Рішення

від 04.12.2024 по справі 569/9366/24

РІВНЕНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 569/9366/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року м. Рівне

Рівненський міський суд Рівненської області в складі судді Левчука О.В.

за участі секретаря судового засідання Янка М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2 ,

третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради

про розірвання шлюбу, визначення місця проживання малолітніх дітей, стягнення аліментів,

учасники справи у судове засідання не з`явилися,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася в Рівненський міський суд Рівненської області з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей та стягнення аліментів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 13.04.2018 між сторонами було зареєстровано шлюб. Від шлюбу мають спільних дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначає, що протягом тривалого часу сімейне життя між сторонами погіршувалося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення між ними шлюбних відносин. Просить розірвати шлюб між нею та відповідачем, визначити місце проживання спільних дітей разом з нею та стягнути з відповідача аліменти в розмірі 1/3 частки з усіх видів його заробітку (доходів), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи стягнення з дня пред`явлення позову і до досягнення дітьми повноліття.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 23.05.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження у справі, призначено підготовче судове засідання.

17.09.2024 відповідачем подано заяву про розгляд справи без його участі, позовні вимоги в частині визначення місця проживання визнає, а щодо інших вимог просить винести рішення на розсуд суду.

10.10.2024 від Служби у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради надійшов висновок №08-01-1624/24 від 09.10.2024.

Ухвалою суду від 18.10.2024 підготовче провадження у справі закрито, призначено справу до судового розгляду по суті.

У судове засідання позивачка не з`явилася, її представником подано заяву про розгляд справи без їхньої участі, позовні вимоги підтримує у повному обсязі.

Відповідач у судове засідання не з`явився, 20.11.2024 подав заяву, згідно якої відкликає свою заяву про визнання позову та вказує, що позивачка перешкоджає йому бачитися з дітьми, чим порушує права батька на виховання дітей.

Враховуючи позиції сторін та дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд встановив таке.

Згідно з ч.2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази та врахувавши обставини у справі, суд суд встановив таке.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , актовий запис № 409, виданого Рівненським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Рівненській області 13.04.2018, між сторонами у справі було зареєстровано шлюб.

Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

За приписами частини 3 статті 105 СК України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.

Стаття 112 СК України передбачає, що суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя та постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Судом встановлено, що позивачка має бажання розлучитися, подружжя тривалий час не підтримують сімейні відносини, їх подальше спільне життя і збереження шлюбу не можливе та суперечить інтересам позивачки. Шлюб існує формально і його необхідно розірвати.

Відповідно до частини 1 статті 24 СК України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

З огляду на викладене вище, суд дійшов до переконання про доцільність розірвання шлюбу, що не позбавляє сторін права повторно зареєструвати шлюб після усунення обставин, що були підставою для його розірвання.

Відповідно до частини 2 статті 114 СК України, у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Суд вважає за необхідне роз`яснити, що згідно абзацу 2 частини 3 статті 115 СК України документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Стосовно вимоги про визначення місця проживання дітей разом з матір`ю, суд зазначає, що сторони у справі є батьками дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно зі ст. 51 Конституції України, сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою та десятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Отже, при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідно до статті 11 Закону України "Про охорону дитинства", кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Частиною першою статті 14 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Згідно зі статтею 141 СК України, мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвано шлюб і чи проживають вони разом чи окремо.

Статтею 157 СК України передбачено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.

Відповідно до вимог статті 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Згідно з ч. 1 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч. 4, 5 ст. 19 Сімейного кодексу України, при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Згідно висновку органу опіки та піклування від 09.10.2024 №08-01-1624/24, третя особа вважає за доцільне визначити місце проживання дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю ОСОБА_1 .

Згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Відповідно до положень ч.4 ст.29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає. Місце проживання дитини цього віку визначається за згодою батьків. При цьому не має значення, чи знаходяться батьки у шлюбі між собою, чи проживають вони спільно. Крім того, питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватися не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини.

Відповідно до принципу 6 Декларації про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, Дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові та розуміння. Вона повинна, коли це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір`ю.

Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 14.12.2016 по справі № 6-2445цс16.

Проживання дитини разом із батьками є водночас правом дитини та обов`язок батьків утримувати дитину.

За змістом статті 31 ЦК України, малолітньою особою є дитина віком до чотирнадцяти років.

З аналізу норм сімейного законодавства вбачається, що у тому разі, коли батьки дитини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним з батьків. Питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватись не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все, з урахуванням прав та законних інтересів дитини.

Відповідно до ст. ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У п. 1 ст. 9 указаної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У частині 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Ухвалюючи рішення в справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява №2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

При цьому, Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

На підставі викладеного та з огляду на подані сторонами докази, при вирішенні питання про визначення місця проживання дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд враховує вік малолітніх дітей, які не можуть дати об`єктивної згоди на проживання з одним із батьків самостійно, відомості про те, що на цей час діти проживають разом з матір`ю, добросовісне виконання матір`ю батьківських обов`язків, доказів зворотнього суду не подано, а також відсутність виключних обставин, які б унеможливлювали проживання дітей з матір`ю, чи негативно впливали на її виховання та розвиток.

Під час вирішення спору, суд також керується установленими та тривалими зв`язками матері з дітьми, з огляду на те, що вони тривалий час проживають разом.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Таким чином, з`ясувавши обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні та оцінені на предмет їх належності, допустимості та достовірності, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог про визначчення місця проживання дітей матір`ю.

Також суд звертає увагу, що беручи до уваги обставини цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дітей, суд вважає, що визначаючи місце проживання малолітніх дітей сторін у цій справі з матір`ю, дійшов висновку про те, що зазначене буде відповідати якнайкращим інтересам дітей.

При цьому, судом враховується, що батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов`язок піклуватися про його здоров`я, стан розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.

У разі зміни обставин у відносинах сторін спору, в першу чергу, відносин між батьками, а також встановлення можливості їхнього спільного спілкування та проведення часу з дитиною, визначене у цій справі місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку.

Щодо доводів відповідача, викладених у заяві від 20.11.2024 про вчинення позивачкою перешкод у спілкуванні з дітьми, чим порушує його права як батька на виховання дітей слід вказати, що відповідно до ч. 1 ст. 193 ЦПК України, у строк для подання відзиву, відповідачем не було пред`явлено відповідного зустрічного позову. При цьому, суд ро`зяснює відповідачу, що останній не позбавлений права на звернення до суду з відповідним позовом про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні спільних дітей в загальному порядку.

Стосовно вимоги про стягнення аліментів слід вказати, що відповідно до ст.180 СК України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України (далі - СК України), батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно з частиною другою статті 181 СК України, за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні у грошовій і (або) натуральній формі. Частиною третьою статті 181 СК України передбачено можливість стягнення за рішенням суду коштів на утримання дитини (аліментів).

Отже, за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом.

Згідно з частиною третьою статті 181 СК України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Відповідно до вимог статті 182 СК України обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів є стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

Також даною статтею визначено, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яку ратифіковано постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27 лютого 1991 року, визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до частин 1-2 статті 27 вказаної Конвенції держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Судом враховується, що заявлений позивачем розмір аліментів, зважаючи на збільшення витрат на утримання дітей, зростання цін на всі групи товарів для дітей буде достатнім та забезпечить право дітей на належний рівень життя, необхідний для їхнього фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.

При цьому, суд звертає увагу, що положенням Цивільно-процесуального кодексу визначено, що аліменти у розмірі 1/3 частини доходів на двох дітей можуть бути стягнуті судом у порядку наказного (безспірного) провадження, що є фактичним законодавчим визначенням оптимального і звичайно прийнятого розміру аліментів на двох дітей.

Заперечень щодо позовних вимог про стягнення аліментів та доказів надання в добровільному порядку коштів на утримання дітей, відповідачем суду подано не було.

Крім того, суд наголошує, що батько зобов`язаний вживати всіх необхідних заходів із метою отримання законних джерел для забезпечення гідних умов проживання й розвитку дітей, оскільки він не є непрацездатною особою та має задовільний стан здоров`я. Доказів протилежного суду не подано . Це відповідає інтересам дітей та захищає їхні права.

Викладене, узгоджується з позицією Верховний Суд, висловленою у постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 730/1553/18-ц (провадження № 61-9993св19) .

Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення аліментів підлягають до задоволення шляхом стягнення з відповідача на користь позивачки аліментів на утримання двох дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/3 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму на кожну дитину відповідного віку щомісячно, починаючи стягнення з дня подачі позову - 20.05.2024, та до досягнення дітьми повноліття.

Згідно з ч.1 ст. 430 ЦПК України, рішення суду в частині стягнення аліментів підлягає негайному виконанню - у межах суми платежу за один місяць.

Керуючись ст. 10, 12, 81, 89, 258-259, 263-265, 268, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради про розірвання шлюбу, визначення місця проживання малолітніх дітей, стягнення аліментів - задовольнити.

Розірвати шлюб, зареєстрований Рівненським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Рівненській області 13.04.2018, свідоцтво серії НОМЕР_1 , актовий запис № 409, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визначити місце проживання дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю ОСОБА_1 .

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей:сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/3 частки з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з 20.05.2024 і до досягнення дітьми повноліття.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Рівненського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування учасників справи:

позивачка: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 );

відповідач: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 );

третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради (вул.Поштова 2, м. Рівне, 33028, ІК 25675397).

Повне судове рішення складене та підписане 04 грудня 2024 року.

Суддя Левчук О. В.