Рішення

від 04.12.2024 по справі 756/16969/18

ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

04.12.2024 Справа № 756/16969/18

Унікальний №756/16969/18

Провадження №2/756/34/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 листопада 2024 року Оболонський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Шевчука А.В.,

секретарів: Міщенка О.В., Атаманюка П.В., Харук М.І.

за участі: ОСОБА_1 ,

представника відповідача - Журби К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юрінком-інтер»</a>, третя особа - Національна поліція України про захист честі, гідності та ділової репутації й відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Оболонського районного суду з позовом до ТОВ «Юрінком-інтер» про захист честі, гідності та ділової репутації й відшкодування моральної шкоди у якому просив визнати недостовірною та такою, що принижує честь і гідність та порушує право на недоторканість ділової репутації ОСОБА_1 (адреса перебування: АДРЕСА_1 ) інформацію, поширену ТОВ «Юрінком-інтер» в опублікованій на сайті Юридичного

Вісника України (ІНФОРМАЦІЯ_1) статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», датовану ІНФОРМАЦІЯ_3.) Зобов`язати ТОВ «Юрінком-інтер» спростувати недостовірну інформацію, поширену під час надання інтерв`ю та опубліковану на сайті Юридичного вісника України (ІНФОРМАЦІЯ_1) у статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», датовану ІНФОРМАЦІЯ_3 відносно ОСОБА_1 , начальника Департаменту документального забезпечення Національної поліції України. При цьому, просив стягнути з ТОВ «Юрінком-інтер» на користь ОСОБА_1 10 000 грн. 00 коп. моральної шкоди.

В обґрунтування позову вказував, що 27.08.2018 року в інтернет-ресурсах, зокрема на сайті газети Юридичний вісник України (ІНФОРМАЦІЯ_1) позивачем виявлено статтю: «ІНФОРМАЦІЯ_2», датовану ІНФОРМАЦІЯ_3. У кінці статті зазначено « ОСОБА_3 . Член Ради адвокатів м. Києва, адвокат, спеціально для ЮВУ».

Крім того після статті надруковано текст: «Від редакції: ЮВУ всі останні роки багато уваги приділяло діяльності адвокатури, її проблемам і здобуткам. Тож публікуючи статтю, ми плануємо і в подальшому відслідковувати дану ситуацію. Особливо нас цікавить рішення КДКА Рівненської області. Чи захистить комісія адвокатів? ».

За твердженням ОСОБА_1 10.09.2018 року він звернувся до ТОВ «Юрінком-інтер» з рекомендованим листом із вимогою спростування на сайті газети Юридичний вісник України (ІНФОРМАЦІЯ_4) у статті «ІНФОРМАЦІЯ_2», датовану ІНФОРМАЦІЯ_3, однак про результати розгляду вказаної вимоги ТОВ «Юрінком-інтер» до цього часу не поінформувало.

Так в опублікованій на сайті Юридичного вісника України викладено розділ (главу) під назвою: «Суть справи»

Нещодавні події, що відбулися зі мною та Головою ради адвокатів м. Києва ОСОБА_7 стосуються саме такої діяльності по захисту прав адвокатів і змушують мене привернути до них увагу професійного суспільства. Суть справи полягає у наступному. Відповідно до ст. 15 КУпАП, військовослужбовці, військовозобов?язані та резервісти під час проходження зборів, а також особи рядового і начальницького складів Державної кримінально-виконавчої служби України, служби цивільного захисту i Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України, поліцейські несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами. Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до них заохочень, визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом. Однак на даний час у Верховній Раді України лише проект закону «Про дисциплінарний статут Національної поліції України», а тому до його прийняття підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності не визначені законодавцем, а відтак працівники поліції повинні нести відповідальність за вчинення адміністративних правопорушень на загальних засадах.

Виходячи з того, що ст. 2 Закону України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» дисциплінарний проступок визначено як невиконання чи неналежне виконання особою рядового або начальницького складу службової дисципліни, а відповідно до ч. 1 ст. І цього закону службова дисципліна - дотримання особами рядового і начальницького складу Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги працівника органів внутрішніх справ України, то згідно з ч. 2 ст. 5 даного закону, особи рядового і начальницького складу, яких в установленому законодавством порядку притягнуто до адміністративної, кримінальної або матеріальної відповідальності, водночас можуть нести і дисциплінарну відповідальність згідно з цим Статутом.

Разом із тим ч. 2 ст. 16 цього закону передбачає, що в разі проведення за фактом вчинення проступку службового розслідування, кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення на осіб рядового і начальницького складу дисциплінарне стягнення може бути накладено не пізніше одного місяця з дня закінчення службового розслідування, кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення, не враховуючи періоду тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці. Тобто вказаними вимогами Закону України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» жодним чином не визначено розмежування меж між дисциплінарного та адміністративною відповідальністю.

Такі висновки були зроблені судами, що визнавали працівників поліції винними у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого саме ч. 5 ст. 212-3 КУпАП (Неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у відповідь на адвокатський запит, запит Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, її палати або члена відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Отже, в разі виявлення ознак цього адміністративного правопорушення в діях працівника поліції, голова, або уповноважений член регіональної ради адвокатів повинен скласти стосовно нього протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 212-3 КУпАП.».

У тексті до цього розділу (глави) зазначено, що «в разі виявлення ознак цього адміністративного правопорушення в діях працівника поліції, голова, або уповноважений член регіональної ради адвокатів повинен скласти стосовно нього протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 212-3 КУпАП».

Також, в опублікованій на сайті Юридичного вісника України статті викладено розділ (главу) під назвою: «Скарги у відповідь і дії ВКДК адвокатури»

П`ятого жовтня цього року мною було складено такий протокол стосовно начальника департаменту документального забезпечення Національної поліції України ОСОБА_1, який неправомірно відмовив адвокату в наданні інформації на адвокатський запит. Печерським районним судом м. Києва прийнято до провадження цей протокол, на даний час триває розгляд справи про адміністративне правопорушення.

Не зважаючи на відсутність остаточного рішення суду в справі про адміністративне правопорушення, ОСОБА_1 звернувся зі скаргами на мене (2 скарги) та на ОСОБА_7 (яка не має жодного відношення до складення особисто мною вищезазначеного протоколу) до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури, в яких просить притягнути нас до дисциплінарної відповідальності. Усі вказані скарги було скеровано головою Вищої кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури ОСОБА_9 до КДКА Рівненської області, хоч ні Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ні Правила адвокатської етики йому не дозволяють цього робити. ».

Позивач стверджує, що ОСОБА_3 , адвокат, як член ради адвокатів м. Києва не маючи повноважень щодо складання протоколу про адміністративні правопорушення до прийняття Печерським районним судом м. Києва рішення за протоколом про адміністративне правопорушення, складеним ним відносно ОСОБА_1 визнав останнього винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 212-3 КУпАП про що зазначив у своєму інтерв`ю газеті «Юридичний вісник».

Також ОСОБА_1 стверджує, що громадянин «В», який звертався з адвокатським запитом, не мав обґрунтованого права звертатися з таким запитом, оскільки відносно нього відсутня в ЄРАУ інформація про те, що він набув права на зайняття адвокатською діяльність, як це визначено статтею 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Щодо звернення ОСОБА_1 зі скаргами незважаючи на відсутність остаточного рішення суду в справі про адміністративне правопорушення, останній зазначає, що у ч.1 ст.36 (Ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність адвоката) Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що «право на звернення до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою (скаргою) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності, має кожен, кому відомі факти такої поведінки.». Тобто статтею чітко визначено право на звернення, яке не обмежено обов?язковістю прийнятого судового рішення про визнання дій адвоката незаконними чи такими, які вчинені на порушення закону.

В опублікованій статті Юридичного вісника України (ІНФОРМАЦІЯ_4) під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», датовану ІНФОРМАЦІЯ_3 викладено розділ (главу) під назвою:

«Щодо змісту і форми цих скарг»

Окремої уваги заслуговує зміст та форма вказаних скарг, які не відповідають встановленим вимогам заяви (скарги) щодо неналежної поведінки адвоката (копії звернень надані редакції).

По-перше, підписант виказує неабияку обізнаність у профільному законодавстві щодо адвокатури, цитує рішення, положення, порядки та регламенти, прийняті Радою адвокатів України, розпорядження Голови Національної асоціації адвокатів України. Додає до своїх звернень їх копії, матеріали службової переписки із секретаріатом Національної асоціації адвокатів України. Мені недоречно висловлювати в цій статті власні припущення, але стиль та місце подання цих звернень, швидкий їх розподіл на КДКА іншого регіону наводять на думки, що ідея та авторство цих скарг не можуть належати чиновнику структурного підрозділу Національної поліції.

По друге, підписант звертається до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури як фізична особа, однак використовує бланк, печатку, Національної поліції, що прямо заборонено Інструкцією з діловодства НПУ та іншими актами. Навіть використовуються підлеглі, що друкують і прошивають звернення, прізвища яких, як виконавців, зазначено в самих зверненнях. Я не виключаю, що в діях ОСОБА_1 , в даному випадку можуть міститись ознаки адміністративних правопорушень, передбачених статтями 172-7, 172-8, 184-1 КУпАП, однак це окрема тема.

