Рішення

від 05.12.2024 по справі 460/13731/23

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

05 грудня 2024 року м. Рівне№460/13731/23Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Махаринця Д.Є., розглянувши за правилами письмового провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доКостопільська міська рада Рівненської області Управління фінансів Костопільської міської ради Рівненської області про стягнення середнього заробітку за час вимушенго прогулу та моральної шкоди, -В С Т А Н О В И В:

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Махаринця Д.Є., розглянувши за правилами письмового провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 до Костопільської міської ради Рівненської області та Управління фінансів Костопільської міської ради Рівненської області про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

ОСОБА_1 (Позивач) звернулась до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Костопільської міської ради Рівненської області (Відповідач-1) та Управління фінансів Костопільської міської ради Рівненської області (Відповідач-2), у якому просить суд стягнути з Відповідача-2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04.01.2023 по 09.02.2023 у розмірі 55903,77 грн., стягнути з Відповідача-1 моральну шкоду в розмірі 10000 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 03.01.2023 у справі №460/36202/22 позивача було поновлено на посаді начальника Управління фінансів Костопільської міської ради. Рішення звернуто до негайного виконання. Розпорядженням міського голови від 05.01.2023 позивачку поновлено на посаді, наказано приступити до виконання обов`язків з 10.02.2023. Тож, позивач вважає, що відповідачем затримано її фактичний допуск до виконання посадових обов`язків, що призвело до виникнення періоду вимушеного прогулу. Позивач вказує на завдання їй моральної шкоди через порушення її права на працю, спричинені цим негативні емоції, погіршення стану здоров`я та необхідність забезпечення засобів для існування за рахунок коштів членів сім`ї.

Відповідач, належним чином повідомлений про розгляд справи, у встановлений судом строк відзив на позовну заяву не подав, причини неможливості подання відзиву суду не повідомив. Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 19.06.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження по вказаній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Суд, дослідивши матеріали справи та обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги і заперечення, а також ті, які мають інше значення для вирішення справи, повно, всебічно та об`єктивно дослідив докази у справі та встановив наступне.

Позивач, розпорядженням міського голови Костопільської міської ради №154-рк від 23.12.2020 була призначена на посаду начальника управління фінансів Костопільської міської ради в порядку переводу.

Розпорядженням міського голови №239-рк від 06.09.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 », з урахуванням змін, внесених розпорядженням №256-рк від 19.09.2022, позивачку звільнено з посади начальника управління фінансів Костопільської міської ради, з 19 вересня 2022 року за прогул без поважних причин (пункт 4 частини 1 статті 40 КЗпП України).

Позивач звернулася до Рівненського окружного адміністративного суду із позовом до Костопільської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 03.01.2023 у справі №460/36202/22 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково:

-визнано протиправними та скасовано розпорядження міського голови Костопільської міської ради Рівненської області від 06 вересня 2022 року за №239-рк «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до п.4 ч.1 ст.40, ст.ст.147-149 Кодексу законів про працю України (за прогул без поважних причин) та від 19 вересня 2022 року за №256-рк «Про внесення змін до розпорядження міського голови №239 від 06.09.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 » (в частині зміни дати звільнення).

-поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління фінансів Костопільської міської ради Рівненської області з 20 вересня 2022 року.

-стягнуто з Управління фінансів Костопільської міської ради Рівненської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період 20 вересня 2022 року по 03 січня 2023 року у розмірі 155288,25 грн.

Рішення суду в частині поновлення на посаді та присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць, тобто в розмірі 43480,71 грн. звернуто до негайного виконання.

У справі №460/36202/22 суд, приймаючи рішення про стягнення середнього заробітку за час середнього прогулу, здійснено розрахунок середнього заробітку позивача за останні два місяці перед звільненням липень та серпень 2022 року. Судом встановлено, що середньоденний розмір зарплати позивача становить 2070,51 грн. заробітку.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач 04.01.2023 звернулася до Костопільської міської ради щодо негайного виконання виконавчих листів Рівненського районного суду у справі №460/36202/22 (про поновлення на посаді та про виплату середнього заробітку за один місяць).

Розпорядженням міського голови Костопільської міської ради №12-рк від 05.01.2023 вирішено, зокрема, поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління фінансів Костопільської міської ради з 20 вересня 2023 року; ОСОБА_1 приступити до виконання обов`язків з 10 лютого 2023 року.

Згідно з доданими до позову табелями використання робочого часу Управління фінансів Костопільської міської ради за січень та лютий 2023 року, ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці впродовж січня та до 09 лютого 2023 року включно з «інших причин».

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами, суд враховує та виходить з такого.

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядав трудовий спір, підлягає негайному виконанню (частина 7 статті 235 КЗпП України).

Верховним Судом, аналізуючи, що розуміється під негайним виконанням рішення про поновлення на роботі, було висловлено наступну правову позицію у постанові від 16.06.2020 у справі №521/1892/18 (провадження № 61-39740св18).

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його оголошення в судовому засіданні.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Виконання рішення вважається закінченим із моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника.

Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.

Працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд і у постановах від 06.12.2018 у справі №465/4679/16 (провадження № 61-29024св18), та від 26.02.2020 у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18).

Враховуючи наведене, суд доходить до висновку, що видача відповідачем розпорядження про поновлення на посаді, однак без фактичного допуску позивачки до роботи не може вважатися негайним виконанням судового рішення у справі №460/36202/22.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 06.11.1992 р. №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснив, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.

Тобто, пленум Верховного Суду України відносить період невиконання рішення про поновлення на роботі до часу вимушеного прогулу.

Також і Верховний Суд, в постанові 16.12.2020 у справі №761/36220/17 (провадження №61-3100св20) дійшов до висновку, що вимушений прогул може мати місце у разі: незаконного звільнення працівника; незаконного переведення працівника на іншу роботу; затримки видачі трудової книжки з вини власника чи уповноваженого ним органу; затримки виконання рішення про поновлення на роботі; необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу; несвоєчасного укладення трудового договору; унаслідок неправильного формулювання причин звільнення у трудовій книжці, що перешкоджало подальшому працевлаштуванню працівника.

Вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.

Отже, у трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором.

Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.

Суд вважає, що відповідач встановивши у своєму розпорядженні про поновлення позивачки на посаді дату 10.02.2023, з якої остання має приступити до виконання посадових обов`язків, унеможливив виконання позивачкою своїх трудових функцій, що призвело до її вимушеного прогулу.

Відповідно до статті 236 КЗпП України, у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Враховуючи викладене, суд вважає, що належним способом відновлення порушеного права позивачки є стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зумовленого несвоєчасним виконанням рішення про поновлення на роботі, а саме з 04.01.2023 по 09.02.2023.

Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» визначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі Порядок №100).

Згідно з підпунктом 3 пункту 1 розділу І Порядку №100, він підлягає застосуванню для розрахунку середньої заробітної плати і у випадку вимушеного прогулу.

Відповідно до абзаців першого, третього-четвертого, шостого пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

У даній справі, оскільки вимушений прогул пов`язаний із несвоєчасним поновленням працівника на роботі, останніми календарними місяцями його роботи є ті місяці, що передували звільненню.

Разом з тим, суд, приймаючи рішення у справі №460/36202/22 про визнання протиправним розпорядження про звільнення позивачки, поновлення її на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, встановив розмір її середнього заробітку за останні два місяці до звільнення.

Згідно з частиною 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки у даній справі, період за який має бути визначено розмір середнього заробітку позивачки є ідентичним періоду, за який такий розмір вже було визначено у справі №460/36202/22 за участі тих же сторін, суд приходить до висновку, що рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03.01.2023 у справі №460/36202/22 має преюдиційний характер, а встановлена ним обставина розміру середнього заробітку позивачки не підлягає доказуванню під час розгляду цієї справи.

За наведеного, середньоденний розмір зарплати позивача становить 2070,51 грн.

Кількість днів вимушеного прогулу, внаслідок несвоєчасного поновлення на роботі, з 04.01.2023 по 09.02.2023 становить 27 днів.

Таким чином, з урахуванням кількості днів вимушеного прогулу за період з 04.01.2023 по 09.02.2023, розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу, що підлягає виплаті позивачу складає: 2070,51 грн./день х 27 днів = 55903,77 грн.

Оскільки позивач працювала в Управлінні фінансів Костопільської міської ради, яке є юридичною особою публічного права, то середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню саме з даного відповідача.

За усього наведеного вище позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають до задоволення.

Щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди в сумі 10000 грн., то суд вважає, що ця вимога не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Заявляючи позовні вимоги про стягнення моральної шкоди у розмірі 10000 гривень позивач покликається на завдання їй моральної шкоди, яка полягала у негативних емоціях, потребі в задоволенні своїх матеріальних потреб за рахунок коштів членів сім`ї, погіршенні стану здоров`я.

Суд звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази, які свідчать про спричинення позивачу моральної шкоди, які підтверджують наявність будь-яких наслідків такої шкоди.

Право на відшкодування моральної шкоди не є абсолютним. Право на відшкодування моральної шкоди підлягає доведенню, так само як і розмір заподіяної шкоди. Стягнення моральної шкоди не може бути додатковою мірою покарання для іншої сторони.

Суд зазначає, що право на відшкодування моральної шкоди за нормами чинного законодавства не є матеріальною гарантією, оскільки жоден закон не встановлює імперативний обов`язок компенсації.

Позивач скористалася своїми правами та оскаржила протиправні дії відповідача щодо несвоєчасного поновлення на посаді. Разом з тим, факт наявності неправомірних дій не є підставою для висновку про спричинення позивачу моральної шкоди.

Більше того, суд зауважує на тому, що Європейський суд з прав людини часто використовує нематеріальні способи залагодження моральної шкоди.

Так, у справі Аміхалай проти Молдови (20.04.2004) зазначено, що сам факт визнання порушення є достатньою компенсацією моральної шкоди. Те саме зазначено у рішенні Білуха проти України (09.11.2006).

За обставин даної справи суд вважає визнання протиправності дій відповідача достатньою мірою компенсації негативних емоцій позивача, зумовлених такими діями.

Що ж стосується доводів про необхідність залучення коштів інших осіб для задоволення своїх потреб, суд зауважує, що рішення від 03.01.2023 у справі №460/36202/22 було звернено до негайного виконання також і в частині виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць, в розмірі 43480,71 грн. У матеріалах справи відсутні докази того, що рішення суду не було негайно виконане в цій частині. На переконання суду, суми коштів, виплаченої на виконання рішення №460/36202/22, мало бути достатньо для забезпечення базових потреб позивачки.

Також, у суду відсутні будь-які докази щодо існування причинного зв`язку між діями відповідачів та погіршенням стану здоров`я позивачки. Надані копії медичної документації та докази понесення витрат на медичні обстеження та придбання медикаментів свідчать лише про наявність у позивача певних проблем зі здоров`ям, однак самі по собі вони неспроможні підтвердити, що такі проблеми пов`язані саме із її несвоєчасним поновленням на роботі. Більше того, з наданого позивачем рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03.01.2023 у справі №460/36202/22 вбачається, що проблеми із здоров`ям існували у позивача і раніше, зокрема, на час розгляду судом справи щодо її незаконного звільнення та також були підставою для заявлення вимог про стягнення моральної шкоди.

Враховуючи вищезазначене та оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 , в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, а в частині стягнення моральної шкоди такими, що задоволенню не підлягають.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

За змістом частини 1 статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За правилами частини третьої цієї статті, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Позивачем у рамках даного позову сплачено судовий збір у розмірі 1073,60 грн. згідно платіжної інструкції №0.0.3033854319.1 від 07.06.2023 за одну майнову вимогу про стягнення моральної шкоди.

З огляду на відмову в задоволенні позовних вимог, за які оплачувався судовий збір, відсутні правові підстави для присудження на користь позивача судових витрат у вигляді судового збору.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою-третьою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частинами п`ятою, шостою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Судом встановлено, що професійна правова допомога позивачу надавалася адвокатським об`єднанням «Скорпіон» на підставі договору про надання правової допомоги від 03.06.2023, який наявний у матеріалах справи.

Стороною позивача на виконання частини сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, до позовної заяви було долучено копію договору про надання правової допомоги від 03.06.2023, рахунку на оплату вартості правової допомоги та платіжної інструкції про його оплату.

Також у матеріалах справи наявний акт приймання-передачі наданої правової допомоги згідно договору від 03.06.2023, яким зафіксовано надання позивачу таких послуг: вивчення, аналіз та юридична оцінка документів наданих Клієнтом 3 год.; аналіз законодавства та судової практики 3 год.; формування та узгодження з Клієнтом правової позиції по веденню справи 1 год.; написання та подання до суду позовної заяви 7 год.; надання усних консультацій Клієнту та інформування щодо стадії розгляду справи 1 год. Визначена сторонами у договорі та акті вартість наданої правової допомоги є фіксованою та становить 10000 грн.

Відповідно до частини дев`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Згідно з частиною сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Суд вважає, що розмір витрат на професійну правничу допомогу підтверджений належним чином, є співмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом, обсягом наданих послуг.

Більше того, сторона відповідача не заявляла жодних клопотань про зменшення витрат позивача на правничу допомогу, не доводила неспівмірності розміру понесених

Керуючись статтями 241-246, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Костопільської міської ради Рівненської області, Управління фінансів Костопільської міської ради Рівненської області, - задовольнити частково.

Стягнути з Управління фінансів Костопільської міської ради Рівненської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04 січня 2023 року по 09 лютого 2023 року у розмірі 55903,77 грн. (сума зазначена без урахування обов`язкових утримань).

В задоволенні позовних вимог про стягнення з Костопільської міської ради Рівненської області моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн. відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач - Костопільська міська рада Рівненської області (вул. 1 Травня, 3,м. Костопіль,Рівненська обл., Рівненський р-н,35000, ЄДРПОУ/РНОКПП 04057669)

Суддя Д.Є. Махаринець