Ухвала

від 19.11.2024 по справі 757/7845/19-к

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 757/7845/19-к

провадження № 51-5247км19

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

заявника ОСОБА_5 ,

адвоката ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_5 на ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 13 травня 2024 року про повернення апеляційної скарги.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Вищого антикорупційного суду від 05 квітня 2024 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 2 ст. 205-1, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 3 ст. 209, ч. 1 ст. 255, ч. 1 ст. 263, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 2 ст. 364-1, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 388 КК України (у редакції, чинній на час вчинення злочинів), і на підставі ч. 2 ст. 63, частин 1 - 3 ст. 70, ч. 1 ст. 72 КК України шляхом часткового складання покарань визначено йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років та у виді штрафу в розмірі 900 (дев`ятисот) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 15 300 грн, з конфіскацією всього належного обвинуваченому на праві власності майна, з позбавленням права бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також обіймати посади державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) з позбавленням права на підприємницьку діяльність, на строк 3 роки.

ОСОБА_8 визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 2 ст. 205-1, ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 28, ч. 3 ст. 209, ч. 1 ст. 255 КК України (у редакції, чинній на час вчинення злочинів), і на підставі частин 1 - 3 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначено їй остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з позбавленням права обіймати керівні посади на підприємствах, установах та організаціях, незалежно від форм власності, на строк 3 роки і з конфіскацією всього майна.

Вирішено питання щодо цивільних позовів, конфіскації, спеціальної конфіскації, процесуальних витрат, речових доказів і стосовно майна, на яке накладено арешт.

ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу на вказаний вирок, посилаючись на те, що це судове рішення безпосередньо стосується його прав та інтересів.

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 13 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 на вирок Вищого антикорупційного суду від 05 квітня 2024 року повернуто особі, яка її подала.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_5 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у цьому суді.

На обґрунтування своїх доводів зазначає, що суд апеляційної інстанції, порушуючи вимоги процесуального закону, необґрунтовано повернув йому скаргу як особі, яка не має права її подавати. Стверджує, що у вироку стосовно ОСОБА_7 та ОСОБА_8 є неодноразові посилання на протиправні дії ОСОБА_5, встановлені судом на підставі наявних у справі доказів. Указує, що в пункті 460 вироку викладено: «далі, 18 березня 2013 року ОСОБА_432 звільнено з посади директора за власним бажанням, після чого ОСОБА_15 з 19 березня 2013 року призначив на посаду директора ТОВ «Надра Геоцентр» ОСОБА_5, який, окрім того, ще з 10 березня 2010 року виконував повноваження виконавчого директора спільної діяльності за Договором № 265-12». Вважає, що з відкритих джерел не складно ідентифікувати ОСОБА_5, яка з 19 березня 2013 року обіймала посаду директора ТОВ «Надра Геоцентр», тобто як його. Отже, на думку касатора, хоча в оскаржуваному вироку й не міститься прямих вказівок на його прізвище, викладена в ньому інформація є достатньою для його однозначної ідентифікації. Проте, обвинувачення щодо ОСОБА_5 не було предметом судового розгляду в межах кримінального провадження стосовно ОСОБА_7 та ОСОБА_8 і факт його можливої злочинної діяльності не встановлено обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили. На думку ОСОБА_5 , суд першої інстанції знехтував його конституційним правом на захист та без його участі встановив його винуватість в обвинуваченні, розгляд якого ще триває, прийнявши таким чином преюдиційне для колегії суддів, яка розглядає відповідну справу, судове рішення. Крім того, вважає, що всупереч вимогам закону формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, щодо ОСОБА_7 і ОСОБА_8 викладені таким чином, що дають підстави вважати, що оскаржуваний вирок стосується не тільки їх, але й інших осіб, які не є обвинуваченими в рамках цієї справи, що є неприпустимим, як з точки зору презумпції невинуватості, так і з точки зору меж судового розгляду, який повинен проводитися лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення.

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу не надходило.

Позиції учасників судового провадження

Заявник ОСОБА_5 та адвокат ОСОБА_6 підтримали подану касаційну скаргу і просили її задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, як визначено ст. 438 КПК України, є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 посилається на істотне порушення судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону у зв`язку із поверненням його апеляційної скарги на вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_7 і ОСОБА_8 , оскільки вважає, що оскаржений вирок стосується його прав та інтересів.

Так, відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Згідно з ч. 1 ст. 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Частиною 2 вказаної норми процесуального закону гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК України, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

Згідно з вимогами статей 398, 399 КПК України питання про те, чи подана апеляційна скарга на вирок або ухвалу суду першої інстанції особою, яка має права її подавати, розглядається і вирішується суддею-доповідачем суду апеляційної інстанції до прийняття рішення про відкриття апеляційного провадження. Відповідно до вимог п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України апеляційна скарга повертається, якщо її подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

Коло осіб, які мають право подати апеляційну скаргу, визначено ст. 393 КПК України. Пунктом 10 цієї норми встановлено, що апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених цим Кодексом.

Тобто право на оскарження ОСОБА_5 вироку стосовно ОСОБА_7 і ОСОБА_8 може виникнути тільки у випадку, якщо вирок стосується його прав, свобод та інтересів.

Так, ОСОБА_5 , оскаржуючи зазначений вирок суду в апеляційному порядку, стверджував про те, що під час формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, суд указав на обставини, які дозволяють ідентифікувати його як особу, яка з 19 березня 2013 року обіймала посаду директора ТОВ «Надра Геоцентр». Отже, вважав, що вирок Вищого антикорупційного суду від 05 квітня 2024 року стосовно ОСОБА_7 і ОСОБА_8 стосується його прав та інтересів.

Суддя-доповідач суду апеляційної інстанції, перевіривши апеляційну скаргу в порядку ст. 398 КПК України, дійшов висновку, що вирок, на який подано апеляційну скаргу, не містить особистих даних ОСОБА_5, і стосується виключно обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Будь-яких ознак, за якими можна було б ідентифікувати безіменних осіб, цей вирок не містить. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України апеляційний суд прийняв рішення про повернення апеляційної скарги ОСОБА_5 .

Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується із зазначеними вимогами кримінального процесуального закону, а посилання ОСОБА_5 у касаційній скарзі на порушення його прав та інтересів у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , на думку Суду, є безпідставними, оскільки будь-яких ознак, за якими можна було б ідентифікувати ОСОБА_5 , вирок не містить.

Доводи ОСОБА_5 про те, що можна його ідентифікувати у вказаному вироку, оскільки в ході аналізу доказів суд першої інстанції зазначив фактичні обставини, а саме дату та посаду, на яку була призначена ОСОБА_5, перевірялися апеляційним судом і визнані безпідставними.

Як правильно зазначив суд апеляційний суд, що наведені у вироку обставини стосовно призначення з 19 березня 2013 року ОСОБА_5 на посаду директора ТОВ «Надра Геоцентр» не дозволяють без проведення судового розгляду з дослідженням відповідних доказів однозначно ідентифікувати особисті дані цієї особи. З таким висновком погоджується колегія суддів.

При цьому, Суд зазначає, що дані про осіб, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором у цьому чи в іншому кримінальному провадженні, не можуть бути підставою для визнання вироку таким, що стосується прав, свобод та інтересів інших осіб. Ці процесуальні документи, на відміну від вироку суду, містять твердження сторони обвинувачення про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України), з викладенням обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні у відповідності до вимог статей 91, 92, 277, 291 КПК України. Вказана позиція узгоджується з висновком об`єднаної палати, зробленим у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 639/2837/19 (провадження № 51-394кмо19).

Посилання в касаційній скарзі ОСОБА_5 на те, що суд першої інстанції знехтував його конституційним правом на захист та без його участі встановив його винуватість в обвинуваченні, розгляд якого ще триває, прийнявши таким чином преюдиційне для колегії суддів, яка розглядає відповідну справу, судове рішення, також є безпідставними.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку.

У національному законодавстві презумпцію невинуватості як один з основних конституційних принципів судочинства відображено в ч. 1 ст. 62 Конституції України та ч. 1 ст. 17 КПК України. Згідно із цими правовими нормами особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено в порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Крім цього, чинний КПК України не звільняє сторону обвинувачення від доказування відповідних обставин у кримінальному провадженні щодо однієї особи в разі наявності судового рішення стосовно іншої особи.

Більше того, інші процесуальні кодекси так само передбачають обмежену преюдиціальність вироку чи ухвали суду, постановлених у кримінальному провадженні.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 23 лютого 2016 року у справі «Навальний і Офіцеров проти Росії» (Navalnyy and Ofitserov v Russia, заяви № 46632/13 і № 28671/14) підкреслив, що обставини, встановлені у провадженні, в якому не беруть участь інші обвинувачені, не повинні мати преюдиціальне значення для їх справ. Статус доказів, використаних в одній справі, повинен залишатися суто відносним, а їх сила обмежуватися даними конкретного провадження.

З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду про те, що вирок Вищого антикорупційного суду від 05 квітня 2024 року стосовно ОСОБА_7 і ОСОБА_8 не стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_5 , є правильним.

Колегія суддів не вбачає порушення принципу презумпції невинуватості та інших загальних засад кримінального провадження.

З урахуванням зазначеного суд апеляційної інстанції, дотримуючись вимог п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, обґрунтовано повернув ОСОБА_5 апеляційну скаргу як особі, яка не має права її подавати.

Ухвала апеляційного суду відповідає положеннями статей 370, 419 цього Кодексу, є належним чином умотивованою та обґрунтованою.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які відповідно до ч. 2 ст. 412 КПК України тягнуть за собою обов`язкове скасування оскарженої ухвали апеляційного суду, Верховний Суд не встановив.

Таким чином, касаційну скаргу ОСОБА_5 необхідно залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 13 травня 2024 року про повернення апеляційної скарги у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 і ОСОБА_8 залишити без зміни, а касаційну скаргу ОСОБА_5 - без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3