По третє, підписант, наводячи міркування щодо того, що я не мав права складати стосовно нього протокол про адміністративне правопорушення, стверджує, що в моїх діях, на його думку, вбачається «зловживання управлінсько-владними функціями адвоката». Пункт 4 Положення про порядок прийняття та розгляду скарг щодо неналежної поведінки адвоката, яка може мати наслідком його дисциплінарну відповідальність, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 30 серпня 2014 року №120 прямо вказує: визнання інших діянь (крім вищезазначених) дисциплінарним проступком адвоката та притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності за їх вчинення не допускається. Звичайно, підписантом не наведено будь-яких фактів, тверджень та мотивів з приводу того, що саме я порушив, або що саме не виконав у розумінні ч. 2 ст. 34 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», більше того, поняття «управлінсько-владні функції адвоката» не містить ні цей закон, ні Правила адвокатської етики, ні будь-який інший акт законодавства.

Ці та інші доводи, що свідчать про відсутність підстав для порушення Дисциплінарних справ було наведено мною та ОСОБА_7 до КДКА Рівненської області, яка 15 грудня цього року буде вирішувати питання про порушення або відмову в порушенні дисциплінарної справи стосовно нас.».

При цьому, ОСОБА_1 вказує, що базовим Законом України «Про адвокатуру» не визначено змісту та форми скарги щодо поведінки адвоката, а подана ним заява (скарга) оформлена з дотриманням вимог Положення про порядок прийняття та розгляду скарг щодо належної поведінки адвоката.

Також ОСОБА_1 стверджує, що висловлювання ОСОБА_3 щодо його необізнаності в положеннях Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», які викладені у статті є не коректними та такими, що порушують вимоги ст. 45 Правил адвокатської етики, відповідно до яких у відносинах з іншими учасниками судового провадження адвокат повинен бути стриманим і коректним.

ОСОБА_1 вказує, що рішеннями судів його визнано невинуватим, а стосовно ОСОБА_3 прийнято рішення, що він не уповноважений складати протокол про адміністративне правопорушення.

Крім того, за наслідками розгляду заяви адвоката ОСОБА_3 Департаментом внутрішньої безпеки Національної поліції, проведено перевірку за результатами якої «в діях начальника Департаменту документального забезпечення Національної поліції України полковника поліції ОСОБА_1 порушень вимог законодавства України не встановлено». Про результати розгляду заяви ОСОБА_3 , його було поінформовано листом ДВБ від 11 січня 2018 року, тобто до моменту опублікування зазначеної статті (26.01.2018).

В опублікованій статті Юридичного вісника України (ІНФОРМАЦІЯ_4) під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», датовану ІНФОРМАЦІЯ_3 викладено розділ (главу):

«Післямова»

Підсумовуючи, хочу заявити, що не вбачаю у своїх діях та діях ОСОБА_5 наявності будь-яких ознак дисциплінарного проступку адвоката. Мені не соромно перед будь-яким адвокатом, права якого я захищав і захищатиму, як і не соромно за двічі висловлену довіру адвокатської спільноти Києва. Обираючись для цього, я усвідомлював, що наслідки моєї діяльності можуть бути, в тому числі, негативними і для мене самого. Тому я позбавлений ілюзій щодо неможливості ухвалення кваліфікаційно-дисциплінарною комісією негативних рішень як стосовно мене, так і стосовно ОСОБА_7. Але усвідомлення свої правоти та відсутність докорів колег щодо самовідданості, позбавляють мене почуття страху за себе особисто, хоч притягнення нас до дисциплінарної відповідальності з надуманих, вигаданих підстав може покласти початок створенню вкрай небезпечних прецедентів для адвокатури в цілому в аспекті того, що ми самі, в угоду іншим, готові переслідувати і карати тих, хто нас захищає.....

В опублікованій статті Юридичного вісника України (ІНФОРМАЦІЯ_4) під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», датовану ІНФОРМАЦІЯ_3 у підсумку зазначено: «ОСОБА_3, член Ради адвокатів м. Києва, адвокат, спеціально для ЮВУ».

При цьому, позивач стверджує, що судами різних інстанцій та рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області ОСОБА_3 визнано особою, яка не уповноважена на складання протоколу про адміністративне правопорушення, оскільки він не є членом Ради адвокатів міста Києва.

В опублікованій статті Юридичного вісника України (ІНФОРМАЦІЯ_4) під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», датовану ІНФОРМАЦІЯ_3 у підсумку зазначено: «Від редакції: ЮВУ всі останні роки багато уваги приділяла діяльності адвокатури, її проблемам і здобуткам. Тож публікуючи цю статтю, ми плануємо і в подальшому відслідковувати дану ситуацію. Особливо нас цікавитиме рішення КДКА Рівненської області. Чи захистить комісія адвокатів? ».

Про прийняте рішення дисциплінарною палатою кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області можна ознайомитися на сайті Національної асоціації адвокатури України у статті під назвою: «Право на заняття адвокатською діяльністю колишньої голови Ради адвокатів м. Києва зупинено - рішення КДКА Рівненської області».

Отже, позивач вважає, що ТОВ «Юрінком-інтер» у статті в газеті «Юридичний вісник України» не перевіривши достовірність інформації, опублікувало відносно ОСОБА_1 недостовірну інформацію про факти скоєння адміністративних правопорушень та відсутності підстав щодо подачі скарги до ВКДКА відносно ОСОБА_6 , не спростувало на вимогу позивача недостовірну інформацію, викладену у вказаній статті, не повідомило про підстави відмови у спростуванні недостовірної інформації, чим, на думку позивача, грубо порушило його права на захист та недоторканність честі, гідності та ділової репутації, поставило під сумнів його професійні здібності, зазначивши, що «ідея та авторство цих скарг не можуть належати чиновнику структурного підрозділу Національної поліції», чим створило передумови читачеві думати про те, що начальник Департаменту документального забезпечення Національної поліції України нездатний читати законодавство, застосовувати його на практиці.

За твердженням ОСОБА_1 інформація, поширювана щодо нього відповідачем має негативний характер, оскільки повідомляє третім особам про порушення ним вимог чинного законодавства України та прийнятих у суспільстві принципів моралі, етики тощо, та є такою, що порушує його немайнові права і не є оціночним судженням.

На думку ОСОБА_1 поширення неправдивої інформації свідчить про принизливе ставлення відповідача до нього, що в свою чергу впливає на зниження цінності його особи, приниження його гідності, створення негативної соціальної оцінки його особи в очах оточуючих, порушує його честь, а також ділову репутацію та заподіює моральної шкоди.

У зв`язку з зазначеним, просив про задоволення позовних вимог.

В судовому засіданні до участі у справі залучено Національну поліцію України у якості третьої особи з огляду на те, що на час публікації статті Юридичного вісника України (ІНФОРМАЦІЯ_4) під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» датовану ІНФОРМАЦІЯ_3 правовідносини виникли із ОСОБА_1 , який займав посаду начальника Департаменту документального забезпечення Національної поліції України.

В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав позов з підстав зазначених у позовній заяві та просив про задоволення позовних вимог.

Представники відповідача проти позову заперечили вказуючи, що вищезазначена інформація, наведена позивачем у позовній заяві, у випадках різних по відношенню щодо кожної інформації: не стосується позивача, не є негативною, не порушує його особисті немайнові права, не є твердженням, а оціночним судженням, описом дій автора статті, його думкою щодо невідповідності скарг встановленим до цього вимогам. За своїм змістом і характером інформація викладена в статті навпаки вказує на обізнаність позивача у законах та підзаконних актах, що стосується діяльності адвокатури, характеризує його позитивно, а отже помилково сприйнята як негативна і така, що порушує його особисті немайнові права. Крім того, оцінка правомірності дій ОСОБА_3 щодо поширеної у інтерв`ю інформації й опублікованої на сайті Юридичного вісника України у статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» вже була надана судом у справі ініційованій ОСОБА_1 до ОСОБА_3 із аналогічними вимогами про захист честі, гідності та ділової репутації та відшкодування моральної шкоди у якій в позові було відмовлено.

Представник Національної поліції України в судове засідання не з`явився, подали до суду заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Таким чином, суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представників сторін, які не з`явилися в судове засідання та подали заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Вислухавши позивача та представників відповідача, дослідивши матеріали справи та надані докази судом встановлено наступне.

Конституція України визначає честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю та передбачає, що кожен має право на повагу до його гідності (ст.ст. 3, 28 Конституції України).

Відповідно до статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Кожен має право на свободу вираження поглядів у розумінні статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Згідно з частиною першою статті 302 ЦК України фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України).

За положеннями ст.ст. 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації, а також право на спростування недостовірної інформації та право на відповідь.

У пунктах 1, 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз`яснено, що беручи до уваги положення статей 32, 34 Конституції України, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Європейський суд з прав людини, практика якого відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права в України, неодноразово наголошував, зокрема у рішенні від 28.03.2013 року у справі «Нова газета» та Бородянський проти Росії», що втручання в свободу вираження власних думок та поглядів порушує свободу висловлення думки в трьох випадках: якщо воно здійснено не на підставі закону, якщо воно не переслідує допустимої мети або якщо воно порушує баланс між метою, заради якої здійснено втручання, і свободою вираження думки.

Європейський суд із прав людини також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене.

Таким чином, фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав.

У частині другій статті 30 Закону України «Про інформацію» визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, згідно статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суду слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини від 07 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії»).

Разом з тим, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

У статті 32 Конституції України визначено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно зі статтею 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Судом встановлено, що дисциплінарною палатою КДКА Рівненської області розглянуто скаргу начальника Департаменту документального забезпечення Національної поліції України ОСОБА_1 , зокрема, на дії адвокатів ОСОБА_7 , ОСОБА_3 та ухвалено рішення від 26 січня 2018 року № Д/5-6.

У рішенні (7 сторінка) дисциплінарної палати від ІНФОРМАЦІЯ_3 №Д/5-6 зазначено «На засіданні дисциплінарної палати 30.11.2017 року адвокат ОСОБА_3 зазначив «…також пояснив, що ним раніше неодноразово складалися протоколи про адміністративні правопорушення за статтею 212-3 КУпАП, за якими судами накладені адміністративні стягнення.

Також встановлено, що ОСОБА_3 дав інтерв`ю, яке опубліковане на сайті Юридичного вісника України (ІНФОРМАЦІЯ_5) у статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» від ІНФОРМАЦІЯ_3 у якій зазначено:

«Суть справи»

Нещодавні події, що відбулися зі мною та Головою ради адвокатів м. Києва ОСОБА_7 стосуються саме такої діяльності по захисту прав адвокатів і змушують мене привернути до них увагу професійного суспільства. Суть справи полягає у наступному. Відповідно до ст. 15 КУпАП, військовослужбовці, військовозобов?язані та резервісти під час проходження зборів, а також особи рядового і начальницького складів Державної кримінально-виконавчої служби України, служби цивільного захисту i Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України, поліцейські несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами. Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до них заохочень, визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом. Однак на даний час у Верховній Раді України лише проект закону «Про дисциплінарний статут Національної поліції України», а тому до його прийняття підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності не визначені законодавцем, а відтак працівники поліції повинні нести відповідальність за вчинення адміністративних правопорушень на загальних засадах.

Виходячи з того, що ст. 2 Закону України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» дисциплінарний проступок визначено як невиконання чи неналежне виконання особою рядового або начальницького складу службової дисципліни, а відповідно до ч. 1 ст. І цього закону службова дисципліна - дотримання особами рядового і начальницького складу Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги працівника органів внутрішніх справ України, то згідно з ч. 2 ст. 5 даного закону, особи рядового і начальницького складу, яких в установленому законодавством порядку притягнуто до адміністративної, кримінальної або матеріальної відповідальності, водночас можуть нести і дисциплінарну відповідальність згідно з цим Статутом.

Разом із тим ч. 2 ст. 16 цього закону передбачає, що в разі проведення за фактом вчинення проступку службового розслідування, кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення на осіб рядового і начальницького складу дисциплінарне стягнення може бути накладено не пізніше одного місяця з дня закінчення службового розслідування, кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення, не враховуючи періоду тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці. Тобто вказаними вимогами Закону України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» жодним чином не визначено розмежування меж між дисциплінарного та адміністративною відповідальністю.

Такі висновки були зроблені судами, що визнавали працівників поліції винними у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого саме ч. 5 ст. 212-3 КУпАП (Неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у відповідь на адвокатський запит, запит Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, її палати або члена відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Отже, в разі виявлення ознак цього адміністративного правопорушення в діях працівника поліції, голова, або уповноважений член регіональної ради адвокатів повинен скласти стосовно нього протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 212-3 КУпАП.».

«Скарги у відповідь і дії ВКДК адвокатури»

П`ятого жовтня цього року мною було складено такий протокол стосовно начальника департаменту документального забезпечення Національної поліції України ОСОБА_1, який неправомірно відмовив адвокату в наданні інформації на адвокатський запит. Печерським районним судом м. Києва прийнято до провадження цей протокол, на даний час триває розгляд справи про адміністративне правопорушення.

Не зважаючи на відсутність остаточного рішення суду в справі про адміністративне правопорушення, ОСОБА_1 звернувся зі скаргами на мене (2 скарги) та на ОСОБА_7 (яка не має жодного відношення до складення особисто мною вищезазначеного протоколу) до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури, в яких просить притягнути нас до дисциплінарної відповідальності. Усі вказані скарги було скеровано головою Вищої кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури ОСОБА_9 до КДКА Рівненської області, хоч ні Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ні Правила адвокатської етики йому не дозволяють цього робити ».

«Щодо змісту і форми цих скарг»

Окремої уваги заслуговує зміст та форма вказаних скарг, які не відповідають встановленим вимогам заяви (скарги) щодо неналежної поведінки адвоката (копії звернень надані редакції).

По-перше, підписант виказує неабияку обізнаність у профільному законодавстві щодо адвокатури, цитує рішення, положення, порядки та регламенти, прийняті Радою адвокатів України, розпорядження Голови

Національної асоціації адвокатів України. Додає до своїх звернень їх копії, матеріали службової переписки із секретаріатом Національної асоціації адвокатів України. Мені недоречно висловлювати в цій статті власні припущення, але стиль та місце подання цих звернень, швидкий їх розподіл на КДКА іншого регіону наводять на думки, що ідея та авторство цих скарг не можуть належати чиновнику структурного підрозділу Національної поліції.

По друге, підписант звертається до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури як фізична особа, однак використовує бланк, печатку, Національної поліції, що прямо заборонено Інструкцією з діловодства НПУ та іншими актами. Навіть використовуються підлеглі, що друкують і прошивають звернення, прізвища яких, як виконавців, зазначено в самих зверненнях. Я не виключаю, що в діях ОСОБА_1 , в даному випадку можуть міститись ознаки адміністративних правопорушень, передбачених статтями 172-7, 172-8, 184-1 КУпАП, однак це окрема тема.

По третє, підписант, наводячи міркування щодо того, що я не мав права складати стосовно нього протокол про адміністративне правопорушення, стверджує, що в моїх діях, на його думку, вбачається «зловживання управлінсько-владними функціями адвоката». Пункт 4 Положення про порядок прийняття та розгляду скарг щодо неналежної поведінки адвоката, яка може мати наслідком його дисциплінарну відповідальність, затвердженого рішенням

Ради адвокатів України від 30 серпня 2014 року №120 прямо вказує: визнання інших діянь (крім вищезазначених) дисциплінарним проступком адвоката та притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності за їх вчинення не допускається. Звичайно, підписантом не наведено будь-яких фактів, тверджень та мотивів з приводу того, що саме я порушив, або що саме не виконав у розумінні ч. 2 ст. 34 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», більше того, поняття «управлінсько-владні функції адвоката» не містить ні цей закон, ні Правила адвокатської етики, ні будь-який інший акт законодавства.

Ці та інші доводи, що свідчать про відсутність підстав для порушення Оисциплінарних справ було наведено мною та ОСОБА_7 до КДКА Рівненської області, яка 15 грудня цього року буде вирішувати питання про порушення або відмову в порушенні дисциплінарної справи стосовно нас.».

«Післямова»

Підсумовуючи, хочу заявити, що не вбачаю у своїх діях та діях ОСОБА_5 наявності будь-яких ознак дисциплінарного проступку адвоката. Мені не соромно перед будь-яким адвокатом, права якого я захищав і захищатиму, як і не соромно за двічі висловлену довіру адвокатської спільноти Києва. Обираючись для цього, я усвідомлював, що наслідки моєї діяльності можуть бути, в тому числі, негативними і для мене самого. Тому я позбавлений ілюзій щодо неможливості ухвалення кваліфікаційно-дисциплінарною комісією негативних рішень як стосовно мене, так і стосовно ОСОБА_7. Але усвідомлення свої правоти та відсутність докорів колег щодо самовідданості, позбавляють мене почуття страху за себе особисто, хоч притягнення нас до дисциплінарної відповідальності з надуманих, вигаданих підстав може покласти початок створенню вкрай небезпечних прецедентів для адвокатури в цілому в аспекті того, що ми самі, в угоду іншим, готові переслідувати і карати тих, хто нас захищає.....

«ОСОБА_3, член Ради адвокатів м. Києва, адвокат, спеціально для ЮВУ».

«Від редакції: ЮВУ всі останні роки багато уваги приділяла діяльності адвокатури, її проблемам і здобуткам. Тож публікуючи цю статтю, ми плануємо і в подальшому відслідковувати дану ситуацію. Особливо нас цікавитиме рішення КДКА Рівненської області. Чи захистить комісія адвокатів ».

Таким чином, позивачем у позові процитовано текст статті, яку ним виявлено у друкованому виданні Юридичний вісник України.

При цьому, позивач вважає недостовірною щодо себе і вимагає спростування окремої інформації, розміщеної у вказаній статті:

1)???«П`ятого жовтня цього року мною було складено такий протокол стосовно начальника департаменту документального забезпечення Національної поліції України ОСОБА_1» (Інформація-1).

2)???«який неправомірно відмовив адвокату в наданні інформації на адвокатський запит» (Інформація-2).

3)???«відмовив адвокату» (Інформація-3).

4)???«Не зважаючи на відсутність остаточного рішення суду в справі про адміністративне правопорушення, ОСОБА_1 звернувся зі скаргами» (Інформація-4).

5)???«Окремої уваги заслуговує зміст та форма вказаних скарг, які не відповідають встановленим вимогам заяви (скарги)» (Інформація-5).

6)???«підписант виказує неабияку обізнаність у профільному законодавстві щодо адвокатури, цитує рішення, положення, порядки та регламенти, прийняті Радою адвокатів України, розпорядження Голови Національної асоціації адвокатів України» (Інформація-6).

7)???«Я не виключаю, що в діях ОСОБА_1 , в даному випадку можуть міститись ознаки адміністративних правопорушень, передбачених статтями 172-7, 172-8, 184-1 КУпАП» (Інформація-7).

Відповідно до п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет або з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

У п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» вказано, що судам необхідно враховувати, що повідомлення оспорюваної інформації лише особі, якої вона стосується, не може визнаватись її поширенням, якщо особа, яка повідомила таку інформацію, вжила достатніх заходів конфіденційності для того, щоб ця інформація не стала доступною третім особам.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Спростування поширеної недостовірної інформації повинно здійснюватись незалежно від вини особи, яка її поширила.

Аналізуючи спірну інформацію, з огляду на її повний зміст і форму відображення, суд вважає, що її слід віднести до оціночних суджень.

Відповідно до ч. 1,2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.

У п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації юридичної особи» зазначено, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Щодо інформації статті: «П`ятого жовтня цього року мною було складено такий протокол стосовно начальника департаменту документального забезпечення Національної поліції України ОСОБА_1».

Вказана інформація не стосується відповідача, так як описує дії іншої особи - автора статті.

У позовній заяві позивач лише наводить доводи щодо того, що вищезазначений протокол на його думку складено не уповноваженою особою, але не спростовує і не заперечує того факту, що 05.10.2017 відносно нього було складено протокол про адміністративне правопорушення.

Щодо Інформації статті: «який неправомірно відмовив адвокату в наданні інформації на адвокатський запит»; «відмовив адвокату».

У цій частині позивач у позовній заяві стверджує, що « ОСОБА_3 не маючи повноважень щодо складання протоколу про адміністративні правопорушення, в порушення статті 62 Конституції України, до прийняття Печерським районним судом міста Києва рішення за протоколом про адміністративне правопорушення, складеним ним відносно мене, визнав мене винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 212-3 КУпАП, про що зазначив у своєму інтерв`ю газеті Юридичний вісник».

Відповідно ст. 280 КУпАП, питання щодо з`ясування чи винна особа (відносно якої складено протокол про адміністративне правопорушення) у вчиненні адміністративного правопорушення вирішує орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення.

У порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування інформації, яка міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів влади, місцевого самоврядування та інших відповідних органів, рішеннях про накладення на особу дисциплінарного стягнення, для яких законом установлено інший порядок оскарження.

Щодо Інформації: «Не зважаючи на відсутність остаточного рішення суду в справі про адміністративне правопорушення, ОСОБА_1 звернувся зі скаргами».

У позовній заяві позивач не спростовує і не заперечує того факту, що він звертався зі скаргами відносно певних осіб.

За своїм змістом і характером ця інформація не є негативною щодо позивача.

Щодо Інформації: «Окремої уваги заслуговує зміст та форма вказаних скарг, які не відповідають встановленим вимогам заяви (скарги)».

За своїм змістом і характером ця інформація не є негативною щодо позивача. Така інформація є думкою автора щодо невідповідності скарг, поданих позивачем встановленого до цього вимогам.

Щодо Інформації: «підписант виказує неабияку обізнаність у профільному законодавстві щодо адвокатури, цитує рішення, положення, порядки та регламенти, прийняті Радою адвокатів України, розпорядження Голови Національної асоціації адвокатів України».

За своїм змістом і характером ця інформація не є негативною щодо позивача, більше того, вказує на обізнаність позивача у законах та підзаконних актах, що стосуються питань діяльності адвокатури, тобто характеризує його позитивно.

Щодо Інформації: «Я не виключаю, що в діях ОСОБА_1 , в даному випадку можуть міститись ознаки адміністративних правопорушень, передбачених статтями 172-7, 172-8, 184-1 КУпАП».

За своїм змістом і характером ця інформація не є негативною щодо позивача, так як не є твердженням, а оціночним судженням.

Зі змісту вказаного інтерв"ю судом не встановлено, що відповідач стверджував та/чи визнав позивача винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 212-3 КУпАП.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 , який тривалий час займає та займав посаду головного редактора Юридичного вісника України на час публікації статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» датовану ІНФОРМАЦІЯ_3 пояснив, що особисто перечитує інформацію запропоновану для друку, даний текст не редагувався. При попередньому перегляді тексту статті у ньому не було виявлено будь-яких відомостей які, на думку, головного редактора могли бути підставою для подальших претензій щодо порушення честі, гідності та ділової репутації осіб про яких йшлося у тексті. Після публікації вказаної статті та претензій ОСОБА_1 головний редактор ОСОБА_8 , аби уникнути непорозумінь ще раз перечитав статтю і не виявив будь-якої інформації для спростування. За твердженням свідка, зміст статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» є оціночними судженнями автора, оскільки викладений з точки зору оцінки подій, учасником яких він став, на відповідність їх вимогам чинного законодавства.

Таким чином, з наведених даних вбачається, що наведена позивачем інформація, помилково сприйнята ним як негативна і недостовірна та не є такою, що порушує його особисті немайнові права.

Що стосується решти змісту оспорюваної інформації у статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», датованої ІНФОРМАЦІЯ_3, то суд вважає, що вона є оціночними судженнями автора, оскільки викладена з точки зору оцінки подій, учасником яких він став на відповідність їх вимогам чинного законодавства, в тому числі в обґрунтування відсутності правових підстав для притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності за скаргою позивача.

Крім того, відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 27.02.2009 №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об`єктів судового захисту.

Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків.

Разом з цим, позивачем не надано до суду доказів, які свідчать, що поширення відповідачем оспорюваної інформації завдало шкоди честі та гідності позивача, а також його діловій репутації.

Згідно приписів ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно вимог ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України обов`язки доказування і подання доказів кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з вимогами ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Виходячи з встановлених обставин справи та положень законодавства, яким регламентовано спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що відносно позивача не було поширено відомості, що не відповідають дійсності, викладені неправдиво, мають виражений негативний характер, а також принижують ділову репутацію останнього, тобто порушують немайнові права позивача, а тому не підлягають визнанню та спростуванню як такі, що не відповідають дійсності.

Вказані обставини підтверджуються рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 28.12.2019 року залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11.06.2020 року та постановою Верховного Суду від 26.05.2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди у якій в позові було відмовлено.

Що стосується заявлених вимог позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди, суд вважає, що ця позовна вимога є похідною від вимог про захист честі, гідності та ділової репутації.

Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду у позадоговірних відносинах передбачені ст. ст. 23 і 1167 ЦК України. За загальним правилом така відповідальність наступає за наявності протиправності і вини особи, яка її завдала.

Відповідно до вимог ст. 280 ЦК України, якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

Оскільки судом не встановлено розповсюдження відповідачем негативної та недостовірної інформації щодо позивача, яка порушує його честь, гідність та ділову репутацію, суд приходить до висновку, що позовні вимоги щодо стягнення моральної шкоди також не підлягають задоволенню.

З огляду на те, що суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову, підстави для стягнення з відповідача понесених позивачем судових витрат, відсутні, при цьому за правилами ст.141 ЦПК України у разі відмови в позові інші судові витрати, пов`язані з розглядом судової справи покладаються на позивача.

Представниками відповідача в судовому засіданні ініційовано питання стягнення з позивача 30 000 грн. понесених відповідачем судових витрат, пов`язаних з розглядом судової справи.

При цьому, враховуючи положення ст. 141 ЦПК України, співмірність вимог, складність справи та час витрачений представниками на представництво, суд вважає можливим і достатнім стягнення із позивача на користь відповідача 10 000 грн. в рахунок компенсації витрат на правову допомогу.

Керуючись ст.ст. 3, 21, 28, 32, 34, 62, 68 Конституції України, ст. 30 ЗУ " Про інформацію", ст.36 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ст. ст.23, 277, 280, 297, 299, 302, 1167 ЦК України, ст.ст. 3, 4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юрінком-інтер»</a>, третя особа - Національна поліція України про захист честі, гідності та ділової репутації й відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Юрінком-інтер»</a> (код ЄДРПО: 21667576) понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 (десять тисяч) грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду через Оболонський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 04.12.2024 року.

Суддя А.В. Шевчук