ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.11.2024Справа № 910/7049/24Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Чинчин О.В., за участю секретаря судового засідання Тихоши Л.Г., розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» (02068, місто Київ, ПРОСПЕКТ МИКОЛИ БАЖАНА, будинок 1М, квартира 311, Ідентифікаційний код юридичної особи 37961039) до за участю проНаціонального центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» (01021, місто Київ, КЛОВСЬКИЙ УЗВІЗ, будинок 8, Ідентифікаційний код юридичної особи 32827468) Третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні Відповідача ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) захист ділової репутації та стягнення моральної шкоди у розмірі 200 000 грн. 00 коп.
Представники:
від Позивача: Мамалига Н.В. (представник на підставі довіреності);
від Відповідача: Джулай А.А. (представник на підставі ордеру);
від Третьої особи: ОСОБА_1 (особисто);
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Товариство з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» про захист ділової репутації та стягнення моральної шкоди у розмірі 200 000 грн. 00 коп.
Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для зобов`язання Відповідача спростувати недостовірну інформацію, а саме: недостовірну інформацію, поширену Відповідачем в Дописі, а саме щодо «неприйнятних способів взаємодії в професійному середовищі» має бути спростована в такий же спосіб, у який вона була поширена, а саме шляхом розміщення допису на сторінці ОСОБА_1 на веб-сайті соціальної мережі Фейсбук (Facebook) та стягнення моральної шкоди у розмірі 200 000 грн. 00 коп.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.06.2024 року позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» до Національного центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» про захист ділової репутації та стягнення моральної шкоди у розмірі 200 000 грн. 00 коп. залишено без руху.
17.06.2024 року через систему «Електронний суд» від Позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року відкрито провадження у справі №910/7049/24, постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 17.07.2024 року.
16.07.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшов відзив на позовну заяву та клопотання про долучення доказів.
17.07.2024 року через систему "Електронний суд" від Позивача надійшли клопотання про розгляд справи за відсутності представника Позивача.
У підготовчому судовому засіданні 17.07.2024 року представник Відповідача заявив клопотання про витребування доказів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, встановлено Позивачу строк до 5 днів з 18.07.2024 для надання відповіді на відзив, встановлено Відповідачу строк до 5 днів з дня отримання відповіді на відзив для надання заперечень, частково задоволено клопотання Відповідача про витребування доказів, в іншій частині - залишено без розгляду, витребувано від Позивача копію заяви від 17.01.2024 року та копію ліцензійного договору, на який Позивач посилається як на підставу нанесених збитків, відкласти підготовче судове засідання на 07.08.2024 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.07.2024 року витребувано від Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» належним чином завірену копію заяви від 17.01.2024 року до Антимонопольного комітету України щодо порушення Національним центром «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» вимог Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» та належним чином завірену копію ліцензійного договору з автором щодо невипущеної книги.
06.08.2024 року через систему "Електронний суд" від Позивача надійшло клопотання про долучення доказів.
06.08.2024 року через систему "Електронний суд" від Позивача надійшли додаткові пояснення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.08.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, визнано явку Позивача обов`язковою, продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів, відкладено підготовче судове засідання на 11.09.2024 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні Відповідача ОСОБА_1 , зобов`язано Позивача направити на адресу Третьої особи копії всіх заяв по суті позовних вимог із доданими до них документами, у строк не пізніше 5 днів з 12.09.2024 року, докази чого надати суду, зобов`язано Відповідача направити на адресу Третьої особи копії всіх заяв по суті позовних вимог із доданими до них документами, у строк не пізніше 5 днів з 12.09.2024 року, докази чого надати суду, встановлено Третій особі строк до 15 днів з дня отримання всіх документів по суті позовних вимог для надання заперечень, встановлено Позивачу строк до 5 днів з дня отримання заперечень Третьої особи для надання заперечень, встановлено Відповідачу строк до 5 днів з дня отримання заперечень Третьої особи для надання додаткових пояснень, відкладено підготовче судове засідання на 02.10.2024 року.
19.09.2024 року через систему "Електронний суд" від Позивача надійшло клопотання про долучення доказів по справі.
23.09.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшла заява про долучення доказів по справі.
25.09.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Третьої особи надійшли пояснення по справі.
25.09.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Третьої особи надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
02.10.2024 року через систему "Електронний суд" від Позивача надійшли заперечення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.10.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання Позивача про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні Позивача ТОВ "Суперкнигарня Моя Книжкова полиця", задоволено клопотання третьої особи про відкладення підготовчого судового засідання, відкладено підготовче судове засідання на 16.10.2024 року.
07.10.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Третьої особи надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
16.10.2024 року через систему "Електронний суд" від Позивача надійшло клопотання про долучення доказів по справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.10.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовлено в задоволенні клопотання третьої особи про перенесення підготовчого засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 30.10.2024 року.
30.10.2024 року через систему "Електронний суд" від Позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.10.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, задоволено клопотання Позивача про відкладення розгляду справи, відкладено розгляд справи на 20.11.2024 року.
В судовому засіданні 20 листопада 2024 року представник Позивача підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Представник Відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Третя особа надала усні пояснення по суті спору.
Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
В судовому засіданні 20 листопада 2024 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
ВСТАНОВИВ
28.09.2023 року ОСОБА_1 опублікувала допис на сторінці соціальної мережі Facebook наступного змісту: «Колеги теперішні й майбутні, відпишіться й забудьте про мене та мої проєкти в дитліті, будь ласка, якщо працюєте чи плануєте працювати з видавництвом МКП (Моя книжкова полиця). Якщо ви не аматор, який нічого не знає про те, що відбувається в галузі, то ваша симпатія до очільниці в-ва автоматично означає для мене вашу підтримку неприйнятних способів взаємодії в професійному середовищі. Хочу бути у своїй чистенькій бульбашці, де солідарність із тими, кого поважаєш і цінуєш само - собою зрозуміла. Розпорошувати свою увагу на токсичне зараз нема ні сил ні часу, хай якось без мене. (а.с.13)
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Позивач зазначає, що ОСОБА_1 є посадовою особою (головним редактором видавництва дитячої пізнавальної літератури «Мала академія», керівник лабораторії дитячого читання) Національного центру «Мала академія наук України. Вважає, що зазначений вище допис посадової особи Національного центру «Мала академія наук України» ОСОБА_1 містить порушення передбачених чинним законодавством прав Позивача на недоторканість ділової репутації, яке полягає в наступному: є дискредитуючим, зокрема в частині «ваша симпатія до очільниці в-ва автоматично означає для мене вашу підтримку неприйнятних способів взаємодії в професійному середовищі» та в частині «якщо ви не аматор, який нічого не знає про те, що відбувається в галузі, то ваша симпатія до очільниці в-ва автоматично означає для мене вашу підтримку неприйнятних способів взаємодії в професійному середовищі. Хочу бути у своїй чистенькій бульбашці, де солідарність із тими, кого поважаєш і цінуєш само - собою зрозуміла.»; є таким, що схиляє до бойкоту Позивача, зокрема в частині «Колеги теперішні й майбутні, відпишіться й забудьте про мене та мої проєкти в дитліті, будь ласка, якщо працюєте чи плануєте працювати з видавництвом МКП (Моя книжкова полиця)»; є таким, що поширює інформацію, що вводить в оману, а саме містить неповні, неточні або неправдиві дані про Позивача. Зокрема в частині «якщо ви не аматор, який нічого не знає про те, що відбувається в галузі, то ваша симпатія до очільниці в-ва автоматично означає для мене вашу підтримку неприйнятних способів взаємодії в професійному середовищі». За таких підстав, просить суд зобов`язати Національний центр «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» спростувати недостовірну інформацію, а саме: недостовірну інформацію, поширену Відповідачем в Дописі, а саме щодо «неприйнятних способів взаємодії в професійному середовищі» має бути спростована в такий же спосіб, у який вона була поширена, а саме шляхом розміщення допису на сторінці ОСОБА_1 на веб-сайті соціальної мережі Фейсбук (Facebook); стягнути з Національного центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» у розмірі 200 000,00 грн як відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування заперечень на позовну заяву Відповідач зазначив, що ОСОБА_1 не є посадовою особою Відповідача, а Відповідачами у даній справі мають бути автор інформаційного матеріалу та власник веб-сайта. Крім того, Позивачем не доведено підстав для стягнення моральної шкоди.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до ч. 1 ст. 200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про інформацію» інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.
Як передбачено ст. 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 91 Цивільного кодексу України юридична особа здатна мати такі ж права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
За ч. 1 ст. 277 Цивільного кодексу України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Згідно зі ст. 91 Цивільного кодексу України право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 Цивільного кодексу України, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб`єкта (підприємця).
Отже, юридична особа, так само як і фізична особа, має право на спростування недостовірної інформації відповідно до ч. 1 ст. 277 Цивільного кодексу України та право на недоторканість ділової репутації відповідно до ч. 1 ст. 299 Цивільного кодексу України.
Відповідності до ч. 6 ст. 277 Цивільного кодексу України спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про спростування недостовірної інформації, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
Як встановлено Судом, 28.09.2023 року ОСОБА_1 опублікувала допис на сторінці соціальної мережі Facebook наступного змісту: «Колеги теперішні й майбутні, відпишіться й забудьте про мене та мої проєкти в дитліті, будь ласка, якщо працюєте чи плануєте працювати з видавництвом МКП (Моя книжкова полиця). Якщо ви не аматор, який нічого не знає про те, що відбувається в галузі, то ваша симпатія до очільниці в-ва автоматично означає для мене вашу підтримку неприйнятних способів взаємодії в професійному середовищі. Хочу бути у своїй чистенькій бульбашці, де солідарність із тими, кого поважаєш і цінуєш само - собою зрозуміла. Розпорошувати свою увагу на токсичне зараз нема ні сил ні часу, хай якось без мене. (а.с.13)
Для всебічного та об`єктивного з`ясування всіх фактичних обставин справи необхідним є дослідження і встановлення, перш за все, факту поширення відповідачем неправдивих відомостей стосовно позивача.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 22 Закону України «Про інформацію» масова інформація - інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про електронні комунікації» мережа Інтернет (Інтернет) - глобальна електронна комунікаційна мережа, що призначена для передачі даних та складається з фізично та логічно взаємоз`єднаних окремих електронних комунікаційних мереж, взаємодія яких базується на використанні єдиного адресного простору та на використанні інтернет-протоколів, визначених міжнародними стандартами.
З огляду на викладене інформація, яка поширюється через мережу Інтернет, орієнтована на необмежене коло осіб, відповідно є масовою інформацією. При цьому інтернет-видання (веб сайт) є засобом, призначеним для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації, є засобом масової інформації.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18.03.2021 р. у справі № 927/791/18.
Відповідно до статті 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням. Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці ЄСПЛ при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
При вирішенні спору про визнання недостовірною та спростування інформації підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору має бути встановлено не лише наявність підстав визнання недостовірною та спростування інформації, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20).
Розглядаючи справи, предметом позову в яких є спростування недостовірної інформації, суди повинні враховувати, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право (пункт 6.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18).
Це означає, що достовірна інформація, тобто така, що відповідає дійсності та викладена правдиво, не може бути спростована, навіть у випадку, коли вона порушує особисті майнові права.
Відповідно до частини четвертої статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов`язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.
Отже частина четверта статті 277 ЦК України за своїм правовим регулюванням визначає особливості спростування інформації залежно від її поширювача, а також встановлює окремий порядок спростування, якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома.
Ця норма не регулює і не встановлює презумпцію недостовірності поширеної інформації щодо особи. Стаття 277 ЦК України встановлює єдину особливість - спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила (абзац третій частини шостої).
У пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" від 27 лютого 2009 року № 1, було роз`яснено, що "згідно з положеннями статті 277 ЦК і статті 10 ЦПК обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права".
Водночас слід враховувати, що це роз`яснення стосувалось норм цивільного законодавства, що було чинним станом на 27 лютого 2009 року. Зокрема, висновок щодо розподілу обов`язків із доказування було сформовано відповідно судової практики щодо застосування чинної частини третьої статті 277 ЦК України, яка передбачала, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Тобто Пленум Верховного Суду України виходив з доказової презумпції добропорядності особи, що була закріплена в частині третій статті 277 ЦК України.
Водночас, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України "Про інформацію" та Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 27.03.2014 № 1170-VII частину третю статті 277 ЦК України було виключено.
З 19 квітня 2014 року цивільне законодавство не містить презумпції добропорядності, а тому відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації.
Водночас, зважаючи на зміну законодавства і скасування презумпції недостовірності негативної інформації, Верховний Суд також виснував, що доказування позивачем обґрунтованості свого позову, зокрема, недостовірності, неточності поширеної відповідачем інформації, має відбуватися у загальному порядку. Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 28.11.2018 у справі № 910/17819/17, від 17.07.2019 у справі № 757/49189/16-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/13556/18 та від 06.11.2019 у справі № 165/2559/15-ц, від 14.11.2023 у справі № 910/8562/22.
За загальним правилом, відповідно до частини третьої статті 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Зокрема, Верховний Суд виснував, що для позивача діє загальний тягар доведення позову: 1) факту поширення недостовірної інформації та 2) недостовірність цієї інформації (постанова від 11.10.2023 у справі № 758/13555/21). Водночас, оскільки відповідно частини другої статті 302 ЦК України фізична особа, яка поширює інформацію, зобов`язана переконатися в її достовірності, на відповідачеві, який поширює інформацію або відповідальний за її поширення (твердження про факти), лежить обов`язок довести, які вчинялися заходи, щоб переконатися в достовірності.
Окрім того, у господарському судочинстві відбулися зміни щодо стандартів доказування, які є відмінними від цивільного судочинства, що також вливає на порядок розгляду спорів. Так, 17.10.2019 набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема, внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Це означає, що поширена інформація не вважається автоматично недостовірною, і позивач несе тягар доведення обґрунтованості свого позову за загальним правилом, включаючи підтвердження недостовірності поширеної інформації. Натомість відповідач в обґрунтування своїх заперечень, щоб спростувати аргументи позивача про недостовірність, має обов`язок довести, які заходи вчинялися, щоб переконатися в достовірності (перше речення частини другої статті 302 ЦК України), та надати відповідні докази, які на його переконання свідчать про достовірність поширеної інформації.
Поширенням інформації вважається опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
У статті 30 Закону України "Про інформацію" визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень (частина 1). Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості (частина 2).
Європейський суд з прав людини зазначав, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Тобто, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати (постанова Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 910/10429/18).
При вирішенні питання про визнання поширеної інформації недостовірною, має бути визначено характер такої інформації та з`ясовано, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. У свою чергу, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом (постанова Верховного Суду від 08.08.2019 у справі №910/19082/16).
Позивач повинен довести факт поширення недостовірної інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, то правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлювання думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08.07.1986).
Щоб розрізнити твердження щодо фактів та оціночні судження, необхідно враховувати обставини справи та загальний тон висловлювань (рішення ЄСПЛ у справі «Бразільє проти Франції» від 11.04.2006), оскільки судження з питань, які становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не твердження щодо фактів (рішення ЄСПЛ «Патурель проти Франції» від 22.12.2005, «ТОВ «Інститут економічних реформ» проти України» від 02.06.2016).
Однак навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (рішення ЄСПЛ у справі «Де Хаес і Гійселс проти Бельгії» від 24.02.1997).
Отже, за змістом наведених положень чинного законодавства та усталеної практики ЄСПЛ судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки, і пов`язане із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
У свою чергу, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт сам по собі є категорією об`єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.
Виходячи з викладеного, при вирішенні спору, предметом якого є захист ділової репутації шляхом спростуванням відомостей, що були поширені у тому числі за допомогою мережі «Інтернет» з метою задоволення суспільного інтересу, ключовим є чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями в інформації, що викладалася у спірній публікації. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21.05.2021 у справі № 918/132/20).
Дослідивши зміст поширеної ОСОБА_1 інформації (допису), Суд зазначає, що вказаний допис у мережі Фейсбук є відображенням її власної думки щодо можливої співпраці з МКП (Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ»), її висловлювання не містять в собі тверджень, які можливо було б розцінити, як порушення честі, гідності чи ділової репутації саме позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ»; суб`єктивне розуміння тексту допису Позивачем не можуть бути розцінені в межах даної справи, як неправомірні дії ОСОБА_1 , які направлені на підрив ділової репутації Позивача.
При цьому, Суд звертає увагу Позивача, що ОСОБА_1 є завідувачем сектору лабораторії дитячого читання Національного центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ», що підтверджується витягом з наказу №199/5-к від 01.09.2020 р. (а.с.82), а згідно з п.1.2 посадової інструкції завідувача лабораторії дитячого читання Національного центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» посада завідувача лабораторії належить до категорії педагогічних працівників (професіоналів). (а.с.89-92)
Відповідно до позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18, належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Згідно з положеннями статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.
Відповідно до приписів статті 48 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
У постанові Верховного Суду від 27.06.2023 у справі № 910/333/21 зазначено, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Разом з тим визначення сторін у справі, між якими спір відсутній, і не визначення належного складу сторін є порушенням вимог процесуального закону (статті 41, 45 Господарського процесуального кодексу України).
Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача можлива в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України, однак за результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.
Близькі за змістом висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 757/39920/15-ц, від 27.03.2019 у справі № 520/17304/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 520/13067/17).
Суд під час розгляду справи повинен вирішувати спір, виходячи зі складу сторін, які визначені позивачем, і не вправі зі своєї ініціативи без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів (подібний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 13.04.2021 у справі № 925/440/18, від 29.08.2023 у справі № 912/1550/22).
Суд звертає увагу, що при зверненні до суду з вказаним позовом Товариство з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» самостійно визначило відповідачем у справі лише Національний центр «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ», жодних вимог до ОСОБА_1 пред`явлено не було. З огляду на викладене, Суд зазначає, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові.
Таким чином, на підставі наявних у матеріалах справи доказів та з урахуванням наданих сторонами пояснень, проаналізувавши допис Третьої особи, Суд дійшов висновку про те, що Відповідач не висловлював жодних тверджень, які можливо було б розцінити як порушення честі, гідності чи ділової репутації Позивача, а за висловлення Третьої особи оціночних суджень, відповідно до ст.30 Закону України "Про інформацію", Відповідач не може бути притягнутий до відповідальності.
Крім того, Позивачем не надано суду доказів, які б свідчили про наявність причинного зв`язку між діями Третьої особи (поширення інформації) та шкодою Позивача, завданою його діловій репутації.
Отже, в даному випадку відсутній склад юридичного правопорушення щодо поширення недостовірної інформації, а тому відсутні підстави для задоволення вимог про визнання недостовірною інформації та її спростування, оскільки така інформація не порушує особисте немайнове право Позивача, а тому вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» в частині спростування недостовірної інформації не підлягають задоволенню.
Разом з тим, Суд звертає увагу Позивача на те, що якщо особа вважає, що певні оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку (абз. 2 ч. 2 ст. 30 Закону України "Про інформацію").
Тобто законодавством України передбачено спосіб захисту прав шляхом надання права на відповідь з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.
Що стосується вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» про стягнення з Національного центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» моральної шкоди у розмірі 200 000 грн. 00 коп., Суд зазначає наступне.
Згідно з ч.1 ст.91 Цивільного кодексу України, юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Відповідно ст.94 Цивільного кодексу України, юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК України.
За змістом ч.1 ст.201 Цивільного кодексу України ділова репутація належить до особистого немайнового блага, яке охороняється цивільним законодавством.
Відповідно до ст.23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
Під діловою репутацією юридичної особи розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Згідно з ч.1 ст.1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/1111/18.
Разом з тим, Позивачем не надано суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження понесення моральної шкоди, не подано доказів наявності причинного зв`язку між діями саме Відповідача та шкодою (зниження престижу, ділової репутації тощо) та вини останнього в її заподіянні.
Отже, Позивач не обґрунтував, в чому саме полягає порушення (приниження) його ділової репутації, а отже не довів наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, що є обов`язковою умовою для застосування відповідальності у вигляді відшкодування моральної шкоди.
За таких підстав, Суд дійшов висновку, що позовні вимоги Позивача в частині стягнення з Національного центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» моральної шкоди у розмірі 200 000 грн. 00 коп. не підлягають задоволенню.
Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).
У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).
Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:
1) письмовими, речовими і електронними доказами;
2) висновками експертів;
3) показаннями свідків.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, Суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» до Національного центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» про захист ділової репутації та стягнення моральної шкоди у розмірі 200 000 грн. 00 коп. є необґрунтованими та не підлягають задоволенню у повному обсязі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору залишаються за Позивачем.
На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
УХВАЛИВ
1. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИДАВНИЦТВО МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ» до Національного центру «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ» про захист ділової репутації та стягнення моральної шкоди у розмірі 200 000 грн. 00 коп. - відмовити у повному обсязі.
2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Дата складання та підписання повного тексту рішення: 22 листопада 2024 року.
Суддя О.В. Чинчин
Суд | Господарський суд міста Києва |
Дата ухвалення рішення | 20.11.2024 |
Оприлюднено | 29.11.2024 |
Номер документу | 123336859 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах щодо захисту ділової репутації |
Господарське
Господарський суд міста Києва
Чинчин О.В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні