Рішення

від 09.12.2024 по справі 369/3925/24

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/3925/24

Провадження № 2/369/4539/24

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

09.12.2024 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Пінкеви Н.С.

при секретарі Липченко О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданнів м. Києві цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс 15» про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з даним позовом. Свої позовні вимоги мотивує тим, що він перебував у трудових відносинах з ТОВ «Технополіс 15» до 15 вересня 2023 року, звільнився за угодою сторін на підставі п.1 ст.36 КЗпП. У порушенням вимог трудового законодавства, у день звільнення з ним не проведено повний розрахунок. А саме не виплачено заробітну плату за липень, серпень, вересень 2023 року в розмірі 9749,55 грн., не виплачено компенсацію за невикористані 38 днів відпустки в розмірі 4882,24 грн.

Всі його вимоги залишились без належного реагування з боку відповідача.

На підставі ст.117 КЗпП товариство зобов`язано провести з ним повний розрахунок та виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але небільше як за шість місяців, що становить 20562,16 грн.

Просив суд стягнути з ТОВ «Технополіс 15» на користь ОСОБА_1 :

заробітну плату за липень, серпень, вересень 2023 року в розмірі 9749,55 грн.,

компенсацію за невикористані 38 днів відпустки в розмірі 4882,24 грн.,

середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але небільше як за шість місяців, що становить 20562,16 грн.;

судові витрати по сплаті судового збору.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 березня 2024 року відкрито позовне провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс 15» письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) при звільненні у формі довідки і виписки/ розрахункового листка із зазначенням окремо кожного виду виплати, що належали ОСОБА_1 при звільненні, а також із зазначенням сум, утриманих податків та загальної суми заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс 15» (Код ЄДРПОУ: 33987142) перед ОСОБА_1 .

Відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

Заперечення щодо такого розгляду сторони у встановлений строк не направили.

Ухвалу про відкриття провадження по справі, позовну заяву з додатками отримано відповідачем ТОВ «Технополіс 15» ще 04 квітня 2024 року.

Відзив до суду не подали, не надали суду й витребувану інформацію. Причини неможливості також суду не повідомили.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Суд виходить з того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно з частиною 1 статті 174 Цивільного процесуального кодексу України, при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом, що є правом учасників справи. У разі ненадання учасником розгляду заяви по суті справи у встановлений судом або законом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (частина 8 статті 178 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У листі Верховного Суду України від 25.01.2006 № 1-5/45, визначено критерії оцінювання розумності строку розгляду справи, якими серед іншого є складність справи та поведінка заявника.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 26 рішення ЄСПЛ від 15.05.2008 у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Згідно ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII, 1. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. 2. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

З урахуванням викладеного, ст. ст. 128-131, 223 ЦПК України та з метою уникнення затягування розгляду справи суд вважає, що в матеріалах справи є достатньо даних і доказів для її розгляду по суті за відсутності учасників справи.

У відповідності до ч. 5 ст.268ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Дослідивши письмові докази по справі, проаналізувавши норми діючого законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Згідно зі статтею 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до частини другої статті 23 КЗпП України строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При розгляді справи судом встановлено, що 15 вересня 2023 року ОСОБА_1 був звільнений з посади керуючий магазином ТОВ «Технополіс 15» за угодою сторін, що підтверджується наказом N Т15/14/09/003 від 15 вересня 2023 року та копією трудової книжки серії НОМЕР_2 .

Проте, розрахунковий листок або довідку про суми, нараховані та виплачені при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, ні в день звільнення, а ні згодом, на вимогу позивача, відповідачем не були надані. Суми, що належать до виплати при звільненні, не виплачені. Не подані такі докази і на виконання вимог ухвали суду.

Позивач зазначила, що у день звільнення з роботи їй не виплачена заборгованість із заробітної плати, останнє надходження коштів на банківський рахунок позивача, з призначенням платежу: Зарахування заробітної плати за червень 2023 року в сумі 34365,85 грн. без ПДВ було 14 серпня 2023 року.

09 січня 2024 року представник позивача звернувся до відповідача з адвокатським запитом про надання розрахункових документів, 05 лютого 2024 року відповідач надіслав лист, в якому зіслався на конфіденційність інформації, письмову згоду на розголошення якої позивач не давала.

31 січня 2024 року представник позивача звернувся до відповідача з адвокатським запитом про надання розрахункових документів повторно та додатками до якої прикладені: згода на обробку персональних даних та копія паспорта, проте відповідь так і не надійшла.

Незважаючи на всі вжиті заходи з боку позивача та його представника, відповідачем так і не було видано розрахункові документи, не проведено остаточний розрахунок.

Оскільки позивачу невідомий точний розмір заробітних плат за липень-серпень 2023 року з причин невиплати з боку роботодавця, то як база обрахунку використовувались показники заробітної плати за травень-червень 2023 року (з відомостей з державного реєстру фізичних осіб платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків.

Розрахунок суми середнього заробітку, що підлягає компенсації здійснювався наступним чином: вирахування середньоденної зарплати (показник заробітку за липень 2023 року + показник заробітку за серпень 2023 року) / ( кількість робочих днів за липень 2023 року + кількість робочих днів за серпень 2023 )=(7799,64/(21+23)=177,26 гривень (середньоденна зарплата); середній заробіток за весь час затримки (станом на день подання позовної заяви) = (середньоденна зарплата) * (кількість днів затримки)=177,26*116=20562,16 гривень.

Оскільки Товариством не було надано розрахунку належних сум при звільнені, тому позивач самостійно здійснила обрахунок невиплаченої заробітної плати за період липень-вересень 2023 року у загальному розмірі 9749,55 гривень.

Розрахунок суми грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки здійснювався наступним чином: (середньоденна зарплата)*(кількість днів невикористаної відпустки)=128,48*38=4882,24 гривень.

Підтверджуючих документів виплати позивачу розрахункових коштів по заробітній платі за липень, серпень, вересень 2023 року в розмірі 9749,55 грн., компенсації за невикористані 38 днів відпустки в розмірі 4882,24 грн., середньому заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але небільше як за шість місяців, що становить 20562,16 грн. - ТОВ "ТЕХНОПОЛІС 15" суду не надано на час вирішення справи, хоча ухвалу про відкриття провадження по справі відповідач отримав ще у квітні 2024 року.

Таким чином, доводи позивача, що у день звільнення з роботи їй не виплачена заборгованість із заробітної плати, відповідно до наданих позивачем розрахунків заробітної плати, які відповідають нормам ст. 110 КЗпП України, компенсації за невикористану відпустку та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є обґрунтованими.

Згідно ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За змістом ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.

Статтею 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено, що заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойові дії, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.

У статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

За практикою Європейського суду з прав людини (справа «Будченко проти України», заява № 38677/06) концепція «майна» не обмежується існуючим майном, може охоплювати активи, включаючи вимоги, стосовно яких можна було би довести, що заявник принаймні мав «законні сподівання» щодо отримання можливості ефективного володіння правом на власність.

Тобто невиплачена заробітна плата є майном та однозначно підпадає під дію статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входить основна заробітна плата (винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців), додаткова заробітна плата (винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій) та інші заохочувальні та компенсаційні виплати до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Згідно із статтею 22 Закону України «Про оплату праці» суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

За змістом ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

За змістом ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Разом з цим, із матеріалів справи вбачається та не спростовано відповідачем, що останній, як роботодавець, порушуючи вимоги трудового законодавства в частині оплати праці працівника, має заборгованість перед позивачкою по заробітній платі, і не здійснив виплату цієї заборгованості навіть при звільненні позивачки, що мав зробити у відповідності до вимог ст. 116 КЗпП України.

Відтак, вимоги позивачки про стягнення заборгованості по заробітній платі є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Крім цього, спір між сторонами виник з приводу права позивача на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому до правовідносин, котрі склалися між сторонами, підлягають застосуванню норми Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Закону України «Про оплату праці», Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Норми Конституції України є нормами прямої дії, положеннями ст. 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Трудові відносини всіх працівників регулюються КЗпП України.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (ст. 1 КЗпП України).

Конституційне право громадян на оплату праці розглядається як одне з найбільш важливих та пріоритетних засад становлення і розвитку суспільства, ефективний засіб стимулювання працівників та службовців до належного та якісного виконання службових обов`язків.

Згідно зі ст. 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно із ст.ст. 21, 43 Конституції України, ст.ст. 94, 115 КЗпП України, ст.ст. 21, 24 Закону України «Про оплату праці», кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 97 КЗпП України, оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Згідно зі ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року No 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс14, яка згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.

Згідно з п. 20 Постанови Пленуму ВСУ No 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою ст.117 КЗпП України, не більш як за шість місяців.

Відповідно до ст.27 Закону України «Про оплату праці», пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку в даному випадку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України на сторін покладено обов`язок доказування і подання доказів. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом переконливості своїх вимог шляхом надання доказів є однією з основних засад судочинства (стаття 129 Конституції України).

Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, котрі мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку усіх доказів.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини ( ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Судом встановлено на підставі безпосередньо досліджених та оцінених наявних у справі доказів, що позивач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з відповідачем - ТОВ «ТЕХНОПОЛІС 15» та був звільнений за угодою сторін.

Позивач, аргументуючи обґрунтованість поданого позову, покликається на форму ОК-5, з якої вбачається, що при звільненні її з роботи відповідачем не було проведено повного розрахунку. Не виплачено заробітну плату за період липня-вересня 2023 року та компенсацію за невикористані 38 календарних днів відпустки. Відповідачем розрахунок не надано.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі No 761/9584/15-ц висловила таку правову позицію, що, встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер.

Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст. 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (ст. 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 ст. 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (ч. 1 ст. 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Оскільки розрахунок з позивачкою мав бути здійснений відповідачем 06.09.2023, то розрахунок відшкодування відповідно до ст. 117 КЗпП України слід проводити за період з 07.09.2023 по день постановлення рішення 26.09.2024, але не більш як за період, встановлений частиною першою ст.117 КЗпП України, не більш як за шість місяців.

При цьому, при розрахунку оплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд виходить з положень, наведених у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100.

При відсутності у матеріалах справи довідки про розмір нарахованої в період з липня-вересня 2023 року заробітної плати позивачу, суд погоджується з доводами останнього та виходить з того, що у зазначені місяці позивач міг отримувати не менше нарахованої зарплати за останні календарні місяці роботи, відповідно до форми ОК-5.

Таким чином, розмір середньоденної заробітної плати позивача становить 719,00 грн.

Розраховуючи розмір середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд враховує, що згідно із ст. 50 КЗпП України тривалість робочого часу для найманих працівників має бути не більше 40 годин у тиждень. Так, при 5-денному робочому тижні з двома вихідними днями тривалість робочого дня не перевищує 8 годин. Кількість робочих днів затримки розрахунку при звільненні з 16 вересня 2023 року по 26 лютого 2024 року складає 116 робочих днів.

Відтак, розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 16 вересня 2023 року по 26 лютого 2024 року становить 20562,16 грн. (із розрахунку 177,26 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 116 робочих днів часу затримки розрахунку при звільненні.

З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі No 761/9584/15-ц, від 18.03.2020 у справі No 711/4010/13-ц, від 13.05.2020 у справі No 810/451/17, від 26.02.2020 у справі No 821/1083/17.

Беручи до уваги розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, період затримки виплати такої заборгованості, суд вважає справедливим, пропорційним та таким, що відповідатиме обставинам справи, визначення розміру відповідальності відповідача в сумі 20562,16 грн, яка і підлягає відшкодуванню з роботодавця. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих його втрат, які розумно можна було би передбачити.

Що стосується вимоги позивача про стягнення на його користь компенсації за невикористані дні відпустки, суд виходить з того, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткова) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати (ст.74 КЗпП України).

Аналогічна норма міститься у ст. 2 Закону України «Про відпустки».

Відповідно до положень частини першої ст. 75 КЗпП України, ст. 6 Закону України «Про відпустки» щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний вести облік відпусток, що надаються працівникам (ч. 20 ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується, зокрема, грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Відповідно до наказу № Т15/14/09/003 про припинення трудового договору від 15 вересня 2023 року, на час звільнення ОСОБА_1 відповідач вказав виплатити компенсацію за 38 невикористаних календарних днів відпустки.

Отже, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 має право на компенсацію за 38 днів невикористаної відпустки.

Як передбачено ч. 2 ст. 21 Закону України «Про відпустки», порядок обчислення заробітної плати працівникам за час щорічної відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, та компенсації за невикористані відпустки встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постанова КМУ від 8 вересня 2023 р. № 957 "Про внесення змін до порядків, затверджених постановами Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. No 100 і від 8 серпня 2016 р. № 500" встановила новий порядок обчислення середньої заробітної плати для оплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 року.

Так, абз. 2 п. 2 Порядку № 100 передбачено, що обчислювати середню зарплату для виплати компенсації за невикористані дні відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 року, проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році.

Отже, середню зарплату для виплати компенсації за зазначені вище невикористані відпустки слід обчислювати виходячи з виплат за фактичний час роботи у 2023 році, що передують місяцю виплати компенсації за невикористані відпустки, починаючи з 1 січня 2023 року.

При цьому норми Порядку № 100 не містять вимог щодо особливого розрахунку для таких працівників, а також врахування при обчисленні середньої заробітної плати повністю відпрацьованих робочих днів протягом зазначеного періоду.

Тобто середня заробітна плата за фактично відпрацьований в 2023 році період обчислюється на загальних умовах, а саме з виплат, нарахованих в місяцях розрахункового періоду, з урахуванням положень абз. 3 п. 3 Порядку № 100.

При цьому, якщо розрахунок середньої зарплати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінзарплати, то її визначають шляхом множення посадового окладу чи мінімальної зарплати на кількість місяців розрахункового періоду та ділиться на кількість календарних днів розрахункового періоду.

При здійсненні розрахунку середньоденної заробітної плати позивача, суд виходить з того, що відповідачем не надано відомостей про дохід позивача за останні 12 календарних місяців роботи.

Таким чином, суд приймає здійснений позивачем у позовній заяві розрахунок середньоденної заробітної плати позивача в розмірі 128,48 грн. (33148,47 грн. (дохід за період січень-вересень 2023 року). Тож, розмір компенсації за невикористані дні відпустки ОСОБА_1 становить 38 календарних днів невикористаної відпустки х 128,48 грн. (середньоденний заробіток) = 4882,24 грн.

Враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, беручи до уваги межі заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про задоволення позову та стягнення з відповідача користь позивача, заробітної плати за липень-вересень 2023 року (в тому числі компенсації за невикористані дні відпустки) в розмірі 9749,55 грн., середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за весь період затримки розрахунку, але не більш як за шість місяців в сумі 20562,16 грн., компенсацію в розмірі 4882,24 грн.

Разом з тим, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника обраховуються без віднімання сум податків та зборів.

Оскільки позивачем сплачено судовий збір за вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1211,20 грн., зазначена сума судового збору підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 178, 258, 259, 263-265, 268, 273, 275, 279, 354, 355, 430 ЦПК України, ст. 43 Конституції України, ст.ст. 21, 47, 94, 115, 116 КЗпП України, Законами України «Про оплату праці», «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, суд, -

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХНОПОЛІС 15» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористану відпустку задоволити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХНОПОЛІС 15» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за липень, серпень, вересень 2023 року в розмірі 9749,55 грн. (дев`ять тисяч сімсот сорок дев`ять грн. 55 коп.), компенсацію за невикористані 38 днів відпустки в розмірі 4882,24 грн. (чотири тисячі вісімсот вісімдесят дві грн. 24 коп.), середній заробіток за весь час затримки в розмірі 20562,16 грн. (двадцять тисяч п`ятсот шістдесят дві грн. 16 коп.), судовий збір у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять грн. 20 коп.).

Рішення може бути оскаржена до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Інформація про позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ).

Інформація про відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕХНОПОЛІС 15» (код ЄДРПОУ 33987142, адреса: Київська область, Бучанський район, село Петропавлівська Борщагівка, вул. Велика Кільцева, буд. 4).

Повний текст рішення виготовлено 09 грудня 2024 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