Рішення

від 02.12.2024 по справі 761/12972/24

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/12972/24

Провадження № 2/761/6721/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 грудня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Мальцева Д.О.,

за участю секретаря Процко В.М.

позивач ОСОБА_1

представник відповідача-1 Мельник М.М.

представник відповідача-2 Шароварова І.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду міста Києва, в залі судових засідань, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), Департамент соціальної та ветеранської політики (КМДА), Київська міська рада, про зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

09 квітня 2024 року до Шевченківського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Виконавчого органу Київської міської ради, Департаменту соціальної та ветеранської політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Пастулато Капітал» про зобов`язання вчинити певні дії, у якій позивач просить суд: зобов`язати відповідача 1 та відповідача 2 створити виїзну реабілітаційну бригаду для надання послуг із реабілітації у сфері охорони здоров`я за місцем проживання та стягнути з місцевого бюджету Територіальної громади м. Києва (Київської міської ради) на користь позивача в рахунок відшкодування моральної шкоди 10 000 (десять тисяч) гривень.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 08 липня 2011 року позивачу було призначено першу групу інвалідності з ураженням опорно-рухового апарату довічно, довідка МСЕК №134952, де вказано, що позивач потребує стороннього побутового та спеціального медичного догляду.

В 2022 році позивачем була пройдена медико-соціальна експертиза, під час якої експерти комісії зробили висновок, що позивач потребує реабілітації у сфері охорони здоров`я.

21 лютого 2024 року, на електронну адресу відповідача 2, позивачем була надіслана заява з проханням: забезпечити виїзною реабілітаційною бригадою для надання реабілітації у сфері охорони здоров`я, а 27 лютого 2024 року на електронну адресу відповідача 1, позивачем була надіслана заява з проханням: забезпечити виїзною реабілітаційною бригадою для надання реабілітації у сфері охорони здоров`я.

Листом №051-3885 від 23.02.2024 року, відповідач 2, повідомив, що відповідно до ч.3 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» надіслав за належністю для розгляду в установленому порядку мого звернення від 22.02.2024 року щодо забезпечення мене виїзною реабілітаційною бригадою для реабілітації у сфері охорони здоров`я.

Листом №061-Р-2839-1491/1301 від 25.03.2024 року від Департаменту охорони здоров`я КМДА, вимогу щодо забезпечення реабілітаційною бригадою для реабілітації у сфері охорони здоров`я так і не було виконано. Однак, було запропоновано звернутися до сімейного лікаря для отримання направлення на реабілітаційну допомогу в умовах стаціонарної допомоги, разом з тим, оскільки позивач паралізований, прикутий до ліжка, позивач не зможе приїхати на реабілітацію до стаціонару через те, що органи місцевого самоврядування, не забезпечили людей, які прикуті до ліжка, мобільністю, а саме не створили служби по перевезенню лежачих хворих.

Позивач наголошує, що через діяльність органів місцевої влади люди, які прикуті до ліжка, абсолютно не мобільні і тому не можуть задовольняти свої права та потреби в повному обсязі.

Вказує, що через бездіяльність органів місцевої влади позивач, який є людиною з тяжкою формою інвалідності, не може звернутись до медичних закладів, відвідувати реабілітаційний центр, лікуватись санаторно-оздоровчий та лікувально-профілактичних закладах - це призводить до погіршення загального стану, не отримання своєчасної медичної допомоги призводять до сильних запалень та нелюдських страждань, також позивач не може відвідувати культурно-масові та спортивні заходи, що призводить до того, що позивач не може духовно відпочити, також не може відвідати церкву, щоб помолитись за своє здоров`я та душу, а також не може прийти на прийом до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що призводить до систематичного порушення прав та свобод позивача.

В позові підсумовується, що незважаючи на міжнародні та внутрішні зобов`язання України щодо забезпечення мобільності людей з інвалідністю, держава Україна в особі центрального з органу влади та органів місцевого самоврядування не забезпечила соціальних умов, для забезпечення прав та свобод, та задоволення потреб людей з інвалідністю, які прикуті до ліжка, тому позивач вимушений звертатися до суду, для захисту прав та свобод людини з тяжкою формою інвалідності, яка прикута до ліжка.

