Постанова

від 19.12.2007 по справі 3/376-27/358а

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

3/376-27/358а

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

ПОСТАНОВА

19.12.07                                                                                           Справа№ 3/376-27/358а

Господарський суд Львівської області в складі

головуючого-судді                                                               Мартинюка В.Я.

суддів                                                                                      Масловської Л.З.

                                                                                                Мороз Н.В.

при секретарі судового засідання                                     Колтун Ю.М.

у відкритому судовому засіданні у м.Львові

розглянувши справу за позовомПриватного вищого навчального закладу (надалі ПВНЗ) „Інститут управління”

доМіністерства освіти і науки України

провизнання частково нечинним наказу

з участю представників сторін:

від позивача: Телішевський М.М. –представник (довіреність в матеріалах справи);  

Рупняк Д.М. –ректор;      

від відповідача:  Дудник Ю.П. –представник (довіреність в матеріалах справи),   

В С Т А Н О В И В :

що ПВНЗ „Інститут управління” звернувся до господарського суду з позовом про визнання нечинним наказу Міністерства освіти і науки України №2237л від 21.11.2006 року в частині анулювання ліцензії серії АБ №121816, виданої 22.03.2005 року Міністерством освіти і науки України Приватному вищому навчальному закладу „Інститут управління”.

        Позовні вимоги мотивовані тим, що оспорений наказ прийнятий за відсутності правових підстав визначених законодавством.

В судовому засіданні представники позивача підтримали позовні вимоги з тих самих міркувань, просять позов задоволити.

Відповідач у письмову запереченні від 12.02.2007 року вважає, що підставами для прийняття оспореного наказу були обставини виявлення порушень Ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти та виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих навчальним закладом для отримання ліцензії.

Представник відповідача в судовому засіданні дав аналогічні пояснення, просить в задоволенні позову відмовити.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, сукупно оцінивши докази та обставини, які мають значення для справи, суд встановив наступне.

За результатами перевірки додержання навчальним закладом Ліцензійних умов надання освітніх послуг комісією, створеною наказом Міністерства освіти України за №2068-л від 07.09.2006 року, складено акт від 15.09.2006 року.

Актом перевірки встановлено, що

у навчальному закладі відсутні стадіон (спортивний майданчик), медичний пункт (порушення пунктів 3.4, 3.6, 3.7 Ліцензійних умов);

кількісний та якісний склад кафедр, не відповідає п.2 ст.30 Закону України „Про вищу освіту”;

склад Вченої ради затверджений наказом №48/1 від 01.09.2005 року в кількості 11 осіб, з яких 6 членів ради працюють в інституті на умовах сумісництва, що не відповідає п.1 (абзац четвертий), п.2 (абзац другий) статті 34 Закону України „Про вищу освіту”.

фактично проводиться підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня „Бакалавр” на основі базової середньої освіти, що порушує принцип вищої ступеневої освіти, закріплені Законом України „Про вищу освіту”;

критерії оцінювання знань і вмінь студентів відсутні для більшості дисциплін.

Окрім того, актом від 22.09.2006 року „Про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих ПВНЗ „Інститут управління” м.Дрогобич для отримання ліцензії, підставою якого був акт перевірки додержання навчальним закладом Ліцензійних умов надання освітніх послуг від 15.09.2006 року, встановлено, що Комар Ю.М., Кесельман Є.І., Марущак В.Є., Тростянчук Л.С. під час проведення акредитаційної експертизи працювали у навчальному закладі за сумісництвом, а не за постійним місцем роботи, як це зазначено у документах „Інституту управління”, поданих для проведення експертизи і містять підпис ректора Рупняк Д.М., скріплений печаткою.

Державною акредитаційною комісією було прийнято рішення про анулювання ліцензії серії АБ №121816 (протокол №63 від 31.10.2006 року), підтвердженням чого є витяг із згаданого рішення за №1214 ДАК від 22.11.2006 року.

