Постанова

від 25.11.2024 по справі 450/2701/24

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 450/2701/24 Головуючий у 1 інстанції: Добош Н.Б.

Провадження № 22-ц/811/2313/24 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 листопада 2024 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Ковальчука Ю.П.

з участю: ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 червня 2024 року,-

ВСТАНОВИВ:

у червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту перебування на утриманні неповнолітніх дітей, заінтересована особа виконавчий комітет Пустомитівської міської ради.

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 червня 2024 року відмовлено у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа виконавчий комітет Пустомитівської міської ради, про встановлення факту перебування на утриманні неповнолітніх дітей.

Ухвалу суду оскаржив представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,в апеляційній скарзі покликається на те, що ухвала суду є незаконною та необґрунтованою, постановлена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Апелянт стверджує, що в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Зазначає, що юридичні факти, які підлягають встановленню в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України. Вказує, що факт перебування на утриманні неповнолітніх дітей не входить до вичерпного переліку заяв, які не можуть розглядатися судами.

Вважає, що встановлення факту перебування на утриманні заявника неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , матиме юридичне значення, оскільки породжує виникнення прав та обов`язків у нього щодо отримання соціальних пільг та виплат, а також виникнення прав та обов`язків, визначених Законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов`язок і військову службу».

Звертає увагу, що чинним законодавством не передбачено жодного офіційного документа, який би підтверджував факт утримання неповнолітніх дітей. Наголошує, що в даному випадку необхідно застосувати аналогію закону та відкрити провадження у справі, оскільки прямої законодавчої вказівки про те, що такий факт не може встановлюватися в судовому порядку немає. З наведених підстав просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 з тих підстав, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, суд першої інстанції виходив з того, що встановлення факту перебування на утриманні неповнолітніх дітей заявнику потрібно для отримання права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

Колегія не в повній мірі погоджується з висновком суду першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з частинами першою, другою статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтереси інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.

Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Як вбачається з матеріалів справи, 25 липня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 було укладено шлюб. За час шлюбу у них народилось двоє синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Однак, до моменту реєстрації шлюбу з заявником, ОСОБА_7 , перебувала у шлюбі із ОСОБА_8 , з яким у них народилось двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . Після розірвання шлюбу між ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , діти: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 залишились проживати з матір`ю.

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту перебування на утриманні неповнолітніх дітей, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Вказаний факт заявник просив встановити з метою отримання права на відстрочку відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме з підстав, передбачених частиною першою пунктом 3 цієї статті Закону.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями122 та125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлена рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.

У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов`язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

Обґрунтовуючи вимоги заяви, заявник вказує на те, що час перебування у шлюбі з ОСОБА_10 у них народилось двоє синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Крім того, з моменту перебування у шлюбних стосунках з ОСОБА_10 її діти, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , народжені у попередньому шлюбі його дружини, проживають разом з ними та знаходяться на його утриманні.

Відтак, заявник просить встановити факт утримання ним як своїх двох дітей, так і дітей своєї дружини від попереднього шлюбу, однак встановлення такого факту може мати негативні наслідки як для матері дитини, так і для їх батька, які не позбавлені батьківських прав.

Доведення факту перебування дітей на утриманні, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

З огляду на зазначене, вбачається, що у даній справі наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні та утриманні дітей та/або ухилення від участі у вихованні та утриманні дітей, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України) .

Таким чином, за встановлених у цій справі конкретних обставин, факт перебування на утриманні ОСОБА_11 неповнолітніх дітей, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не може бути встановлений за правилами окремого провадження.

Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 202/5972/22 та у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 333/7023/23.

Встановивши, що заявник ОСОБА_1 просить встановити факт перебування на його утриманні двох неповнолітніх дітей від попереднього шлюбу його дружини, які проживають з ним і зі своєю матір`ю (його теперішньою дружиною), а також двох спільних дітей, які проживають з ним та зі своєю матір`ю (його теперішньою дружиною), тобто встановлення такого факту може впливати на права та інтереси як дітей так, і їх матері і батька, колегія суддів вважає, що у справі наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі одного з батьків в утриманні дитини та/або ухилення від участі в утриманні дитини, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням батьків дітей та органу опіки і піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України) .

А відтак, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема, факту перебування дитини на утриманні, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України, в порядку позовного провадження.

За таких обставин, суд першої інстанції повинен був відмовити у відкриті провадження з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, а не підстав того, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Оскільки, відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, за встановлених обставин справи, вбачається спір про право, а тому факт утримання трьох і більше дітей не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку із чим колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції по суті зробив правильний висновок про відмову у відкритті провадження, однак помилилися щодо мотивів такої відмови, у зв`язку з чим ухвалу суду слід змінити в мотивувальній частині, а в решті залишити без змін.

Оскільки доводи апеляційної скарги щодо невірного вирішення питання про відмову у відкритті провадження у справі судом першої інстанції, а саме порушення норм процесуального права, знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду, апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржувану ухвалу змінити в мотивувальній частині, в решті залишити ухвалу суду залишити без змін.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Ухвалу Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 червня 2024 року - змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті ухвалу суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 06.12.2024 року.

Головуючий: Н.О. Шеремета

Судді: О.М. Ванівський

Р.П. Цяцяк