Крім того, позивач вважає, що такою бездіяльністю йому заподіяно моральну шкоду, яка полягає у душевних стражданнях, у зв`язку з чим, просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.05.2024 матеріали позову передані на розгляд судді Мальцева Д.О.

06.05.2024 року ухвалою судді Шевченківського районного суду міста Києва Мальцева Д.О. відкрито провадження у справі, прийнято рішення про розгляд справи за правилами позовного провадження в спрощеному порядку, з повідомленням сторін.

12.06.2024 року ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва Мальцева Д.О. клопотання позивача про залучення співвідповідача у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого органу Київської міської ради, Департамент соціальної та ветеранської політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) щодо захисту права на реабілітацію у сфері охорони здоров`я - задоволено та залучено до участі у справі №761/12972/24 в якості співвідповідача - Київську міську раду (місцезнаходження: вул. Хрещатик, 36, м. Київ, 01044,тел. (044)2027064, 2027310, Email: kmr@kmr.gov.ua, код ЄДРПОУ: 22883141)

12.06.2024 року на адресу суду від представника відповідача 2 Департаменту соціальної та ветеранської політики (КМДА) -Світлого Р. надійшов відзив на позовну заяву із викладенням заперечень проти неї.

08.07.2024 року на адресу суду від представника відповідача 1 Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - Шелехової І.О. надійшов відзив на позовну заяву із викладенням заперечень проти неї.

02.10.2024 року ухвалою судді Шевченківського районного суду Мальцева Д.О. відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача - 2 про роз`єднання позовних вимог та зупинення провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого органу Київської міської ради, Департамент соціальної та ветеранської політики Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Київська міська рада, щодо зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди.

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши докази на підтвердження таких обставин в їх сукупності, суд встановив наступне.

До позовної заяви долучено довідку до акта огляду МСЕК серії 10ААА № 134952 від 28.07.2011 зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлена довічна інвалідність першої групи з ураженням опорно-рухового апарату.

Як вказує позивач, він неодноразово звертався до різних державних інституцій з офіційними заявами щодо створення служби по перевезенню лежачих хворих в місті Києві, які були залишені без належного реагування.

Позивач наголошує, що через бездіяльність органів місцевої влади люди, які прикуті до ліжка, абсолютно не мобільні і тому не можуть задовольняти свої права та потреби в повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача 1 та відповідача 2 створити службу по перевезенню лежачих хворих на безоплатній основі

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно з ст. 1 протоколу № 12 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (протокол ратифіковано Законом № 3435-IV від 09.02.2006), здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 10 Конвенції про права осіб з інвалідністю (ратифіковано Законом № 1767-VI від 16.12.2009) передбачено, що щоб надати особам з інвалідністю можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення особам з інвалідністю доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв`язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об`єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах.

Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 № 875-XII визначено основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантовано їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» інвалідність як міра втрати здоров`я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Пунктами 15, 24 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317 (в редакції, станом на дату видачі позивачу довідки) встановлено, зокрема, що комісії проводять своєчасно огляд (повторний огляд) осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, за місцем їх проживання або лікування після пред`явлення паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу. Комісія видає особі, яку визнано інвалідом або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму реабілітації

В матеріалах справи міститься довідка до акта огляду МСЕК серії 10ААА № 134952 від 28.07.2011 зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлена довічна інвалідність першої групи з ураженням опорно-рухового апарату.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що позивачу встановлена довічна інвалідність першої групи з ураженням опорно-рухового апарату.

Вбачається, що підставою звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у даній справі стало порушення особистих немайнових прав позивача на свободу пересування, як особи з інвалідністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.

За змістом ч. 2 ст. 2 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.

Частиною 6 статті 4 ст. 2 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють забезпеченню прав осіб з інвалідністю щодо включення до суспільного життя нарівні з іншими громадянами.

Статтею 28 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» передбачено, що підприємства, організації та фізичні особи - підприємці, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов`язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об`єктів, яке б дало змогу особам з інвалідністю безперешкодно користуватися їх послугами. У тих випадках, коли діючі транспортні засоби не можуть бути пристосовані для використання особами з інвалідністю, органи місцевого самоврядування створюють інші можливості для їх пересування. При проектуванні і створенні нових засобів пересування, реконструкції і будівництві аеропортів, залізничних вокзалів і автовокзалів, морських і річкових портів обов`язково передбачається можливість їх використання особами з інвалідністю. Транспорт загального користування (залізничний, морський, внутрішній водний, автомобільний, авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен) з метою врахування обмежених можливостей осіб з інвалідністю забезпечується зовнішніми звуковими інформаторами номера і кінцевих зупинок маршруту, текстовими та звуковими системами у салоні для обов`язкового оголошення зупинок. Транспортні засоби загального користування, що виготовляються в Україні або ввозяться на митну територію України, мають бути пристосовані для користування особами з інвалідністю з вадами зору, слуху та з ураженнями опорно-рухового апарату, а також передбачати можливість встановлення зовнішніх звукових інформаторів номера і кінцевих зупинок маршруту, текстових та звукових систем у салоні для оголошення зупинок.

За змістом ст. 38 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» особам з інвалідністю і дітям з інвалідністю надаються безоплатно або на пільгових умовах на підставі індивідуальної програми реабілітації послуги із соціально-побутового і медичного обслуговування, допоміжні засоби реабілітації (засоби для пересування, протезні вироби, сурдотехнічні засоби, мобільні телефони тощо), вироби медичного призначення (індивідуальні пристрої, протези очей, зубів, щелеп, окуляри, слухові та голосоутворювальні апарати, ендопротези, сечо- та калоприймачі тощо), а також автомобілі, крісла колісні з електроприводом - за наявності відповідного медичного висновку.

Статтею 34 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» встановлено, що місцеві органи виконавчої влади зобов`язані забезпечувати особам з інвалідністю необхідні умови для вільного доступу і користування культурно-видовищними закладами і спортивними спорудами, для занять фізкультурою і спортом, а також забезпечувати надання спеціального спортивного інвентаря. Особи з інвалідністю користуються переліченими послугами безплатно або на пільгових умовах згідно з рішеннями органів місцевого самоврядування за участю громадських об`єднань осіб з інвалідністю.

Відповідно до п.п. 9 п. б) ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, делеговані повноваження щодо вирішення питань про надання неповнолітнім, учням, студентам, пенсіонерам та особам з інвалідністю права на безкоштовне і пільгове користування об`єктами культури, фізкультури і спорту, а також визначення порядку компенсації цим закладам вартості послуг, наданих безкоштовно або на пільгових умовах.

В місті Києві реалізацію державної політики, зокрема, з питань соціальної підтримки та надання соціальних послуг уразливим верствам населення, в т.ч. особам з інвалідністю, забезпечує Департамент соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

За змістом п.п. 33 п. 6 Положення про Департаменті соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації від 12.02.2013 № 175, у редакції розпорядження від 04.06.2020 № 805) Департамент відповідно до визначених повноважень виконує, зокрема, функції у сфері соціальної інтеграції осіб з інвалідністю:

-сприяє розвиткові реабілітаційних установ для осіб з Інвалідністю та дітей з інвалідністю, подає пропозиції щодо потреби в реабілітаційних установах, а також організації надання реабілітаційних послуг шляхом залучення надавачів соціальних послуг недержавного сектору;

-координує діяльність підпорядкованих реабілітаційних установ для осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю;

-організовує роботу із забезпечення осіб з інвалідністю транспортними засобами, технічними та іншими засобами реабілітації;

-веде облік осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю для забезпечення їх автомобілями (зокрема і безоплатного та пільгового) відповідно до законодавства України:

-координує та контролює виплату компенсаційних виплат, передбачених законодавством України;

-аналізує та узагальнює потребу в забезпеченні осіб з інвалідністю та окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації, автомобілями, санаторно-курортним лікуванням, у проведенні компенсаційних виплат, передбачених законодавством України, з урахуванням тендерної складової;

-бере участь у створенні безперешкодного середовища для маломобільних категорій населення;

-створює умови для адаптації та інтеграції осіб з інвалідністю у суспільство.

Послуги з перевезення надаються відділенням надання транспортних послуг (далі - відділення) міського територіального центру згідно Переліку соціальних послуг, умов та порядку їх надання структурними підрозділами територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2009 № 1417 та Положення про відділення надання транспортних послуг (далі - Положення), затвердженого наказом Київського міського територіального центру соціального обслуговування від 30.12.2016 № 348.

Відділення надає послуги з перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями спеціалізованими автомобілями до лікувально-профілактичних, санаторно-оздоровчих, реабілітаційних та навчальних закладів, протезно-ортопедичних підприємств та майстерень (у разі, якщо даний заклад знаходиться за межами м. Києва, перевезення здійснюється до залізничного або автовокзалів), на соціальні, культурно-масові та спортивні заходи за замовленнями установ та організацій соціального захисту населення, до структурних підрозділів органів виконавчої влади та місцевих органів самоврядування.

Відповідно до Положення транспортні послуги надаються мешканцям м. Києва, які потребують перевезень спеціалізованими автомобілями, з числа:

- осіб з інвалідністю І, ІІ груп, які досягли 18-річного віку та дітей-інвалідів старше трьох років, які не здатні до самообслуговування у зв`язку з захворюваннями опорно-рухового апарату, пересуваються на візках або милицях і згідно з медичним висновком мають ІІІ, ІV або V групу рухової активності;

- хворих (з числа осіб працездатного віку на період до встановлення їм групи інвалідності, але не більше, як на чотири місці), які не здатні до самообслуговування у зв`язку з захворюваннями опорно-рухового апарату, пересуваються на візках або милицях і згідно з медичним висновком мають ІІІ, ІV або V групу рухової активності;

- осіб з інвалідністю та хворих, яким проводяться процедури за життєвими показниками (гемодіаліз тощо), які не здатні до самообслуговування у зв`язку з захворюваннями опорно-рухового апарату, пересуваються на візках або милицях і згідно з медичним висновком мають ІІІ, ІV або V групу рухової активності;

- осіб з інвалідністю у складі мало - мобільних груп населення (незалежно від громадянства та місця реєстрації) на час проведення загальнодержавних заходів, які не здатні до самообслуговування у зв`язку з захворюваннями опорно-рухового апарату, пересуваються на візках або милицях і згідно з медичним висновком мають ІІІ, ІV або V групу рухової активності.

Як вбачається з Листа №051-3885 від 23.02.2024 року, відповідач 2, повідомив, що відповідно до ч.3 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» надіслав за належністю для розгляду в установленому порядку звернення позивача від 22.02.2024 року щодо забезпечення позивача виїзною реабілітаційною бригадою для реабілітації у сфері охорони здоров`я.

Листом №061-Р-2839-1491/1301 від 25.03.2024 року від Департаменту охорони здоров`я КМДА, вимогу щодо забезпечення реабілітаційною бригадою для реабілітації у сфері охорони здоров`я так і не було виконано. Однак, було запропоновано звернутися до сімейного лікаря для отримання направлення на реабілітаційну допомогу в умовах стаціонарної допомоги, разом з тим, оскільки позивач паралізований, прикутий до ліжка, він позбавлений можливості приїхати на реабілітацію до стаціонару через те, що органи місцевого самоврядування, не забезпечили людей, які прикуті до ліжка, мобільністю, а саме не створили служби по перевезенню лежачих хворих.

Отже, положеннями чинного законодавства заборонена дискримінація, зокрема, за ознакою інвалідності, та на органи місцевого самоврядування та державної влади покладено обов`язки щодо вирішення відповідно до законодавства питань про надання допомоги особам з інвалідністю, а також сприяння забезпеченню прав осіб з інвалідністю щодо включення до суспільного життя нарівні з іншими громадянами.

В той же час, з матеріалів справи вбачається, що позивачу, як особі з інвалідністю (лежачому хворому) можливостей щодо включення до суспільного життя нарівні з іншими громадянами не створено, оскільки наразі для відповідної категорії осіб не створено умов та засобів для пересування/перевезення/транспортування.

З огляду на зазначене, позивач не маючи необхідних засобів для транспортування, позбавлений можливості, зокрема, відвідувати реабілітаційний центр, лікуватись, відвідувати культурно-масові та спортивні заходи, церкву і т.д., з чого вбачається дискримінаційне ставлення до нього, що є неприпустимим.

З урахуванням наведеного, та з огляду на компетенцію та повноваження Департамент соціальної та ветеранської політики (КМДА) (Київської міської державної адміністрації), суд вважає за можливе позовні вимоги задовольнити частково, та зобов`язати Департамент соціальної та ветеранської політики (КМДА) (Київської міської державної адміністрації) розглянути питання щодо створення служби по перевезенню лежачих хворих на безоплатній основі.

Щодо вимоги про стягнення моральної шкоди.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вбачається, що неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Вимога ефективності судового захисту, закріплена в національному законодавстві, перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 ЦК особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України).

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені ч. 1 ст. 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Шкода, завдана фізичні особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі ст. 1174 ЦК України.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

У практиці Європейського суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).

Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчити про заподіяння їй моральної шкоди.

Суд виходить з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст.ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 750/6330/17 (провадження № К/9901/37372/18) у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування.

Крім того, що стосується її розміру, то відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі ст. 1174 ЦК України.

Вирішуючи спір в частині визначення розміру заподіяної позивачу моральної шкоди, суд враховує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом. Наразі немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Тому будь-яка компенсація моральної шкоди може мати суто умовний вираз. Розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Як зазначено у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2022 у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21) при визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості

Керуючись приписами ст.ст. 23, 1174 ЦК України суд, визначаючи розмір моральної шкоди, який підлягає стягненню на користь позивача, враховує обставини, при яких моральна шкода була заподіяна, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, глибину та тривалість душевних страждань позивача, час та зусилля, які були ним витрачені для відновлення свого попереднього стану.

Підставою для відшкодування шкоди у цій справі є бездіяльність компетентного органу щодо реалізації своїх функцій в сфері організації роботи із забезпечення осіб з інвалідністю (лежачих хворих) транспортними засобами, створенні безперешкодного середовища для маломобільних категорій населення.

Отже, оскільки під час розгляду даної справи судом встановлено відповідний факт, це, поза розумним сумнівом, свідчить про те, що позивач переніс негативні емоції, які досягли рівня страждань.

В даному конкретному випадку суд вважає, що позивачем доведено, що пережиті ним негативні емоції досягли певного рівня «страждань», оскільки матеріалами справи доведено, що він є інвалідом І групи, лежачим хворим, а не створення умов для переміщення/транспортування такої категорії осіб створює перешкоди щодо реалізації такою особою низки прав та гарантій.

З огляду на встановлене, у даній справі слід визнати обґрунтованими доводи позивача про завдання йому моральної шкоди у визначеному ним розмірі.

Визначаючи порядок стягнення з держави моральної шкоди, яка спричинена незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та їх посадових осіб, суд виходить з наступного.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України)

Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215 (далі - Положення), Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (п.п. 3 п. 4 Положення).

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19): держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.

Отже, позовна вимога в частині стягнення 10 000,00 грн моральної шкоди підлягає задоволенню, а відповідні кошти стягненню за рахунок місцевого бюджету.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 2-13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), Департамент соціальної та ветеранської політики (КМДА), Київська міська рада, про зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, - задовольнити частково.

Зобов`язати Департамент соціальної та ветеранської політики (КМДА) (Київської міської державної адміністрації) розглянути питання щодо створення виїзної реабілітаційної бригади для надання послуг із реабілітації у сфері охорони здоров`я за місцем проживання осіб інвалідів.

Стягнути з місцевого бюджету Територіальної громади м. Києва (Київської міської ради) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , і.п.н. НОМЕР_1 ) 10 000,00 грн (десять тисяч гривень) моральної шкоди.

У задовленні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 354 ЦПК України).

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 273 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя