Постанова

від 03.12.2024 по справі 199/5690/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 199/5690/22

провадження № 61-11506св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради, про стягнення безпідставно збережених (набутих) коштів

за касаційною скаргою Дніпровської міської ради на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 березня 2024 року у складі судді Подорець О. Б. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 липня 2024 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2022 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з відповідача на свою користь безпідставно збережені (набуті) кошти в сумі 1 296 119,81 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Дніпровська міська рада посилалася на те, що є представницьким органом місцевого самоврядування, який наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення, здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження органу місцевого самоврядування, визначені Конституцією України.

На офіційному сайті Архітектурно-будівельної інспекції України міститься інформація, що у червні 2012 року була зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації - магазину на АДРЕСА_1 ), забудовником якого є ОСОБА_1 .

Станом на 13 червня 2012 року діяли норми статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до зазначеного закону та Порядку залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвитку інфраструктури міста Дніпропетровська, затвердженого рішенням Дніпропетровської міської ради 29 липня 2011 року № 5/14, відповідачка як замовник будівництва була зобов`язана взяти пайову участь у розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпропетровська шляхом укладення з позивачем відповідного договору та перерахування до міського бюджету грошового внеску.

Водночас усупереч нормам чинного на той час законодавства ОСОБА_1 не зверталася до міської ради з приводу укладання договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста.

Зазначений вище об`єкт нерухомості було введено в експлуатацію без укладення договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста, що призвело до недоотримання міським бюджетом коштів.

Листом від 15 лютого 2018 року № 10/15-81 відповідачці надіслано два примірники проекту договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра щодо вказаного об`єкта для ознайомлення та підписання, проте жодної відповіді позивач не отримав.

У квітні 2019 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору пайової участі укладеним.

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2019 року у справі № 199/2895/19 у задоволенні позову Дніпровської міської ради відмовлено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2019 року змінено в частині обґрунтування відмови у позові.

Постановою Верховного Суду від 02 лютого 2022 року заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року змінено в частині обґрунтування відмови у позові.

Верховний Суд зазначив, що Дніпровська міська рада обрала неправильний спосіб захисту, оскільки у спірному випадку суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Після цього позивач звернувся до суду з цим позовом про стягнення безпідставно збережених (набутих) коштів.

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2023 року позов Дніпровської міської ради задоволено у повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради безпідставно збережені (набуті) кошти у сумі 1 296 119,81 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду із заявою про скасування заочного рішення та скасовано заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2023 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 26 березня 2024 року в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, однак позивач пропустив строк звернення до суду, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Дніпровський апеляційний суд постановою від 17 липня 2024 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради залишив без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 березня 2024 року залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У серпні 2024 року Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 липня 2024 року й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Підставою касаційного оскарження зазначила, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 та постановах Верховного Суду від 01 вересня 2022 року у справі № 922/4249/17, від 12 грудня 2019 року у справі № 914/2650/17.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що необхідність звернення до суду з цим позовом виникла у Дніпровської міської ради саме у зв`язку із скасуванням рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 30 липня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 199/2895/19. Дніпровська міська рада дізналася про факт порушення свого права на отримання коштів пайової участі на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра після отримання копії постанови Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 199/2895/19, яка надійшла до міської ради 20 травня 2022 року. Таким чином, строк звернення до суду з цим позовом не пропущений, оскільки він перервався поданням позову у справі № 199/2895/19 і почався заново.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

30 серпня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Дніпропетровської міської ради від 21 березня 2007 року № 6/11 затверджено Порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська (далі - Порядок).

Цим Порядком визначено розмір пайової участі замовників (забудовників) у створенні (розвитку) соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпропетровська.

Згідно з довідкою Управління економіки Дніпропетровської міської ради від 15 березня 2007 року № 2/4-351 ОСОБА_1 перерахувала у цільовий фонд міської ради кошти на розвиток інженерної та соціальної інфраструктури міста в сумі 99 000,00 грн з першочерговим перерахуванням 30 % загальної суми 29 700,00 грн до отримання рішення у виконкомі.

Розпорядженням Дніпропетровського міського голови від 10 листопада 2008 року № 1965-р присвоєно адресу будівлі магазину оптової торгівлі «Мебельная страна» на АДРЕСА_2 .

17 лютого 2009 року Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради виготовило технічній паспорт на громадський будинок - магазин оптової торгівлі на АДРЕСА_1 .

13 червня 2012 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області зареєструвала декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, а саме магазину, розташованого на АДРЕСА_1 . Відповідно до декларації про готовність об`єкта до експлуатації, будівництво магазину розпочалось 15 березня 2007 року та закінчилось 25 грудня 2008 року.

15 березня 2007 року Управління економіки Дніпропетровської міської ради визначило відповідачці розмір пайового внеску на розвиток інженерної та соціальної інфраструктури міста в сумі 99 000,00 грн за будівництво магазину оптової торгівлі «Мебельна страна» за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується довідкою № 2/4-351.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

У частині перші статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Суди встановили, що представник відповідача - адвокат Беззубкін С. М. у суді першої інстанції подав заяву про застосування позовної давності.

У зв`язку з цим, суди попередніх інстанцій, вважаючи обґрунтованими вимоги позову, відмовили у його задоволенні через пропуск позивачем позовної давності.

Відповідно до статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Тлумачення статті 20 ЦК України з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим.

Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту.

Право на звернення до суду за захистом кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності визначається в статті 261 ЦК України.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За статтею 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Початок перебігу позовної давності, підстави зупинення та переривання перебігу позовної давності визначені законодавством у імперативних нормах матеріального права, проте частина п`ята статті 267 ЦК України надає суду право визнавати поважними причини пропуску позовної давності і захищати порушене право.

Відмовити у позові у зв`язку з пропуском позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Таким чином, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а сторона у справі заявила про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропуску, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 зроблено висновок, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 виснувала, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

Питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Саме позивач повинен довести поважність характеру тієї чи іншої причини, а не інші учасники, адже це в його інтересах, щоб суд визнав поважними причини пропуску позовної давності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17).

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності, це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 04 квітня 2022 року у справі № 523/15572/16-ц).

Висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі (постанова Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 303/6079/17).

Застосовуючи наслідки спливу позовної давності, місцевий суд, з яким погодився апеляційний суд, встановив такі обставини:

У пункті 11 декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ДП 14212097759, яка зареєстрована в Департаменті державної архітектурно-будівельної інспекції України в Дніпропетровській області 13 червня 2012 року зазначено, що об`єкт будівництва будувався з 15 березня 2007 року до 25 грудня 2008 року.

Крім того, щодо цього об`єкта будівництва державні органи приймали відповідні рішення - довідку Управління економіки Дніпропетровської міської ради від 15 березня 2007 року № 2/4-351 та розпорядження Дніпропетровського міського голови від 10 листопада 2008 року № 1965-р про присвоєння адреси, Комунальним підприємством «ДБТІ» виготовлявся технічний паспорт, тощо.

Також відомо, що під час розгляду Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська цивільної справи № 2-2969/11 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Дніпропетровська міська рада та Відкрите акціонерне товариство «Укрспецескавація», про визнання майна спільною сумісною власністю, його розподіл та визнання права власності, предметом якої, серед іншого було й визнання права власності на будівлю магазину оптової торгівлі «Мебельная страна» за адресою: АДРЕСА_1 , участь у розгляді брав представник Дніпровської міської ради Решетник О. А.

Установивши, що про порушення прав Дніпровська міська рада могла дізнатися не пізніше 01 січня 2013 року, оскільки була обізнана про існування збудованої будівлі магазину оптової торгівлі за адресою: АДРЕСА_1 , та, відповідно мала право на пред`явлення позову до 01 січня 2016 року включно, однак звернулася до суду з цим позовом у серпні 2022 року, місцевий суд, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про сплив позовної давності та відмову в задоволенні позову з цих підстав.

Аргументи касаційної скарги про неврахування судами того, що Дніпровська міська рада дізналася про факт порушення свого права на отримання коштів пайової участі на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра після отримання копії постанови Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 199/2895/19 не заслуговують на увагу, адже перебіг позовної давності починається не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням, а від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права.

При цьому відмова у задоволенні позову через обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права сама по собі не перериває позовної давності.

Водночас колегія суддів враховує і те, що позивач, звертаючись до суду не просив визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду, а вважав, що позовна давність не пропущена.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права, які регулюють позовну давність, не знайшли свого підтвердження.

З огляду на вказане Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це перебуває поза межами його повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов