Рішення

від 09.12.2024 по справі 913/720/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

просп. Науки, 5, м. Харків, 61612, телефон/факс (057)702 10 79, inbox@lg.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2024 року м. Харків Справа № 913/720/20(913/413/24)

Провадження №17б/913/720/20

За позовом Публічного акціонерного товариства «Алчевський коксохімічний завод» в особі арбітражного керуючого - ліквідатора, місто Сєвєродонецьк Луганської області Україна,

до держави Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, Російська Федерація, місто Москва,

про відшкодування майнової шкоди в сумі 927 562 661,93 грн,

в межах справи №913/720/20 за заявою ініціюючого кредитора Компанії Індумет С.А. (INDUMET S.A.), Люксембург Гранд Душі Люксембургу,

до боржника Публічного акціонерного товариства «Алчевський коксохімічний завод», місто Сєвєродонецьк Луганської області Україна,

про банкрутство,

Суддя Господарського суду Луганської області Фонова О.С.

Без виклику представників сторін.

Обставини справи: Публічне акціонерне товариство «Алчевський коксохімічний завод» в особі арбітражного керуючого - ліквідатора (далі - ПАТ «АКХЗ», позивач у справі) звернулося з позовною заявою від 01.10.2024 № б/н до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (далі - Російська Федерація, відповідач у справі) з вимогою стягнути з держави Російської Федерації (адреса уповноваженого органу: вул. Житня, буд. 14, будівля, м. Москва, 1119991, Російська Федерація, ідентифікаційний код 103773968834) на користь ПАТ «АКХЗ» (місцезнаходження: 93400, Луганська обл., м. Сєвєродонецьк, вул. Вілєсова, буд. 20А, код ЄДРПОУ 00190816) 927 562 661,93 грн - відшкодування майнової шкоди від втрати майна.

Позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що:

- ухвалою Господарський суд Дніпропетровської області від 23.05.2019 у справі №904/2104/19 відкрив провадження у справі про банкрутство Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат» (далі - ПАТ «ДМК», Боржник); ввів процедуру розпорядження майном боржника строком на сто п`ятнадцять календарних днів;

- 03.07.2019 до Господарського суду Дніпропетровської області звернувся кредитор - ПАТ «АКХЗ» до Боржника про визнання грошових вимог у сумі 927562661,93 грн - основна заборгованість та 3842,00 грн - судовий збір;

- ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 26.07.2019 заяву ПАТ «АКХЗ» до Боржника ПАТ «ДМК» про визнання грошових вимог у сумі 927562661,93 грн та 3842,00 грн - судового збору прийнято до розгляду у справі про банкрутство №904/2104/19 та зобов`язано ПАТ «АКХЗ» надати суду всі документи, які підтверджують заявлені кредиторські вимоги до боржника (оригінали для огляду, засвідчені належним чином копії до матеріалів справи) та надати розрахунок суми боргу, який виник до та після відкриття провадження у справі про банкрутство № 904/2104/19 (з окремим визначенням суми основного боргу, штрафу та пені);

- ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 14.11.2019 у справі №904/2104/19, залишеною без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 05.02.2020, відхилено грошові вимоги ПАТ «АКХЗ»;

- постановою Верховного Суду від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19 ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 14.11.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 05.02.2020 в частині грошових вимог ПАТ «АКХЗ» у справі № 904/2104/19 залишено без змін;

- ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 16.10.2020 у справі №904/2104/19 припинено процедуру розпорядження майном ПАТ «ДМК», припинено повноваження розпорядника майна - арбітражного керуючого Сокола Олексія Юрійовича, введено процедуру санації боржника - ПАТ «ДМК», затверджено план санації ПАТ «ДМК» № 01-34/42-09 від 11.09.2020 у редакції, схваленій зборами кредиторів 09.10.2020, призначено керуючим санацією ПАТ «ДМК» - арбітражного керуючого Сокола Олексія Юрійовича;

- ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 02.11.2021 у справі №904/2104/19 затверджено зміни від 16.09.2021 № 01-32/06-09 до Плану санації ПАТ «ДМК» від 11.09.2020 № 01-34/42-09, який затверджено ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 16.10.2020, у редакції схваленій зборами кредиторів, оформлених протоколом від 13.10.2021 зборів кредиторів ПАТ «ДМК».

- ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 26.01.2022 у справі №904/2104/19 припинено процедуру санації ПАТ «ДМК»; припинено повноваження керуючого санацією ПАТ «ДМК» арбітражного керуючого Сокола Олексія Юрійовича; визнано ПАТ «ДМК» банкрутом; ліквідатором ПАТ «ДМК» призначено арбітражного керуючого Сокола Олексія Юрійовича;

- ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 15.07.2024 у справі №904/2104/19 звіт ліквідатора за підсумками проведеної ліквідаційної процедури ПАТ «ДМК» прийнятий до розгляду та призначено судове засідання для розгляду звіту ліквідатора за підсумками проведеної ліквідаційної процедури ПАТ «ДМК»;

- з процесуальних документів вбачається, що вимоги ПАТ «АКХЗ» у справі №904/2104/19 про банкрутство ПАТ «ДМК» були відхилені судами з огляду на відсутність первинних документів, які підтверджували господарські операції між ПАТ «АКХЗ» та ПАТ «ДМК», відсутність оригіналів документів, які додавалися ПАТ «АКХЗ» до заяви про визнання грошових вимог; при цьому первинні (бухгалтерські) документи та оригінали документів, якими підтверджується існування заборгованості та її розмір, залишилися за місцезнаходженням Єдиного майнового комплексу ПАТ «АКХЗ», який розташований за адресою: вул. Красних партизан, 1, м. Алчевськ, Луганської області, 94200, тобто на території, яка є окупованою країною-агресором - Російською Федерацією;

- у разі долучення до заяви про визнання грошових вимог первинних документів та надання в судових засіданнях оригіналів, грошові вимоги ПАТ «АКХЗ» до ПАТ «ДМК» у справі № 904/2104/19 були би визнані та включені до реєстру вимог кредиторів в заявленій сумі, а саме в розмірі 927 562 661,93 грн до четвертої черги;

- відхилення вимог ПАТ «АКХЗ» до ПАТ «ДМК» у справі № 904/2104/19 сталося в результаті захоплення країною-агресором - Російською Федерацією Єдиного майнового комплексу підприємства в м. Алчевськ, що унеможливило доступ до документів, які підтверджують факт існування та розмір заборгованості в сумі 927 562 661,93 грн, тому Російська Федерація повинна відповідати за шкоду, яка завдана ПАТ «АКХЗ», оскільки підприємство не змогло підтвердити грошові вимоги.

Позов заявлено з посиланням на норми частиною 1 стаття 1166 Цивільного кодексу України, ст. 4, ч. 1 ст. 5, пунктом 4 частини 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України, ст. 7 Кодексу України з процедури банкрутства, пунктів 9, 10 статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

З огляду на розрив дипломатичних відносин і припинення прямого поштового зв`язку між Україною та Російською Федерацією на виконання вимог ч.1 статті 172 ГПК України позивач надав докази направлення позовної заяви з додатками (з перекладом на російську мову) на офіційну поштову адрес Відповідача в особі Міністерства юстиції Російської Федерації 119991, м. Москва, вул. Житняя, буд. 14, будівля, 1, на офіційну електронну адресу Відповідача в особі Міністерства юстиції Російської Федерації - info@minjust.gov.ru, а також на адресу Генеральної прокуратури Російської Федерації - ІНФОРМАЦІЯ_1,

Позивач також надіслав копію цієї позовної заяви Укрпоштою на адресу Посольства Російської Федерації в Республіці Польща, в м. Варшава (вул. Белведерська [Belwederska] 49, 00-594, Варшава, Польща).

Крім того, позивачем копія цієї позовної заяви з нотаріальним перекладом на російську мову була направлена на адреси Міністерства юстиції Російської Федерації та Генеральної прокуратури Російської Федерації з території Естонської Республіки, докази відправлення додаються.

Позивач повідомив, що докази отримання копій позовної заяви, які були відправлені з території Естонської Республіки, будуть надані додатково. Разом з тим, позивач доказів отримання копій позовної заяви, які були відправлені з території Естонської Республіки не надав до матеріалів справи.

Згідно з протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 01.10.2024 матеріали справи № 913/720/20(913/413/24) передано на розгляд судді Фонової О.С.

Постановою Господарського суду Луганської області від 09.07.2021 визнано банкрутом боржника - Публічне акціонерне товариство «Алчевський коксохімічний завод» (далі - ПАТ «АКХЗ»), відкрито ліквідаційну процедуру строком на 12 місяців - до 09.07.2022 та призначено ліквідатором банкрута арбітражного керуючого Марченка Романа Вікторовича на якого покладено обов`язки та повноваження по проведенню ліквідаційної процедури, встановлені ст. 61 Кодексу України з процедури банкрутства (далі - КУзПБ).

09.07.2021 на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України оприлюднене повідомлення про визнання боржника - ПАТ «АКХЗ» банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури строком до 09.07.2022 та призначення ліквідатором банкрута - арбітражного керуючого Марченка Р.В.

Ухвалою від 15.07.2024 судом, зокрема, припинено повноваження як ліквідатора ПАТ «АКХЗ» (код ЄДРПОУ 00190816) Марченка Р.В. та призначено ліквідатором банкрута - ПАТ «АКХЗ» - арбітражного керуючого Камшу О.В., на якого покладено обов`язки та повноваження по проведенню ліквідаційної процедури, встановлені КУзПБ.

На момент звернення до суду з позовом триває ліквідаційна процедура.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

З 21.10.2019 набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ).

У ч. 1 ст. 2 КУзПБ передбачено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України. Застосування положень Господарського процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Згідно з абзацами 1-5 ч. 2 ст. 7 КУзПБ господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.

Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.

Позивач має право в позовній заяві заявити мотивоване клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Якщо суд за результатами розгляду клопотання позивача дійде висновку про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, він зазначає про це в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Ухвалою від 07.10.2024 Господарським судом Луганської області відкрито провадження у справі №913/720/20(913/413/24), розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, з огляду на відсутність у позовній заяві клопотання позивача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження; здійснено оголошення про відкриття провадження у даній справі для Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на офіційному веб-сайті «Судової влади України».

Крім того, суд запропонував позивачу надати до суду докази на підтвердження розміру заподіяної шкоди.

Згідно з ст. 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 252 ГПК України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 ГПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження, суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

З огляду на викладене, суд розглядає справу по суті за наявними матеріали справи.

Щодо дотримання прав відповідача під час розгляду даної справи судом, суд зазначає таке.

Статтею 11 ГПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 59).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга №37112/97), рішення від 21.11.2001, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55).

ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29.06.2011, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17.07.2012, § 60).

Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.

Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, «обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується». Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, «необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]» (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21.11.2001, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).

Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року.

Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.

Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

При розгляді питання щодо застосування судового імунітету, суд бере до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03.02.2012, § 30.)

Виходячи із сукупності наведеного, суд вважає, що право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування.

Відповідно до обставин справи, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України.

За таких обставин, застосування судового імунітету Російської Федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у даній справі не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету Російської Федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію Російської Федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету Російської Федерації буде непропорційним до своєї мети.

Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004)

Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004.

Ці Конвенції втілюючи концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20.02.1969, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 66).

Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої вказується, що необхідно брати до уваги «будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін» (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18.12.1996, § 43).

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд «повинен пам`ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету» (Fogarty v. The United Kingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21.11.2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 56; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011, § 48).

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, §§ 71-73).

Таким чином, суд аналізує питання про застосування юрисдикційного імунітету в даній справі з огляду на положення звичаєвого міжнародного права.

Як зазначив ЄСПЛ у справахv. Lithuania таv. Russia: «застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв`язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році» (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення від 23.03.2010, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 61). Таким чином, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.

Більше того, у рішенні ЄСПЛ у справі v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01.12.2006. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 68).

Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25.01.2019 у справі № 796/165/18 (провадження № 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з Російської Федерації.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tort exсeption»).

Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2)присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Отже, суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.

Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03.02.2012, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.

Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, суд виснує, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.

Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції»

Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21).

Таким чином, концепція судового імунітету держави базується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав.

Суд також звертає увагу на те, що судові імунітети держав виникли в той час, коли індивідуальних прав людини практично не існувало і коли це було потрібно державам для більшого захисту від можливих переслідувань через судові зловживання. Натомість, доктрина судового імунітету держави в наш час підлягає дедалі більшій кількості обмежень, адже існує тенденція зменшити її застосування з огляду на розвиток прав людини, які зміцнюють позиції особи як суб`єкта правових відносин. У сучасному демократичному суспільстві абсолютний імунітет держави від судового розгляду є анахронічною доктриною, несумісною з вимогами справедливості та верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі McElhinney. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21.11.2002, Окрема думка Судді. Лукейдіса).