Відповідно до згаданого рішення Державної акредитаційної комісії від 31.10.2006 року (протокол №63) та на підставі статті 28 Закону України „Про вищу освіту”, постанов Кабінету Міністрів України від 09.08.2001 року №978 „Про акредитацію вищих навчальних закладів та спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах” від 29.08.2003 року №1380 „Про ліцензування освітніх послуг”, Наказу Міністерства освіти і науки України від 24.12.2003 року №847, Міністерством освіти і науки України прийнято наказ за №2237л від 21.11.2006 року, яким, зокрема, анульовано ліцензію серії АБ №121816 Приватного вищого навчального закладу „Інститут управління” з напряму 0502 „Менеджмент” спеціальності 6.050200; 7.050201 „Менеджмент організацій” з підготовки освітньо-кваліфікаційними рівнями „бакалавр” і „спеціаліст” та з самопідготовки за цією ж спеціальністю за порушення Ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти та виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих навчальним закладом для отримання ліцензії.

Позивач не погоджуючись із згаданим наказом в цій частині звернувся до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступних обставин справи та норм чинного законодавства.

Згідно пунктів 2 та 3 частини 3 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема,  на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

У відповідності до положень ч.4 ст.28 Закону України „Про вищу освіту” за №2984-ІІІ від 17.01.2002 року, з наступними змінами та доповненнями, ліцензії на освітню діяльність та сертифікати про акредитацію напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів можуть бути анульовані відповідно до закону.

Пунктом 35 Порядку ліцензування освітніх послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2003 року № 1380 передбачено вичерпний перелік підстав анулювання ліцензії, серед яких  є:

заява навчального закладу або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності про анулювання ліцензії;

порушення ліцензійних умов у сфері освіти, які не можуть бути усунені протягом трьох місяців;

акт про повторне протягом року порушення навчальним закладом ліцензійних умов надання освітніх послуг або вимог інших нормативно-правових актів;

рішення про скасування державної реєстрації навчального закладу;

акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих навчальним закладом для отримання ліцензії;

акт про встановлення факту надання освітніх послуг за ліцензією або її копією, переданою іншій юридичній особі або фізичній особі - суб'єкту підприємницької діяльності;

акт про невиконання розпорядження органу ліцензування про усунення порушень ліцензійних умов надання освітніх послуг, вимог нормативно-правових актів, що були підставою для внесення пропозицій про усунення таких порушень.

Як вбачається зі змісту оспорюваного наказу, в даному випадку, такими підставами були порушення Ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти та виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих навчальним закладом для отримання ліцензії.

При цьому, слід зазначити, що у відповідності до пунктів 6.4 та 6.5 Порядку здійснення контролю за дотриманням Ліцензійних умов надання освітніх послуг, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 24 грудня 2003 року № 847, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19 січня 2004 року за № 76/8675,  порушення, викладені в акті перевірки, повинні мати посилання на конкретні пункти, розділи, статті нормативно-правових актів; довільне викладення або трактування вимог нормативно-правових актів не допускається; забороняється включати до акта перевірки відомості та порушення, які не підтверджені документально.

Щодо порушень Ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти.

В першу чергу, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що такої підстави для анулювання ліцензії чинним законодавством не передбачено.

Пунктом 35 Порядку ліцензування освітніх послуг, як підставу для анулювання ліцензії, передбачено лише порушення ліцензійних умов у сфері освіти, які не можуть бути усунені протягом трьох місяців.

Таким чином, суб‘єкт владних повноважень під час проведення перевірки повинен був дослідити обставини неможливості усунення порушення ліцензійних умов протягом трьох місяців, чого, як вбачається з актів перевірки, не було зроблено.

В акті перевірки зазначено, що у навчальному закладі відсутні стадіон (спортивний майданчик), медичний пункт (порушення пунктів 3.4, 3.6, 3.7 Ліцензійних умов).

Так, факт наявності спортивної зали та пункту харчування підтверджується самим актом перевірки, де зазначено, що ці об‘єкти на момент перевірки не функціонували. Однак, вони не функціонували, як пояснив представник позивача, в зв‘язку із проведенням будівельних робіт на верхніх поверхах, що підтверджується Випискою з рішення Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради за №248 від 22.09.2005 року та Дозволом Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю на виконання будівельних робіт за №78 від 07.08.2006 року. Що стосується стадіону, то Інститутом такий орендується, підтвердженням чого є наявний в матеріалах справи договір оренди приміщення спортзалу та спортивного майданчика від 20.09.2006 року (комісією, в даному випадку, не було досліджено обставин неможливості усунення порушень протягом трьох місяців). Щодо медпункту, то такий має місце в Інституті, підтвердженням чого є наявний в матеріалах справи наказ за №87-к від 01.09.2006 року про прийняття на роботу медсестри.

В акті також зазначено, що кількісний та якісний склад кафедр, не відповідає п.2 ст.30 Закону України „Про вищу освіту”.

У відповідності до вимог п.2 ст.30 згаданого Закону, кафедра - базовий структурний підрозділ вищого навчального закладу (його філій, інститутів, факультетів), що проводить навчально-виховну і методичну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін і здійснює наукову, науково-дослідну та науково-технічну діяльність за певним напрямом. Кафедра створюється рішенням Вченої ради вищого навчального закладу за умови, якщо до її складу входить не менше ніж п'ять науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є основним місцем роботи, і не менше ніж три з яких мають науковий ступінь або вчене звання.

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що дане порушення було усунуто позивачем, а тому суд не може брати до уваги дані обставини оскільки комісією не досліджувалося питання не можливості усунення таких порушень протягом трьох місяців.

Також в акті перевірки зазначено, що склад Вченої ради затверджений наказом №48/1 від 01.09.2005 року в кількості 11 осіб, з яких 6 членів ради працюють в інституті на умовах сумісництва, що не відповідає п.1 (абзац четвертий), п.2 (абзац другий) статті 34 Закону України „Про вищу освіту”.

Абзацом 4 пунктом 1 статті 34 згаданого Закону, передбачено, що вчену раду вищого навчального закладу очолює її голова - керівник вищого навчального закладу. До складу Вченої ради вищого навчального закладу входять за посадами заступники керівника вищого навчального закладу, декани, головний бухгалтер, керівники органів самоврядування вищого навчального закладу, а також виборні представники, які представляють науково-педагогічних працівників і обираються з числа завідуючих кафедрами, професорів, докторів наук; виборні представники, які представляють інших працівників вищого навчального закладу і які працюють у ньому на постійній основі, відповідно до квот, визначених у статуті вищого навчального закладу. При цьому не менш як 75 відсотків загальної чисельності її складу мають становити науково-педагогічні працівники вищого навчального закладу.

Як вбачається із викладеного, наведена норма не оперує юридичним терміном сумісництво,  а вживає поняття праця на постійній основі, які за своїм змістом не є тотожними.

Так, відповідно до ст. 21 КЗпП України, працівник має право укладати трудові договори на одному або на декількох підприємствах. При цьому, трудовий договір за основним місцем праці в частині виконання трудових обов‘язків працівником нічим не відрізняється від трудового договору за сумісництвом. Відповідно до ч.1 ст. 21 КЗпП України, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку. Саме підлягання внутрішньому трудовому розпорядку і є ознакою роботи на постійній основі.

Отже, на думку суду сумісництво стосується правового статусу працівника по відношенню до роботодавця під час виконання ним  трудових обов‘язків, а праця на постійній основі сумісника визначає лише тривалість у часі зазначених правовідносин.

Таким чином,  члени Вченої ради можуть працювати в навчальному закладі на постійній основі, тобто за трудовим договором - як за основним місцем праці, так і за сумісництвом.

Окрім того, в матеріалах справи наявний наказ №116 від 22.09.2006 року, який вказує на те, що затверджено новий склад Вченої ради (комісією, в даному випадку, теж, не було досліджено обставин неможливості усунення порушень протягом трьох місяців).

В матеріалах справи наявні копії трудових книжок, які підтверджують викладені обставини, а тому, зазначене порушення не знайшло свого підтвердження.

В акті перевірки зазначається і про те, що фактично проводиться підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня „Бакалавр” на основі базової середньої освіти, що порушує принцип вищої ступеневої освіти, закріплені Законом України „Про вищу освіту”.

Зокрема, в акті перевірки зазначено, що Інститут проводив поглиблене вивчення учнями Х-ХІ класів навчальних дисциплін першого курсу для підготовки до зарахування до навчального закладу.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, такий спосіб здобуття вищої освіти практикувався з відома і під контролем МОН України, яке в певний період прийшло до висновку щодо недоцільності такого поєднання.  Так, листом № 4.1-20/2366 від 04.07.2005 року „Про основні завдання вищим навчальним закладам на 2005/2006 навчальний рік” міністр освіти і науки С. Ніколаєнко пропонує начальникам управлінь освіти і науки облдержадміністрацій, керівникам вищих навчальних закладів ліквідувати структурні підрозділи, в яких молодь поряд із здобуттям повної загальної середньої освіти одночасно навчається за програмами першого курсу вищого навчального закладу. Даним листом така практика не визнається незаконною, а визнається недоцільною. На підставі даного листа Інститут припинив навчання учнів 10-11 класів за програмою І курсу Інституту.

Таким чином, Інститут не проводив без ліцензії підготовку учнів до вступу і це підтверджується актом перевірки, в якому вказано, що наказів про створення курсів для підготовки до вступу надано не було, а проректор Герман І.М. зазначив, що підготовка слухачів проходила за навчальним планом І курсу.

Таким порядком вивчення учнями програми І курсу не порушувалися вимоги ст. 8 Закону „Про вищу освіту”, п. 26 „Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні”, як вказується в письмовому запереченні. Дана стаття Закону та п. 26 „Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні” містять визначення змісту відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти. Зокрема, згідно ст. 8 Закону, та п. 26 „Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні” бакалавр —це освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту. Дана норма передбачає, що ступінь бакалавра може отримати особа, яка здобула базову вищу освіту на основі загальної середньої освіти, тобто на момент закінчення бакалаврату студент повинен мати середню освіту. Однак, дана норма не забороняє навчання за програмою першого курсу, оскільки після першого курсу особа не отримує ступеня бакалавра. Немає і порушень правил прийому, оскільки прийом студентів, які навчалися за програмою І курсу, будучи учнями середньої школи, здійснювався після отримання ними атестата про середню освіту. Також немає порушень „Положення про організацію екстернату”, оскільки екстернату не було взагалі. Заліково-екзаменаційні сесії за І курс здавалися не в порядку екстернату, а після проходження програми першого курсу, що мало місце до вступу в Інститут.

Більше того, слід зазначити, що і в даному випадку, комісією не було встановлено обставин неможливості усунення таких порушень протягом трьох місяців.

А відтак наведена підстава не може бути правовою щодо анулювання ліцензії.

Щодо невідповідності договорів про навчання Типовому договору, слід зазначити, що матеріалами справи такі обставини не підтверджуються, оскільки комісією в акті перевірки не було зазначено документів, які перевірялись, а тому суд не може надати їм оцінки.

Щодо організації навчального процесу, то в акті перевірки не зазначено, які саме норми ліцензійних умов були порушено, така вказівка міститься лише у запереченні відповідача.

Зокрема у запереченні зазначено, що позивачем було порушено  підпункти 2.1, 2.2. 2.3 підпункту 2.1 пункту 2 Ліцензійних умов, які стосуються залучення викладачів сумісників.

При цьому, як вбачається зі змісту наведених пунктів, мова в них йдеться про працю на постійній основі, правовий аналіз чого наводився судом вище.

В запереченнях на позову заяву також вказано про порушення  пунктів 4.9, 4.4.,4.8 Ліцензійних умов, що стосуються навчально-методичного забезпечення, які спростовуються наявними в матеріалах справи навчальними планами, витягами з журналів оцінок, критеріїв оцінювання, методичними рекомендаціями, навчальними програмами.

Також в запереченні відповідача вказано, що вибірковою перевіркою залікових книжок студентів виявлено порушення п.4 ст. 45 Закону України „Про вищу освіту та пунктів 20,27  „Положення  про  переведення,   відрахування  та  поновлення  студентів вищих закладів освіти”.

В акті перевірки взагалі не вказано про порушення вимог закону при переведенні, відрахуванні чи поновленні студентів. Однак, в акті перевірки вказано, що до випускних іспитів допускалися студенти, які повністю виконали навчальний план підготовки, тобто спростовується твердження про порушення вимог закону. А тому суд не може дати належну правову оцінку таким порушенням, оскільки акт в цій частині не відповідає вимогам пунктів 6.4 та 6.5 Порядку здійснення контролю за дотриманням Ліцензійних умов надання освітніх послуг.

Щодо порушення п.4.2 „Порядку замовлення, видачі та обліку документів про освіту державного зразка" та п. 5.2 „Порядку здійснення контролю за дотриманням Ліцензійних умов, про яке йдеться у запереченні, а не в акті перевірки, то таке спростовується обставинами наявності книгу обліку виданих карток документів про освіту і додатків (книга реєстрації прошивається, її сторінки нумеруються та скріплюються печаткою навчального закладу).

