зг рах № 172 від 30.03.2023 у т.ч. ПДВ 7% - 18471.41 грн); 31 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 282 348,75 грн (призначення платежу: За дизпаливо зг Дог № ГТС- 28/02-2023 від 28.02.2023. зг рах Nє 174 від 30.03.2023 у т.ч. ПДВ 7% - 18471.41 грн); 31 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 295 506,75 грн (призначення платежу: За дизпаливо зг Дог № ГТС- 28/02-2023 від 28.02.2023. зг рах № 173 від 30.03.2023 у т.ч. ПДВ 7% - 19332.22 грн).

Крім того, позивач вказує, що ним було поставлено відповідачеві 07 вересня 2023 року за видатковою накладною № 999 від 07.09.2023 - товар на суму 1 366 624,26 грн, а розрахунковим документом визначено рахунок на оплату № 913 від 05.09.2023.

При цьому судом встановлено, що 07.09.2023 відповідачем сплачено на користь позивача грошові кошти у розмірі 1 369 500,00 грн.

Тобто, відповідачем сплачено на користь позивача на 2 875,74 грн більше ніж вказано у рахунку на оплату № 913 від 05.09.2023, що було враховано позивачем при розрахунку заборгованості.

Вказане також буде враховано судом при перевірці розрахунку заборгованості позивача.

В свою чергу, як вказує позивач, ним, у період з 13.10.2023 по 03.11.2023 було поставлено відповідачеві товар загальною вартістю 6 933 194,04 грн, однак, відповідачем сплачено лише 6 517 756,00 грн, у зв`язку з чим у останнього наявна заборгованість у розмірі 412 562,09 грн.

Суд вказує, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув справу № 909/243/18, в якій акцентував увагу на відмінностях між поняттями "предмет спору" та "предмет позову", зокрема, Верховний Суд зазначив, що предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів, а предметом спору є об`єкт спірних правовідносин, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

Тобто, з наведеного вбачається, що предметом спору у даній справі є заборгованість відповідача за поставлений позивачем товар у період з 13.10.2023 по 03.11.2023 у розмірі 412 562,09 грн.

Предметом позову, в свою ж чергу, у даній справі є стягнення грошових коштів у розмірі, зокрема, 412 562,09 грн.

Суд зазначає, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

А відтак, правовідносини сторін, їх дії по виконанню умов договору які склалися поза періодом з 13.10.2023 по 03.11.2023 дослідженню та встановленню судом не підлягають, оскільки не входять до предмету спору у даній справі.

Таким чином, суд вказує, що твердження відповідача та третьої особи, що позивачем 04.04.2023 не було поставлено товар судом не приймаються до розгляду, оскільки не відносяться до предмету спору.

При цьому суд також вказує, що відповідно до ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України, при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

В свою чергу судом встановлено, що позивачем складено наступні видаткові накладні: видаткову накладну № 1173 від 13.10.2023 на суму 1 394 234,26 грн, розрахунковим документом визначено рахунок на оплату №1112 від 09.10.2023; видаткову накладну № 1181 від 14.10.2023 на суму 1 303 729,02 грн, розрахунковим документом визначено рахунок на оплату №1109 від 09.10.2023; видаткову накладну № 1210 від 22.10.2023 на суму 1 458 635,20 грн, розрахунковим документом визначено рахунок на оплату №1142 від 16.10.2023; видаткову накладну № 1267 від 01.11.2023 на суму 1 346 336,80 грн, розрахунковим документом визначено рахунок на оплату №1163 від 18.10.2023; видаткову накладну № 1316 від 03.11.2023 на суму 1 430 258,76 грн, розрахунковим документом визначено рахунок на оплату № 1164 від 18.10.2023.

Вказані видаткові накладні, разом з відповідними товарно-транспортними накладними направлялися позивачем на адресу відповідача через програму М.Е.Doc, як про це прямо вказано у п. 12.13. договору.

При цьому договором не встановлено інший порядок направлення постачальником покупцеві видаткових накладних.

За умовами п. 12.10. договору, сторони домовилися складати видаткові накладні на товар, товарно-транспортні накладні, розрахункові документи (рахунок-фактура), акти приймання - передачі товару, акти взаєморозрахунків, додаткові угоди та інші необхідні документи в електронній формі.

Тобто, сторонами при укладанні договору визначили порядок та спосіб складання вказаних документів в електронній формі.

При цьому суд звертає увагу, що за умовами п. 12.10. договору, сторони домовилися складати видаткові накладні на товар, товарно-транспортні накладні, розрахункові документи (рахунок-фактура), акти приймання - передачі товару, акти взаєморозрахунків, додаткові угоди та інші необхідні документи в електронній формі.

В свою чергу, як передбачено п. 12.11. договору, видаткові накладні на товар, розрахункові документи (рахунок-фактура), акти приймання - передачі товару, акти взаєморозрахунків, додаткові угоди та інші необхідні документи оформлюються відповідно до вимог Закону України від 22.05.2003 № 851-IV "Про електронні документи та електронний документообіг".

З наведеного вбачається, що позивачем належним чином та у спосіб передбачений договором було направлено вказані судом вище видаткові накладні та відповідні товарно-транспортні накладні, що вбачається з роздруківок, наданих позивачем разом з клопотанням вих. № 07/06/24-1 від 07.06.2024.

Відповідно до п. 6.3. договору, у термін не пізніше 3 робочих днів з моменту одержання покупцем акту прийому - передачі товару та/або видаткової накладної та/або товарно-транспортної накладної, покупець зобов`язаний підписати акт прийому - передачі товару та/або видаткову накладну, товарно-транспортну накладну і передати один оригінальний екземпляр постачальнику або направити оригінал рекомендованим листом. Якщо протягом терміну, зазначеного в даному пункті, покупець не направив постачальнику підписаний акт прийому-передачі товару та/або видаткову накладну та/або товарно-транспортну накладну, документ вважається погодженим сторонами і прийнятим покупцем, що не звільняє покупця від обов`язку передати підписаний зі своєї сторони акт прийому - передачі товару та/або видаткову накладну.

А відтак, в силу приписів п. 6.3. договору, видаткова накладна № 1173 від 13.10.2023 на суму 1 394 234,26 грн, видаткова накладна № 1181 від 14.10.2023 на суму 1 303 729,02 грн, видаткова накладна № 1210 від 22.10.2023 на суму 1 458 635,20 грн, видаткова накладна № 1267 від 01.11.2023 на суму 1 346 336,80 грн, видаткова накладна № 1316 від 03.11.2023 на суму 1 430 258,76 грн вважається погодженими сторонами і прийнятими покупцем, тобто відповідачем.

Крім того, суд звертає увагу, що відповідач послідовно, по тексту відзиву та поданих пояснень заперечує щодо факту поставки товару саме за видатковими накладними від 04.04.2023, проте, в свою чергу, у вказаних документах відповідача відсутні заперечення в частині отримання видаткових накладних № 1173 від 13.10.2023, № 1181 від 14.10.2023, № 1210 від 22.10.2023, № 1267 від 01.11.2023, № 1316 від 03.11.2023 та поставки товару за ними.

Відповідно до частини 1 статті 691 Цивільного кодексу України, покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

За приписами частин 1, 2 статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

За змістом ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Пунктом 7.1. договору встановлено, що покупець зобов`язується оплатити товар на умовах 100% попередньої оплати партії товару, якщо інше не передбачено сторонами в додаткових угодах до даного договору, у випадку якщо товар було поставлено покупцю без попередньої оплати його вартості, покупець зобов`язаний сплатити постачальнику вартість товару протягом 2 банківських днів з моменту його отримання, якщо інше не передбачено сторонами в додаткових угодах до даного договору.

В свою чергу, судом встановлено, що відповідачем сплачено на користь позивача вартість поставленого товару у загальному розмірі 6 517 756,00 грн, з яких: 09 жовтня 2023 року - грошові кошти у розмірі 1 303 596,00 грн; 13 жовтня 2023 року - грошові кошти у розмірі 1 094 190,00 грн; 16 жовтня 2023 року - грошові кошти у розмірі 1 458 450,00 грн; 18 жовтня 2023 року - грошові кошти у розмірі 1 346 520,00 грн; 01 листопада 2023 року - грошові кошти у розмірі 600 000,00 грн; 02 листопада 2023 року - грошові кошти у розмірі 120 000,00 грн; 02 листопада 2023 року - грошові кошти у розмірі 125 000,00 грн; 02 листопада 2023 року - грошові кошти у розмірі 170 000,00 грн; 02 листопада 2023 року - грошові кошти у розмірі 300 000,00 грн.

У призначенні зазначених платежів відповідачем вказано відповідні рахунки на оплату, які зазначені і у видаткових накладних № 1173 від 13.10.2023, № 1181 від 14.10.2023, № 1210 від 22.10.2023, № 1267 від 01.11.2023, № 1316 від 03.11.2023.

З наведеного вбачається, що вказані дії відповідача є конклюдентними.

А відтак вказані послідовні конклюдентні дії відповідача свідчать про визнання та погодження ним умов визначених у вказаних видаткових накладних та про отримання товару за ними.

Заперечень та вимог до позивача в частині повернення вказаних грошових коштів, які сплачені за відповідними рахунками, як надміру сплачених чи безпідставно сплачених відповідачем не направлялися, таких доказів матеріали справи не містять.

При цьому суд повторно звертає увагу відповідача, що факт звернення 02.04.2024 до позивача з вимогою про повернення переплати у розмірі 469 415,11 грн, яка надіслана позивачеві електронною поштою та засобами поштового зв`язку після відкриття провадження, не приймається судом, з урахуванням наступного.

Суд вказує, що За умовами частини 3 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.

Окрім того, Верховний Суд неодноразово наголошував (з урахуванням конкретних обставин справи) на необхідності врахування поведінки учасників спору з точку зору з її відповідності принципу добросовісності.

Так, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на давньоримській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно на них покладається.

Таким чином, твердження відповідача суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, а його поведінка та твердження під час розгляду справи не відповідає попередній поведінці.

Крім того, як уже вказувалося судом, відповідачем було сплачено на користь позивача: 31 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 282 348,75 грн (призначення платежу: За дизпаливо зг Дог № ГТС-28/02-2023 від 28.02.2023. зг рах № 172 від 30.03.2023 у т.ч. ПДВ 7% - 18471.41 грн); 31 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 282 348,75 грн (призначення платежу: За дизпаливо зг Дог № ГТС- 28/02-2023 від 28.02.2023. зг рах Nє 174 від 30.03.2023 у т.ч. ПДВ 7% - 18471.41 грн); 31 березня 2023 року - грошові кошти у розмірі 295 506,75 грн (призначення платежу: За дизпаливо зг Дог Nє ГТС- 28/02-2023 від 28.02.2023. зг рах № 173 від 30.03.2023 у т.ч. ПДВ 7% - 19332.22 грн).

Тобто, за товар, який, за твердженнями відповідача не був поставлений, ним сплачено у загальному розмірі 860 204,25 грн, однак, при цьому, просить повернути лише 469 415,11 грн.

А відтак, твердження відповідача судом відхиляються.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У частині третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Так, Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно він не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Верховний Суд зазначив, що стандарт доказування "вірогідність доказів", на відмінну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Зміст цієї статті свідчить, що нею на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

До аналогічних висновків прийшов Верховний Суд у постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд вказує, що докази, надані позивачем на підтвердження здійснення ним поставки товару, за спірний період, є більш вірогідними, аніж надані відповідачем та, в свою чергу є такими, що підтверджують здійснення позивачем вказаної діяльності в межах договору.

Підсумовуючи вищевикладене суд вказує, що факт наявності заборгованості у відповідача за товар, поставлений за видатковими накладними № 1173 від 13.10.2023, № 1181 від 14.10.2023, № 1210 від 22.10.2023, № 1267 від 01.11.2023, № 1316 від 03.11.2023 перед позивачем належним чином доведений, документально підтверджений і, в той же час, відповідачем належними, допустимими та достовірними доказами не спростований, відтак позовні вимоги про стягнення заборгованості у розмірі 412 562,09 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

За змістом ч. 1, 2 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

А відтак, враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що відповідач, в порушення вищезазначених норм Цивільного кодексу України та умов договору, допустив прострочення виконання свого зобов`язання.

Згідно з ч. 1 ст. 614 Цивільного кодексу України, особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

При зверненні до суду позивач просив стягнути з відповідача на його користь 10% штрафу у розмірі 41 256,21 грн та пеню у розмірі 48 094,38 грн.

Порушенням зобов`язання, відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов`язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі, сплата неустойки. Приписами ст. 230 Господарського кодексу України також встановлено, що у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання, він зобов`язаний сплатити штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф).

Згідно з ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов`язання може забезпечуватись неустойкою, порукою, заставою, притриманням, завдатком.

Статтею 611 Цивільного кодексу України зазначено, що одним з наслідків порушення зобов`язання є оплата неустойки (штрафу, пені) - визначеної законом чи договором грошової суми, що боржник зобов`язаний сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов`язання, зокрема у випадку прострочення виконання.

Згідно з частинами 1, 4 статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Прострочення боржника не настає, якщо зобов`язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

У відповідності до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченому у Господарському кодексі України, іншими законами та договором.

Частиною 1 ст. 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойка - це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Згідно з нормами ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

При цьому суд зазначає, що розуміння господарських санкцій у Господарському кодексі України є дещо ширшим поняття цивільно-правової неустойки. Під штрафними санкціями тут розуміються також і грошові суми, які учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності. Неустойка в розумінні ст. 549 Цивільного кодексу України - це спосіб забезпечення та санкція за порушення саме приватноправових (цивільно-правових) зобов`язань.

Такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України, частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України та статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України. При цьому в інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Крім того, суд звертає увагу, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу, пені та неустойки не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.04.2019 у справі №917/194/18, від 09.02.2018 у справі №911/2813/17, від 22.03.2018 у справі №911/1351/17, від 25.05.2018 у справі №922/1720/17.

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до п. 8.2. договору, у випадку порушення покупцем термінів здійснення взаєморозрахунків, передбачених договором і відповідними додаткових угодах до нього, покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу. Пеня нараховується за весь період прострочення по день проведення розрахунків у відповідності з умовами договору. У випадку якщо термін прострочення покупцем проведення взаєморозрахунків перевищує 10 календарних днів, покупець зобов`язаний сплатити додатково штраф у розмірі 10% від суми заборгованості.

З наведеного вбачається, що у договорі сторонами визначена відповідальність за порушення відповідачем свого зобов`язання.

Сторони прийшли до взаємної згоди, що нарахування штрафних санкцій (штрафу, пені) за прострочення виконання зобов`язань за даним договором не припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, і такі штрафні санкції (пені, штрафи) продовжують нараховуватись до дати повного виконання стороною відповідних прострочених зобов`язань за договором (п. 8.9. договору).

Тобто, сторонами у договорі визначено інший порядок нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Стаття 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" встановлює, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

А відтак, суд, перевіривши розрахунок пені, у зв`язку з неналежним виконанням умов договору, за загальний період прострочки виконання відповідачем його договірного зобов`язання, вказаний позивачем, у розмірі 48 094,38 грн вважає, що ця частина позовних вимог підлягає задоволенню у повному обсязі.

Також суд, перевіривши розрахунок 10% штрафу у розмірі 41 256,21 грн, прийшов до висновку, що вказана позовна вимога позивача підлягає задоволенню у повному обсязі.

У зв`язку з тим, що відповідач допустив прострочення виконання свого грошового зобов`язання, позивач просить стягнути 15% річних у розмірі 23 696,61 грн та інфляційні втрати у розмірі 7 892,89 грн.

Частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитору зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно п. 8.3. договору, сплата пені та/або штрафу (неустойки) не звільняє винну сторону від обов`язку повністю відшкодувати протилежній стороні усі збитки, завдані невиконанням (неналежним виконанням) своїх грошових зобов`язань за цим договором. При цьому винна сторона зобов`язана сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 15% річних, за весь час прострочення оплати. Неустойка (пеня, штраф) підлягають стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

З наведеного вбачається, що сторонами, при укладенні договору, встановлено інший розмір процентів річних.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п. 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013).

Суд, перевіривши розрахунок 15% річних, як плати за користування чужими грошовими коштами за період прострочки відповідачем свого грошового зобов`язання за вказаний позивачем період у розмірі 23 696,61 грн вважає, що ця частина позовних вимог підлягає задоволенню у повному обсязі.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. 3.1, 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013).

Таким чином, законом установлено обов`язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов`язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Згідно з положеннями ст. 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України.

Відповідно до ст. 3 вищевказаного Закону, індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Згідно з листом Державного комітету статистики України №11/1-5/73 від 13.02.2009 також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов`язань.

Зазначені висновки підтверджуються рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Таким чином, інфляційні мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 наказу Держкомстату №265 від 27.07.2007 "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін", відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться "ланцюговим" методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

При цьому, коли відносно кожного грошового зобов`язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов`язання, за період з моменту виникнення обов`язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов`язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.

Суд, перевіривши розрахунок інфляційних, як збільшення суми основного боргу в період прострочки виконання боржником його грошового зобов`язання в зв`язку з девальвацією грошової одиниці України, за загальний період прострочки відповідачем свого грошового зобов`язання, у розмірі 7 892,89 грн приходить до висновку, враховуючи положення ч. 4 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України, про задоволення позовних вимог у заявленому позивачем розмірі.

Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (№ 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ергос груп"</a> (04073, місто Київ, проспект Степана Бандери, будинок 16А, ідентифікаційний код 41717709) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ГТС трейдінг Україна"</a> (46007, місто Тернопіль, вулиця Текстильна, будинок 30, ідентифікаційний код 44744228) 412 562 (чотириста дванадцять тисяч п`ятсот шістдесят дві) грн 09 коп. заборгованості, 41 256 (сорок одна тисяча двісті п`ятдесят шість) грн 21 коп. штрафу, 48 094 (сорок вісім тисяч дев`яносто чотири) грн 38 коп. пені, 23 696 (двадцять три тисячі шістсот дев`яносто шість) грн 61 коп. 15 % річних, 7 892 (сім тисяч вісімсот дев`яносто дві) грн 89 коп. інфляційних втрат та витрати по сплаті судового збору у розмірі 8 003 (вісім тисяч три) грн 53 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.В. Мандриченко