Рішення
від 22.11.2024 по справі 916/2986/24
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua


ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"22" листопада 2024 р.м. Одеса Справа № 916/2986/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/2986/24

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Скайрора Юа» (вул. Стара Пристань, № 61, м. Дніпро, 49106, код ЄДРПОУ 41909650)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» (просп. Академіка Глушка, № 29, оф. 228, м. Одеса, 65104, код ЄДРПОУ 42163494)

про стягнення 382 899,33 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Скайрора Юа» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Контейнери України», в якій просить суд стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 382899,33 грн, з яких: основна заборгованість 306235,08 грн, пеня 47778,66 грн, 3% річних 4996,25 грн та штрафні санкції за користування чужими грошовими коштами 23889,34 грн.

Підставою позову позивач визначив обставину неналежного виконання відповідачем своїх зобов`язань за укладеним між сторонами договором купівлі-продажу товару від 26.09.2023 № КУ26092023 в частині здійснення поставки товару у погоджені сторонами строки, частину вартості якого позивачем було сплачено шляхом здійснення попередньої оплати у заявленій до стягнення сумі.

Як вказує позивач, 26.09.2023 відповідачем (продавцем) було сформовано рахунки на оплату № 213 та 214, які включали повну вартість товару 20 футового контейнеру 22G1DD та вартість доставки товару, а повну сума до сплати становила по 306235,08 грн з ПДВ. В свою чергу, 16.11.2023 позивач, у відповідності до платіжних інструкцій № 7061 та № 7062 сплатив на розрахунковий рахунок відповідача суму передоплати у розмірі 50% від кожного виставленого рахунку загалом 306235,08 грн.

Відтак, за ствердженням позивача, він виконав свій обов`язок зі сплати передоплати за товар, як того вимагають умови договору та специфікації, укладених між сторонами. При цьому, позивач зауважує, що дана сума сплачена ним виходячи із того, що курс долара США станом на 16.11.2023 складав 36,2643 грн за 1 долар США, тобто курс змінив менше ніж 3% від офіційного курсу НБУ дійсного на дату укладення специфікації, а тому сума передоплати не підлягала перерахунку до виставленого відповідачем рахунку.

Як наголошує позивач, зважаючи на обумовлені сторонами строки поставки товару, позивач мав отримати замовлений та частково оплачений товар вже 16.12.2023, проте позивач не отримав ані товар, ані грошові кошти, що були оплачені в якості переоплати, що стало причиною звернення до суду.

Позивач зазначає, що 20.12.2023 відповідач направив йому лист, в якому вказав, що існує затримка із поставки товару у зв`язку з тимчасовими логістичними незручностями та планову дату поставки товару вказав у строк до 31.12.2023, проте відповідач свій обов`язок не виконав.

Позивач додає, що намагався врегулювати дане питання в досудовому порядку та 02.02.2024 направив відповідачу претензію із нарахуванням суми пені за несвоєчасну поставку товару, у відповідності до п. 7.5. договору. Даною претензією встановлений семиденний строк відповідачу на сплату суми пені та наголошений обов`язок відповідача поставити товар у власність позивача.

Позивач стверджує, що відповідач отримав дану претензію та 13.02.2024 надіслав відповідь, в якій вказав, що поставка товару має бути здійснена у строк до 20.02.2024, проте грошові кошти у якості пені за прострочення строку поставки товару останній не сплатив та від відповіді щодо грошових коштів ухилився.

За ствердженням позивача, і після 20.02.2024 поставки товару не відбулося, внаслідок чого 27.02.2024 позивачем було направлено ще одну претензію на суму 350124,83 грн, якою вже зазначив про намір отримати повернення суми передоплати за товар, пені за договором та суму процентів за користування чужими грошовими коштами, а також встановлено відповідачу семиденний строк на виконання законних вимог про повернення коштів та сплату штрафних санкцій.

Як вказує позивач, відповідач ухилився від відповіді на дану претензію, грошові кошти не повернув та на зв`язок не вийшов.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором, позивач нарахував та заявив до стягнення пеню за порушення строків поставки товару, 3% річних та проценти за користування чужими грошовими коштами.

Відповідач відзив на позов не до суду надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.07.2024 позовна заява вх.№ 3051/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

08.07.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх.№ 3051/24 від 03.07.2024) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/2986/24. Справу № 916/2986/24 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.

Крім того, роз`яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 08.07.2024 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена до відповідних електронних кабінетів 09.07.2024 об 11:50 год, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу.

Особи, які зареєстровані в ЄСІТС, мають змогу знайомитися з матеріалами справи в електронному вигляді, оскільки всі внесені до автоматизованої системи діловодства судів документи та повідомлення по справі надсилаються до Електронних кабінетів користувачів в автоматичному порядку.

Відповідно до відомостей, наявних у матеріалах справи, відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» є користувачем ЄСІТС, зареєстрований в «Електронному суді» та має власний «кабінет» в «Електронному суді».

Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, а також про вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань позивача, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.

Клопотань в порядку ч.ч. 5, 7 ст. 252 ГПК України про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами У країни може бути, змінено територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місце знаходження судів.

Отже, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану конституційні права на судовий захист не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов`язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об`єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв`язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв`язку потребує додаткового часу.

Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров`ю.

З огляду на запровадження на території України воєнного стану, з метою всебічного, повного, об`єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов`язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, а також враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст.248 ГПК України.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов`язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Отже, оскільки відповідач правом на подання відзиву на позов та заперечення щодо розгляду справи в спрощеному провадженні не скористався, враховуючи вжиті судом заходи із забезпечення повідомлення відповідача про розгляд судом справи № 916/2986/24 за допомогою електронного кабінету, суд, зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, дійшов висновку в контексті гарантій ст. 6 ратифікованої Україною Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року щодо розумного строку розгляду справи, про необхідність розгляду справи по суті за наявними матеріалами.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Відтак, 22.11.2024 судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

26.09.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Скайрора Юа» (надалі позивач або покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» (надалі відповідач або продавець) був укладений договір купівлі-продажу товару № КУ26092023 (надалі договір), відповідно до умов п. 1.1. якого продавець зобов`язується передати у власність покупцеві товар в асортименті та за цінами відповідно до п. 2 цього договору, а покупець - прийняти і оплатити його згідно умов даного договору.

Відповідно до п. 2.1. договору продавець передає товар у власність покупцеві згідно виставленого продавцем рахунку-фактури в асортименті і за відповідними цінами, зазначеними у специфікації, що є невід`ємною частиною даного договору.

Конкретний асортимент товару та його характеристики визначаються сторонами у специфікаціях, укладених до цього договору (п. 2.2. договору).

Згідно з п. 3.1. договору покупець здійснює оплату товару на поточний рахунок продавця згідно умов специфікацій до цього договору.

Пунктами 4.1., 4.2., 4.5. договору встановлено, що строки поставки партії товару визначаються сторонами у специфікаціях до цього договору. Товар за цим договором може постачатись на умовах EXW, FCA, DAP, CPT згідно з Інкотермс 2020 з урахуванням особливостей визначених цим договором та/або специфікаціями до нього. Конкретні умови поставки товару визначаються сторонами в специфікаціях на поставку кожної партії товару. Приймання товару здійснюються сторонами за актом приймання-передачі та видатковими накладними.

Пунктом 5.3. договору встановлено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцю після отримання передоплати в порядку та розмірах встановлених у специфікаціях до договору та в строки визначені у специфікаціях до договору.

Умовами п. 7.1. договору погоджено, що за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України та цим договором.

При цьому, за умовами п. 7.5. договору у разі не поставки чи прострочення поставки товару продавець сплачує покупцю неустойку (пеню) в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період прострочення, від суми не поставленого чи поставленого з порушенням термінів товару за кожен день прострочення.

Згідно з п. 10.2. договору він набирає чинності з моменту його підписання і діє до 31 грудня 2023 року, але в будь-якому разі до повного виконання сторонами договору своїх зобов`язань. Строк дії договору може бути подовжений за взаємною згодою сторін шляхом підписання відповідної додаткової угоди.

Пунктом 10.6. договору передбачено, що його невід`ємною частиною є специфікація.

Вказаний правочин підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками зазначених суб`єктів господарювання.

26 вересня 2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Скайрора Юа» було підписано специфікацію №1 до договору купівлі-продажу товару № КУ26092023 від 26.09.2023, якою сторони погодили здійснення поставки контейнерів на наступних умовах:

- базис поставки: DAP склад покупця за адресою: м. Дніпро, вул. Щепкіна, 53 (п. 1.1.);

- термін поставки: протягом двадцяти одного робочого дня після отримання продавцем передоплати в порядку та розмірах, встановлених цією специфікацією (п. 1.2.);

- характеристики товару: 20 футовий суховантажний контейнер з двома дверима; тип контейнера: ISO: 22G1 DD; стан контейнера: новий 2020/2021 року випуску (п. 1.3.);

- кількість: 2 шт. (п. 1.4.);

- вартість продажу 1 контейнера становить: 7800 доларів США у т.ч. з ПДВ, що становить еквівалент 285235,08 грн у т.ч. з ПДВ за курсом НБУ станом на 26.09.2023 - 36,5686 грн за 1 долар США. Вартість за два контейнери на момент укладення специфікації складає: 15600 доларів США за курсом НБУ, що становить еквівалент 570470,16 грн з врахуванням ПДВ, за курсом НБУ на 26.09.2023 - 36,5686 грн/1 долар США. Окрім цього покупець сплачує вартість доставки товару, що становить 42000 грн з врахуванням ПДВ. Остаточна вартість товару та її еквівалент в гривні встановлюється згідно офіційного курсу долара США, встановленого НБУ на дату розрахунку покупцем за товар (п. 1.5.).

Пунктом 1.6. специфікації сторони погодили умови оплати, зокрема товар за цією специфікацією сплачується покупцем в порядку: передоплата в обсязі 50% від загальної суми специфікації сплачується покупцем протягом 3х банківських днів з моменту виставлення рахунку; решта 50% від загальної суми специфікації сплачується покупцем після отримання товару покупцем на його складі протягом 3х банківських днів з моменту виставлення рахунку. Вартість товару в гривні встановлюється на дату фактичного розрахунку за офіційним курсом гривні до долара США, встановленого на дату платежу. Остаточна вартість товару встановлюється на дату розрахунку може бути змінена у разі зміни курсу більш ніж на 3% від офіційного курсу НБУ дійсного на дату укладення цієї специфікації, що становить 36,5686 грн за 1 USD.

Для здійснення оплати товару за договором відповідачем були виставлені позивачу рахунки від 26.09.2023 № 213 на суму 306235,08 грн та № 214 на суму 306235,08 грн.

Згідно з наявними у справі платіжними інструкціями від 16.11.2023 № 7061 та № 7062 позивачем було сплачено на користь відповідача грошові кошти у розмірі 153117,54 грн з призначенням платежу «передоплата в розмірі 50% за контейнер згідно рахунку № 214 від 26.09.2023 у т.ч. ПДВ 20%», а також грошові кошти у розмірі 153117,54 грн з призначенням платежу «передоплата в розмірі 50% за контейнер згідно рахунку № 213 від 26.09.2023 у т.ч. ПДВ 20%».

У листі № CU04/20DEC23 від 20.12.2023 відповідач сповістив позивача, що затримка поставки двох 20ти футових суховантажних контейнерів пов`язана з тимчасовими логістичними незручностями, повідомивши, що поставка контейнерів планується у строк до 31.12.2023.