Таким чином, застосування судового імунітету держави скоротилося у світлі еволюції міжнародного права від правової системи, орієнтованої на державу, до системи, яка також захищає права людини по відношенню до держави.

У постанові від 14.04.2022 у наведеній вище справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що «такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача».

Отже, такий підхід Верховного Суду відображає те, що суд, перш ніж ухвалити рішення про судовий імунітет держави, має брати до уваги основні обставини конкретної справи, щоб визначити, чи застосовується виняток до судового імунітету.

Верховний Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права.

Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації.

Зокрема, у пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно з частиною першою статті 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02.03.2022 військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Крім того, аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24.03.2022, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Проте, станом на час ухвалення цього судового рішення, Російська Федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02.03.2022, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16.03.2022, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 № 2188-IXпро заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.

У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії Російської Федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Враховуючи вказане, Російська Федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки майну позивача. До таких висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2022 у справі №635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 49).

Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається, суд врахував таке:

- предметом позову є відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої збройною агресією РФ проти України;

- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;

- передбачається, що шкода завдана агентами Російської Федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;

- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;

- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

У зв`язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24.02.2022 Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Відповідно до ст. 365 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Частиною 1 статті 367 ГПК України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

До повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992.

У зв`язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», за зверненням Мін`юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

У листі Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» зазначено, що з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

АТ «Укрпошта» з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.

Міністерство юстиції України листом 13.10.2022 № 72/11-612/1-81401 повідомило, що відповідно до пункту 11 Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2001 № 376 (із змінами), після письмового повідомлення російській стороні про рішення української сторони розірвати дипломатичні відносини, встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, здійсненим у м. Мінську 14 лютого 1992 року, зазначений міжнародний договір припинив свою дію 24 лютого 2022 року.

Отже, з 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території РФ та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.

З огляду на викладені обставини, всі процесуальні документи суду у справі №913/720/20(913/413/24) оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень веб-порталу «Судова влада України» в мережі Інтернет, відомості якого є офіційними, а доступ безоплатний та цілодобовий згідно з Законом України «Про доступ до судових рішень» та через оголошення на офіційному веб-сайті «Судової влади України».

Позивачем вчинено дії, направленні на повідомлення відповідача про хід судового процесу шляхом направлення позовної заяви з додатками (з перекладом на російську мову) на офіційну поштову адрес відповідача в особі Міністерства юстиції Російської Федерації 119991, м. Москва, вул. Житняя, буд. 14, будівля, 1, на офіційну електронну адресу відповідача в особі Міністерства юстиції Російської Федерації - info@minjust.gov.ru, а також на адресу Генеральної прокуратури Російської Федерації - ІНФОРМАЦІЯ_1,

Позивач також надав докази надіслання копії позовної заяви з додатками (з перекладом на російську мову) міжнародною кур`єрською службою на адресу Посольства Російської Федерації в Республіка Польща, м. Варшава (вул. Белведерська, 49, 00-594, Варшава, Польща).

Крім того, позивачем копія позовної заяви з нотаріальним перекладом на російську мову була направлена на адреси Міністерства юстиції Російської Федерації та Генеральної прокуратури Російської Федерації з території Естонської Республіки.

Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №990/80/22, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії. При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 та 22.06.2022 у справах №490/9551/19 та №311/498/20.

Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.05.2022 у справі №428/11673/19 та у справі №760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету Російської Федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

За приписами ст. 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 365 ГПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 367 ГПК України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19.12.1992.

Згідно вищезазначеної Угоди Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов`язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.

Разом з тим, у зв`язку з військовою агресією держави-відповідача проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан. Указом Президента України від 28.10.2024 № 740/2024 останній раз строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 10.11.2024 строком на 90 діб, тобто по 07.02.2025.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 367 ГПК України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Разом з тим, діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Отже, застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.

З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв`язку із припиненням поштового сполучення.

Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.

Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, вжив максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи з наданням можливості сторін ознайомитися з інформації про розгляд справи на сайті судової влади України.

При розгляді справи суд виходив з «презумпції обізнаності» відповідача, яка в свою чергу покладає на такого учасника справи обов`язок довести незнання про повідомлення, надіслане судом.

Відтак, взявши до уваги вищенаведене, повідомлення відповідача про відкриття провадження у цій справі було здійснено шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті «Судової влади України» розділ «Інші» - «Повідомлення для учасників справ які знаходяться в районі проведення антитерористичної операції та на тимчасово окупованих територіях» (https://lg.arbitr.gov.ua/sud5014/342345657568896969/1680091/).

Враховуючи викладене суд вважає, що вичерпав всі можливі засоби повідомлення відповідача у справі, тому вважає, що він був належним чином повідомлений про її розгляд.

Відповідач у встановлений судом строк відзиву із викладенням власної правової позиції до суду не надав.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Враховуючи вищевказане, відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Дослідивши обставини справи та доводи позивача, суд встановив таке.

Публічне акціонерне товариство «Алчевський коксохімічний завод» є юридичною особою, резидент України, діє на підставі власного установчого документа, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб та громадських формувань - 00190816, дата державної реєстрації в єдиному державному реєстрі - 18.12.1995, дата запису - 04.11.2004, номер запису - 13841200000000194.

Види діяльності: 19.10 Виробництво коксу та коксопродуктів (основний); 20.13 Виробництво інших основних неорганічних хімічних речовин; 20.15 Виробництво добрив і азотних сполук; 46.75 Оптова торгівля хімічними продуктами; 71.11 Діяльність у сфері архітектури; 71.12 Діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах.

Місцезнаходженням вказаної юридичної особи станом на теперішній час є: Україна, 93400, Луганська область, місто Сєвєродонецьк, вулиця Вілєсова, будинок 20А.

Разом з тим, до 07.04.2014 місцезнаходженням Публічного акціонерного товариства «Алчевський коксохімічний завод» було: Україна, 94223, Луганська область, місто Алчевськ, вулиця Червоних партизанів, 1.

Вся територія Алчевського району Луганської області з 07.04.2014 і станом на дату складання позову перебуває під тимчасовою окупацією військ Російської Федерації, відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309.

Позивач зазначив, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 14.11.2019 у справі №904/2104/19, яка залишена в силі постановою Центрального апеляційного господарського суду від 05.02.2020 та постановою Верховного Суду від 28.07.2020, було відхиленою грошові вимоги ПАТ «АКХЗ» до ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат» в розмірі 927562661,93 грн через відсутність первинних документів, які підтверджували господарські операції між ПАТ «АКХЗ» та ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат» та відсутність оригіналів документів, які додавалися ПАТ «АКХЗ» до заяви про визнання грошових вимог.

Судом встановлено, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 14.11.2019 у справі № 904/2104/19 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХНОБУДМОНТАЖ ГРУП», м. Київ, до боржника ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат» про визнання банкрутом, за результатами попереднього засідання, зокрема, відхилено грошові вимоги ПАТ «АКХЗ» у сумі 927566503,93 грн.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 05.02.2020 у справі № 904/2104/19, зокрема, апеляційну скаргу ПАТ «АКХЗ» - залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 14.11.2019 у справі №904/2104/19 в частині грошових вимог ПАТ «АКХЗ» - залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19 касаційну скаргу ПАТ`АКХЗ» залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 14.11.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 05.02.2020 у справі № 904/2104/19 в частині відхилення грошових вимог ПАТ`АКХЗ» - залишено без змін.

Під час перегляду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, якими встановлено, що відповідно до заяви кредитора вимоги останнього до боржника виникли на підставі:

1) Договору №03-11/10-125ю/10-0190-02 від 03.01.2010 (далі - Договір 1), укладеного між ПАТ`АКХЗ» як постачальником та ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» як покупцем, (вимоги у розмірі 1268629,10 грн - сума основного боргу, що виник у зв`язку з невиконанням зобов`язань щодо оплати за поставлену продукцію відповідно до цього договору за період з 31.01.2010 по 28.02.2011);

2) Договору № 61/954ю/27-009-02 від 01.01.2007 (далі - Договір 2), укладеного між ПАТ`АКХЗ» як постачальником та ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» як покупцем, (вимоги у розмірі 926 294 032,83 грн - сума основного боргу, що виник у зв`язку із неналежним виконанням боржником зобов`язань щодо оплати поставленого товару).

Пунктом 1.1. Договору 1 передбачено, що постачальник зобов`язується поставити та передати у власність покупця дріб`язок коксовий, відповідний ТУ У 322-00190443-011-96, марки МК-1, МК-2, надалі по тексту - продукція. Згідно пункту 2.1. покупець зобов`язаний прийняти продукцію та провести повний розрахунок за фактично поставлену постачальником продукцію, згідно умов, строків та цін вказаних в специфікаціях до даного договору, що є його невід`ємною частиною. У відповідності до пункту 4.2. цього договору оплата за поставлену продукцію здійснюється протягом десяти банківських днів з моменту виставлення рахунку

За умовами Договору 2 пунктом 1.1. передбачено, що постачальник зобов`язується поставити, а покупець прийняти та оплатити на умовах, викладених в договорі 2, кокс доменний, іменований далі по тексту - товар - сортамент, кількість та ціна якого зазначено в специфікаціях, оформлених у вигляді додатків до договору, що є його невід`ємною частиною. Згідно пункту 2.1. кількість товару оговорюється в специфікаціях, що є невід`ємною частиною договору. Відповідно до пункту 3.1. ціна товару за одиницю та за позиціями зазначається в специфікаціях до договору. Ціна товару приймається на умовах, викладених в специфікаціях до договору. Згідно пункту 5.2. розрахунки за поставлену партію товару здійснюються шляхом банківського переказу на розрахунковий рахунок Постачальника протягом 3-х банківських днів від дати надання покупцю документів, зазначених в пункті 6.1. цього договору. У відповідності до пункту 6.1. договору 2 постачальник зобов`язаний повідомляти покупця про здійсненні відвантаження товару протягом 24 годин, а також протягом 3 днів з моменту відвантаження надати покупцю (його представнику) оригінали наступних документів: рахунок-фактура; сертифікат (посвідчення) якості; залізнична накладна; податкова накладна.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що на підтвердження вказаних вимог до Боржника за Договорами 1, 2 кредитором подано:

- копію Договору 1 з протоколами розбіжностей та погодження розбіжностей; розрахунок суми вимог до боржника;

- копію Договору 2 з протоколами розбіжностей та погодження розбіжностей;

- розрахунок суми вимог до боржника;

- роздруківку з офіційного сайту ПАТ «ДМК» - «Річна інформація емітента цінних паперів за 2017 рік» на 5 арк.;

- роздруківку з офіційного сайту ПАТ «ДМК» - «Річна інформація емітента цінних паперів за 2018 рік» на 5 арк.;

- копію 1 (першої), 50 (п`ятдесятої), 69 (шістдесят дев`ятої) та останньої сторінки Акту про результати виїзної планової перевірки ПАТ «ДМК» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2014, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2014;

В ході судового розгляду заяви ПАТ «АКХЗ» у справі № 904/2104/19 на адресу суду від кредитора надійшли на електронному носієві: скан-копії залізничних накладних та документ Microsoft Excel з переліком фінансових операцій.

Як встановлено судами у справі № 904/2104/19 , інших документів, що підтверджують грошові вимоги ПАТ`АКХЗ» до Боржника, Кредитором долучено до матеріалів справи не було.

Повідомленням про розгляд грошових вимог та повторним повідомленням про розгляд грошових вимог розпорядник майна не визнав грошові вимоги кредитора в повному обсязі, оскільки кредитором документально не підтверджено розмір грошових вимог до боржника.

Боржник не визнав грошові вимоги кредитора, подавши заяву про відхилення грошових вимог кредитора. Окрім того, Боржником до господарського суду подано, серед іншого, окрему заяву про застосування до грошових вимог кредитора позовної давності від 14.08.2019, заяву про неможливість надання суду витребуваних документів від 20.09.2019; заяву про неналежність доказів від 09.10.2019.

Надавши оцінку поданим ПАТ «АКХЗ» доказам, судами у справі № 904/2104/19 встановлено, що Кредитором до заяви з вимогами до боржника не додано документи первинного бухгалтерського обліку за поставками, здійсненими відповідно до умов Договору 1 та Договору 2 (акти приймання-передачі продукції, видаткові накладні, рахунки-фактури або будь-які інші документи, які дають змогу встановить кількість поставленої продукції та її ціну). Також, кредитором не додано специфікації, які, як зазначено у Договорі 1 та Договорі 2 можуть визначати ціну та строк оплати продукції.

Судами у справі № 904/2104/19 визнано неналежними доказами надані на електронному носієві: сканкопії залізничних накладних та документ Microsoft Exsel з переліком фінансових операцій, оскільки дані документи не встановлюють за якими договорами були здійснені поставки, з даних документів неможливо ідентифікувати договірні відносини, вартість продукції, яка поставляється.

Посилання скаржника на роздруківку з офіційного сайту ПАТ «ДМК» «Річна інформація емітента цінних паперів за 2017 рік»; роздруківку з офіційного сайту ПАТ «ДМК» «Річна інформація емітента цінних паперів за 2018 рік»; витяг з акту про результати виїзної планової перевірки ПАТ «ДМК» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2014, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2014, судами у справі № 904/2104/19 визнано неналежними вказані докази, оскільки вони не встановлюють розмір заборгованості боржника перед кредитором та не є первинними документами в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний та касаційний господарський суд, дійшов висновку, що за вказаних обставин суд позбавлений можливості встановити, на підставі яких саме договорів було здійснено поставку продукції, чи здійснювалась поставка за Договором 1 та Договором 2, яким був обсяг поставленої продукції, її ціна тощо.

З огляду на зазначене, керуючись нормами ГПК України та враховуючи висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 01.08.2019 у справі №927/313/18, від 11.09.2019 у справі №902/1260/15 та від 25.02.2019 у справі 909/327/18 (щодо належності та допустимості доказів), суди у справі № 904/2104/19 дійшли висновку, що Кредитором не підтверджено належними, допустимими та достовірними доказами факт поставок продукції за Договором 1 та Договором 2 у заявленому кредитором розмірі.

Більш того, судами встановлено, що Кредитором не виконано вимогу суду першої інстанції та не надано для огляду та дослідження у судовому засіданні оригінали первинних документів, якими останній обґрунтовує свої вимоги до Боржника, а також оригінали інших письмових доказів, поданих кредитором на підтвердження вимог до боржника.

В цьому випадку суди керувались правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №910/12809/16, відповідно до якої хоча ксерокопії і можна вважати належними доказами, проте вони не можуть бути допустимими, оскільки у випадках передбачених законодавством певні обставини справи повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування. Відповідно до статей 77, 91 ГПК України для того щоб бути допустимим доказом будь який документ повинен бути залучений до матеріалів справи або в оригіналі або із відміткою про засвідчення копії документа (аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 11.07.2018 у справі № 904/8549/17).

Також, Верховний Суд критично поставився до аргументів скаржника щодо застосування припису частини першої статті 79 ГПК України щодо доведеності обставини на підставі більш вірогідних доказів за умови встановлених судами попередніх інстанцій обставин відсутності належних та допустимих доказів у справі.

Суд касаційної інстанції також звернувся до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.03.2018 у справі №916/4644/15, відповідно до якого обов`язок доведення кредиторських вимог одночасно з поданням відповідних документів, що їх підтверджують, покладено саме на кредитора.

Крім того, у вищевказаних постановах Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №910/21939/15 та від 11.07.2019 у справі №904/2394/18 висловлено правовий висновок, відповідно до якого на стадії звернення кредиторів з вимогами до боржника та розгляду зазначених вимог судом принципи змагальності та диспозитивності у справі про банкрутство проявляються у наданні заявником відповідних документів на підтвердження своїх кредиторських вимог та заперечень боржника та інших кредиторів проти них.

Позивач у справ № 913/720/20(913/413/24) вказує, що первинні (бухгалтерські) документи та оригінали документів, якими підтверджується існування заборгованості та її розмір, залишилися за місцезнаходженням Єдиного майнового комплексу ПАТ «АКХЗ», який розташований за адресою: вул. Красних партизан, 1, м. Алчевськ, Луганської області, 94200, тобто на території, яка є окупованою країною-агресором - Російською Федерацією.

Позивач у справ № 913/720/20(913/413/24) вважає, що відхилення вимог ПАТ «АКХЗ» до ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат» у справі № 904/2104/19 сталося в результаті захоплення країною-агресором - Російською Федерацією Єдиного майнового комплексу ПАТ «АКХЗ», що унеможливило доступ до документів, які підтверджують факт існування та розмір заборгованості, тому саме країна-агресор - Російська Федерація повинна відповідати за шкоду, яка завдана ПАТ «АКХЗ», що і стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

Відповідач не скористався наданим йому правом на судовий захист, обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог не спростував, докази часткової або повної сплати суми позову не надав.

Встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані позивачем докази на підтвердження своїх доводів, суд дійшов висновку про таке.

Відповідно ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право», права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Відповідно ч. 1 ст. 42 Конвенції про правову допомогу, зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Відповідно ч.ч. 1, 2, 6 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

Статтею 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, що кореспондується з ст. 20 Господарського кодексу України по відношенню до суб`єктів господарювання.

Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).

Способами захисту прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Частиною 1 статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ст. 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Частинами 1, 3 ст. 386 Цивільного кодексу України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Частинами 1, 2 ст. 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, в тому числі: втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом статті 22 Цивільного кодексу України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Йдеться про реальну шкоду та упущену вигоду.

Визначення категорії збитків наводиться також у ч. 2 ст. 224 ГК України, відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ч. 1 ст. 142 ГК України прибуток (доход) суб`єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб`єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.

Отже збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником.

Реальні збитки - це втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Упущена вигода - це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

При цьому неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Тому, обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення розмір цієї шкоди.

На переконання суду, позивачем у даній справі не доведено повний склад правопорушення, тому відсутні підстави для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування шкоди.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України та статями 73, 74, 76, 77, 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Суд звертає увагу, що у практиці господарського судочинства належність доказів означає спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини.

Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об`єктивного зв`язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об`єктом судового пізнання.

Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.

Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Враховуючи вимоги процесуального законодавства, належними та допустимими доказами, які підтверджують вимоги позивача до відповідача можуть бути відповідні договори, угоди, первинні документи тощо.

Разом з тим, позивачем взагалі не було надано до суду для огляду та дослідження будь-яких доказів, якими останній обґрунтовує свої вимоги до відповідача, зокрема розмір збитків у вигляді суми невиконаного на його користь зобов`язання та відмови у визнанні доведеним такого розміру. Наслідком вказаного стало відмова у визнанні кредиторських вимог позивача до ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат» у справі № 904/2104/19.

Натомість позивач обмежився посиланням на судові рішення у справі № 904/2104/19, де встановлено, що ним не доведено кредиторських вимог до боржника з огляду на відсутність доказів на підтвердження факту наявності спірного зобов`язання, жодним документом у цій справі не доводячи наявність боргу та його розмір.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Разом з тим, Позивач не довів належними та допустимими доказами суму збитків, що повинна бути стягнена з відповідача, що є одним з основних фактів, який підлягає доведенню у справах про стягнення збитків, спричинених збройною агресією РФ.

Враховуючи вищевикладене та недоведеність позивачем розміру позовних вимог, підстави для стягнення з відповідача збитків у сумі 927562661,93 грн відсутні, а тому у задоволенні позову слід відмовити повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходив із наступного.

Позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, і йому відмовлено у задоволенні позову, то покладення судового збору на позивача судом не здійснюється.

Відповідно до ч. 5 ст. 240 ГПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 129, ч. 9 ст. 165, ст.ст. 232, 233, 236-238, 240, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. У задоволені позову відмовити повністю.

Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції згідно з положеннями ст. 256 Господарського процесуального кодексу України протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Суддя Олена ФОНОВА

вих. №

09.12.2024

Надр. 1 прим.

1- до справи

2- ПАТ «Алчевський коксохімічний завод» (вул. Вілєсова, буд.20А, м. Сєвєродонецьк Луганської області, 93400, Україна) до електронного кабінету «Електронний суд»

3- арбітражному керуючому - ліквідатору Камші О.В. - до електронного кабінету «Електронний суд»

4- Російській Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація, місто Москва, вулиця Житняя, будинок 14) - повідомлення на сайті суду

Внесено до ЄДРСР

09.12.2024