Рішення

від 06.12.2024 по справі 922/3499/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" грудня 2024 р.м. ХарківСправа № 922/3499/24

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Юрченко В.С.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд», місто Дніпро,

до Державне підприємство «Балаклійський ремонтний завод», місто Балаклія,

про стягнення заборгованості,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд», звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Державного підприємства «Балаклійський ремонтний завод», про стягнення: основної заборгованості у сумі 220 800,00 грн., інфляційних втрат у сумі 103 962,64 грн., 3% річних у сумі 23 003,24 грн.

1.РУХ СПРАВИ У ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДІ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

07 жовтня 2024 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/3499/24. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Роз`ясненно учасникам справи, що відповідно до частини 7 статті 252 Господарського процесуального кодексу України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач може подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Клопотання, в порядку частини 7 статті 252 ГПК України від учасників даної справи не надходило.

Відповідач правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позовній заяві не скористався, про рух справи (зокрема, про відкриття провадження у справі) повідомлявся у відповідності до норм чинного процесуального законодавства. Так, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, процесуальні документи направлялись до електронного кабінету відповідача, про що свідчать Довідка про доставку електронного листа сформованою до Електронного кабінету зазначеного учасника справи, яка є достовірним доказом отримання адресатом судового рішення (зазначене узгоджується із практикою Верховного Суду, зокрема викладеної позиції у постанові від 30.08.2022 року по справі № 459/3660/21).

У даному випадку судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з частин 1, 2 статті 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 922/3499/24 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

На підставі частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує практику ЄСПЛ як джерело права, зокрема, у справі Осіпов проти України, де Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Оскільки відповідач своїм процесуальним правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позові не скористався, відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк без поважних причин не надав, заяв та клопотань від нього не надходило, враховуючи стислі процесуальні строки, встановлені для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами, що містять достатньо відомостей про права і взаємовідносини сторін.

Частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

2. ОПИС ПОЗИЦІЙ СТОРІН

Як зазначено позивачем у позовній заяві, 09 березня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд» (позивач, постачальник) та Державним підприємством «Балаклійський ремонтний завод» (відповідач, покупець) було укладено договір поставки № 16/18 (далі договір) за умовами якого продавець зобов`язується передати у власність товар, найменування, якість та технічні характеристики, кількість та ціна якого визначаються згідно зі специфікацією, яка є додатком № 1 до договору, а покупець зобов`язується прийняти товар і оплатити його у порядку та на умовах договору (пункт 1.1.).

Згідно з пунктом 3.1. договору, загальна сума (ціна) договору та ціна за одиницю товару зазначаються в специфікації та включають у себе вартість упаковки товару, всі податки, збори та інші обов`язкові платежі, що сплачуються постачальником, вартість доставки товару до місця поставки, вартість страхування, завантаження, розвантаження та всі інші витрати постачальника, пов`язані з виконанням цього договору.

Відповідно до пункту 3.2. договору оплата за поставлений товар здійснюється покупцем на умовах відтермінування платежу на строк до 7 (семи) календарних днів з моменту отримання товару та проходження вхідного контролю, за умови відсутності зауважень покупця до змісту та форми документів щодо оплати.

Пунктом 4.3 договору передбачено, що датою поставки (передачі) товару та переходу права власності на товар є дата фактичного отримання товару покупцем від постачальника у відповідності до належно оформлених первинних документів.

За умовами пункту 5.3. договору, у випадку прострочення виконання грошового зобов`язання покупець на вимогу постачальника зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми.

Також за умовами пункту 6.1. договору, договір набирає чинності з дня його підписання сторонами, скріплення печатками сторін (за наявності) та діє до 31 грудня 2021 року. Припинення дії договору чи його розірвання не звільняє будь-яку зі сторін від обов`язку виконати свої зобов`язання за договором, які виникли до такого припинення (розірвання) на підставі належного виконання іншою стороною свого зобов`язання за договором.

Додатком № 1 до договору слугує специфікація, якою погоджено найменування товару, його одиницю виміру, кількість, ціну за одиницю без ПДВ та загальну ціну (суму) без ПДВ. Специфікацією було погоджено, що загальна сума договору становить 220 800,00 грн. з ПДВ. Оплата товару здійснюється на умовах: відтермінування платежу на строк до 7 (семи) календарних днів в розмірі 100% з моменту отримання товару та проходження вхідного контролю.

10 березня 2021 року позивачем було складено рахунок фактуру № 0001837 на суму 220 800,00 грн.

26 березня 2021 року позивачем відповідачу було поставлено товар на загальну суму 123 648,00 грн., що підтверджується видатковою накладною №0000153.

08 квітня 2021 року позивачем відповідачу було поставлено товар на загальну суму 97 152,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 0000181.

Крім того, позивач вказує на той факт, що ним було зареєстровано податкові накладні за фактом здійснення операції з постачання товарів, а саме: податкова накладна № 16 від 08 квітня 2021 року та податкова накладна № 41 від 26 березня 2021 року.

В змісті позову позивач зазначає, що відповідачем було прийнято товар без зауважень. Однак, станом на день звернення до суду від відповідача не надійшло жодної оплати за поставлений товар.

Вище викладені обставини послугували підставою для звернення позивачем до суду для захисту прав та інтересів підприємства позивача про стягнення основної заборгованості та похідних вимог.

При цьому позивач у позові вказує про те, що строк позовної давності на пред`явлення позову та відповідно звернення до суду за захистом своїх прав, ним не був пропущений, оскільки строк, визначений статтею 258 ЦК України, продовжується на строк дії в Україні воєнного, надзвичайного стану, відповідно до пункту 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення цього кодексу, враховуючи зміни, внесені Законом України від 15 березня 2022 року за № 2120-ІХ.

Відповідач не скористався своїм правом на формування відзиву.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

2.ВІДНОСНО ВИРШІЕННЯ СПОРУ ПО СУТІ:

Предметом доказування у цій справі є обставини, пов`язані з наявністю підстав для стягнення з відповідача заборгованості за договором поставки № 16/18 від 09 березня 2021 року та нарахованих похідних вимог, у зв`язку з простроченням виконання обов`язку по оплаті поставленого товару.

Як свідчать матеріали справи, 09 березня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд» (позивач, постачальник) та Державним підприємством «Балаклійський ремонтний завод» (відповідач, покупець) було укладено договір поставки № 16/18 (далі договір) за умовами якого продавець зобов`язується передати у власність товар, найменування, якість та технічні характеристики, кількість та ціна якого визначаються згідно зі специфікацією, яка є додатком № 1 до договору, а покупець зобов`язується прийняти товар і оплатити його у порядку та на умовах договору (пункт 1.1.).

Згідно з пунктом 3.1. договору, загальна сума (ціна) договору та ціна за одиницю товару зазначаються в специфікації та включають у себе вартість упаковки товару, всі податки, збори та інші обов`язкові платежі, що сплачуються постачальником, вартість доставки товару до місця поставки, вартість страхування, завантаження, розвантаження та всі інші витрати постачальника, пов`язані з виконанням цього договору.

Відповідно до пункту 3.2. договору оплата за поставлений товар здійснюється покупцем на умовах відтермінування платежу на строк до 7 (семи) календарних днів з моменту отримання товару та проходження вхідного контролю, за умови відсутності зауважень покупця до змісту та форми документів щодо оплати.

Пунктом 4.3 договору передбачено, що датою поставки (передачі) товару та переходу права власності на товар є дата фактичного отримання товару покупцем від постачальника у відповідності до належно оформлених первинних документів

З огляду на правову природу, укладений між сторонами договір є договором поставки, який у розумінні статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов`язків, спірні правовідносини регламентуються положеннями глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України. Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).

Відповідно до стаття 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 ЦК України, відповідно до яких зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, у відповідності до пунктом 4.3 та 4.4. договору передбачено, що датою поставки (передачі) товару та переходу права власності на товар є дата фактичного отримання товару покупцем від постачальника у відповідності до належно оформлених первинних документів. Видаткова накладна або акт приймання-передачі товару (далі разом первинні документи) крім обов`язкових реквізитів, передбачених чинним законодавством, повинні містити посилання на номер та дату договору, згідно з якого здійснюється поставка товару.

Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Як встановлено з матеріалів справи, в рамках укладеного договору між зобов`язаними контрагентами були здійсненні наступні господарські операції:

1) 26 березня 2021 року позивачем відповідачу було поставлено товар на загальну суму 123 648,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 0000153 від 26 березня 2021 року;

2) 08 квітня 2021 року відбулась господарська операція по поставці товар на загальну суму 97 152,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 0000181 від 08 квітня 2021 року.

Вказані видаткові накладні, підписані уповноваженими представниками та скріплені печатками сторін, а також на виконання пункту 4.4. договору, в них міститься посилання на реквізити договору. При цьому, ці первинні документи не містять жодних посилань на недоліки поставленого товару по кількості, якості, комплектності, маркуванню поставленого товару, його тари або упаковки.

Загальна ціна поставленого товару позивачем відповідачу складає суму 220 800,00 грн., що розрахована на підставі видаткової накладної № 0000181 від 08 квітня 2021 року на суму 97 152,00 грн. та видаткової накладної № 0000153 від 26 березня 2021 року на суму 123 648,00 грн.

За пунктом 3.3. договору, у встановлених законом випадках постачальник зобов`язаний зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних належним чином оформлену податкову накладну.

За матеріалами справи встановлено, що позивачем було зареєстровано податкові накладні за фактом здійснення операції з постачання товарів, а саме: податкова накладна № 16 від 08 квітня 2021 року та податкова накладна № 41 від 26 березня 2021 року.

Враховуючи, що матеріалами справи доведено виконання з боку позивача покладених на нього договором обов`язків, які охоплюють факт поставки, формування первинної документації та реєстрації податкових накладних, у відповідача виникає зустрічний обов`язок провести оплату.

За приписами статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, однією із основних умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Відповідно до частини 1 статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Так, за умовами договору, відповідно до пункту 3.2. договору, оплата за поставлений товар здійснюється покупцем на умовах відтермінування платежу на строк до 7 (семи) календарних днів з моменту отримання товару та проходження вхідного контролю, за умови відсутності зауважень покупця до змісту та форми документів щодо оплати.

Крім того, Додатком № 1 до договору слугує специфікація, якою погоджено, що загальна сума договору становить 220 800,00 грн. з ПДВ. Оплата товару здійснюється на умовах: відтермінування платежу на строк до 7 (семи) календарних днів в розмірі 100% з моменту отримання товару та проходження вхідного контролю.

При цьому, матеріали справи не містять, а відповідачем не надано, факту наявності у нього (як покупця) зауважень до змісту та форми документів щодо оплати або не проходження товару на вхідному контролі, а відтак, обов`язок щодо здійснення оплати за поставку, відповідно до положень договорів поставки, є таким, що настав.

Враховуючи порядок розрахунків за прийнятий товар (відтермінування платежу на строк до 7 (семи) календарних днів в розмірі 100% з моменту отримання товару та проходження вхідного контролю), строк розрахунків по кожній із видаткових накладних становить:

1) по видатковій накладні № 0000153 від 26 березня 2021 року - по 02 квітня 2021 року (7 днів з дня отримання товару та проходження вхідного контролю);

2) по видатковій накладній № 0000181 від 08 квітня 2021 року - по 15 квітня 2021 року (7 днів з дня отримання товару та проходження вхідного контролю).

Доказів сплати суми поставленого товару на загальну суму 220 800,00 грн. матеріали справи не містять. Протилежного відповідачем не доведено.

У даному випадку, відповідач, з моменту отримання товару, на підставі видаткових накладних, не здійснивши визначений у договорі та специфікації алгоритм дій щодо розрахунків, є таким, що прострочив оплату поставленого товару у сумі 220 800,00 грн.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

З огляду на викладене, враховуючи, що відповідач у встановлений договором строк свого обов`язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов`язання, а відтак порушив договірні зобов`язання (стаття 610 Цивільного кодексу України), що є поведінкою, яка суперечить добросовісній та чесній діловій практиці в сфері господарських відносин, а відтак в сукупності стає правовою підставою для захисту прав та інтересів позивача шляхом стягнення в судовому порядку заборгованості в розмірі 220 800,00 грн.

Щодо стягнення похідних вимог, суд зазначає наступне.

Приписами частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За умовами пункту 5.3. договору, у випадку прострочення виконання грошового зобов`язання покупець на вимогу постачальника зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми.

Перевіривши поданий позивачем до суду розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат, враховуючи період до стягнення заборгованості по кожній з видаткових накладних, беручи до уваги суму заборгованості по кожній із проведених господарських операцій, судом встановлено, що розрахунок інфляційних втрат у сумі 103 962,64 грн. здійснений позивачем арифметично невірно. За розрахунком суду, сума інфляційних витрат, яка підлягає стягненню з відповідача, з урахуванням періоду прострочення та вартості товару по кожній із видаткових накладних є сума 108 834,08 грн. (тобто за розрахунком суду розмір інфляційних витрат є більшим ніж заявлено в позові).

Відповідно до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог, позовні вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат підлягають задоволенню в сумі, зазначеній в прохальній частині позовної заяви, а саме в сумі 103 962,64 грн.

Розрахунок 3% річних здійснений позивачем арифметично вірно, у зв`язку з чим ця позовна вимога задовольняється судом в розмірі 23 003,24 грн., який вказано позивачем у позові.

При цьому позивач у змісті позовної заяви зазначає про те, що позов ним було скеровано до суду в межах строку позовної давності, на обґрунтування чого вказує, що строк, визначений ст. 258 ЦК України, продовжується на строк дії в Україні воєнного, надзвичайного стану, відповідно до пункту 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення цього кодексу, враховуючи зміни, внесені Законом України від 15 березня 2022 року за № 2120-ІХ.

Відповідно до частини 3 статті 267 ЦК України суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення цієї норми, положення якої сформульоване зі словом «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який встановлював би інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження, що із цього положення виплаває висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.

Постанова Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц (провадження No 61-16895св18).

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони. Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

В даному разі заяви відповідача з приводу пропуску позивачем строку позовної давності не надано.

При цьому суд звертає увагу сторін, що Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" зі змінами, внесеними Постановою КМУ № 956 від 13.10.2020р., на усій території України установлено карантин з 12.03.2020 року.

Відповідно до пункту 5 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 року за № 540-IX до Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: « 12. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Надалі було ухвалено постанову Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року за № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Відповідно до пункту 1 цієї Постанови установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 30 червня 2023 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року за № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року за № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року за № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року за № 64/2022, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року за № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком 30 діб, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, що досі триває.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповненорозділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України, зокрема, пунктом 19 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії».

Тобто, строки, визначені статтею 258 ЦК України продовжуються з 12.03.2020 року, оскільки мало місце введення карантину, а з 24 лютого 2022 року введений воєнний стан.

Під час подання позову позивач зазначив, що він поніс витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн., які просить стягнути із відповідача.

Від відповідача будь-яких заяв чи пояснень щодо розгляду заяви позивача про розподіл витрат на правову допомогу не надходило.

Розглянувши питання розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, суд прийшов до наступного висновку.

Положеннями статті 59 Конституції України встановлено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до пункту 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективного захисту своїх прав в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина 1 статті 16 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, як зазначено у частині 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частини 1 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Частинами 2, 3 статті 126 ГПК України встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до пункту 1 статті 244 Господарського процесуального кодексу України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що потрібно виконати;

3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 1 статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Також, суд зазначає, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору.

Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Відносно обґрунтованості розміру заявлених витрат на професійну правничу допомогу та його (розміру) пропорційності предмету спору, суд приймає до уваги, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, зокрема, пункт 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015 року, пункти 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009 року, пункт 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006 року, пункт 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004 року та пункт 268 рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 02.06.2014 року, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Враховуючи вищевикладене, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.

Аналогічна правова позиція також викладена у додаткових постановах Верховного Суду від 22.03.2018 року у справі № 910/9111/17 та від 11.12.2018 року у справі № 910/2170/18.

Суд також враховує, що в постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19 зазначено, що за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Юридичний супровід даної справи був здійсненний шляхом підготовки позовної заяви по справі № 922/3499/24 Адвокатським об`єднанням «Сергія Жечева».

18.10.2024 року позивач представив до матеріалів справи заяву ( вх.№ 26297) з доказами, відповідно до яких судом встановлено, що між позивачем та Адвокатським об`єднанням «Сергія Жечева» виникли правовідносини які оформлені договором-дорученням про надання правової допомоги б/н від 01.02.2021 року та ордером на надання правничої (правової) допомоги серії АР № 1201254.

На підтвердження понесення позивачем витрат на правову допомогу адвоката у розмірі 5 000,00 грн. позивач надав до суду рахунок-фактуру № СФ-000050 від 08.10.2024 року на суму 5 000,00 грн., копію платіжної інструкції № 2081 від 08.10.2024 року на 5 000,00 грн., копію акту приймання передачі № ОУ 00050 від 08.10.2024 року на 5 000,00 грн., копію розрахунку гонорару на 5 000,00 грн., що слугує додатком до акту приймання передачі № ОУ 00050 від 08.10.2024 року на 5 000,00 грн., а також копію свідоцтва про право на заняття адвокатської діяльності Жечева С.О. від 27.04.2011 року за № 33.

Керуючись приписами статті 129 ГПК України, суд констатує, що позивачем підтверджено правовий статус представника - адвоката та надано докази виконання останнім робіт на загальну суму 5 000,00 грн. згідно акту приймання передачі № ОУ 00050 від 08.10.2024 року.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009 року за №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати: консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо.

Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати.

Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, з означених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Згідно з частиною 4 цієї статті, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

- складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

- часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

- обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

- ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 6 статт 126 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Однак матеріали справи не містять клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат відсутні.

Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача, відповідно до положень статті 126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Суд звертає увагу, що згідно із усталеною практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі в рішенні від 28 листопада 2002 року "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою N 58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму. При цьому, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

З огляду на нескладність справи (спір виник з приводу стягнення боргу за договором поставки), а відповідно і нескладність підготовки позовної заяви та її невеликий обсяг, затрачений адвокатом час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи, додані докази є типовими для договорів поставки; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин докорінно не змінювалось, складання позову не вимагало вивчення та аналізу великого обсягу матеріалів), на думку суду, сума витрат на правничу допомогу, визначена в позовній заяві сума гонорару в розмірі 5 000,00 грн. є розумною та пропорційною.

Таким чином, враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувавши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи розумності та пропорційності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, дійшов висновку про наявність підстав для повного задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат і стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 5 000,00 грн.

4. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ:

Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд, ураховуючи встановлені фактичні обставини справи, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідивши обставини справи, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, дійшов висновку про задоволення позову у повному обсязі.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001 року). Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Державного підприємства «Балаклійський ремонтний завод» (64200, Харківська область, Ізюмський район, місто Балаклія, вулиця Стадіонна, будинок 1-а, ідентифікаційний код юридичної особи 08252623) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд» (49005, місто Дніпро, вулиця Лешко-Попеля, будинок 13, літ. «А-2», нежитлове приміщення 2-18, ідентифікаційний код юридичної особи 41071921) основну заборгованість у сумі 220 800 (двісті двадцять тисяч вісімсот) грн. 00 коп., інфляційні втрати у сумі 103 962 (сто три тисячі дев"ятсот шістдесят дві) грн. 64 коп., 3% річних у сумі 23 003 (двадцять три тисячі три) грн. 24 коп., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 (п`ять тисяч) грн. 00 коп. а також судові витрати (сплачений судовий збір) у сумі 5 216 (п`ять тисяч двісті шістнадцять) грн.49 коп.

Видати наказ після набрання законної сили рішення суду

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "06" грудня 2024 р.

СуддяВ.С. Юрченко

справа № 922/3499/24