Рішення

від 31.10.2024 по справі 910/5534/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

31.10.2024Справа № 910/5534/24

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю Агропромислова компанія «Магнат» до російської федерації в особі посольства російської федерації в Україні міністерства юстиції російської федерації, міністерства оборони російської федераціїпростягнення 250240661800,00 грнСуддя Смирнова Ю.М.

Секретар судового засідання Негеля Ю.М.

Представники учасників справи:

від позивачаВітюк В.В., Фурса В.С.від відповідачане з`явилися

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариством з обмеженою відповідальністю Агропромисловою компанією «Магнат» до Господарського суду міста Києва подано позов про стягнення з відповідача 250240661800,00 грн збитків у формі упущеної вигоди.

Позовні вимоги обґрунтовані завданням позивачеві збитків у формі упущеної вигоди внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.05.2024 відкрито провадження у справі №910/5534/24; справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання у справі призначено на 03.06.2024; встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позов - протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали; зобов`язано позивача у строк до 31.05.2024 надати суду належним чином засвідчені копії додатків до позовної заяви на 401 аркуші, перелік яких наведений у п.1 документів та інших доказів, що додаються до позовної заяви у паперовому вигляді; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю Агропромислова компанія «Магнат» здійснити переклад на російську мову ухвали Господарського суду міста Києва від 14.05.2024 у справі №910/5534/24, направити відскановану копію такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) посольства російської федерації в Україні, міністерства юстиції російської федерації, міністерства оборони російської федерації, а докази такого направлення та перекладену на російську мову ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.05.2024 у справі №910/5534/24 надати суду у строк до 31.05.2024.

27.05.2024 на виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 14.05.2024 від позивача на електронну пошту суду надійшли відповідні докази.

28.05.2024 від позивача в системі «Електронний суд» надійшло клопотання про долучення доказів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.06.2024 відкладено підготовче засідання у справі на 22.07.2024 та зобов`язано позивача в повному обсязі виконати вимоги ухвали Господарського суду міста Києва від 14.05.2024 та надати суду належним чином засвідчені копії додатків до позовної заяви на 401 аркуші, перелік яких наведений у п.1 документів та інших доказів, що додаються до позовної заяви у паперовому вигляді.

27.06.2024 позивач надав звіт про оцінку збитків від 20.12.2023.

У підготовчому засіданні 22.07.2024 оголошувалася перерва до 15.08.2024, про що відповідача повідомлено відповідною ухвалою суду.

Сторони у підготовче засідання 15.08.2024 повноважених представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

15.08.2024 від позивача до початку підготовчого засідання надійшло клопотання про проведення підготовчого засідання без участі його представника та про призначення справи до судового розгляду по суті.

У підготовчому засіданні 15.08.2024 суд відмовив у задоволенні зазначеного клопотання позивача, оскільки для виконання завдань підготовчого провадження, визначених ст. 177 Господарського процесуального кодексу України, необхідна участь представника позивача у судовому засіданні.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.08.2024 явку представника позивача у судове засідання визнано обов`язковою та відкладено підготовче засідання до 05.09.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.09.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.10.2024.

Судове засідання, призначене на 10.10.2024, за клопотанням позивача було відкладено на 31.10.2024.

Представники позивача у судове засідання з`явилися, позов підтримали в повному обсязі.

Відповідач у судові засідання по справі представників не направив, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Відзиву на позов відповідач не надав.

За приписами ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

У судовому засіданні 31.10.2024 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Агропромислова компанія «Магнат» (надалі - ТОВ АПК «Магнат», Товариство) було засноване 05.12.2006 та наразі зареєстроване за адресою: Україна, Ніжинський р-н, Чернігівська обл., село Талалаївка, вулиця Прилуцька, будинок, 125.

Як вказує позивач, Товариство здійснює свою діяльність на території Чернігівської області та займається вирощуванням на основі сучасних технологій зернових, зернобобових, олійних культур, їх переробкою, організацією збереження, а також тваринництвом і конярством.

Так, відповідно до відомостей, наявних в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, основним видом діяльності Товариства є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур; іншими видами діяльності є, зокрема: вирощування інших однорічних і дворічних культур, розведення великої рогатої худоби молочних порід, розведення коней та інших тварин родини конячих, розведення овець і кіз, змішане сільське господарство, допоміжна діяльність у рослинництві, лісопильне та стругальне виробництво, оптова торгівля зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин, вантажний автомобільний транспорт, діяльність інших засобів тимчасового розміщування, виробництво електроенергії, передача електроенергії, розподілення електроенергії, торгівля електроенергією тощо.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що починаючи з 2019 року разом з рядом іноземних партнерів та інвесторів ним було ініційовано та розпочато реалізацію Інтегрованого комбінованого проекту Україна-Марокко-Італія (надалі - Інтегрований проект), який передбачав побудову в Україні, Королівстві Марокко та в Італійській Республіці комплексу потужних об`єктів, орієнтованих на виробництво продукції зеленої енергетики із сільгоспсировини, яка вирощується в Україні (насамперед кукурудзи).

Як стверджує позивач, Інтегрований проект передбачав системну та покрокову діяльність підприємства, спрямовану на:

1) Будівництво в Україні Виробничого комплексу для зберігання та переробки сільськогосподарських культур (насіння соняшника, сої та кукурудзи);

2) Будівництво в Королівстві Марокко (територія Вільної економічної зони «Танжер») Комбінованого виробничого комплексу з виробництва олій та переробки кукурудзи;

3) Будівництво на території Італійської Республіки Виробничого комплексу з переробки біоетанолу на біоводень (зелений водень);

4) Комерційну діяльність з купівлі-продажу кукурудзи, нафтопродуктів та рослинної олії до Інтегрованого комбінованого проекту Україна-Марокко-Італія.

Позивач зазначає, що Королівство Марокко було визначено позивачем як найперспективнішу територію для реалізації Інтегрованого проекту і будівництва заводу з рафінації, дезодорації, гідратації та розливу соняшникової і соєвої рафінованих олій та розливу соняшникової, соєвої та кукурудзяної нерафінованих олій та виробничого комплексу для переробки кукурудзи на біоетанол, біометан та органічні добрива, що дозволило би покривати не тільки внутрішній ринок Марокко, а й потужні ринки країн Африки та Перської затоки, Туреччини, Пакистану та Індії українською сільськогосподарською продукцією і в зворотному порядку дозволило би закуповувати нафтопродукти за цінами внутрішнього ринку цієї арабської країни.

При цьому позивач стверджує, що реалізація Інтегрованого проекту дала б змогу позивачу вийти на ринки агропромисловості та нафтопродуктів країн Африки та Перської затоки і закуповувати нафтопродукти за цінами внутрішнього ринку вказаних країн, з огляду на те, що в результаті реалізації Інтегрованого проекту заводи та об`єкти позивача в ході здійснення своєї діяльності повинні були б давати сировину, яка використовувалася б нафтопереробними заводами цих регіонів.

Проте, як зазначає позивач, 24.02.2022 російська федерація почала повномасштабне вторгнення на територію України і, у зв`язку з тим, що ТОВ АПК «Магнат» знаходиться у Чернігівській області, підприємство було вимушене частково припинити діяльність через окупацію частини Чернігівської області; частина посівних площ була замінована; внаслідок обстрілів були частково пошкоджені будівлі та споруди ТОВ АПК «Магнат»; контракти з міжнародними партнерами були припинені у зв`язку з великими ризиками, пов`язаними із збройною агресією російської федерації.

Як наслідок, за доводами позивача, ТОВ АПК «Магнат» вимушене було припинити реалізацію Інтегрованого проекту.

Отже, за твердженням позивача, збройна агресія російської федерації та окупація відповідних територій України, зокрема, Чернігівської області, проведення бойових дій на вказаній території, мінування сільськогосподарських територій України і ТОВ АПК «Магнат», також здійснення артилерійських та ракетно-бомбових ударів військами російської федерації і пошкодження споруд ТОВ АПК «Магнат», припинення контрактів і іноземними партнерами у зв`язку з великими ризиками, пов`язаними із збройною агресією рф призвели до фактичної неможливості реалізації Інтегрованого проекту, отримання доходу від реалізації Інтегрованого проекту, який позивач міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене збройною агресією російської федерації.

Посилаючись на вказані обставини, позивач вказує на наявність підстав для стягнення з відповідача упущеної вигоди у розмірі 250240661800,00 грн (без ПДВ), що за курсом НБУ на дату оцінки складає 8547813584,00 Євро (без ПДВ), а саме: упущеної вигоди, розрахованої за 7 років від неможливості будівництва в Королівстві Марокко виробничого комплексу для переробки кукурудзи на біоетанол, біометан та органічні добрива потужністю переробки 3330000 тон на рік та провадження комерційної діяльності до Інтегрованого проекту.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з ч.2 ст.2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до частин 1, 4 ст.45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Відповідачем у даній справі позивач визначив державу - російську федерацію.

Згідно з ч.1 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Частиною 4 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Разом із тим, згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 в справі №428/11673/19, загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (ст.11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (ст.12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна і російська федерація були учасницями Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 (далі - Конвенція про правову допомогу). Вказана Конвенція підписана і Україною, і російською федерацією та ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10.11.1994 №240/94-ВР; російською федерацією - відповідно до федерального закону від 04.08.1994 №16-ФЗ.

Слід зазначити, що відповідно до Закону України «Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності» від 12.01.2023 №2855-IX (дата набрання чинності - 05.02.2023) Україна вийшла з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, вчиненої в м.Києві 20.03.1992 та ратифікованої постановою Верховної Ради України від 19.12.1992 №2889-XII.

Згідно зі ст.1 Конвенції про правову допомогу громадяни кожної з договірних сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших договірних сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї договірної сторони. Громадяни кожної з договірних сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших договірних сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред`являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї договірної сторони. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства договірних сторін.

Відповідно до частин 1, 3 ст.42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд договірної сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної договірної сторони.

Разом із тим, позивач, як суб`єкт господарювання, не перебував і не перебуває у будь-яких зобов`язальних відносинах як приватно-правового, так і публічно-правового характеру із жодним з органів відповідача, а отже ні належне, ні неналежне виконання будь-яких обов`язків органів державної влади російської федерації перед позивачем неможливе. При цьому, завдання позивачу збитків внаслідок збройної агресії не може бути проявом реалізації будь-яких обов`язків будь-якого із органів російської федерації в силу своєї явної протиправності, визнаної міжнародними інституціями, зокрема ООН.

Із урахуванням положень ст.42 Конвенції про правову допомогу, щодо відповідної категорії спорів існує явно виражена відмова російської федерації від імунітету на підставі укладеного міжнародного договору.

Виходячи з наведеного, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні позивачу збитки.

Також судом взято до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 14.04.2022 в справі №308/9708/19, яка полягає у тому, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російську федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету держави визначена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 у справі №428/11673/19, від 22.06.2022 в справі №311/498/20, від 12.10.2022 у справі №463/14365/21; постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №990/80/22.

Відтак, судовий імунітет російської федерації у даному випадку на спірні правовідносини не поширюються.

Вирішуючи питання щодо застосування норм матеріального права у даному спорі, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Як було зазначено вище, за змістом ч.1 ст.42 Конвенції про правову допомогу зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством договірної сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.

Одночасно, відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі ст.10 Цивільного кодексу України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Аналогічна за змістом норма викладена у ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України».

Відповідно до ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі ст.ст.1, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, міжнародне право в Україні не потребує трансформації в національне право, а включається та автоматично діє у складі національного або внутрішнього законодавства. Акт ратифікації міжнародного договору Україною інкорпорує його до національного права; звичаєве міжнародне право так само розглядається як частина національного права.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.

Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Тобто збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин і що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Отже, збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrum cessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnum emergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.

Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, у тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення не настає відповідальності з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.

При цьому відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання.

Тому звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на кредитора (позивача) обов`язок також довести, окрім наведеного, реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.

Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Як було зазначено вище, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 був введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Правовий режим воєнного стану діє й на час розгляду даної справи.

У п.4 ч.1 ст.2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ст.3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 №A/ES-11/L.1 визнано акт агресії російської федерації проти України в порушення п.2 4) статуту ООН та звернено до росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування російської федерації з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов`язано російську федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російської федерації геноциду в Україні» визнано геноцидом українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними.

Також при визначенні протиправності дій відповідача підлягають врахуванню загальновизнаний і засадничий загальний принцип права, який полягає в тому, що будь-яке порушення зобов`язання тягне за собою обов`язок надати відшкодування (відображений Постійною палатою міжнародного правосуддя у справі Про фабрику в Хожуві (Case concerning the factory at Chorzow), рішення №13 від 13.09.1928, а також одна із засад сучасного правового порядку «ex injuria non oritur jus» (із беззаконня не виникає право), який відображений у Консультативному висновку Міжнародного суду справедливості «Правові наслідки для держав подальшої присутності Південної Африки в Намібії незважаючи на Резолюцію Ради Безпеки 276 (1970)».

У цій справі протиправність дій відповідача підтверджується наявними у справі доказами, на неї прямо вказують відповідні положення матеріального закону.

Разом з тим, суд зазначає, що заявляючи вимогу про стягнення упущеної вигоди, позивачу слід довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (подібні за змістом висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц, постановах Верховного Суду від 10.06.2020 у справі №910/12204/17, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).

Тобто вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №127/16524/16-ц).

Також доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів (подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06.12.2019 у справі №908/2486/18, від 15.10.2020 у справі №922/3669/19, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).

Отже, упущена вигода - це втрати очікуваного приросту в майні, на підставі беззастережних доказів реальної можливості їх отримання, у разі недопущення правопорушення.

Предметом позову у даній справі є стягнення з відповідача упущеної вигоди через неможливість реалізації частини Інтегрованого проекту, а саме: неможливості будівництва в Королівстві Марокко виробничого комплексу для переробки кукурудзи на біоетанол, біометан та органічні добрива потужністю переробки 3330000 тон на рік та електростанції в Марокко, а також провадження Комерційної діяльності до Інтегрованого проекту.

Як на докази заподіяння збитків у формі упущеної вигоди позивач посилається на Звіт про оцінку збитків: упущена вигода внаслідок збройної агресії рф ТОВ АПК «Магнат» для цілей часткового відшкодування збитків станом на 15.07.2022, складений ТОВ «Бі Ві АР» 20.12.2023, та Висновок судового експерта за результатом проведення судової економічної експертизи №22/04-2024 від 22.04.2024.

Відповідно до вищевказаного Звіту про оцінку збитків, складеного ТОВ «Бі Ві АР» 20.12.2023, об`єктом оцінки є: упущена вигода за 7 років від відсутності можливості реалізації інтегрованого комбінованого проекту Україна-Марокко-Італія внаслідок збройної агресії рф, в тому числі:

1) Виробничий комплекс для переробки кукурудзи на біоетанол, біометан та органічні добрива потужністю переробки 3330000 тон на рік та електростанція в Марокко;

2) Комерційна діяльність.

У вказаному звіті оцінювачі дійшли висновку, що станом на 15.07.2022 справедлива вартість об`єкту оцінки - загальний розмір упущеної вигоди ТОВ АПК «Магнат» внаслідок збройної агресії рф становить 250240661800,00 грн, без урахування ПДВ, що за курсом НБУ на дату оцінки складає 8547813584,00 Євро (без ПДВ), з яких:

- найменування об`єкту упущеної вигоди: Виробничий комплекс для переробки кукурудзи на біоетанол, біометан та органічні добрива потужністю переробки 3330000 тон на рік та електростанція в Марокко, розмір упущеної вигоди 7658435721,00 Євро;

- найменування об`єкту упущеної вигоди: Комерційна діяльність, розмір упущеної вигоди 889377863,00 Євро.

У висновку судового експерта №22/04-2024 від 22.04.2024 вказано, що у межах наданих на дослідження документів підтверджується визначений у Звіті про оцінку збитків: упущена вигода внаслідок збройної агресії рф ТОВ АПК «Магнат» для цілей часткового відшкодування збитків станом на 15.07.2022, складений ТОВ «Бі Ві АР» 20.12.2023, розмір збитків, понесених ТОВ Агропромислова компанія «Магнат» внаслідок збройної агресії (протиправної поведінки) російської федерації з початку введення на території України військового стану, у вигляді упущеної вигоди за 7 років через відсутність можливості реалізації інтегрованого комбінованого проекту Україна-Марокко-Італія, станом на 15.07.2022 у розмірі 250240661800 грн (без ПДВ), що за курсом НБУ на дату оцінки складає 8547813584,00 Євро (без ПДВ).

Відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

За змістом ч. 1 ст. 98 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Відповідно до ч. 2 ст. 98 Господарського процесуального кодексу України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

За приписами ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.

У Звіті про оцінку збитків в розділі «Ідентифікація об`єкту оцінки та пов`язаних з ним прав» прямо вказано, що правовий аналіз наданих замовником документів на право власності і технічних аналіз всієї наданої технічної документації стосовно об`єкту оцінки не проводились.

У розділі «Звільнення від відповідальності» оцінювач вказав, що у процесі оцінки спеціальна юридична експертиза документів, що стосуються права власності на оцінюване майно не проводилася; виконавець не приймає на себе відповідальність за правові аспекти, включаючи які-небудь права утримання або обтяження, що можуть існувати у відношенні оцінюваного майна, якщо в звіті не зазначено інше; виконавець, використовуючи при проведенні оцінки об`єкту документи та інформацію, що одержані від замовника, а також з інших джерел, не засвідчує фактів, які містяться в цих документах або у складі такої інформації; використані при проведенні оцінки об`єкту дані, одержані від замовника, приймаються як достовірні.

У висновку судового експерта №22/04-2024 від 22.04.2024 вказано, що дослідження проводилося експертом у межах наданих позивачем документів.

Тобто фактично вищевказані оцінка та експертиза проводилися на підставі наданих позивачем документів, а використані при проведенні досліджень вихідні дані, одержані від замовника, приймалися як достовірні.

Однак, суд констатує, що беззастережних доказів реальної можливості отримання доходів від реалізації Інтегрованого проекту, позивач суду не надав.

Документи, додані як додатки до Звіту про оцінку збитків від 20.12.2023, та які по суті є єдиними первинними документами, які позивач надав для долучення до матеріалів справи як докази на обґрунтування своїх вимог, не підтверджують реальної (а не теоретичної) можливості реалізації позивачем Інтегрованого проекту та не свідчать про те, що будівництво Виробничого комплексу дійсно було б ним здійснено.

Зокрема, суд зауважує, що етапами реалізації проекту щодо будівництва Виробничого комплексу для переробки кукурудзи на біоетанол, біометан та органічні добрива потужністю переробки 3330000 тон на рік є, зокрема, підбір земельної ділянки під будівництво комплексу, розроблення робочого проекту та погодження з державними службами Марокко (про що зазначає і оцінювач у Звіті про оцінку збитків; сторінка 42).

Проте, доказів отримання дозвільних документів на будівництво цих об`єктів на території Марокко матеріали справи не містять.

В матеріалах справи також відсутні докази розробки та погодження проектів та отримання позивачем дозвільних документів щодо будівництва об`єктів і на території України та Італійської Республіки, в той час як позивач неодноразово наголошував на нерозривності всіх етапів Інтегрованого проекту для досягнення його мети та отримання прибутків, про які вказано у позовній заяві.

Отже, на підставі наданих позивачем доказів неможливо дійти висновку про розумний рівень впевненості в отриманні позивачем доходів, про відшкодування яких заявлено у даній справі.

За таких обставин, оскільки під час розгляду справи позивач не довів, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання ним доходів від реалізації відповідної частини Інтегрованого проекту (як обов`язкової умови застосування відповідальності у вигляді стягнення упущеної вигоди), вимоги позивача про стягнення з відповідача збитків у формі упущеної вигоди в розмірі 250240661800,00 грн задоволенню не підлягають.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 74, 129, 238-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст.ст.256, 257 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено:04.12.2024

Суддя Ю.М. Смирнова