Постанова

від 07.11.2024 по справі 495/8865/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/7047/24

Справа № 495/8865/23

Головуючий у першій інстанції Савицький С.І.

Доповідач Заїкін А. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.11.2024 року м. Одеса

Єдиний унікальний номер судової справи: 495/8865/23

Номер провадження: 22-ц/813/7047/24

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі:

- головуючого судді - Заїкіна А.П. (суддя-доповідач),

- суддів: - Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,

за участю секретаря судового засідання - Губара Д.В.,

учасники справи:

- позивач - ОСОБА_1 ,

- відповідач - ОСОБА_2 ,

- третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Білгород-Дністровська міська рада Одеської області, як орган опіки та піклування,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Білгород-Дністровська міська рада Одеської області, як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері, за апеляційною скаргою адвоката Гончарука Андрія Володимировича, діючого від імені ОСОБА_2 , на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області, ухвалене у складі судді Савицького С.І. 04 вересня 2023 року,

встановив:

2. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, в якому просить: 1) визначити місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за місцем його проживання, а саме за адресою - АДРЕСА_1 ; 2) відібрати дитину у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги тим, що 08.10.2021 року сторони зареєстрували шлюб у Виконавчому комітету Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області, актовий запис № 08, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 08.10.2021 року.

Від шлюбу мають спільну малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 11.02.2022 року, актовий запис за № 94.

На протязі останніх років спільна малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з позивачем за адресою - АДРЕСА_1 . Позивач має постійний та достатній дохід, самостійно займається вихованням та утриманням дитини, забезпечує її матеріально та піклується про неї, цікавиться станом здоров`ям та успіхами, має житло, в якому створені належні умови для проживання дитини та її розвитку, дитина з позивачем почувають себе у безпеці та спокійно. Тобто з боку позивача відсутні виключні обставини, які б унеможливлювали проживання дитини разом з ним, чи негативно впливали на її виховання та розвиток.

Відповідачка як мати належної уваги, турботи та піклування дитині не надає, самоусунулась від виконання належним чином своїх батьківських обов`язків по вихованню та утриманню дитини (а. с. 1 - 6).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 04 вересня 2023 року задоволено вищевказані позовні вимоги ОСОБА_1 ..

Визначено місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою - АДРЕСА_1 .

Відібрано малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від матері - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без позбавлення її батьківських прав, для проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою - АДРЕСА_1 , у зв`язку з фактом самостійного виховання малолітньої дитини батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач самостійно займається вихованням та утриманням дитини. Забезпечує дитину матеріально та піклується про неї, проявляє батьківську турботу, цікавиться станом здоров`ям та успіхами. Відповідачка як мати належним чином не виконує свої батьківські обов`язки по вихованню дитини, не цікавиться її життям, здоров`ям та розвитком. Наведене свідчить про самоусунення відповідачки від виконання батьківських обов`язків по вихованню та утриманню малолітньої дитини. Відповідачка не заперечує щодо визначення місця проживання дитини разом з батьком, про що свідчить відповідна заява про визнання позовних вимог.

Відповідачка проживає окремо від позивача та дитини. Як мати вона безвідповідально ставиться до виховання та догляду за своєю малолітньою дитиною та не усвідомлює в повній мірі свого байдужого ставлення до виконання своїх батьківських обов`язків. На думку суду, відповідачка зняла з себе обов`язки з виховання та забезпечення дитини, про що свідчить її заява про визнання позовних вимог в частині відібрання дитини без позбавлення її батьківських прав.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про доцільність відібрання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від матері - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без позбавлення останньої батьківських прав, для проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом із батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою - АДРЕСА_1 у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері, оскільки це є єдиним способом захисту прав і якнайкращого забезпечення інтересів дитини (а. с. 23 - 28).

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Адвокат Гончарук А.В., діючий від імені ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі просить скасувати рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 04 вересня 2023 року. Ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення ухвалено судом першої інстанції при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права, неправильному застосуванні норм матеріального права.

Апелянт вказує на те, що судом було порушено правила підсудності розгляду справи, оскільки позивачем було створені штучні обставини, через які суд прийшов до помилкового висновку щодо прийняття справи до свого провадження. Судом було порушено строки розгляду справи, оскільки ухвала про відкриття провадження у справі датована - 28.08.2023 року, відповідачці надано строк на подачу відзиву протягом 15 днів з дати отримання копії ухвали та копії позовної заяви. Разом з тим, рішення по суті спору ухвалене - 04.09.2023 року. Відповідачці про наявність вказаної справи не було відомо, оскільки жодних процесуальних документів вона не отримувала, у зв`язку з перебуванням за межами території України. Крім того, наявна нескасована заява позивача про надання дозволу на тимчасові поїздки за межі України, датована листопадом 2022 року по листопад 2023 року, що підтверджує факт того, що дитина перебувала на той час під безпосереднім контролем її матері на території США, про що було відомо позивачу. Матеріали справи не містять доказів неналежних та протиправних дій відповідачки щодо виховання сина. Судом першої інстанції не залучено орган опіки та піклування, відсутній висновок вказаного органу щодо вирішення спору про місце проживання дитини (а. с. 36 - 40).

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 06.09.2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою адвоката Гончарука Андрія Володимировича, діючого від імені ОСОБА_2 , на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 04 вересня 2023 року (а. с. 61 - 62).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 12.09.2024 року закінчено підготовку справи до апеляційного розгляду. Призначено справу до розгляду у приміщенні Одеського апеляційного суду (а. с. 67).

Учасники справи у судове засідання не з`явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатню наявність у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників.

3. Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга адвоката Гончарука Андрія Володимировича, діючого від імені ОСОБА_2 , підлягає задоволенню.

Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин

08.10.2021 року сторони зареєстрували шлюб у Виконавчому комітету Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області, актовий запис № 08, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 08.10.2021 року.

Від шлюбу мають спільну малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 11.02.2022 року, актовий запис за № 94.

Відповідно до довідки з Державного демографічного реєстру від 25.11.2021 року, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою - АДРЕСА_2 . Дата реєстрації - 09.09.2011 року (а. с. 54).

В матеріалах справи наявна нотаріально завірена заява ОСОБА_1 від 12.11.2022 року про дозвіл на тимчасові поїздки за межі України. Вказаною заявою ОСОБА_1 , у зв`язку з воєнними діями на території України, дав згоду на тимчасовий виїзд за кордон України та в зворотному напрямку до Сполучених Штатів Америки, у тому числі на перетин кордонів, поїздки усіма видами транспорту, перельоти та тимчасове проживання у Сполучених Штатів Америки в період з 12.11.2022 року по 12.11.2023 року, його сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у супроводі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Заявив та підтвердив, що нагляд та фактичний догляд за сином під час їх тимчасового перебування та проживання в США буде здійснювати ОСОБА_2 (а. с. 50).

15.12.2022 року ОСОБА_2 разом з малолітнім сином ОСОБА_3 прибули до Сполучених Штатів Америки, що підтверджується копіями закордонного паспорту ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 44 - 49).

Між сторонами виникли правовідносини щодо визначення місця проживання дитини.

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову.

Мотиви прийняття аргументів, викладених в апеляційній скарзі

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

За змістом частини першої статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.

За загальним правилом, якщо інше не встановлено ЦПК України, у відповідності до частини першої статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування.

З позовної заяви вбачається, що предметом спору у справі, що переглядається, є - визначення місця проживання дитини та відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав.

За нормами ЦПК України по даній категорії справ не передбачено визначення підсудності справи за вибором позивача або виключної підсудності.

Отже, застосуванню підлягають загальні правила щодо територіальної підсудності пред`явлення позову за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання або перебування відповідача.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач зазначив місце проживання ОСОБА_2 - АДРЕСА_3 .

Відповідно до ч. ч. 6, 9, 10 ст. 187 ЦПК України у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.

Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу.

Якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі.

Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі суд не виконав вимоги ст. 187 ЦПК України щодо визначення зареєстрованого місця проживання (перебування) відповідачки ОСОБА_2 , у матеріалах справи відсутній запит суду до органу реєстрації місця перебування та місця проживання.

При цьому, відповідно до довідки з Державного демографічного реєстру від 25.11.2021 року, зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є - АДРЕСА_2 . Дата реєстрації 09.09.2011 року (а. с. 54).

Отже, відповідачка ОСОБА_2 , як на момент пред`явлення позову, так і на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції була зареєстрована за адресою - АДРЕСА_2 .

Невиконання судом вимог ст. 187 ЦПК України щодо визначення зареєстрованого місця проживання (перебування) відповідачки ОСОБА_2 призвело також до неналежного повідомлення відповідачки про розгляд справи, що є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Віктор Назаренко проти України» від 3 жовтня 2017 року; «Лазаренко та інші проти України) від 27 червня 2017 року).

Частиною 9 ст. 187 ЦПК України встановлено, що якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу.

За нормами пункту 1 частини першої статті 31 ЦПК України, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду, суд передає справу на розгляд іншого суду.

На вказані вимоги процесуального закону суд уваги не звернув та розглянув справу з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).

Відповідно до положень статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв`язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

Таким чином, оскільки в суді першої інстанції відповідачем не було заявлено про непідсудність вказаної справи, колегія суддів вважає, що справа не підлягає направленню на новий розгляд за правилами територіальної юрисдикції (підсудності).

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про порушення судом строків розгляду справи, з огляду на наступне.

Відповідно до матеріалів справи, ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 28.08.2023 року відкрито провадження у вказаній справі. Призначено підготовче судове засіданні на 04.09.2023 року. Надано позивачу строк на подачу відзиву протягом 15 днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження та копії позовної заяви з додатками (а. с. 17 - 18).

Таким чином, порушено право відповідачки на подачу відзиву на позовну заяву або звернення до суду із зустрічним позовом, оскільки, відкриваючи провадження у справі та призначаючи підготовче судове засідання через 6 днів, суд позбавив відповідачку права на подачу відзиву протягом 15 днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 просив визначити місце проживання дитини з ним, з відібранням малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновки органу опіки та піклування (постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17).

Колегія суддів звертає увагу, що ухвалюючи рішення у справі про визначення місця проживання спільного сина сторін з позивачем та відібрання його від матері, суд першої інстанції керувався виключно фактом визнання позову відповідачкою, не встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінку інтересам дитини, залишив поза увагою мету поданого позову.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Колегія суддів звертає увагу, що відсутність заперечень з боку відповідачки щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі.

Так, у справі «Bellet v. France», Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві.

Право на справедливий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (частина 1 статті 6). Право на справедливий судовий розгляд охоплює і право кожного на доступ до правосуддя.

Встановлюючи місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою - АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив з принципу збереження якнайкращих інтересів дитини із забезпеченням його розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.

Такий висновок суду є хибним з огляду на наступне.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76).

У § 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Верховний Суд у судових рішеннях щодо участі батьків у вихованні дитини неодноразово звертав увагу судів першої та апеляційної інстанцій на необхідність суворого дотримання вимог діючого законодавства про надання суду органом опіки та піклування належним чином оформленого письмового висновку.

Колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять висновку органу опіки та піклування щодо визначення місця проживання дитини.

У статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Європейський суд з прав людини зауважує, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У спорах про визначення місця проживання дитини суди мають крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановити та надати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема:

- особисті якості батьків (моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, перебування на диспансерному нагляді, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності);

- відносини, які існують між кожним із батьків і дитиною (встановлення повного чи часткового виконання батьківських обов`язків, наявність причин що впливають на виконання батьківських обов`язків; встановлення, чи враховують мати/батько інтереси дитини, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною);

- можливість створення дитині належних умов для виховання і розвитку (наявність самостійного доходу, належних житлових умов у кожного із батьків);

- стан здоров`я дитини (наявність хвороб у дитини, що потребують посиленого догляду, наявність у батьків навичок щодо надання первинної медичної допомоги);

- стан безпеки дитини (можливість створення дитині безпечних умов для життя та розвитку) тощо.

Указане тлумачення статті 161 СК України при розгляді категорії справ, що стосуються надчутливої сфери правовідносин (оскільки йдеться не просто про спір між позивачем і відповідачем, а про долю дитини), є сталим та однозначним у практиці Верховного Суду (див. постанови від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 761/35714/16-ц, від 23 жовтня 2021 року у справі № 127/17427/20, від 08 вересня 2023 року у справі № 639/3862/20, від 28 вересня 2023 року у справі № 944/5191/19).

Крім того, першочерговим завданням держави є забезпечення безпеки і права на життя дитини, що проголошено статтею 6 Конвенції про права дитини, а тому, розглядаючи справи про визначення місця проживання дитини з урахуванням особливостей, спричинених введенням в Україні воєнного стану, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, судове рішення має бути спрямованим на забезпечення її безпеки і права на життя (див. постанови Верховного Суду від 09 лютого 2023 року у справі № 753/572/20, від 24 травня 2023 року у справі № 127/9377/21, від 14 червня 2023 року у справі № 760/31518/21).

Таким чином, при вирішенні таких спорів доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини, судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач вказує, що він самостійно займається вихованням та утриманням дитини, забезпечує дитину матеріально та піклується про неї, проявляє батьківську турботу, цікавиться станом здоров`ям та успіхами, а відповідач, як мати належним чином не виконує свої батьківські обов`язки по вихованню дитини, не цікавиться її життям, здоров`ям та розвитком, наведене свідчить про самоусунення відповідача від виконання батьківських обов`язків по вихованню та утриманню малолітньої дитини.

Однак вказані висновки спростовуються доказами, які містяться в матеріалах справи.

15.12.2022 року мати - ОСОБА_2 разом з малолітнім сином - ОСОБА_3 прибули до Сполучених Штатів Америки, що підтверджується копіями закордонного паспорту ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 44 - 49).

Тому звертаючись до суду в серпні 2023 року із вказаним позовом, позивачем не підтверджено, що як на час звернення до суду, так і на час розгляду справи малолітній син проживає з ним та лише батьком здійснюється опіка над сином, оскільки з грудня 2022 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває разом з матір`ю в Сполучених Штатах Америки.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи наявна нотаріально завірена заява від 12.11.2022 року про дозвіл на тимчасові поїздки за межі України від ОСОБА_1 .. Вказаною заявою ОСОБА_1 , у зв`язку з воєнними діями на території України, дав згоду на тимчасовий виїзд за кордон України та в зворотному напрямку до Сполучених Штатів Америки, у тому числі на перетин кордонів, поїздки усіма видами транспорту, перельоти та тимчасове проживання у Сполучених Штатів Америки в період з 12.11.2022 року по 12.11.2023 року, його сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у супроводі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Заявив та підтвердив, що нагляд та фактичний догляд за сином під час їх тимчасового перебування та проживання в США буде здійснювати ОСОБА_2 (а. с. 50).

Вказана обставина підтверджує факт того, що позивачем не заперечувалось, а навпаки надано дозвіл на проживання малолітнього сина разом з матір`ю. Матеріали справи не містять доказів скасування вищевказаного дозволу.

Колегія суддів не погоджується з вищевказаними висновками суду про безвідповідальність матері по відношенню до дитини, оскільки до вказаного висновку суд дійшов лише за твердженнями позивача, які не підтвердженні жодними доказами.

Такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, суперечать положенням діючого законодавства є висновки суду щодо наявності підстав для відібрання сина від матері.

На підставі викладеного, апеляційний суд вважає, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання неповнолітніх дітей разом з батьком у зв`язку з самостійним вихованням дитини батьком без участі матері необхідно відмовити.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги адвоката Гончарука Андрія Володимировича, діючого від імені ОСОБА_2 , є доведеними, а тому вона підлягає задоволенню.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права.

Ураховуючи, що невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення останнім вищезазначених норм матеріального та процесуального права, призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції, підлягає скасуванню. Необхідно ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову за вищевказаного обґрунтування.

Порядок та строк касаційного оскарження

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

Керуючись ст. ст.367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,

постановив:

Апеляційну скаргу адвоката Гончарука Андрія Володимировича, діючого від імені ОСОБА_2 , - задовольнити.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду міста Одеси від 04 вересня 2023 року - скасувати. Ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Білгород-Дністровська міська рада Одеської області, як орган опіки та піклування,про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складений 27 листопада 2024 року.

Головуючий суддя: А. П. Заїкін

Суді: С. О. Погорєлова

О. М. Таварткіладзе