Рішення

від 27.11.2024 по справі 541/2080/24

МИРГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 541/2080/24

Номер провадження 2/541/814/2024

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

27 листопада 2024 року м.Миргород

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:

головуючогосудді Дністрян О.М.,

при секретарі Докуніній А.С.,

за участю позивачки, представників відповідача адвоката Акрітова К.К., Абраменко А.І., Цибулька В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миргород цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Професійно-технічного училища № 44 м. Миргорода, Департаменту освіти і науки Полтавської обласної військової адміністрації про відшкодування немайнової (моральної) шкоди, -

В с т а н о в и в :

ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою до Професійно-технічного училища №44 м. Миргорода Полтавської обласної військової адміністрації про відшкодування немайнової (моральної) шкоди. Свій позов мотивувала тим, що працює викладачем спеціальних дисциплін в Миргородському ПТУ-44 сорок років, останні роки не була забезпечена педагогічним навантаженням на ставку, а два роки взагалі двадцять п`ять процентів та отримує три тисячі шістсот гривень. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала і внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Просила прийняти позовну заяву про відшкодування моральної шкоди в сумі 757 000 гривень.

Ухвалою суду від 10.06.2024 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням сторін.

21.06.2024р.представником відповідачаподано відзивна позовнузаяву,в якомузазначив,що позовнівимоги невизнаються повністю.Визнається таобставина,що позивачпрацювала вМиргородському професійно-технічномуучилищі №44викладачем.Позивач наказамивід 27.06.2022року №20-к«Про змінуістотних умовпраці» тавід 29.06.2023року №30-к«Про змінуістотних умовпраці» попередженапро попереднєпедагогічне навантаженняу зв`язкуз недоукомплектуванням навчальнихгруп тазменшенням їхкількості.Позивач своєїнезгоди напродовження роботив новихумовах незаявляла ч.4ст.32КЗпП України.У разівідмови відпродовження роботиу зв`язкузі зміноюістотних умовпраці трудовийдоговір зпозивачем припинявсяб зап.6ст.36КЗпП України. Оскільки порушення законних прав позивача не було, то і відсутні правові підстави для задоволення позову про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Просили відмовити в задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 17.09.2024р. залучено до участі у справі в якості співвідповідача Департамент освіти і науки Полтавської обласної військової адміністрації.

Представником Департаменту освіти і науки Полтавської обласної військової адміністрації

подановідзив напозовну заяву,в якомузазначив,що вважаютьпозов необґрунтованимта таким,що непідлягає задоволеннювиходячи знаступного. Пунктами 1 наказів від 27.06.2022 року №20-к ,,Про зміну істотних умов праці та від 29.06.2023 № 30-к ,,Про зміну істотних умов праці затверджено попереднє педагогічне навантаження педагогічних працівників на 2022-2023 та 2023-2024 роки відповідно. Пунктами 3 зобов`язано працівників надати письмову згоду на неповне навантаження. У разі незгоди з відповідним навантаженням ОСОБА_2 могла припинити трудові відносини, проте заявами від 27.06.2022 та 29.06.2023 нею було надано згоду на неповне педагогічне навантаження на 2022-2023 та 2023-2024 роки відповідно. Враховуючи вищевикладене, Департамент освіти і науки Полтавської обласної військової адміністрації не вбачає ознак порушення трудового законодавства. Вважають, що ОСОБА_2 не надала доказів для підтвердження заподіяння їй моральної шкоди, передбаченої статтею 237-1 КЗпП України, та не довела її наявність в цілому, а тому позов не підлягає задоволенню.

В судовому засіданні позивачка позовні вимоги підтримала та просила стягнути з відповідача моральну шкоду на розсуд суду в залежності від встановлених фактичних обставин. Вважає, що була завдана шкода її здоров`ю, діловій репутації. Вона отримувала дуже маленьку заробітну плату, у зв`язку з чим не могла повністю оплатити ліки, комунальні послуги, харчування. Внаслідок чого у неї були переживання, не можливість продовжувати активне життя.

Представник відповідача ОСОБА_3 вважав, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, взагалі позовні вимоги не конкретизовані, ніяких вимог щодо відшкодування моральної шкоди не обґрунтовано, в чому саме полягає моральна шкода та саме в такому розмірі.

Представник відповідача ОСОБА_4 позовні вимоги не визнав з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Представник відповідача ОСОБА_5 вважала позовні вимоги необґрунтованими, в зв`язку з чим просила відмовити в задоволенні позову.

Вислухавши пояснення позивачки, представників відповідача, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного висновку.

За ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за ст. 13 цієї Конвенції на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Частиною 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше

значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

ОСОБА_2 , звертаючись до суду з позовною заявою, посилається на те, що працює викладачем в Професійно-технічному училищі № 44 м. Миргорода сорок років, проте останні два роки не була забезпечена повним педагогічним навантаженням, а лише на двадцять п`ять відсотків, у зв`язку з чим вважає, що їй була завдана моральна шкода, яка підлягає стягненню з відповідача.

В якості доказів позивачкою надано два витяги з педагогічного навантаження за 2022-2023 навчальні роки Професійно-технічного училища № 44 м. Миргорода (а.с.7-8).

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

У статті 29 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що при укладанні працівником трудового договору (контракту) роботодавець доводить до його відома умови оплати праці, розміри, порядок і строки виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися відрахування у випадках, передбачених законодавством. Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення роботодавець повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.

Згідно з ч. 3 ст. 32 КЗпП України у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

У статті 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами (ч. 4 ст. 97 КЗпП України).

Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни (ст. 103 КЗпП України).

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 15 березня 2022 року, у період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених

частиною третьою статті 32 та статтею 103 Кодексу законів про працю України, здійснюється не пізніш як до запровадження таких умов.

Судом встановлено та підтверджується сторонами, що пунктами 1 наказів від 27.06.2022 року № 20-к ,,Про зміну істотних умов праці та від 29.06.2023 № 30-к ,,Про зміну істотних умов праці затверджено попереднє педагогічне навантаження педагогічних працівників на 2022-2023 та 2023-2024 роки відповідно. Відповідно до п. 3 зазначених наказів запропоновано педагогічним працівникам надати письмову згоду на неповне навантаження (а.с.19,23).

Доказів щодо незгоди з відповідним навантаженням ОСОБА_2 суду не надано.

Приписами статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до частини першої статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Згідно зі статтею 237-1 К3пП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами та доповненнями) роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин, навивши в рішенні відповідні мотиви. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого та тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках.

Одночасно з цим, пунктом 13 цієї ж постанови обумовлено, що відповідно до статті 237-1 Кодексу законів про працю України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплата належних йому грошових сум, виконання роботи у небезпечних для життя та здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, утрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується, зокрема, механізмом компенсації за моральну шкоду як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права і інтереси.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22) зазначено, що: «зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність

причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи».

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21) вказано, що «абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 (провадження № 61-4995св23) зазначено, що: «У постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 зроблено висновок, що «КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості,

тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду касаційної інстанції, викладений у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законним і обґрунтованим. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати».

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Позивач ненадала судуналежних тадопустимих доказівна підтвердженняфакту спричиненняїй моральноїшкоди,моральних абофізичних стражданьвнаслідок порушеннявідповідачами їїтрудових прав у зв`язку з незабезпеченням педагогічним навантаженням, не обґрунтувала з яких міркувань вона виходила, визначаючи розмір такої шкоди, та чим це підтверджується, не підтвердила наявності причинного зв`язку між моральною шкодою і діями відповідачів, а такожвини останніхв їїзаподіянні. Позивач не довела обставини, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог, та не надала належних, допустимих і достатніх доказів, які б підтверджували факт завдання їй моральної шкоди.

За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 10, 76, 77, 80, 89, 141, 206, 263-265 ЦПК України, суд

В и р і ш и в :

В задоволенніпозову ОСОБА_1 доПрофесійно-технічногоучилища №44м.Миргорода,Департаменту освітиі наукиПолтавської обласноївійськової адміністраціїпро відшкодуваннянемайнової (моральної)шкоди відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

Позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 .

Відповідачі:

-Професійно-технічне училище № 44 м.Миргорода, місцезнаходження за адресою: м. Миргород Полтавської обл., вул. Козацька, 26, код ЄДРПОУ 02546861;

-Департамент освіти і науки Полтавської обласної військової адміністрації, місцезнаходження за адресою: вул. Котляревського, буд.20/8, м. Полтава, код ЄДРПОУ 02546861.

Повний текст рішення складено 06 грудня 2024 року.

Суддя: О. М. Дністрян