Постанова

від 28.11.2024 по справі 910/13240/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 910/13240/22 (910/5595/22)

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Мамалуя О.О., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання - Денисюк І.Г.,

представників учасників справи:

прокурор - Ющенко М.А.,

позивача - Кабінету Міністрів України - Вакуленко О.М.,

відповідача-1 - Міністерства оборони України - не з`явились,

відповідача-2 - приватного акціонерного товариства "Завод "Кузня на Рибальському" - не з`явились,

розглянув у закритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Завод "Кузня на Рибальському" (далі - Товариство)

на рішення Господарського суду міста Києва від 07.06.2023 (суддя Чеберяк П.П.) та

постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2024 (головуючий суддя Кравчук Г.А., судді: Тищенко А.І. і Тарасенко К.В.)

у справі № 910/13240/22 (910/5595/22)

за позовом заступника Генерального прокурора (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ)

до: 1) Міністерства оборони України (далі - МОУ),

2) Товариства

про визнання недійсними додаткових угод.

Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 20.11.2024 № 32.2-01/2817 у зв`язку із запланованою відпусткою судді Ємця А.А. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 910/13240/22 (910/5595/22), відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакова І.В. (головуючий), Мамалуй О.О. і Жайворонок Т.Є.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/13240/22 за заявою Прокторемо Інвестментс Лімітед про банкрутство Товариства на стадії процедури розпорядження майном, введеної ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2022.

Прокурор в інтересах держави в особі КМУ звернувся до суду з позовом до МОУ та Товариства про визнання недійсними додаткових угод № 6 від 12.12.2017, № 8 від 14.06.2018, № 9 від 13.04.2016, № 10 від 10.10.2018, № 11 від 12.12.2018, № 13 від 27.02.2019, № 14 від 13.12.2019, № 15 від 30.12.2020 (далі - Додаткова угода № 6, 8-15; Додаткові угоди) до державного контракту від 13.04.2016 № 247/1/16/34 на поставку (закупівлю) продукції за державним оборонним замовленням (далі - Державний контракт), укладених МОУ та Товариством.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачами укладено Державний контракт до якого в подальшому Додатковими угодами безпідставно вносилися зміни, у тому числі щодо: 1) предмету договору (шляхом зміни основних показників державного оборонного замовлення на 2016 рік в частині заміни технічного проекту та збільшення державного оборонного замовлення); 2) порядку оплати замовником продукції (робіт), та умов поставки і приймання продукції (встановлено особливий порядок, за яким стало можливим фактично прийняти продукцію за контрактом на рівні департаменту та одного з військових представництв МОУ, та, як наслідок, здійснити повну оплату за окремі етапи робіт; 3) орієнтовної ціни продукції.

З огляду на те, що в порушення вимог частини шостої статті 6 Закону України "Про державне оборонне замовлення" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), пунктів 33, 34 Порядку планування, формування, розміщення та коригування державного оборонного замовлення, а також здійснення контролю за його виконанням, затвердженого постановою КМУ від 27.04.2011 № 464, пункту 24 Порядку постачання озброєння, військової і спеціальної техніки та боєприпасів під час особливого періоду, введення надзвичайного стану, проведення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії та у період проведення антитерористичної операції, затвердженого постановою КМУ від 25.02.2015 № 345, без коригування основних показників державного оборонного замовлення на 2016 рік, які затверджені постановою КМУ від 08.02.2016 № 64-1, Додатковою угодою № 6 внесені зміни до Державного контракту в частині основних показників державного оборонного замовлення, а саме: змінено технічний проект продукції, а також змінено порядок прийняття продукції за контрактом, а наступні Додаткові угоди № 8-15 стосуються вже зміненого Додатковою угодою № 6 предмета Державного контракту, на переконання прокурора спірні Додаткові угоди є такими, що не відповідають інтересам держави і суспільства, вчинені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави, у зв`язку з чим підлягають визнанню недійсними на підставі статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.06.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2024, позов задоволено.

Рішення судів попередніх інстанцій обґрунтовано тим, що на підставі системного аналізу норм законодавства та фактичних обставин укладення спірних Додаткових угод, а також виходячи з головної мети функціонування системи державного оборонного замовлення, якою є ефективне та своєчасне забезпечення національної безпеки і оборони держави, а також раціональне використання бюджетних коштів вбачається, що службові особи МОУ, які в силу наданих повноважень діяли від імені оборонного відомства, усвідомлювали протиправність укладення Додаткових угод, за відсутності внесення в установленому законодавством порядку змін/коригування показників державного оборонного замовлення на 2016 рік в частині зміни технічного проекту будівництва з 58181 на проект 58503, збільшення кількісних показників оборонного замовлення, а також щодо форми та порядку прийняття продукції та її оплати, свідомо допускали, що будівництво продукції за проектом 58503 істотно відрізнятиметься від затверджених оперативно-тактичних вимог та відповідно від основних показників затвердженого державного оборонного замовлення на 2016 рік вказана продукція спеціального призначення фактично не буде тією продукцією, поставку якої замовило МОУ та всупереч інтересам держави свідомо допустили настання протиправних наслідків для державного бюджету внаслідок сплати оборонним відомством коштів згідно умов Державного контракту на користь виконавця державного оборонного замовлення без отримання державою замовленої продукції.

Не погоджуючись з рішенням і постановою судів попередніх інстанцій, Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій:

- на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема: статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (без урахування висновків щодо застосування цієї норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, від 18.08.2021 у справі № 905/1505/20 та від 20.03.2019 у справі № 922/1830/19), а також статті 228 ЦК України (без урахування висновків щодо застосування цієї норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 910/6271/17, від 17.01.2022 у справі № 908/3736/15, від 04.12.2019 у справі № 826/6233/17, від 13.11.2019 у справі № 826/3115/17 та від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19);

- на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що оскаржувані судові рішення прийняті з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору та підлягають скасуванню на підставі пунктів 1, 3 частини третьої статті 310 ГПК України, оскільки: неправильне застосування судами статті 228 ЦК України потягло порушення судом апеляційної інстанції норм статей 75, 99 ГПК України за наявності висновку Верховного Суду щодо питання застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 20.10.2021 у справі № 910/4089/20, від 23.11.2021 у справі № 904/2741/19, від 18.05.2020 у справі № 639/2837/19; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи при наявності порушення судом апеляційної інстанції норм статей 269, 282 ГПК України за наявності висновку Верховного Суду щодо питання застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 20.10.2021 у справі № 910/4089/20, від 23.11.2021 у справі № 904/2741/19, від 18.05.2020 у справі № 639/2837/19, від 10.01.2024 у справі № 501/1672/22.

З посиланням на зазначені підстави касаційного оскарження Товариство зазначає про те, що:

- прокурором при звернення з цим позовом не підтверджено підстави для представництва інтересів держави в особі КМУ. Визначений прокурором позивач не наділений повноваженнями щодо оскарження правочинів, укладених міністерствами України, а сам позов, виходячи зі складу сторін у справі (позивача і відповідача-1), фактично заявлений державою до неї самої в особі відповідних державних органів - КМУ та МОУ;

- судами не з`ясовано у чому полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення спірних Додаткових угод, зокрема зі сторони Товариства чи його посадових осіб, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін. Посилання судів попередніх інстанцій на вирок Солом`янського районного суду міста Києва від 23.11.2021 у справі № 760/30164/21 скаржник вважає безпідставним, оскільки цей вирок не має преюдиційного значення в розумінні частини шостої статті 75 ГПК України, а Товариство не було учасником цієї справи і вирок не містить жодних висновків стосовно нього;

- судами прийнято висновки експертиз, поданих прокурором у цій справі, які є недопустимими доказами, не враховано висновку судово-економічної експертизи, поданої Товариством, та неправомірно відмовлено у призначенні комплексної судової експертизи у цій справі;

- постанова суду апеляційної інстанції не містить оцінки та не спростовує заперечень Товариства, зокрема, про те, що оскаржувані Додаткові угоди не суперечать інтересам держави і суспільства, а вирок Солом`янського районного суду міста Києва від 23.11.2021 у справі № 760/30164/21 не повинен прийматись до уваги у цій справі. Мотиви прийняття або відхилення аргументів, викладених скаржником у апеляційній скарзі, оскаржувана постанова не містить.