В запереченні   відповідача вказано, що в Інституті відсутні канали доступу до

Інтернету (порушення п.5.4 Ліцензійних умов).

Однак, дане твердження спростовується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями, з яких вбачається, що позивачем здійснювалась оплата за Інтернет.

Щодо виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих навчальним закладом для отримання ліцензії.

Про дані обставини в акті перевірки від 15.09.2006 року не йдеться, хоча саме даний акт став підставою для прийняття акту від 22.09.2006 року.

При цьому, суд звертає увагу на те, що згаданим Порядком здійснення контролю за дотриманням Ліцензійних умов надання освітніх послуг не передбачено повноважень відповідача складати два акти перевірки.

З врахуванням наведеного та положень ст.19 Конституції України, згідно якої  органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, суд, у відповідності до вимог ч.3 ст.70 КАС України, згаданий акт від 22.09.2006 року не може брати до уваги, оскільки такий доказ отриманий відповідачем з порушенням закону (перевірка у відповідності до наказу Міністерства освіти і науки України за№2068-л від 07.09.2006 року повинна була проводитись з 13 по 15 вересня 2006 року, а згаданий акт складений без достатніх на те правових підстав 22 вересня 2006 року).

Так, порушення, в згаданому акті перевірки від 22.09.2006 року, стосуються сумісництва та постійного місця роботи.

При цьому, як вбачається з розділу 5 Кадрового забезпечення навчально-виховного процесу Комар Ю.М., Кесельман Є.І., Марущак В.Є., Тростянчук Л.С. вказувались в одному випадку як штатні працівники, в іншому як сумісники.

Тому, незрозумілими є посилання в акті від 22.09.2006 року щодо постійного місця праці зазначених осіб.  

При цьому, поняття штатного працівника та сумісника не взаємовиключні поняття, оскільки обмежень щодо перебування в штаті за сумісництвом чи за постійним місцем праці законодавством не передбачено.

Однак, в акті перевірки від 22.09.2006 року дані поняття взагалі не досліджувались.

При цьому, підтвердженням того, що згадані працівники були штатними свідчить  і наказ №33-к від 15.07.2004 року, на який було зроблено посилання у акті від 22.09.2006 року.

З врахуванням викладеного, суд не вбачає недостовірності у зазначених  відомостях, а відтак, і дана обставина не може бути підставою для анулювання ліцензії.

Враховуючи наведене, суд прийшов до висновку про обгрунтованість та підставність позовних вимог, а тому позов підлягає задоволенню.

Окрім того, у відповідності до вимог п.1 ч.2 ст.162 КАС України, суд може прийняти постанову, зокрема, про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень.

Зі змісту ч.11 ст.171 КАС України, термін „нечинність” стосується нормативно-правових актів.

Враховуючи те, що позивачем оспорюються ненормативно-правовий акт (акт індивідуальної дії), який він просить визнати нечинними, та положення абзацу 1 та 2 ч.2 ст.162 КАС України, суд, встановивши протиправність спірних наказу в частині, вважає за необхідне скасувати його в цій частині.

Щодо судових витрат, то у відповідності до вимог ч.1 ст.94 та ст.89 КАС України, з врахуванням п.3 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Кодексу, судові витрати присудити на користь позивача з Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 1-2, 4-12, 41,42,49,51,71,73,76,79,82,86,122-126,127,130,133-135,137,138-139,140,143,151-154,158,159-163,167,254 та п.6 Розділу 7 Прикінцевих та перехідних положень КАС України, суд -

                                                 ПОСТАНОВИВ:

1.          Позовні вимоги задоволити.

2.          Скасувати наказ Міністерства освіти і науки України №2237-л від 21.11.2006 року в частині анулювання ліцензії серії АБ №121816, виданої 22.03.2005 року Міністерством освіти і науки України Приватному вищому навчальному закладу „Інститут управління”.

3.          Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного вищого навчального закладу „Інститут управління”, який знаходиться за адресою Львівська область, м.Дрогобич, вул.П.Орлика, 14/1 (код ЗКПО 20778078) 3 грн. 40 коп. судових витрат сплачених позивачем при поданні позову.

4.          Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.

5.          Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя