Ухвала

від 03.12.2024 по справі 380/24211/24

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі

03 грудня 2024 рокусправа № 380/24211/24

Суддя Львівського окружного адміністративного суду Кравців О.Р. одержав позовну заяву ОСОБА_1 до Личаківського районного суду м. Львова, про зобов`язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в :

До Львівського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) із позовом до Личаківського районного суду м. Львова (далі - відповідач), в якому сформував такі позовні вимоги:

« 8). Зобов`язати відповідача підтвердити свою юрисдикцію відповідно до Статті 125 Конституції України законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя та та статті 6 Конвенції про основоположні права та свободи людини,

9) Зобов`язати працівників відповідача, які виконують роль судді у справі, підтверджувати своє право Указом Президента України обіймати посаду судді безстроково відповідно до статтей 126, 128 Конституції України.

10). Зобов`язати відповідача на підставі Стаття 32 Конституції України спростовувати недостовірну інформацію про мене та шляхом публічної заяви в засобах масової інформації зробити публічну заяву мою правосуб`єктність Людини та Громадянина з усіма належними мені свободами і та правами.

11). Зобов`язати відповідача забезпечити судовий розгляд справ такий, який відповідатиме статтям 125, 126, 128 Конституції України, статті 6 Конвенції про основоположні права та свободи людини, статтям 6, 8, 30 Загальної декларації прав людини Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року.

12). Зобов`язати працівників юридичної особи відповідача, які можуть підтвердити своє право Указом Президента України обіймати посаду судді відповідно до статтей 126, 128 Конституції України визнавати і визначати мене як Людину і громадянина з усіма відповідними людині і громадянину правами в Конституції України та міжнародно-правових договорів ратифікованими під час розгляду справи відповідно до статті 125 Конституції України та статті 6 Конвенції про основоположні права та свободи людини.

13). Зобов`язати працівників юридичної особи відповідача, які не можуть підтвердити своє право Указом Президента України обіймати посаду судді безстроково відповідно до статтей 126, 128 Конституції України не розглядати справи відносно мене.

14). Зобов`язати відповідача на користь позивача відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Стаття 56 Конституції України у розмірі 121120 гривень».

Відповідно до вимог статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви, у тому числі з`ясовує, чи:

- відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу;

- позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними);

- немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Суд перевірив позовну заяву та додані до неї матеріали і встановив, що у відкритті провадження в адміністративній справі слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Право на звернення до адміністративного суду з позовом є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Конституції України, відповідно до якої, права і свободи людини і громадянина захищаються судом і кожному гарантується право на оскарження в суді рішень дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Пунктами 1 та 2 частини 1 статті 4 КАС України визначено, що адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Згідно з частиною 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

При цьому, термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Водночас поняття «позов, який не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» необхідно тлумачити більш широко: вказане поняття стосується як позову, який не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства, так і тих позовів, які не підлягають судовому розгляду.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто, передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Суд встановив, що позивач у цій справі звернувся до суду щодо зобов`язання Личаківського районного суду м. Львова підтвердити свою юрисдикцію відповідно до статті 125 Конституції України та його посадових осіб «які виконують роль судді у справі» надане право Указом Президента України обіймати посаду судді безстроково відповідно до статей 126, 128 Конституції України. Також, позивач просить зобов`язати відповідача та його посадових осіб забезпечити судовий розгляд справ такий, який відповідатиме статтям 125, 126, 128 Конституції України, статті 6 Конвенції про основоположні права та свободи людини, статтям 6, 8, 30 Загальної декларації прав людини Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948.

Крім того, позивачем заявлено позовні вимог про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні своїх повноважень у розмірі 121120 гривень.

Отже, заявлені вимоги до відповідача стосуються саме діяльності суду, пов`язаної з розглядом судових справ, яка врегульована процесуальним законом, а тому охоплюється поняттям «здійснення правосуддя», та свідчить про те, що у даному випадку суддя не є суб`єктом владних повноважень.

Положеннями статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 6 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

З викладеного висновується, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання здійснити таку перевірку шляхом подання позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність суду.

Відповідно до роз`яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 №6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів», у розумінні положень частини 1 статті 2, пунктів 1, 7 і 9 статті 3, статті 17, частини 3 статті 50 КАС України суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ.

У рішенні від 23.05.2001 №6-рп/2001 Конституційний Суд України роз`яснив, що порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судового розгляду справ у першій інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень, належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий. Що ж стосується актів, дій або бездіяльності посадових і службових осіб органів судової влади, що належать до сфери управлінської діяльності, то вони можуть бути оскаржені до суду на загальних підставах.

Крім того, у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 №8 «Про незалежність судової влади» зазначено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Таким чином, оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Згідно із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 03.04.2018 у справі №820/5586/16, дії суду (судді), вчинені при виконанні своїх обов`язків щодо здійснення правосуддя (самостійного виду державної діяльності, яка здійснюється шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях в особливій, установленій законом процесуальній формі адміністративних, цивільних, кримінальних та інших справ), є процесуальними, а не управлінськими. Оскарження в будь-який спосіб процесуальних актів, дій (бездіяльності) судів і суддів при розгляді конкретної справи поза передбаченим процесуальним законом порядком не допускається. У порядку адміністративного судочинства можуть бути оскаржені акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності та не пов`язані зі здійсненням судом провадження у справі, результатом якого є прийняття акта органом судової влади.

Відповідно до висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.10.2020 у справі №826/56/18, оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише в межах відповідної судової справи, у якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Суд зауважує, що Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене в статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, спрямоване забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та із судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними визначеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду.

Викладене узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 21.11.2018 у справі №757/43355/16-ц, від 20.03.2019 у справі №295/7631/17 та від 26.02.2020 у справі №280/1334/19.

Також, така позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21.07.2022 у справі №580/5292/21, від 26.01.2023 у справі №420/9956/22, від 26.07.2023 у справі №580/1016/23 та від 13.06.2024 у справі №280/8200/23.

Отже, враховуючи викладені норми права та встановлені обставини, суд висновує, що позовні вимоги у цій справі стосуються правовідносин, які за своїм змістом не є владно-управлінськими, стосуються дій суду та суддів щодо розгляду процесуальних питань у межах іншої справи, а такий спір не можна класифікувати як публічно-правовий.

Крім того, суд звертає увагу на те, що у цій справі, позивач не є суб`єктом владних повноважень, а отже, не наділений адміністративною процесуальною дієздатністю в частині пред`явлення позову щодо визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) у відповідача.

Заявлені позовні вимоги не можуть бути самостійним предметом судового розгляду ні в порядку адміністративного судочинства, ні за правилами будь-якого іншого виду судочинства.

Інші позовні вимоги є похідними від первинних вимог щодо зобовязання відповідача та його посадових осіб підтвердити юрисдикцію та право розглядати справи стосовно позивача, а тому теж не можуть бути самостійним предметом судового розгляду.

Щодо позовних вимог про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, то застосування законодавчого положення частини 6 статті 1176 ЦК України, яка передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах, можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов`язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, яке має на меті прийняття акту органом судової влади.

Тобто, це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.

Таке законодавче врегулювання відповідає вимогам статей 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Таким чином, розгляд позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов`язаних із розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання), нормами КАС України чи іншими законами України не передбачено.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що спір у цій справі не відноситься до компетенції адміністративних судів і не може бути розглянутий за правилами КАС України, оскільки не є спором між учасниками публічно-правових відносин.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Враховуючи приписи законодавства та встановлені обставини суд висновує, що у відкритті провадження у справі слід відмовити.

Питання про повернення судового збору судом не вирішується, оскільки такий позивачем не сплачено.

Керуючись статтями 2, 4, 5, 19, 21, 170, 171, 241-243, 248, 256, 293-295 КАС України, суд,-

у х в а л и в :

1. Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Личаківського районного суду м. Львова, про зобов`язання вчинити дії.

2. Копію ухвали надіслати особі, яка подала позовну заяву, разом із позовною заявою та доданими до неї документами.

3. Роз`яснити позивачу, що згідно з частиною 5 статті 170 КАС України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.

Ухвала може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги у п`ятнадцятиденний строк з дати підписання ухвали до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Кравців Олег Романович