Рішення

від 02.12.2024 по справі 440/9139/24

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 грудня 2024 року м. ПолтаваСправа № 440/9139/24Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Ясиновського І.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

30 липня 2024 року ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України (надалі по тексту - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), відповідно до якої просить:

визнати протиправним та скасувати рішення військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України №6\52\10\1-2798 від 27.06.2024 про відмову у звільненні з військової служби ОСОБА_1 на підставі абз.4 пп. "г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а саме у зв`язку з наявністю матері ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю II групи та потребує стороннього догляду;

зобов`язати ВЧ НОМЕР_1 Національної Гвардії України звільнити військовослужбовця ОСОБА_1 з військової служби на підставі поданого рапорту відповідно до підстав, зазначених абз.4 пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (Закону №2232-ХІІ).

Позовні вимоги мотивував тим, що за період військової служби у військовій частині НОМЕР_1 відповідач безпідставно відмовив у звільненні з військової служби ОСОБА_1 на підставі абз.4 пп. "г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а саме у зв`язку з наявністю матері ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю II групи.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2024 року визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено ОСОБА_1 строку звернення до суду. Прийнято позовну заяву до розгляду та провадження у справі відкрито. Вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач позов не визнав, у наданому до суду через підсистему "Електронний суд" відзиві просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю з огляду на їх необґрунтованість та безпідставність /а.с. 115-117, суд зауважує, що відзив на позовну заяву наданий не в повному обсязі, а саме з 1 по 7 сторінки та 9 сторінка/. Свою позицію мотивував посиланням на те, що на ім`я командира частини надходив рапорт з проханням про звільнення позивача з військової служби за сімейними обставинами, а саме «У зв`язку із наявністю одного із батьків із числа осіб з інвалідністю, а саме матері ОСОБА_2 , яка має ІІ групу інвалідності» разом з копіями документів. У зв`язку внесення змін до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», підстави для звільнення відсутні. Згідно з наведеним представником відповідача тлумаченням пп. "г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» дійсний зміст такої норми відображено у разі застосування сполучника "та", що формує синтаксичну конструкцію, яку можливо розділити на дві форми: наявність дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи; наявність дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та одного із батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи. Окремо наголосив на суперечності в частині наданих позивачем документів на підтвердження потреби постійного догляду.

Позивач чи його представник своїм правом надання відповіді на відзив не скористався.

Згідно з частиною п`ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 № 2747-IV (надалі також КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Статтею 258 КАС України визначено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

За відсутності клопотань сторін про розгляд справи у відкритому судовому засіданні чи за правилами загального позовного провадження, зважаючи на достатність наданих сторонами доказів та повідомлених обставин, суд розглянув справу у порядку письмового провадження.

Дослідивши письмові докази, суд встановив такі обставини справи та відповідні до них правовідносини.

ОСОБА_1 з 24.02.2022 призваний на військову службу за призовом під час мобілізації та проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , що не заперечується сторонами та підтверджено військовим квитком /а.с. 14-21/.

Позивачем 05.04.2024 подав рапорт на ім`я командира Військової частини НОМЕР_1 з проханням звільнити його з військової служби за сімейними обставинами, а саме наявність у його матері ОСОБА_2 статусу особи з інвалідністю ІІ групи разом з доданими документами /а.с. 22-23/.

У відповідь на таке звернення відповідачем листом від 27.06.2024 № 6/52/10/1-2798 позивачу повідомлено, що у зв`язку внесення змін до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», підстави для звільнення відсутні /а.с. 24/.

Не погодившись з позицією відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Згідно з частинами першою, другою статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

24 лютого 2022 року Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 введено воєнний стан на території України з 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому, воєнний стан було продовжено. На час розгляду справи воєнний стан в Україні триває.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» оголошено загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України «Про військову службу і військовий обов`язок».

Згідно з частинами другою, третьою, п`ятою статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Відповідно до частин першої, другої, третьої, шостої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Видами військової служби є зокрема військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Статтею 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Підстави та порядок звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а у частині 4 цієї статті наведені підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період: 1) під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану), 2) під час воєнного стану.

Зокрема, у підпункті «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (станом на дату звернення позивача з рапортом від 05.04.2024) передбачені підстави звільнення військовослужбовців через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу):

у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років;

у зв`язку з вихованням дитини, хворої на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров`я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, але якій не встановлено інвалідність;

у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я;

у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи;

у зв`язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною;

у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи;

у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд;

військовослужбовці-жінки - у зв`язку з вагітністю;

військовослужбовці-жінки, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також якщо дитина потребує домашнього догляду тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку;

один із подружжя, обоє з яких проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років;

військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років;

перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років;

якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.

Згідно з частиною сьомою статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення №1153/2008).

Відповідно до пунктів 6, 7 Положення №1153/2008 початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу». Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду регламентовано пунктом 225 цього Положення.

Стосовно порядку звільнення, пункт 233 Положення №1153/2008 передбачає, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (абзац четвертий пункту 241 Положення №1153/2008).

Згідно з пунктом 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.

Пунктами 12.1, 12.11 розділу XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України №170 від 10.04.2009, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19.05.2009 за №438/16454, (далі Інструкція №170) передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється посадовими особами, визначеними пунктом 225 Положення.

Перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, зазначено у додатку 19 до Інструкції.

Згідно з пунктом 12.9 розділу XII цієї ж Інструкції документи на звільнення військовослужбовців з військової служби надсилаються безпосередньо до служби персоналу, підпорядкованій посадовій особі, яка має право на звільнення такого військовослужбовця з військової служби, у таких випадках звільнення:

за підставами, передбаченими пунктами «г» - «е» частини третьої, підпунктами «а», «ґ», «д», «е» пункту 1,підпунктом «в» пункту 2 частини четвертої, підпунктами «д», «е», «є», «и» - «о» пункту 1, підпунктами «д», «е», «є», «з»- «м» пункту 2,пунктом 3частини п`ятої, підпунктами «д» - «і» пункту 1,підпунктами «ґ» - «з» пункту 2,пунктом 3частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»;

за підставами, передбаченими пунктами «б», «в» і «д» частини третьої, підпунктом «г» пункту 1 частини четвертої, підпунктами «а», «б», «в», «ґ» пунктів 1,2частини п`ятої, підпунктами «а», «б», «в», «ґ» пункту 1,підпунктами «а», «б», «г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», якщо звільнення відбувається за бажанням військовослужбовця.

Відповідно до пункту 14.10 розділу XIV цієї Інструкції звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.

Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.

Додатком 19 Інструкції №170 передбачено перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби. Зокрема, відповідно до пункту 5 Додатку при поданні до звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 року№ 413 та визначено підпунктом «г» пунктів 1, 2 частини четвертої, підпунктом «ґ» пункту 2 частини п`ятої, підпунктом «г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», подаються: копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років).

Як, встановлено судом вище, 05.04.2024 ОСОБА_1 звернувся до військової частини НОМЕР_1 з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку із наявністю матері ОСОБА_2 із числа осіб з ІІ групою інвалідності.

До вказаного рапорту позивачем було долучено, зокрема, довідку МСЕК від 28.02.2024 №533023, відповідно до якої ОСОБА_2 встановлено другу групу інвалідності /а.с. 90/.

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є ОСОБА_3 /а.с. 89/, що змінила прізвище на Бойко згідно з свідоцтвом про укладення шлюбу від 26.09.1995 року серії НОМЕР_3 /а.с. 100/.

Суд зазначає, що Законом України від 15 березня 2022 року № 2122-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за особами з інвалідністю і хворими дітьми» норму підпункту г пункту другого частини четвертої статті 26 Закону України № 2232-XII доповнено такою підставою звільнення з військової служби як: «Наявність дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи».

З конструкції цієї норми слідує, що законодавець поєднав сполучниками «та» і «або» дві підстави звільнення військовослужбовців за сімейними обставинами або через інші поважні причини, як-от:

- у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю (1 умова);

- одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи (2 умова).

Як наслідок синтаксична конструкція, наведена відповідачем у відзиві, судом оцінюється критично.

Відповідно до пояснювальної записки до Закону України від 15 березня 2022 року №2122-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за особами з інвалідністю і хворими дітьми» (далі - Закон №2122-IX), необхідність ухвалення цього Закону полягає у потребі визначення на законодавчому рівні спрощеного варіанту звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за такими особами з інвалідністю і хворими дітьми.

Так, згідно зі статтею 7 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальними експертними комісіями та лікарсько-консультативними комісіями закладів охорони здоров`я затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Таке положення було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317 (далі також - Положення № 1317).

Відповідно до пункту 27 Положення № 1317 підставами для встановлення груп інвалідності є, зокрема:

для I групи - стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, неспроможності до самообслуговування і спричиняють до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі;

для ІІ групи - стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі;

для III групи інвалідності - стійкі, помірної важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або вродженими вадами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту.

З наведеної норми слідує, що лише для І групи інвалідності властиво, що така особа потребує постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги. Тоді як, для осіб з ІІ групою інвалідності властиві функціональні порушення зі збереженням здатності до самообслуговування, які не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі; для осіб з ІІІ групою інвалідності властиві функціональні порушення, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту.

Як вказано вище, Закон № 2122-IX ухвалений з метою врегулювання спрощеного варіанту звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за такими особами і хворими дітьми.

Проаналізувавши в цілому підпункт «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-ХІІ, суд зауважує, що законодавець через призму вказаної норми реалізував завдання Закону № 2122-IX, у якій виокремив такі підстави звільнення з військової служби через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема:

у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я;

у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи;

у зв`язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною;

у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи;

у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.

Отже, підстави звільнення військовослужбовця з військової служби як: (1) необхідність постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), а також особами з інвалідністю І групи (2) чи ІІ групи (3) є самостійними і не стосуються (не пов`язані) з такою підставою як: у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 140/12873/23.

Відповідач, вказуючи у відзиві на позовну заяву про те, що надані позивачем документи не підтверджують відсутності інших осіб, які можуть здійснювати догляд за матір`ю, підміняє одну підставу звільнення, передбачену підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, іншою, яка є самостійною. В цьому випадку позивач не звертався до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір`ю, а зазначив у рапорті виключно про наявність у нього матері з інвалідністю ІІ групи.

Суд повторно вказує, що у рапорті про звільнення з військової служби, позивач просив звільнити його зі служби у зв`язку такою підставою як наявність дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

З врахуванням викладеного, оскільки відповідач у відповідь на поданий рапорт позивача не врахував подані позивачем копії документів, підмінив одну підставу звільнення з військової служби іншою, суд дійшов висновку, про визнання протиправним та скасування рішення відповідача прийнятого за результатом розгляду рапорту позивача від 05.04.2024 про відмову у звільненні з військової служби відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ з підстав наявності дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

При цьому, вимоги позивача в частині визнання протиправним та скасування рішення військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України №6\52\10\1-2798 від 27.06.2024 про відмову у звільненні з військової служби ОСОБА_1 на підставі абз.4 пп. "г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а саме у зв`язку з наявністю матері ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю II групи та потребує стороннього догляду задоволенню не підлягають, оскільки результатом розгляду рапорту позивача був лист відповідача про відсутність у звільненні позивача з військової служби, вмотивована змінами в законодавстві, що не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України.

Стосовно обґрунтування відсутності підстав для звільнення позивач з мотивів зміни законодавства, суд виходить з таких тверджень.

У частині першій статті 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Основного Закону України).

Аналогічний припис закріплено у частині першій статті 6 КАС України.

А відповідно до частини другої згаданої статті, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17.07.1997 №475/97-ВР, який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), взявши на себе зобов?язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зауважує, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен бути якісним, щоби виключити будь-який ризик свавілля.

Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї, та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито (рішення Європейського Суду з прав людини у справі Гавенда проти Польщі від 14.03.2002).

Суд наголошує, що принцип легітимних (законних) очікувань виражає, зокрема, позицію, відповідно до якої органи публічної влади повинні не лише дотримуватися приписів актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених очікувань. Тобто якщо суб`єкт владних повноважень створив для осіб обґрунтовані підстави сподіватися отримання певних прав понад ті, що гарантуються у відповідності до принципів справедливості і природного права, відповідні особи вважаються такими, які мають легітимні (законні) очікування, що підлягають захисту.

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Доповіді № 512/2009 (схваленій на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25 - 26 березня 2011 року) щодо верховенства права зазначила, що однією з складових верховенства права є правова визначеність; вона вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій і правовідносин, що виникають (пункти 41, 46 Доповіді).

У контексті спірних відносин суд звертає увагу на те, що позивач, звертаючись із рапортом 05.04.2024, мав законні очікуванні, що відповідачем буде розглянуто таке звернення, виходячи саме з законодавства станом на дату звернення, а з урахуванням внесення змін до відповідного Закону через понад два місяці після подання такого рапорту.

Суд зазначає, що рапорт позивача від 05.04.2024 про звільнення з військової служби адресований командуванню Військової частини НОМЕР_1 , у якій позивач проходить військову службу, та який наділений дисциплінарною владою щодо позивача та є його прямим начальником, що не виключає обов`язок посадової особи, якій в порядку підпорядкування подано рапорт, розглянути його, прийняти за ним рішення (передати його за належністю з відміткою про власне клопотання з відповідного питання) та повідомити військовослужбовця про результати його розгляду.

Суд вважає, що у спірних правовідносинах відповідач, не вживши будь-яких дій щодо прийняття рішення за результатами розгляду рапорту позивача від 05.04.2024, порушив вимоги Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, Положення №1153/2008 та Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України щодо порядку звільнення військовослужбовців, які бажають звільнитися з військової служби за сімейними обставинами.

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено право на звернення до суду та способи судового захисту.

Відповідно до частин першої, другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Під протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, яка може бути оскаржена до суду, слід розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього суб`єкта, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи N R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13 лютого 2018 року у справі N 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі N 569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справі N 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі N 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі N 569/16681/16-а, від 12 квітня 2018 року справі N 826/8803/15, від 21 червня 2018 року у справі N 274/1717/17, від 14 серпня 2018 року у справі N 820/5134/17, від 17 жовтня 2019 року у справі N 826/521/16, від 30 березня 2021 року у справі N 400/1825/20, від 14 вересня 2021 року у справі N 320/5007/20 та від 27 вересня 2021 року у справі N 380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 04 вересня 2021 року у справі N 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі N 320/5007/20, від 23 грудня 2021 року у справі N 480/4737/19 та від 13 жовтня 2022 року у справі N 380/13558/21.

Також суд ураховує правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі N 806/965/17 та від 27 вересня 2021 року у справі N 380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Таким чином, у випадку коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов`язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.

Суд вважає, що у спірних правовідносинах відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо неналежного розгляду рапорту позивача від 05.04.2024 про звільнення з військової служби відповідно до підпункту г пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (через такі сімейні обставини або інші поважні причини у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи), а права позивача слід захистити - зобов`язавши відповідача розглянути рапорт ОСОБА_1 від 05.04.2024 про звільнення з військової служби на підставі підпункту г пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (через такі сімейні обставини або інші поважні причини: у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи), з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Разом з цим суд не надає оцінку підставам для звільнення військовослужбовця ОСОБА_1 з військової служби на підставі поданого рапорту відповідно до підстав, зазначених абз.4 пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (Закону №2232-ХІІ), оскільки відповідно до пп.2 п.225 Положення №1153/2008 прийняття рішення (наказу по особовому складу) про звільнення позивача з військової служби під час воєнного стану з таких підстав належить до повноважень Військової частини НОМЕР_1 , якою ще не розглянуто рапорт позивача по суті.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оцінуючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно з ч.1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Оскільки позивач від сплати судового збору звільнений, а відповідач доказів понесення судових витрат суду не надав, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 2, 3, 6-10, 72-77, 90, 241-246, 262 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (

Інформація заборонена для загального доступу згідно з пунктом чотири частини першої статті 7 Закону України "Про доступ до судових рішень"

) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо неналежного розгляду рапорту ОСОБА_1 від 05.04.2024 про звільнення з військової служби відповідно до підпункту г пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (через такі сімейні обставини або інші поважні причини у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи).

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України розглянути рапорт ОСОБА_1 від 05.04.2024 про звільнення з військової служби на підставі підпункту г пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (через такі сімейні обставини або інші поважні причини: у зв`язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи), з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному ч.8 ст. 18, ч.ч. 7-8 ст. 44 та ст. 297 КАС України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підп. 15.5 підп. 15 п. 1 р. VII "Перехідні положення" КАС України.

СуддяІ.Г.Ясиновський