Листом № 29/01.2024 від 29.01.2024 ТОВ «Контейнери України» сповістило позивача, що відвантаження двох 20ти футових суховантажних контейнерів відбудеться 1-2 лютого 2024 року та запевнив, що протягом тижня контейнери будуть доставлені позивачу у м. Дніпро.

02.02.2024 ТОВ «Скайрора Юа» звернулось до відповідача з претензією № S-D-24/4, якою просив в семиденний строк з дня отримання даної вимоги, виконати свої зобов`язання щодо поставки товару 20 футовий суховантажний контейнер з двома дверима у кількості 2х штук та сплатити суму пені у розмірі 22975,10 грн.

13.02.2024 відповідач надав відповідь (лист № CU01/13FEB24) на вищевказану претензію позивача, якою сповістив останнього, що поставка 20 футових суховантажних контейнерів буде здійснена у строк до 20.02.2024 року.

27.02.2024 ТОВ «Скайрора Юа» направило на адресу ТОВ «Контейнери України» претензію № S-D-24/5, відповідно до якої позивач відмовився від подальшого виконання продавцем зобов`язань з поставки товару та вимагав напротязі 7-ми календарних днів з моменту отримання даної претензії повернути суму сплаченої передоплати за товар та його доставку у розмірі 306235,08 грн, сплатити суму пені у відповідності до п. 7.5. договору та суму нарахованих процентів за користування чужими грошовими коштами.

Також в матеріалах справи наявна претензія позивача № S-D-24/9 від 27.03.2024, відповідно до якої ТОВ «Скайрора Юа» повторно повідомило відповідача про неналежне виконання умов договору та у зв`язку з наведеним вимагало напротязі 7-ми календарних днів з моменту отримання даної претензії повернути суму сплаченої передоплати за товар та його доставку у розмірі 306235,08 грн, сплатити суму пені у відповідності до п. 7.5. договору в розмірі 47960,01 грн та суму нарахованих процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 12872,75 грн. Відповідні докази належного направлення даної претензії відповідачу наявні в матеріалах справи.

Вказана претензія отримана відповідачем 01.04.2024, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення. Відповіді відповідача на претензію позивача або доказів її виконання матеріали справи на містять.

Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача до суду з позовом у даній справі про стягнення з відповідача 306235,08 грн попередньої оплати, 47778,66 грн пені, 4996,25 грн 3% річних та 23889,34 грн штрафних санкцій за користування чужими грошовими коштами.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

Частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.

Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини четвертої статті 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим державним органом або органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб`єктів, коли ці суб`єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Згідно з частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов`язана сторона має право відмовитися від виконання зобов`язання у разі неналежного виконання другою стороною обов`язків, що є необхідною умовою виконання.

Згідно приписів частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання (частина 2 статті 216 Господарського кодексу України).

Відповідно до положень частин 1, 4 статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності (стаття 218 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч.1 ст. 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законі інтереси інших суб`єктів, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення їм претензії чи звернення до суду.

Статтею 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Пунктом 4 статті 231 ГК України встановлено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Частиною 1 ст. 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

За приписами ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст.536 ЦК України, за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов`язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов`язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.

Згідно з пунктом 1 статті 546, статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно із ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

За приписами ч.1 ст. 571 ЦК України якщо порушення зобов`язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов`язання сталося з вини кредитора, він зобов`язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, стягнення неустойки.

Відповідно до статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ст.625 зазначеного кодексу боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Відповідно до норм статей 6 та 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини другої статті 631 Цивільного кодексу України договір набирає чинності з моменту його укладення.

За приписами статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і оплатити за нього певну грошову суму.

За приписами ч. 1 ст. 662 ЦК України, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Відповідно до статті 663 ЦК України, продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 664 ЦК України, унормовано, що обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.

Відповідно до ч. 1 ст. 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.

Відповідно до ч. 1 ст. 670 Цивільного кодексу України, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (частина перша статті 691 Цивільного кодексу України).

Статтею 692 ЦК України визначено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 693 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов`язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Як вказано в ч.3 ст.693 ЦК України: на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов`язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Наведеними вище нормами господарського законодавства врегульовано правові підстави виникнення господарських зобов`язань, до яких, зокрема, належить господарський договір.

Дослідивши письмові докази, що містяться у матеріалах справи, суд доходить до висновку, що між сторонами виникли майново-господарські зобов`язання.

Суд звертає увагу на те, що розкриваючи зміст засади свободи договору, у ст. ст. 6, 627 Цивільний кодекс України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.

Зобов`язання, що виникли між сторонами за своїм правовим змістом опосередковують відносини купівлі-продажу (поставки). Аналіз наведених норм права свідчить, що договір купівлі-продажу за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків.

Як встановлено судом вище, 26.09.2023 між сторонами укладений договір купівлі-продажу № КУ26092023, відповідно до якого ТОВ «Контейнери України» зобов`язується передати у власність позивача товар, вказаний у специфікації, а ТОВ «Скайрора Юа» прийняти та оплатити такий товар.

Суд звертає увагу сторін, що цивільне законодавство базується на принципі обов`язкового виконання сторонами зобов`язань за договором.

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників.

Щодо вимоги позивача про стягнення з ТОВ «Контейнери України» на його користь 306235,08 грн попередньої оплати, суд зазначає таке.

Зі змісту вищезазначених норм законодавства вбачається, що договором на покупця може покладатися обов`язок здійснення попередньої оплати товару, тобто оплати до його передання продавцем. Шляхом попередньої оплати може бути оплачено повну вартість товару або її частину. Розмір попередньої оплати та строки її оплати встановлюються договором.

На виконання умов договору ТОВ «Скайрора Юа» було перераховано ТОВ «Контейнери України» попередню оплату у загальному розмірі 306235,08 грн, в рахунок майбутньої поставки товару. В свою чергу, ТОВ «Контейнери України» товар, у строки встановлені специфікацією, не поставило.

Відповідно до п. 1.2. специфікації до договору продавець зобов`язаний був поставити товар 20 футовий суховантажний контейнер з двома дверима ISO 22G1DD, 2020/2021 року випуску у кількості 2 шт. у термін до 15.12.2023 включно.

За змістом частини 1 статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Із змісту наведеної норми права слідує, що однією із основних умов виконання зобов`язання є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі. При цьому коли одна із сторін за умовами договору взяла на себе певні зобов`язання, то інша сторона вправі очікувати, що такі будуть виконані належним чином у встановлені строки. У разі ж коли сторона порушила умови договору, зобов`язання вважається не виконаним, що є порушенням погодженої між сторонами істотної умови договору.

Верховний Суд у постанові від 01.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц зазначив, що принцип належного виконання зобов`язання полягає в тому, що виконання має бути проведене, зокрема у належний строк (термін).

Судом встановлено та відповідачем не спростовано факт порушення останнім умов договору купівлі-продажу товару № КУ26092023 від 26.09.2023 в частині дотримання погодженої дати поставки. Матеріали справи не містять доказів поставки відповідачем визначеного у договорі товару, в строки узгоджені сторонами. Акти приймання-передачі товару, видаткові та товарно-транспортні накладні в матеріалах справи відсутні. Доказів в підтвердження виконання взятих на себе зобов`язань, а також неможливості поставки товару відповідач суду не надав.

При цьому, відсутність дій відповідача щодо поставки товару надає позивачу право на «законне очікування», що йому будуть повернуті кошти попередньо сплачені останнім. Не повернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Брумареску проти Румунії», «Пономарьов проти України», «Агрокомплекс проти України»).

Нормами глави 48 Цивільного кодексу України визначено такі принципи (умови) належного виконання зобов`язання: виконання зобов`язання належними сторонами (ст. 527 ЦК України); виконання у належний спосіб (ст. 529 ЦК України - виконання зобов`язання частинами); належний строк (термін) виконання зобов`язання (ст. 530 ЦК України); належне місце виконання зобов`язання (ст. 532 ЦК України), а також щодо належного предмета.

Виходячи зі змісту статей 526, 599 Цивільного кодексу України зобов`язання вважається виконаним належним чином, якщо таке виконання здійснено відповідно до умов договору та вимог законодавства, а якщо умови виконання не визначені у договорі або законі, то вони повинні бути виконані відповідно до звичаїв ділового обороту або до вимог, що зазвичай ставляться.

Тоді як, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Отже, непередання продавцем, який одержав суму попередньої оплати, товару у встановлений строк надає покупцеві право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.

На відміну від завдатку, аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку не виконання зобов`язання.

Такі ж висновки підтримав Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01.10.2020 по справі № 361/8331/18.

Виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 918/631/19.

Враховуючи викладене, здійснені позивачем платежі в загальній сумі 306235,08 грн згідно платіжних інструкцій №7061 та № 7062 від 16.11.2023 слід вважати саме авансом, а не завдатком, позаяк такий платіж не є способом виконання зобов`язання, а лише є способом платежу.

Умовою застосування частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю.

У постанові Верховного Суду від 08.02.2019 в справі № 909/524/18 викладено правовий висновок, відповідно до якого припис частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує є виключно її волевиявленням.

Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред`явлення відповідної вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі позову.

Як свідчать матеріали справи, позивач неодноразово звертався до відповідача з претензіями про повернення попередньої оплати за товар в розмірі 306235,08 грн впродовж семи календарних днів з моменту отримання претензії.

Доказів задоволення відповідачем зазначеної претензії та повернення грошових коштів (попередньої оплати) позивачу, як і належних та допустимих доказів здійснення поставки товару на зазначену суму суду не надано.

Вимога про повернення попередньої оплати за договором на користь ТОВ «Скайрора Юа», у зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язань, є такою, що регламентована положеннями ст. 693 Цивільного кодексу України.

При цьому, судом визначено правову природу сплаченої суми коштів саме як попередня оплата, тобто кошти, які попередньо оплачені стороною договору на користь іншої сторони з метою виконання нею своїх зобов`язань.

Правова природа зазначених коштів внаслідок невиконання будь-якою стороною своїх зобов`язань за договором не змінюється і залишається такою до моменту, коли сторони двосторонньо не узгодять іншої їх правової природи або не вчинять дій, які змінять правову природу перерахованої суми.

Про належне виконання позивачем своїх грошових зобов`язань зі здійснення попередньої оплати вищенаведеного товару свідчить також відсутність з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення покупцем своїх зобов`язань за договором.

Таким чином, зважаючи на виконання позивачем своїх зобов`язань з перерахування відповідачу попередньої оплати за товар, а також беручи до уваги нездійснення ТОВ «Контейнери України» поставки покупцю цього товару, суд, з урахуванням обставин даної справи, дійшов висновку про те, що у позивача відповідно до частин 1 та 2 статті 693 Цивільного кодексу України виникло право вимагати від відповідача повернення суми попередньої оплати непоставленого товару на вищевказану суму, яким він скористався, направивши відповідачу, зокрема, претензію від 27.03.2024 № S-D-24/9, а також звернувшись у подальшому до суду з наведеним позовом.

Суд звертає увагу на те, що під час розгляду даної справи відповідачем не вчинено жодної дії і не надано жодного доказу з метою спростування факту існування у нього заборгованості перед позивачем на заявлену до стягнення суму.

Отже, з аналізу наведених норм права та поданих доказів, суд дійшов висновку про те, що позовна вимога щодо стягнення з відповідача попередньої оплати у розмірі 306235,08 грн, є правомірною та обґрунтованою, підтверджена документально та нормами матеріального права, відповідачем не спростована, у зв`язку з чим, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача заявленої попередньої оплати за договором.

Окрім суми основного боргу, ТОВ «Скайрора Юа» нараховано та заявлено до стягнення з ТОВ «Контейнери України» 47778,66 грн - пені за прострочення виконання зобов`язання за договором щодо поставки товару, 4996,25 грн 3% річних та 23889,34 грн штрафних санкцій за користування чужими грошовими коштами.

Так, оскільки, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом за матеріалами справи, відповідачем допущено порушення умов договору в частині своєчасної поставки передбаченого умовами договору товару, позивачем на підставі статті 231 Господарського кодексу України та пункту 7.5. договору нараховано відповідачеві пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми непоставленого товару, які позивач просить суд стягнути з відповідача в поданій суду позовній заяві.

При цьому, як вже було встановлено судом, відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження виконання своїх зобов`язань в частині здійснення поставки товару, передбаченого умовами договору, відсутності боргу з оплати заявлених до стягнення сум або письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів.

Наразі, матеріалами справи підтверджується той факт, що в розумінні статей 610, 612 Цивільного кодексу України відповідач є таким, що прострочив виконання зобов`язання, позаяк не виконав належним чином умови укладеного між сторонами договору в частині своєчасного постачання товару покупцю ТОВ «Скайрора Юа» у визначений договором строк.

Отже, враховуючи визначений умовами договору та судом граничний строк поставки товару 15 грудня 2023 року, починаючи з 16.12.2023 відбулося прострочення виконання зобов`язання з постачання товару.

Визначаючи розмір заборгованості за договором, зокрема, в частині пені, суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

При розгляді даного спору, суд вказує, що погодження сторонами в договорі відповідальності у вигляді сплати пені за прострочення виконання зобов`язання відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України, а також приписам статей 546 ЦК України, статті 231 ГК України.

Між тим, частиною 6 ст. 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов`язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Що ж до формулювання умов нарахування пені «від суми не поставленого чи поставленого з порушенням термінів товару за кожен день прострочення», як те погоджено в п. 7.5. договору, то такі умови не можуть сприйматися, як зміна строку нарахування пені, оскільки не визначено певний період протягом якого нараховується пеня.

З урахуванням положень статей 251, 252 ЦК України, суд встановив, що договір не містить ні іншого строку, відмінного від встановленого ч.6 ст.232 ГК України, який є меншим або більшим шести місяців, ні вказівки на подію, що має неминуче настати. Умову, передбачену у п. 7.5. договору, неможливо визнати такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 ГК України.

Позивачем заявлено до стягнення 47778,66 грн пені, яка нарахована за період з 16.12.2023 по 01.07.2024. Отже, дослідивши розрахунок пені, суд встановив, що пеня розрахована невірно, а саме, без встановленого ч.6 ст.232 ГК України обмеження нарахування.

Таким чином, здійснивши перерахунок пені, відповідно до умов договору, з урахуванням вірного періоду нарахування та обмеженням в 6 місяців відповідно до ч.6 ст.232 ГК України, суд встановив, що розмір пені за загальний період з 16.12.2023 по 16.06.2024, який підлягає задоволенню, становить 44515,49 грн. В частині стягнення 3263,17 грн пені суд відмовляє, у зв`язку з невірним розрахунком.

Відповідно до розрахунку здійсненого позивачем у позові, останнім заявлено до стягнення з відповідача 4996,25 грн 3% річних за період з 16.12.2023 по 01.07.2024.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Зазначених висновків дійшла також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц та постанові від 22.09.2020 у справі № 918/631/19, зокрема відповідно до останньої Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України та Верховного Cуду щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України у випадку прострочення зобов`язання з повернення суми попередньої оплати товару, визначивши, що правовідношення, в якому у зв`язку із фактичним закінченням строку поставки у постачальника (продавця) виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, є грошовим зобов`язанням, а тому на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати і 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України.

Враховуючи наведене у своїй сукупності, суд приходить до висновку про правомірність та обґрунтованість звернення позивача із вимогою про сплату 3% річних.

Суд звертається до висновків Верховного Суду щодо застосування положень частини першої статті 530 ЦК України у вирішенні вимог про стягнення суми попередньої оплати за договором поставки у разі відмови покупця від прийняття виконання зобов`язання, внаслідок неналежного виконання продавцем свого зобов`язання, які викладені у постанові від 21.02.2024 у справі № 910/1186/23.

Згідно з приписами частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Суд звертає увагу на те, що днем пред`явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв`язку і підприємством зв`язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред`явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.

Разом із тим, як було зазначено вище, документально підтверджене волевиявлення позивача щодо обрання одного з вищенаведених варіантів поведінки (вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати) фактично було виражене у пред`явленні вперше претензії від 27.02.2024 щодо повернення позивачу передоплати за непоставлений товар у сумі 306235,08 грн.

З матеріалів справи вбачається, що вимогу про повернення грошових коштів напротязі 7-ми календарних днів з моменту її отримання було надіслано відповідачу 01.03.2024, а отримано останнім 04.03.2024, відтак прострочення виконання грошового зобов`язання почалось на 8 день після отримання вимоги 12.03.2024.

Враховуючи наведені обставини, суд дійшов висновку про те, що першим днем прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання з повернення позивачу передоплати за непоставлений товар у сумі 306235,08 грн. (зважаючи на направлення Товариством 01.03.2024 на адресу відповідача претензії про повернення передоплати), у розумінні частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України, є 12.03.2024, тобто дата закінчення семиденного строку, обрахованого починаючи від дня отримання вимоги (яким за встановлених судом фактичних обставин справи є 11.03.2024).

З огляду на наведене, суд дійшов висновку про те, що прострочення зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» щодо поставки товару трансформувалося у прострочене грошове зобов`язання з повернення позивачу сплачених останнім грошових коштів попередньої оплати такого товару саме з 12.03.2024.

Суд, враховуючи встановлений судом факт неналежного виконання відповідачем умов договору щодо своєчасної поставки товару, перевіривши обставини, пов`язані з правильністю здійснення розрахунку 3% річних за період прострочки відповідачем повернення грошових коштів за загальний період прострочки з 16.12.2023 по 01.07.2024 у розмірі 4996,25 грн, вважає, що ця частина позовних вимог підлягає частковому задоволенню, у зв`язку з невірним розрахунком позивача щодо визначення початку перебігу строку, з якого виникає прострочення виконання зобов`язання відповідачем, а саме не з 16.12.2023, а з 12.03.2024.

За таких обставин, обґрунтованою сумою 3% річних, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за прострочення повернення Товариством з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» суми перерахованої покупцем попередньої оплати, є 3% річних у сумі 2811,34 грн, нараховані у період з 12.03.2024 (перший день прострочення виконання грошового зобов`язання) по 01.07.2024 року (кінцева дата нарахування, вказана позивачем у його розрахунку) на суму основного боргу (попередньої оплати) в розмірі 306235,08 грн.

Таким чином, позовні вимоги в цій частині позову підлягають частковому задоволенню в розмірі 2811,34 грн. У позовних вимогах про стягнення 3% річних у розмірі 2184,91 грн слід відмовити.

Крім того, позивач просить стягнути з відповідача проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 23889,34 грн.

Однак, суд не може погодитися з доводами позивача відносно стягнення з відповідача 23889,34 грн процентів за користування чужими грошовими коштами, що нараховані за період з 16.12.2023 по 01.07.2024 із застосуванням облікової ставки Національного банку України, з огляду на наступне.

За змістом частини другої статті 11 ЦК України вбачається, що підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори, що укладаються між суб`єктами цивільних правовідносин, до яких законодавцем віднесено договір поставки (стаття 712 ЦК України, стаття 265 ГК України). Загальні умови поставки визначаються ГК України, ЦК України, а також до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 ЦК України).

Відповідно до статті 536 ЦК України, за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Частина друга статті 536 цього Кодексу - розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини третьої статті 693 ЦК України, на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.

Згідно висновків викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.11.2021 у справі № 921/395/20 стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов`язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов`язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі за користування товарним кредитом (частина 5 статті 694 ЦК України). Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством.

Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв`язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини 2 статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов`язання. Саме тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов`язання.

За умовами частини 3 статті 693 визначені статтею 536 ЦК України проценти нараховуються від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов`язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Так, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - це прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (постанови від 10.10.2018 у справі № 910/10156/17 (пункт 34), від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 (пункт 78)).

При цьому в обох значеннях не йдеться про «користування» боржником коштами в юридичному значенні (яке можливо лише шляхом однократної сплати коштів, до того ж і визначати кошти як чужі чи свої в таких випадках неможливо).

Тому Велика Палата Верховного Суду наголосила на необхідності розрізняти наслідки правомірної та неправомірної поведінки боржника, оскільки такі наслідки регулюються різними нормами права.

Так, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством, зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 (пункт 35), від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 (пункт 78)).

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 (пункт 37), від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 (пункт 78)).

Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що поведінка боржника не може бути однозначно правомірною та неправомірною, тому регулятивні норми і охоронні норми не можуть застосовуватися одночасно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28), від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 (пункт 96)).

При цьому, проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов`язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов`язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами.

Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв`язку з користуванням чужими коштами.

Оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, то підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Висновок про необхідність застосовувати до відносин поставки (купівлі-продажу) положення частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України за аналогією закону, аби визначити розмір процентів, є помилковими, бо, по-перше, тут йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина перша статті 1048 Цивільного кодексу України застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17.

У даному випадку, як встановлено судом, умовами договором купівлі-продажу товару № КУ26092023 від 26.09.2023 та відповідної специфікації до нього обов`язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня, коли товар мав бути переданий або від дня одержання цієї суми від покупця не було встановлено. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами договором не також визначено.

З огляду на викладене відсутність між сторонами договірної відповідальності за несвоєчасне повернення попередньої оплати, а саме процентів за користування коштами у випадку порушення зобов`язання, вимога позивача про стягнення з відповідача 23889,34 грн процентів на рівні облікової ставки Національного банку України за користування чужими грошовими коштами є безпідставною.

З огляду на відповідні законодавчі приписи та з того, що всупереч статті 536 ЦК України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами договором не встановлено, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення 23889,34 грн штрафних санкцій за користування чужими грошовими коштами.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Вказаної позиції дотримується Верховний Суд, зокрема у Постанові від 21 серпня 2020 року у справі № 904/2357/20.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Суд зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку передбаченому нормами ГПК України, відповідна оцінка доказів у ній здійснюється, зокрема, через призму такого стандарту доказування, як баланс «вірогідностей».

Аналізуючи твердження та подані на їх підтвердження докази позивачем і ненадання жодних доказів на спростування позиції позивача відповідачем, керуючись наведеним критерієм доказування, суд доходить висновку, що зазначені вище докази, надані позивачем, відповідають критеріям належності та вірогідності, тому вважаються такими, що більш вірогідно підтверджують обставини щодо порушення відповідачем укладеного між сторонами договору в частині невиконання зобов`язання щодо поставки спірного товару.

Враховуючи все вищезазначене, суд дійшов висновку про те, що позивачем доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними, доказами наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення попередньої оплати, а також задоволення вимог позивача щодо стягнення 44515,49 грн пені та 2811,34 грн 3% річних.

