Рішення

від 27.11.2024 по справі 300/3088/24

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" листопада 2024 р. справа № 300/3088/24

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Панікара І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 доНадвірнянської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивачка) звернулася до суду з адміністративним позовом до Надвірнянської міської ради (далі відповідач), за змістом якого просить суд:

- визнати протиправною та скасувати відмову Надвірнянської міської ради Івано-Франківської області від 02.04.2024 № Л/120 в частині відмови, як внутрішньо переміщеній особі, в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка;

- зобов`язати Надвірнянську міську раду Івано-Франківської області видати посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту відповідно до Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні" та Положення про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 345 від 19.03.1996.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачка постійно проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського, що підтверджується довідкою про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи від 03.04.2022 № 2609-7000186194, у зв`язку із чим має право на отримання статусу особи, яка проживає на території населеного пункту, якому присвоєно статус гірського. Водночас, рішенням Надвірнянської міської ради від 02.04.2024 № Л/120 у наданні ОСОБА_1 статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту, та видачі посвідчення встановленого зразка було відмовлено. Вважаючи таку відмову протиправною, позивачка звернулася до суду за захистом своїх порушених прав.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.04.2024 відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в порядку, визначеному статтею 263 КАС України (а.с.12).

Відповідач копію ухвали Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.04.2024 отримав 30.04.2024 о 01:39 шляхом надсилання в його електронний кабінет, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа (а.с.14).

Відповідно до частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 КАС України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, встановив наступне.

ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою із зареєстрованим місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 та фактичним місцем проживання за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи від 03.03.2022 № 2609-7000186194 (а.с.6).

25.03.2024 позивачка звернулася до відповідача із заявою щодо встановлення статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та видачі посвідчення встановленого зразка (а.с.7).

Надвірнянська міська рада листом від 02.04.2024 № Л/120 повідомила позивачку, що підстави для надання статусу особи, яка проживає і працює (навчається) на території гірського населеного пункту на підставі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи відсутні (а.с.8).

Вважаючи протиправним рішення відповідача від 02.04.2024 № Л/120 у частині відмови у наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту, та у видачі посвідчення встановленого зразка, позивачка звернулася до суду з метою захисту свого порушеного права.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

Згідно із частиною 2 статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (надалі Закон № 280/97-ВР), місцеве самоврядування в Україні це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Критерії, за якими населені пункти набувають статусу гірських, основні засади державної політики щодо розвитку гірських населених пунктів та гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються, встановлено Законом України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» (надалі Закон № 56/95-ВР).

Так, Закон № 56/95-ВР встановлює гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються та не визначає обмежень за професійною ознакою чи видами соціального захисту. Вказаний Закон спрямований виключно на підтримку населення, яке проживає і працює у гірській місцевості, шляхом формування системи матеріальної підтримки осіб та стимулювання розвитку гірських населених пунктів.

Закон №56/95-ВР встановлює критерії, за якими населені пункти набувають статусу гірських, визначає основні засади державної політики щодо розвитку гірських населених пунктів та гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються.

До гірських населених пунктів належать міста, селища міського типу, селища, сільські населені пункти, які розташовані у гірській місцевості, мають недостатньо розвинуті сферу застосування праці та систему соціально-побутового обслуговування, обмежену транспортну доступність (стаття 1 Закону № 56/95-ВР).

Відповідно до статті 2 Закону № 56/95-ВР перелік населених пунктів, яким надається статус гірських, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.08.1995 № 647 «Про перелік населених пунктів, яким надається статус гірських» визначено населені пункти, яким надається статус гірських. Зокрема, коментованим положенням статус гірського надано і місту Надвірна Надвірнянського району Івано-Франківської області.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1996 № 345 затверджено Положення про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту (надалі Положення № 345).

Так, пунктом 4 Положення № 345 встановлено, що посвідчення видаються громадянам відповідними місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевої ради.

Згідно із пунктом 7 Положення № 345 посвідчення видаються таким категоріям громадян: а) особам, які постійно проживають на території населених пунктів, яким надано статус гірських; б) особам, які постійно працюють на території населених пунктів, яким надано статус гірських (у тому числі працівникам, які постійно працюють у філіях, представництвах, відділеннях, інших відокремлених підрозділах і на робочих місцях в населених пунктах, що мають статус гірських, у разі коли підприємство, установа, організація розташовані за межами населеного пункту, якому надано статус гірського); в) особам, які навчаються на денних відділеннях навчальних закладів, розташованих у населених пунктах, яким надано статус гірських; г) окремим громадянам інших населених пунктів та тим, які проживають за межами населених пунктів і умови проживання яких відповідають критеріям, передбаченим у ст. 1 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні», а також громадянам, які постійно працюють або несуть службу на лісогосподарських підприємствах, гідрометеорологічних станціях, заставах, в обсерваторіях та на інших об`єктах, розташованих поза межами населених пунктів у місцевостях, що відповідають критеріям, передбаченим у ст. 1 зазначеного Закону.

Пунктом 8 Положення № 345 встановлено перелік необхідних документів для видачі посвідчення: паспорта громадянина України, свідоцтва про народження (для осіб у віці до 16 років), посвідки на проживання в Україні (для іноземних громадян та осіб без громадянства), і таких документів: а) громадянам, які постійно проживають у гірському населеному пункті (у тому числі дітям) - довідки про постійне проживання у гірському населеному пункті, виданої уповноваженим органом; б) громадянам, які постійно працюють у гірському населеному пункті - довідки з місця роботи; в) громадянам, які навчаються на денних відділеннях навчальних закладів, розташованих у гірському населеному пункті - довідки навчального закладу.

Разом із зазначеними документами громадяни (крім осіб у віці до 16 років) подають дві фотокартки розміром 30 х 40 міліметрів.

Згідно пунктом 10 Положення № 345 дія посвідчення припиняється за рішенням органу, який його видав, у разі:

а) зміни громадянином місця постійного проживання та/або постійного місця роботи у гірському населеному пункті;

б) зміни умов постійного проживання громадянина (підпункт "г" пункту 7 цього Положення);

в) закінчення навчання на денному відділенні навчального закладу, розташованого у гірському населеному пункті.

Посвідчення, дію якого припинено, підлягає вилученню органом, який прийняв таке рішення.

У контексті вищенаведеного суд зазначає, що фактичним місцем проживання ОСОБА_1 є місто Надвірна - населений пункт, якому згідно із Постановою № 647 надано статус гірського.

Згідно із вищезазначеними нормами Положення № 345, посвідчення видаються особам, які постійно проживають на території населених пунктів, яким надано статус гірських при поданні, зокрема, довідки про постійне проживання у гірському населеному пункті, виданої уповноваженим органом.

Так, зі змісту рішення відповідача від 26.09.2023 № 85 встановлено, що позивачкою при поданні заяви щодо видачі посвідчення встановленого зразка про статус особи, яка постійно проживає, навчається та працює на території населеного пункту, якому надано статус гірського, додано довідку про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи від 03.04.2022 № 2609-7000186194 (а.с.6).

Довідка про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи від 03.04.2022 № 2609-7000186194 містить інформацію про м. Надвірна як фактичне місце проживання позивача.

Суд зазначає, що Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20.10.2014 за № 1706-VII, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (надалі - Закон № 1706-VII), внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

Згідно із статтею 4 Закону № 1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до статті 3 Закону № 1706-VII, для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 5 Закону № 1706-VII, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Так, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією держави-терориста російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

У подальшому строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався, й триває, у тому числі, і на момент розгляду даної справи, що свідчить про наявність підстав, передбачених статтею 1 Закону № 1706-VII.

Статтею 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 за №389-VІІІ визначено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Окрім того, суд зазначає, що статтею 7 Закону № 1706-VII закріплено необхідність забезпечення реалізації прав зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування, соціальні послуги, освіту.

Зокрема, у частині 3 статті 7 Закону № 1706-VII визначено, що громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.

Так, в обґрунтування підстав відмови ОСОБА_1 у наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту вказано, що Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не містить положень про постійний характер проживання внутрішньо переміщених осіб за місцем взяття на облік, однак Закон №1706-VII не містить положень про постійний характер проживання внутрішньо переміщених осіб за місцем взяття на облік.

Суд наголошує, що у частині першій статті 5 Закону №1706-VII чітко визначено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Водночас, як вже зазначалось судом, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період дії воєнного стану в Україні.

Згідно із частиною 1 статті 29 Цивільного кодексу України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Стаття 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначає місце проживання як житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Суд також бере до уваги те, що відповідно до пункту 10 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1871-IX внутрішньо переміщена особа може задекларувати або зареєструвати місце свого проживання без зняття з реєстрації свого попереднього постійного місця проживання. В статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання" від 11.12.2003 за № 1382-IV зазначено, що місце перебування - це житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги.

У контексті вищенаведеного, на переконання суду, місцем проживання позивача як внутрішньо переміщеної особи є житло, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Враховуючи, що ОСОБА_1 проживає вже більше шести місяців у гірському населеному пункті, зокрема в місті Надвірна, на переконання суду таке проживання слід вважати постійним. Як наслідок, наявні підстави для видачі позивачу відповідного посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту.

Щодо дискримінації позивача, як внутрішньо переміщеної особи, слід зазначити, що згідно зі статтею 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Статтею 2 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації.

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

В справах "Щокін проти України" (заяви № 23759/03 та 37943/06, рішення від 14.10.2010) та "Серков проти України" (заява № 39766/05, рішення від 07.07.2011) Європейський суд з прав людини вказав, що національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування; відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу "якості закону". В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 по справі № 822/524/18, із посиланням на положення статей 1, 8, 44 Конституції України, а також на статті 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових прогалин щодо захисту прав людини та основних свобод, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

У контексті охарактеризованого критерію якості закону суд зазначає, що у випадку встановлення невідповідності окремих положень закону вказаному критерію, суд повинен застосувати найбільш сприятливий для особи спосіб тлумачення такого закону.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

З огляду на проаналізовані норми законодавства й враховуючи наявність в національному законодавстві правових "прогалин" щодо захисту прав та основних свобод, зокрема у сфері соціального захисту внутрішньо переміщених осіб, а також з метою реалізації положень статті 46 Конституції України щодо недопущення обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави, суд дійшов висновку про протиправність рішення відповідача в частині відмови в наданні позивачу (пункт 4 додатку до рішення) статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі відповідного посвідчення.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суд зазначає, що жодних доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідач під час розгляду справи не надав.

За таких обставин, заявлені позивачем позовні вимоги є обґрунтованими, внаслідок чого, адміністративний позов підлягає до задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення, позивач, згідно із квитанцією від 17.04.2024 підтвердила сплату судового збору на суму 1211,20 грн., за подання даного адміністративного позову, суд робить висновок про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Надвірнянської міської ради сплачений судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задоволити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Надвірнянської міської ради Івано-Франківської області від 02.04.2024 № Л/120 в частині відмови внутрішньо переміщеній особі ОСОБА_1 , в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка.

Зобов`язати Надвірнянську міську раду (код ЄДРПОУ 04054257, вул. Г. Мазепи, 29, м. Надвірна, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 78401)видати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ) посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту відповідно до Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні" від 15.02.1995 за № 56/95-ВР та Положення про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 345 від 19.03.1996.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Надвірнянської міської ради (код ЄДРПОУ 04054257, вул. Г. Мазепи, 29, м. Надвірна, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 78401)на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи:

Позивач:

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ).

Відповідач:

Надвірнянська міська рада (код ЄДРПОУ 04054257, вул. Г. Мазепи, 29, м. Надвірна, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 78401).

Суддя /підпис/ Панікар І.В.