Просить скасувати оскаржувані рішення суду першої інстанції і постанову апеляційного суду та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Прокурор у межах встановленого процесуального строку подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Від КМУ 26.09.2024 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить Верховний Суд, зокрема, продовжити строк на подання відзиву на касаційну скаргу за ініціативою суду, оскільки ухвалу Верховного Суду від 09.09.2024 про відкриття касаційного провадження у цій справі отримано КМУ 19.09.2024, а Міністерством юстиції України як органом, який забезпечує самопредставництво Уряду України у судах України - 23.09.2024. Водночас КМУ просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

За змістом частини другої статті 119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Відповідно до частини четвертої статті 294 ГПК України в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначається строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.

В ухвалі Верховного Суду від 09.09.2024 строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу був визначений до 24.09.2024.

Верховний Суд не вбачає підстав для продовження КМУ процесуального строку на подання відзиву за ініціативою суду, оскільки заявником до поданого відзиву не долучено доказів на підтвердження доводів щодо несвоєчасного отримання ним, або Міністерством юстиції України як органом, який здійснює його представництво у судах України, ухвали Верховного Суду від 09.09.2024.

За таких обставин, відзив КМУ на касаційну скаргу відповідно до частини другої статті 118 ГПК України залишається без розгляду як такий, що поданий після закінчення встановленого Верховним Судом процесуального строку на його подання.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора та представника КМУ, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 13.04.2016 МОУ (замовник) та Товариство (виконавець) уклали Державний контракт, за умовами якого:

- виконавець, з дотриманням вимог законодавства, зобов`язується виготовити та поставити продукцію спеціального призначення, зазначену в специфікації, що поставляється за оборонним замовленням, згідно з додатком № 1 до контракту (далі - Специфікація), а замовник прийняти та оплатити продукцію на умовах цього контракту (пункт 1.1);

- підставою для укладення контракту є основні показники державного оборонного замовлення на 2016 рік, затверджені постановою КМУ від 08.02.2016 № 64-1 (пункт 1.2);

- кількість, якість, комплектність і експлуатаційна документація продукції повинні відповідати технічній документації та нормативним документам, зазначеним у Специфікації (пункт 1.3);

- орієнтовна ціна продукції на момент укладення контракту без урахування податку на додану вартість становить 265 295 955,26 грн, податок на додану вартість складає 26 365 633,39 грн. Орієнтовна ціна продукції з урахуванням податку на додану вартість складає 291 661 588,65 грн (пункт 2.1);

- оплата замовником продукції, зазначеної в Специфікації, та кінцеві розрахунки проводяться замовником на підставі наданого виконавцем рахунку протягом трьох календарних днів з дня підписання сторонами акта виконання умов контракту (складеного відповідно до зразка, наведеного в додатку № 4 до контракту), підписаного сторонами на підставі акта державної комісії з приймання продукції, зазначеної в Специфікації, складеного відповідно до форми додатку 13 до пункту 3.1.1.1 Тимчасової інструкції про державні випробування і приймання до складу Військово-Морських Сил України кораблів (суден), затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.07.2003 № 209; акта за формою № 4, складеного відповідно до наказу Міністра оборони України від 14.12.2010 № 690; повідомлення-підтвердження отримання та оприбуткування за бухгалтерським обліком матеріальних цінностей, оплачених у централізованому порядку за формою, встановленою наказом Міністра оборони України від 29.10.2012 № 704; видаткової накладної з печаткою вантажоодержувача та підписом посадової особи, яка отримала продукцію, зазначену в Специфікації; протоколу договірної ціни продукції, яка підлягає прийманню (пункт 2.10);

- розрахунки за контрактом проводяться шляхом оплати замовником продукції, визначеної Специфікацією, протягом 30 календарних днів після пред`явлення виконавцем рахунку на оплату продукції (за умови находження коштів на рахунку МОУ) (пункт 2.11);

- виконавець зобов`язаний поставити продукцію замовнику у строк, визначений у Специфікації, та надати замовнику документи згідно з пунктом 2.10 (пункт 5.1);

- виконавець гарантує відповідність продукції технічній документації та нормативним документам, зазначеним у Специфікації, та здійснює її гарантійне обслуговування і ремонт (пункт 6.1);

- контракт набирає чинності з моменту його підписання і діє до 31.12.2017. Зміни до контракту можуть бути внесені за взаємною згодою сторін шляхом оформлення додаткової угоди до контракту. Питання щодо внесення змін до контракту може вирішуватися сторонами не пізніше, ніж за 7 календарних днів до закінчення його строку дії (пункти 10.1, 10.3).

Прокурор стверджує, що на виконання умов Державного контракту, МОУ упродовж 2016 року сплатило на користь Товариства 135 778 400,00 грн, однак, у зв`язку з відсутністю у володінні виконавця державного оборонного замовлення технічного проекту 58181, роботи з будівництва продукції до квітня 2017 року фактично не проводились.

МОУ та Товариство 12.12.2017 уклали Додаткову угоду № 6, а також підписали додатки до неї, у т.ч. Специфікацію, в якій змінили технічний проект будівництва продукції з попереднього проекту 58181 на технічний проект 58503.

Також цією угодою було змінено пункти 2.10, 3.1 та 3.4 Державного контракту щодо оплати замовником продукції (робіт), порядку та умов поставки і приймання продукції та встановлено особливий порядок, за яким стало можливим фактично прийняти продукцію за контрактом на рівні департаменту та одного з військових представництв МОУ, та, як наслідок, здійснити повну оплату за окремі етапи робіт.

У подальшому до Державного контракту укладено Додаткові угоди № 8-15, якими змінено порядок і умови оплати та поставки продукції за контрактом, орієнтовну ціну продукції та збільшено предмет державного оборонного замовлення.

Будь-яких рішень КМУ чи інших доказів щодо коригування основних показників державного оборонного замовлення на 2016 рік в частині продукції, яка була предметом оспорюваних правочинів матеріали справи не містять. На момент укладення Додаткових угод державою в особі КМУ не було в установленому законодавством порядку погоджено зміну предмету Державного контракту.

У межах кримінальних проваджень № 420201660690000016 та № 62021000000000216 Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС була проведена експертиза військового майна, за результатами якої складено висновок експерта № СЕ-19-21/12198-ВМ від 25.06.2021 з якого вбачається, що бойовий десантно-штурмовий катер, бортовий номер L-450, заводський номер 01032 та бойовий десантно-штурмовий катер "Малин", бортовий номер L-4501, заводський номер 01033, а також бойовий десантно-штурмовий катер "№3", заводський номер 01037, не відповідають показникам затвердженого технічного проекту на їх будівництво; проект десантно-штурмового катера 58503 не є тотожним проекту 58181; затверджений проект десантно-штурмового катеру 58503 та скоригований проект не відповідають "Оперативно-тактичним вимогам до десантно-штурмового катеру", затвердженим наказом від 11.11.2015 № 2329 дск; причиною збільшення осадки та зменшення показників максимальної швидкості цих катерів є збільшення їх водотоннажності, що обумовлено багатьма помилками та некоректними рішеннями, що були прийняті в ході розробки документації прийнятого та затвердженого технічного проекту 58503, та потягли за собою значне збільшення маси конструкцій.

Вироком Солом`янського районного суду міста Києва від 23.11.2021 у справі № 760/30164/21 визнано винним ОСОБА_1 , директора Департаменту військово-технічної політики, розвитку озброєння та військової техніки МОУ, в умисному невиконанні військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов`язками повинна була виконати, вчиненому в умовах особливого періоду, що спричинило тяжкі наслідки, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 426 Кримінального кодексу України, та затверджено угоду про визнання винуватості від 09.11.2021, укладену між прокурором та обвинуваченим.

Зазначеним вироком встановлено факт умисного невиконання службовою особою МОУ вимог законодавства щодо порядку внесення змін/коригування основних показників державного оборонного замовлення під час укладення додаткової угоди № 6 та виконання Державного контракту в частині оплати продукції спеціального призначення, яка не відповідала оперативно-тактичним вимогам і затвердженим в установленому законом порядку показникам державного оборонного замовлення і, як наслідок, не була поставлена на озброєння.

Причиною спору у справі стало питання щодо наявності або відсутності підстав для визнання недійсними додаткових угод, якими внесені зміни до державного контракту на поставку (закупівлю) продукції за державним оборонним замовленням за відсутності коригування основних показників державного оборонного замовлення на відповідний рік у встановленому законодавством порядку.

Суди попередніх інстанцій за результатами розгляду справи позов прокурора в інтересах держави в особі КМУ до МОУ та Товариства про визнання недійсними Додаткових угод задовольнили з огляду на встановлення обставин протиправності їх укладення за відсутності внесення у встановленому законодавством порядку змін/коригування показників державного оборонного замовлення на 2016 рік. Службові особи МОУ, які в силу наданих повноважень діяли від імені оборонного відомства, усвідомлювали протиправність їх укладення, однак всупереч інтересам держави свідомо допустили настання протиправних наслідків для державного бюджету.

При цьому суди виходили з обставин доведеності підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі КМУ, як органу державної влади, який уповноважений виконувати функції держави у спірних правовідносинах та який, зокрема: має виключні повноваження щодо затвердження та коригування основних показників державного оборонного замовлення; може бути позивачем у суді.

Однак, Верховний Суд не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій щодо правомірності звернення прокурора з метою захисту інтересів держави з цим позовом в особі КМУ з огляду на таке.

У касаційній скарзі Товариство посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема: статті 23 Закону України "Про прокуратуру", без урахування висновків щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, від 18.08.2021 у справі № 905/1505/20 та від 20.03.2019 у справі № 922/1830/19).

Так, під час розгляду справи як у суді першої, так і суді апеляційної інстанції Товариством послідовно наголошувалось, що прокурором при звернення з цим позовом не підтверджено підстави для представництва інтересів держави в особі КМУ, визначений прокурором позивач не наділений повноваженнями щодо оскарження правочинів, укладених міністерствами України, а сам позов, виходячи зі складу сторін у справі (позивача і відповідача-1), фактично заявлений державою до неї самої в особі відповідних державних органів - КМУ та МОУ.

Надаючи оцінку цим доводам скаржника Верховний Суд виходить з того, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п`ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців першого - третього частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Згідно із частиною четвертою статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу другого частини п`ятої статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункт 40; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.37; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.16; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.17; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.54; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 45, 47; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.39, 8.40; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.56, 8.57).

Частини третя та четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункти 26, 27; від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, пункти 57, 58; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.18; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.18).

Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов`язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 ГПК України.

Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Враховуючи наявність або відсутність таких повноважень, прокурор обґрунтовує наявність підстав для представництва інтересів держави.

У пункті 38 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"; див. також висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 77-83; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 8.8).

Поряд із цим таке процесуальне позиціонування прокурора не враховує, що згідно з обставинами справи не виключається, що уповноважений державою орган сам є учасником спірних відносин і порушником інтересів держави. У такому випадку визначення цього органу позивачем суперечило б принципу розумності. Отже, статусом позивача має наділятись прокурор, а уповноважений орган має бути відповідачем.

Так, у справі № 912/2797/21 прокурор звернувся з позовом в інтересах держави до Світловодської міської ради (яка є правонаступником Великоскельовської сільської ради) про визнання недійсними рішення, договору та зобов`язання повернути земельну ділянку.

У пункті 8.8 постанови від 05.07.2023 у наведеній справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у прокурора були повноваження звернутися до суду в інтересах органу місцевого самоврядування про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та її повернення власнику, що він і зробив. Та обставина, що прокурор зазначив орган місцевого самоврядування відповідачем у справі, з огляду на звернення з вимогою про визнання недійсним рішення ради про затвердження проєкту землеустрою, не є перешкодою для розгляду справи. Орган місцевого самоврядування брав участь у цій справі. У випадку встановлення судами обрання прокурором неналежного способу захисту щодо частини позовних вимог (про визнання недійсним рішення ради про затвердження проєкту землеустрою) у задоволенні позову до такої особи належить відмовити за наслідком розгляду спору по суті. Однак це не може перешкодити розгляду позовних вимог про визнання недійсним договору оренди, де прокурор діяв в інтересах ради як сторони договору, і такі вимоги можуть забезпечити ефективний захист інтересів територіальної громади у випадку їх порушення стороною договору та бездіяльності ради щодо належного захисту інтересів територіальної громади.

У постанові від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила що, оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном, прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник. Такі висновки узгоджуються з постановами Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.3).

Водночас, у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що помилковим є підхід, за якого у цій категорії справ - справах за позовами прокурора, поданими на захист інтересів держави, порушених унаслідок незаконних дій органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб - питання про належного відповідача вирішується як вторинне, похідне від питання про те, якого результату прагне досягнути прокурор своїм позовом.

Коло відповідачів не може визначатися залежно від того, чи залишиться до кого звертатися з позовом, якщо орган, уповноважений захищати інтереси держави у відповідних правовідносинах, буде визначений прокурором позивачем, навіть якщо цей орган сам спричинив порушення інтересів держави.

Відповідач визначається незалежно від процесуальної позиції інших учасників справи. Відповідачем у господарському судочинстві є особа, до якої звернена вимога позивача, яка своєю чергою спрямована на захист відповідного порушеного права або законного інтересу.

Узагальнюючи наведені у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).

У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним.

Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.

Ураховуючи наведені вище позиції Великої Палати Верховного Суду щодо представництва прокурором інтересів держави у суді, Верховний Суд зазначає, що:

- у цій категорії справ найперше належить встановити, про захист яких інтересів держави йдеться, якими суб`єктами вони були порушені, в чому полягало порушення та чи є обраний прокурором спосіб захисту інтересів держави ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права;

- процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Враховуючи наявність або відсутність таких повноважень, прокурор обґрунтовує наявність підстав для представництва інтересів держави;

- прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, зокрема, якщо орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Однак, суди попередніх інстанцій у розгляді питання щодо правильності визначення прокурором при зверненні з цим позовом КМУ як органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах наведеного не врахували.

Верховний Суд зазначає, що у силу приписів статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Обмежившись посиланнями на статус КМУ як вищого органу у системі органів виконавчої влади, а також завдання та повноваження КМУ у сфері оборони, визначені Конституцією та законами України, у тому числі щодо затвердження та коригування основних показників державного оборонного замовлення; наявності повноважень бути позивачем у суді тощо, суди попередніх інстанцій водночас не врахували, що відповідно до частини другої статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" КМУ здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

У питанні з`ясування органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, судами попередніх інстанцій залишено поза увагою, що МОУ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ. МОУ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період (абзаци перший, другий пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою КМУ від 26.11.2014 № 671; тут і надалі у редакції від 08.06.2022, чинній на момент звернення з цим позовом).

Відповідно до підпунктів 14, 20, 23, 25, 26, 26-1, 27, 29, 32, 34 пункту 4 зазначеного Положення, МОУ відповідно до покладених на нього завдань:

14) організовує планування, методологічне, методичне, наукове, фінансове та матеріально-технічне забезпечення заходів мобілізаційної підготовки та мобілізації у Збройних Силах;

20) укладає в установленому порядку договори (контракти) на виконання мобілізаційних завдань (замовлень) з підприємствами, установами і організаціями, які залучаються ним до виконання таких завдань (замовлень), і підприємствами, які здійснюють поставку військової продукції;

23) забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності, проведення ремонту та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил;

25) перевіряє стан всебічного забезпечення, бойової та мобілізаційної готовності Збройних Сил та Держспецтрансслужби;

26) виступає замовником і формує відповідно до визначених Генеральним штабом Збройних Сил потреб, вимог та пріоритетів основні показники державного оборонного замовлення щодо розроблення, виробництва, модернізації, постачання (закупівлі), ремонту, знищення та утилізації озброєння, військової техніки, військового майна, виконання робіт і надання послуг, надає технічні завдання виконавцям державного оборонного замовлення;

26-1) забезпечує відповідно до законодавства виконання функцій уповноваженого органу з державного гарантування якості, головного органу у сфері здійснення оборонних закупівель та державного замовника у сфері оборони;

27) затверджує вимоги щодо якісних характеристик озброєння і військової техніки та розрахункову кількість основних видів номенклатури озброєння і військової техніки, необхідних для оснащення Збройних Сил та інших військових формувань, згідно з визначеними ними потребами та пріоритетами;

29) забезпечує прийняття на озброєння (постачання, експлуатацію) Збройних Сил озброєння, військової та спеціальної техніки;

32) розробляє технічні регламенти та здійснює функції з технічного регулювання щодо безпеки, допуску до експлуатації та використання озброєння і військової техніки;

34) здійснює контроль за якістю продукції військового призначення, що виробляється підприємствами для Збройних Сил та з метою здійснення експорту в разі, коли такий контроль передбачено міжнародними договорами України, зовнішньоекономічними договорами (контрактами), а також речового майна та харчових продуктів, що постачаються для Збройних Сил та якістю послуг із забезпечення харчуванням, харчовими продуктами особового складу військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, військових ліцеїв.

З наведеного Верховний Суд висновує, що МОУ як головний орган у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період, забезпечує відповідно до законодавства виконання функцій уповноваженого органу з державного гарантування якості, головного органу у сфері здійснення оборонних закупівель та державного замовника у сфері оборони. Здійснює інші функції щодо контролю виконання державних контрактів, зокрема, на поставку (закупівлю) продукції за державним оборонним замовленням.

У силу положень статті 28 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

З урахуванням позицій Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, існування обставин того, що орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави має наслідком звернення прокурора до суду в інтересах держави у якості самостійного позивача, а не визначення альтернативного органу.

За викладеного, враховуючи проаналізовані правові норми та висновки Великої Палати Верховного Суду щодо них, у спірних правовідносинах представництво держави належить до виключних повноважень МОУ і саме останній у цих правовідносинах є уповноваженим органом державної влади в розумінні, зокрема, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України, в той час як КМУ таким органом не є.

Отже, як обґрунтовано стверджує скаржник у касаційній скарзі, прокурор у даному випадку неправильно визначив орган, уповноважений державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах. Вимог проаналізованого законодавства, з урахуванням наведених позицій Великої Палати Верховного Суду, при зверненні до суду з цим позовом прокурор не виконав.

Крім того, виходячи з предмету та підстав заявленого позову, суті порушення інтересів держави і суспільства, про які зазначає прокурор, та визначеного ним суб`єктного складу сторін справи, Верховний Суд окремо зазначає, що цей позов направлений на оскарження КМУ правочинів, укладених органом, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, - МОУ, з мотивів невиконання цим органом своїх функцій (умисного невиконання службовою особою МОУ дій, які вона за своїми службовими обов`язками повинна була виконати).

Таким чином, позов у справі фактично заявлений державою до неї самої в особі відповідних державних органів - КМУ та МОУ.

У цьому контексті скаржник цілком обґрунтовано посилається на необхідність врахування правових висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 04.12.2019 у справі № 826/6233/17 та від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, щодо неможливості звернення одного державного органу з позовом до іншого державного органу, оскільки це означитиме позов держави до неї самої. Винятком є компетенційний спір. Зазначене не відповідає частині першій статті 45 ГПК України, відповідно до якої сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Правосуддя, за своєю суттю, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Такий висновок викладений в абзаці дев`ятому пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003.

Верховний Суд у постановах від 26.06.2024 у справі № 918/743/23 та від 23.07.2024 у справі № 918/536/23 зазначив, що у випадку, якщо суд встановить, що визначений прокурором орган не уповноважений державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, тобто відбулося звернення прокурора в інтересах неналежного органу, це має процесуальним наслідком відмову в задоволенні відповідного позову.

Враховуючи такі висновки, судам попередніх інстанцій належало відмовити у задоволенні заявленого прокурором у цій справі позову, однак внаслідок неправильного застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України та неврахування правових позицій Великої Палати Верховного Суду щодо їх правильного застосовування вони дійшли помилкового висновку про задоволення позову.

З`ясування обставин того, що КМУ не уповноважений державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах має визначальне значення у розгляді цього спору безвідносно до подальшого застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим решта доводів касаційної скарги Верховним Судом не досліджується.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частини друга, п`ята статті 236 ГПК України).

Однак, оскаржувані судові рішення наведеним вимогам не відповідають.

Пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте у передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосовуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша, третя статті 311 ГПК України).

Зважаючи на викладене, касаційна скарга Товариства підлягає задоволенню, рішення і постанова судів попередніх інстанцій у справі підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в позові.

З огляду на результати розгляду цієї справи у суді касаційної інстанції, судовий збір, сплачений Товариством за її розгляд в суді апеляційної та касаційної інстанції, слід покласти на Офіс Генерального прокурора в порядку статті 129 ГПК України.

Керуючись статтею 129, 300, 308, 311, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ :

1. Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Завод "Кузня на Рибальському" задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.06.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2024 у справі № 910/13240/22 (910/5595/22) скасувати.

3. Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

4. Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь приватного акціонерного товариства "Завод "Кузня на Рибальському" 33 493 (тридцять три тисячі чотириста дев`яносто три) грн 50 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги та 44 658 (сорок чотири тисячі шістсот п`ятдесят вісім) грн 00 коп. судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги у справі № 910/13240/22 (910/5595/22).

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя О. Мамалуй

Суддя Т. Жайворонок