Постанова

від 28.11.2024 по справі 640/6206/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/6206/20 Суддя (судді) першої інстанції: Щавінський В.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Карпушової О.В., суддів: Кобаля М.І., Файдюка В.В., розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 липня 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

Рух справи.

13.03.2020 ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі - відповідач, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області) з вимогами:

- визнати неправомірним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області №117 від 06.03.2020 про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Ліванської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Ліванської Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту є протиправним, оскільки відповідачами не враховані об`єктивні причини побоювання позивача за своє життя, а саме він має об`єктивні побоювання повертатись до країни походження з причини відсутності впевненості в захисті держави, у зв`язку зі зміною віросповідання з мусульманства на християнство, а також щодо невпевненості в реакції його сім`ї на таку зміну віросповідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.04.2020 було відкрито провадження.

18.01.2024 вказана справа надійшла до Київського окружного адміністративного суду.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2024 у задоволені позову відмовлено.

Приймаючи таке рішення суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належним, достатніми та допустимими доказами обґрунтованість позовних вимог.

Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду, через порушення норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви.

Апелянт наголосив, що ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.08.2024 відкрито апеляційне провадження за скаргою позивача та витребувано справу зі суду першої інстанції.

03.09.2024 відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.10.2024, після надходження 27.09.2024 справи до суду апеляційної інстанції, слухання справи призначено у порядку письмового провадження з 01.11.2024 року без виклику сторін.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.11.2024 через знаходження члена колегії у відпустці, слухання справи продовжено, що передбачено чинним законодавством.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Обставини справи.

Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Ліванської Республіки, уродженцем міста Бейрут, арабом за національністю.

06.03.2020 позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява), оскільки він має об`єктивні побоювання повертатись до країни походження з причини відсутності впевненості в захисті держави, у зв`язку зі зміною віросповідання з мусульманства на християнство, а також щодо невпевненості в реакції його сім`ї на таку зміну.

За результатами розгляду зазначеної заяви позивача, яка є повторним зверненням позивача до відповідача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку із нововиявленими обставинами, працівником до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області підготовлено висновок із рекомендацією відмовити іноземцю у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого відповідачем винесений наказ №117 від 06.03.2020 «Про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Повідомленням ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 06.03.2020 №82 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказані обставини підтверджені відповідними доказами і не є спірними.

Нормативно-правове обґрунтування.

Спірні правовідносини у даній справі регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особою, яка потребує додаткового захисту, в силу вимог пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частин першої та другої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно приписів статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною першою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частинами першою і другою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п`ята статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Відповідно до частин одинадцятої і дванадцятої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Колегія суддів акцентує увагу, що суд першої інстанції правильно встановив те, що спірним рішенням у даній справі позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, спірні правовідносини у даній справі стосуються законності відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Висновки суду.

Колегія суддів апеляційної інстанції наголошує, що дана норма встановлює вичерпний перелік підстав, за яких центральний орган виконавчої влади може відмовити у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, відповідно до вищевказаних норм не існує та не може існувати точних критеріїв визначення системності утисків чи переслідувань владою громадян, адже вони мають визначатися з урахуванням кожної конкретної ситуації та носять оціночний характер.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 у справі № 420/6307/18, від 19 березня 2020 року у справі №820/4178/17.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач 30.01.2014 уперше звернувся до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У заяві від 30.01.2014 позивач зазначив причину - через зміну віросповідання з мусульманства на християнство, а також щодо невпевненості в реакції його сім`ї на таку зміну, він просив надати йому статус біженця або особи яка потребує додаткового захисту (а.с.36)

За результатами розгляду цієї заяви органом міграційної служби було прийнято рішення від 01.07.2014 №376-14 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке заявник оскаржив до суду.

Внаслідок оскарження позивачем такого рішення відповідача, Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30.10.2014 у справі №826/11197/14 у задоволенні адміністративного позову громадянина Лівії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання незаконними дій, скасування рішення від 01.07.2014 №376-14 та зобов`язання вчинити певні дії було відмовлено.

Вказана постанова суду набрала законної сили 21.11.2014.

24.12.2014 позивач звернувся до ГУ ДМС в м. Києві і із заявою про припинення розгляду його заяви від 30.01.2014 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від .

31.01.2015 за наказом ГУ ДМС в м. Києві №56 прийнято рішення про припинення розгляду заяви позивача від 30.01.2014 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11.02.2020 позивач прибув з Лівану в Україну повітряним транспортом на підставі паспорту НОМЕР_2 та візи типу «С» (аеропорт Бориспіль).

06.03.2020 позивач вдруге звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в якій зазначив про обставини, що є неодруженим, членів сім`ї і неповнолітніх дітей, які його супроводжують не має, має батьків та братів і сестер, які його не супроводжують, потребує жити свободним та вільним життям, змінив віросповідання з мусульманства на християнство, а також щодо невпевненості в реакції його сім`ї на таку зміну (а.с.30).

Вказані обставини підтверджені особовою справою НОМЕР_1.

Отже, обставини через які позивач просить надати йому статус біженця або особи яка потребує додаткового захисту у заяві від 30.01.2024 та у заяві від 06.03.2020 одна та сама.

Апелянтом вказане не спростовано.

Суд першої інстанції встановивши вказані обставини зробив висновок, що відповідно до положень статті 78 КАС України, суд має прийняти до уваги обставини, які були встановлені в іншій судовій справі, що розглядалась між тими сторонами, а саме те, що позивачем не було доведено належними та достатніми доказами, що йому загрожує переслідування через його нову віросповідання з боку родичів чи суспільства.

Так, відповідач у висновку про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вказав, яке стало підставою для прийняття рішення про відмову, що оскаржується, зазначене наступне, у заяві від 06.03.2020 ОСОБА_1 не навів жодних нововиявлених обставин, які були дослідженні органом ДМС, та які відбулись із заявником після прийняття ДМС рішення за його попередньою заявою від 30.01.2014 року, при цьому, протягом періоду між прийняттям попереднього рішення та повторним зверненням не відбулося змін у країні походження заявника, що могли б мати суттєве значення для повторного звернення із заявою.

Таким чином, враховуючи вищевикладене та встановлені обставини, колегія суддів дійшла висновку про правильність висновків суду першої інстанції щодо необґрунтованості позовних вимог, оскільки доводи позивача не підтверджені належними достатніми доказами, а саме те, що через його віросповідання він переслідувався чи переслідується в державі його походження.

Згідно з частиною 2 статті 74 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

З огляду на вказане, колегія суддів вважає, що відповідачем доведено правомірність прийнятого рішення, усі наведені аргументи апелянта, є такими, що не заслуговують уваги, оскільки не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Таким чином, судом першої інстанції повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, відповідно до вимог ст. 242 КАС України.

Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, оскільки судом апеляційної інстанції не здійснено зміни або скасування рішення суду, то відповідно до ст. 139 КАС України, понесені позивачем та апелянтом у цій справі судові витрати перерозподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 139, 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 липня 2024 р. - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 липня 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та подальшому оскарженню не підлягає, відповідно до п.2 ч.1 ст.263, п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Колегія суддів: О.В. Карпушова

М.І. Кобаль

В.В. Файдюк