Серед іншого, суд також зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суду не вбачається за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів наведених учасниками судового процесу, оскільки їх оцінка не може мати наслідком спростування висновків, до яких дійшов господарський суд під час вирішення даного спору.

З огляду на вищевикладене, дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними доказами, приймаючи до уваги встановлені судом обставини щодо часткової доведеності та обґрунтованості вимог позивача, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволення позовних вимог.

У позові позивач вказав орієнтовний розмір витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 40000,00 грн та просив суд стягнути вказані витрати позивача з відповідача.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу позивач подав договір про надання правничої (правової) допомоги від 25.06.2024, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю Євгеньєвої Л.Д., ордер на надання правничої (правової) допомоги серії АЕ № 1299358 від 03.07.2024 на представництво інтересів ТОВ «Скайрора Юа» адвокатом Євгеньєвою Л.Д. та акт виконаних робіт від 02.07.2024.

Дослідивши додані позивачем докази, суд установив, що 25.06.2024 Євгеньєва Лілія Дмитрівна (адвокат) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Скайрора Юа» (клієнт) уклали договір про надання правничої (правової) допомоги, відповідно до п.1.1 якого за цим договором зобов`язується, на постійній основі, надати правничу (правову) допомогу клієнту, відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Відповідно до істотних умов договору про надання правничої (правової) допомоги сторони передбачили:

п.п. 4.1 - 4.3 за надання правничої (правової) допомоги, передбаченої в п. 1.1. договору клієнт сплачує адвокату винагороду (гонорар) в розмірі, що визначений в рахунку. Виногорода (гонорар) є динамічною та може змінюватися відповідно до п. 4.3. цього договору; розмір гонорару не включає фактичні витрати, пов`язані із виконанням доручення; про розрахунку розміру гонорару до уваги береться орієнтована кількість годин, витрачених на надання правничої (правової) допомоги, ступінь важкості справи, обсяг правових послуг, необхідних для досягнення бажаного результату та належного виконання доручення клієнта;

п. 4.5 гонорар сплачується клієнтом протягом 2 (двох) робочих днів, з дати отримання клієнтом рахунку, у якому вказується сума гонорару;

п. 7.1 - цей договір набуває чинності з моменту його підписання та укладений строком до 31 грудня 2024 року;

п. 7.3 факт надання правничої (правової) допомоги підтверджується звітом про надання правничої (правової) допомоги, що підписується клієнтом і адвокатом.

02.07.2024 сторони склали та підписали акт виконаних робіт, згідно якого адвокат виконав наступні роботи, які замовник прийняв:

25.06.2024 - зустріч із клієнтом, консультація щодо можливої судової справи за позовом ТОВ «Скайрора Юа», укладання договору про надання правничої (правової) допомоги (вартість послуги 3000,00 грн);

25-26.06.2024 збір, аналіз документів, аналіз судової практики з подібних питань (вартість послуги 5000,00 грн);

27.06.2024 онлайн зустріч із клієнтом, формування правової позиції (вартість послуги 2000,00 грн);

27.06.2024-01.07.2024 - складання позовної заяви до Господарського суду Одеської області за позовом ТОВ «Скайрора Юа» до ТОВ «Контейнери України» про стягнення грошових коштів передоплати за товар та штрафних санкцій (вартість послуги 15000,00 грн);

01.07.2024 збір додатків та формування електронних додатків для подання позову (та додаткові витрати на матеріальні ресурси) (вартість послуги 2000,00 грн);

02.07.2024 - консультація з клієнтом перед поданням позовної заяви до суду, узгодження позовної заяви, розрахунку ціни позову (вартість послуги 3000,00 грн);

Після відкриття провадження по справі участь у майбутніх судових засіданнях за позовом ТОВ «Скайрора Юа» в Господарському суді Одеської області 10000,00 грн.

Загалом адвокатом було виконано роботи вартістю 40000,00 грн.

Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до статей 16, 58 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України ).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з статтею 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Частиною 1 статті 124 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

На виконання вимог статей 124 та 129 Господарського процесуального кодексу України позивач у позовній заяві вказав попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на правову допомогу, які поніс або очікує понести у зв`язку з розглядом справи, у розмірі 40000,00 грн та надав докази понесення цих витрат у визначеному розмірі.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, позивач подав акт виконаних робіт, тобто детальний опис робіт. Розмір витрат позивача на правову допомогу адвоката за цим актом становить 40000,00 грн.

Частиною 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який водночас повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у ч. 4 ст. 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на не співмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 21.05.2019 у справі №903/390/18, від 21.01.2020 у справі №916/2982/16, від 07.07.2020 у справі №914/1002/19.

Суд враховує висновок Європейського суду з прав людини, відповідно до якого заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим (справа «Гімайдуліна і інші проти України» від 10.12.2009, справа «Баришевський проти України» від 26.02.2015). А також висновки ЄСПЛ, викладені у справах: «East/West Alliance Limited» проти України» від 02.06.2014, за змістом яких заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим; «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002, за результатом розгляду якої ЄСПЛ вирішив, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

На предмет відповідності зазначеним критеріям суд оцінює поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Відповідно до частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Отже, за змістом частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Відповідач заяви про зменшення розміру витрат позивача на правничу допомогу не подав.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 02.06.2022 у справі №873/108/20, від 31.08.2022 у справі № 912/2171/18. До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 сформовано правовий висновок про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, приписами статей 123 - 130 ГПК України, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Водночас, суд звертається до правової позиції, що викладена у постанові Верховного суду від 12.01.2023 у справі № 908/2702/21 за якою під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд:

1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 126 ГПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;

2) з власної ініціативи, не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України (а саме пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).

Тобто критерії, визначені частиною четвертою статті 126 Господарського процесуального кодексу України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами частини четвертої статті 129 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені частиною п`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Така позиція випливає з правових висновків, які послідовно викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2022 у справі № 922/1964/21, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 18.03.2021 №910/15621/19, від 07.09.2022 у справі №912/1616/21 тощо (п.п. 8.39.-8.41. постанови Верховного суду від 12.01.2023 у справі №908/2702/21).

Таким чином, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду необхідно дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Суд звертається також і до правової позиції висловленої Великою Палатою Верховного Суду у справі №904/4507/18 від 12.05.2020, яка полягає в тому, що: «не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність».

Витрати позивача на професійну правничу допомогу у виді складання позовної заяви до Господарського суду Одеської області за позовом ТОВ «Скайрора Юа» до ТОВ «Контейнери України» про стягнення грошових коштів передоплати за товар та штрафних санкцій, збір додатків та формування електронних додатків для подання позову загальною вартістю 17000,00 грн, суд визнає фактичними та необхідними, їх розмір розумним, обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову та значення справи для позивача, що полягає у порушенні права позивача на належне виконання зобов`язання відповідачем з повернення попередньої оплати за договором поставки.

Витрати позивача на професійну правничу допомогу у виді консультацій клієнта відносно можливої судової справи, формування правової позиції та порядку подання позову про стягнення заборгованості, аналіз наданих документів та збір додаткових документів необхідних для формування позовної заяви, суд не визнає фактичними та необхідними, а їх розмір розумним та обґрунтованим.

Даний вид правової допомоги вчиняється адвокатом під час складання позовної заяви та охоплюються цим видом правової допомоги, а тому не визнається судом самостійним, необхідним та неминучим видом правової допомоги, а розмір таких витрат обґрунтованим.

Суд наголошує, що надання правової допомоги це професійний обов`язок адвоката, який знає закон та судову практику. Виокремлення адвокатом таких послуг як, наприклад, консультація, підготовча робота для складання позовної заяви, аналіз законодавства та судової практики, як самостійних видів адвокатської послуги є необґрунтованим та охоплюється діями адвоката зі «складання та подання позовної заяви», позаяк очевидною є неможливість підготовки та написання позовної заяви без вивчення змісту правовідносин між сторонами-учасниками спору.

В свою чергу, Верховний Суд у справі № 922/3858/20 вказує на те, що зустрічі із замовником з метою з`ясування обставин справи не стосуються підготовки справи до розгляду у суді першої інстанції, бо спілкування людини з адвокатом у контексті правової допомоги підпадає під сферу приватного життя. При цьому, зустріч із клієнтом та надання консультації має організаційний характер, є складовою підготовки матеріалів та за своєю суттю не може бути віднесена до правової допомоги як окрема послуга.

До того ж, в акті приймання-передачі наданих послуг від 02.07.2024 немає підтвердження, що клієнту разом з тим здійснювалось надання консультацій правового характеру, а тому такі витрати не підлягають компенсації.

Окрім того, розгляд цієї справи здійснювався за правилами спрощеного провадження без виклику сторін та судові засідання у справі не проводились.

Відтак, витрати в розмірі 10000,00 грн на участь у майбутніх судових засіданнях за позовом ТОВ «Скайрора Юа» в Господарському суді Одеської області стягненню з відповідача не підлягають, оскільки судові засідання у справі не проводились.

Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, що визначений позивачем до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу є завищеним і не являється співмірним і пропорційним об`єму здійсненої роботи та наданої послуги, складності справи, матеріали справи не потребували і не містять великої кількості документів для підготовки позовної заяви та інших документів з процесуальних питань, дана справа є нескладною, враховуючи усталену практику з даної категорії справ, а до вартості послуг включені послуги не правового характеру, вартість цих некваліфікованих послуг не відповідає критерію реальності, а також організаційні дії, що є складовою послуги, вартість якої розрахована окремо, а тому є необхідність у відмові в частині витрат на правничу допомогу, які не підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Загальний розмір витрат позивача на професійну правничу допомогу, які суд визнає фактичними та необхідними, становить 17000,00 грн.

Відповідно до положень частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги позивача задоволені частково, витрати позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 17000,00 грн, що підлягають розподілу між сторонами, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог у розмірі 15697,47 грн.

Разом з тим, у постанові Верховного Суду від 23.09.2021 року у справі №904/1907/15 (13.02.2024 у справі №910/12155/22) зазначено про те, що витрати на надану професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачена стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачена.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» (просп. Академіка Глушка, № 29, оф. 228, м. Одеса, 65104, код ЄДРПОУ 42163494) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Скайрора Юа» (вул. Стара Пристань, № 61, м. Дніпро, 49106, код ЄДРПОУ 41909650) попередню оплату в розмірі 306 235 (триста шість тисяч двісті тридцять п`ять) грн 08 коп, 3% річних в розмірі 2 811 (дві тисячі вісімсот одинадцять) грн 34 коп, пеню в розмірі 44 515 (сорок чотири тисячі п`ятсот п`ятнадцять) грн 49 коп, судовий збір в розмірі 5 303 (п`ять тисяч триста три) грн 43 коп та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 697 (п`ятнадцять тисяч шістсот дев`яносто сім) грн 47 коп.

3. В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повний текст рішення складено 22 листопада 2024 р.

Суддя О.В. Цісельський

СудГосподарський суд Одеської області
Дата ухвалення рішення22.11.2024
Оприлюднено27.11.2024
Номер документу123271713
СудочинствоГосподарське
КатегоріяСправи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Невиконання або неналежне виконання зобов’язань купівлі-продажу поставки товарів, робіт, послуг

Судовий реєстр по справі —916/2986/24

Ухвала від 09.12.2024

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Аленін О.Ю.

Рішення від 22.11.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 08.07.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні