Рішення

від 05.12.2024 по справі 910/11193/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.12.2024Справа № 910/11193/24

Господарський суд міста Києва в складі судді Привалова А.І., за участю секретаря судового засідання Мазура В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

справу № 910/111193/24

За позовом Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства

внутрішніх справ України"

до Державного спеціального проектного інституту Міністерства

внутрішніх справ України

про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження

нерухомим майном.

За участю представників сторін:

від позивача: Слободенюк О.Б.;

від відповідача: Горєв Д.А.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва звернулася Державна установа "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" з позовною заявою до Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження нерухомим майном.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач без будь-яких правових підстав займає нежитлові приміщення підвалу літ. "А-4", загальною площею 100,8 кв. м., у відомчому гуртожитку МВС за адресою: вул. Молдовська, 3 у м. Києві.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.09.2024 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк на усунення недоліків.

24.09.2024 на адресу суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.09.2024 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом представників сторін у судове засідання. Судове засідання у справі призначено на 17.10.2024.

У судовому засіданні 17.10.2024 представник відповідача заявив усне клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з необхідністю підготувати відзив на позовну заяву, оскільки відповідач перебуває в стані припинення та документи на представництво інтересів відповідача були оформлені тільки 17.10.2024.

Представник позивача заперечив щодо відкладення розгляду справи, оскільки у відповідача було достатньо часу для підготовки відзиву на позовну заяву.

З метою дотримання прав усіх учасників справи, суд відповідно до ст. 216 ГПК України оголосив перерву у судовому засіданні до 14.11.2024.

14.11.2024 через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву разом з клопотанням про поновлення строку для подання відзиву на позов.

Судове засідання у справі № 910/11193/24, призначене на 14.11.2024, не відбулося, у зв`язку з перебуванням судді на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2024 судове засідання у справі призначено на 05.12.2024.

05.12.2024 через систему «Електронний суд» від позивача надійшла відповідь на відзив та через канцелярію суду отримано заяву свідка.

У судовому засіданні 05.12.2024 представник позивача підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача просив задовольнити клопотання про поновлення строку для подання відзиву на позов та заперечив проти позовних вимог.

Суд задовольнив клопотання відповідача про поновлення строку для подання відзиву на позов.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 05.12.2024, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

УСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 1, пункту 2 розділу IV Положення про Державну установу «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України», затвердженого наказом МВС від 25.09.2007 № 355 (у редакції наказу МВС від 31.10.2023 № 877) одним із основних завдань Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" є утримання, організація комунально-експлуатаційного та іншого забезпечення гуртожитків.

На підставі наказу МВС України від 15.03.2017 № 136 «Про закріплення нерухомого майна» за позивачем закріплено право оперативного управління гуртожитком МВС за адресою: вул. Молдовська, буд. 3 у м. Києві.

Як убачається з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта (номер інформаційної довідки: 392060545) позивач є правокористувачем гуртожитку за адресою: вул. Молдовська, буд. 3, а власником є держава в особі МВС.

Правом оперативного управління відповідно до статті 137 Господарського кодексу України визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах встановлених Господарським кодексом України та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Таким чином, позивач є законним володільцем, користувачем та розпорядником гуртожитку за адресою: вул. Молдовська, буд. 3, а відтак, наділений усіма майновими правами, які характеризують право власності.

Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає про порушення його майнових прав на вільне користування та розпорядження нежитловими приміщеннями підвалу літ. «А-4», а саме: № 1, № 9, № 11, № 12, № 13, № 21, № 22, загальною площею 100,8 кв. м. у відомчому гуртожитку МВС за адресою: вул. Молдовська, 3 у м. Києві, оскільки в останніх перебуває майно відповідача.

27.11.2019 між позивачем (за договором - Позичкодавець) та Державним спеціальним проектним інститутом Міністерства внутрішніх справ України (за договором - Користувач) було укладено Договір позички № 569 щодо безоплатного користування частиною нежитлових приміщень загальною площею 345,45 кв.м, які знаходяться у підвальному приміщенні гуртожитку МВС за адресою: вул, Молдовська, 3, м. Київ, що перебуває на балансі Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України".

Відповідно до п. 2.1. Договору, Користувач вступає у користування майном з дні підписання уповноваженими представниками сторін Акта приймання-передачі майна, форма якого встановлюється Додатком № 1 до Договору.

У п. 2.4. Договору визначено, що у разі припинення дії цього Договору, Користувач зобов`язаний повернути майно Позичкодавцю протягом 7 календарних днів з дати припинення дії договору.

Відповідно до п. 2.6. Договору, майно вважається повернутим Позичкодавцю з моменту підписання уповноваженими представниками сторін Акта приймання-передачі майна.

Умовами розділу 8 Договору сторони передбачили, що:

- договір набирає чинності з дати його підписання та Акта прийняття-передачі майна уповноваженими представниками сторін (п. 8.1.);

- строк дії цього Договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 8.1. даного Договору, та діє до 31 грудня 2019 року, а в частині взаєморозрахунків - до повного виконання. У разі коли за місяць до закінчення дії договору однією із сторін не заявлено у письмовій формі про розірвання договору або необхідність його перегляду, цей договір вважається продовженим на кожен наступний календарний рік (п. 8.2.);

- у відповідності до вимог статті 631 ЦК України та статті 180 ГК України сторони дійшли до спільної згоди, що умови даного Договору поширюються на правовідносини сторін, які склалися мі сторонами з 1 січня 2019 року (п. 8.3.).

В якості Додатку № 1 до Договору позички №569 від 27.11.2019, сторони підписали Акт приймання-передачі майна загальною площею 345,45 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Молдавська, 3, підвальне приміщення, та перебуває на балансі Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України".

Додатковою угодою № 1 від 28.11.2019 сторони внесли зміни до Договору позички №569 від 2711.2019 та зменшили площу, яку передано у безоплатне користування до 294,8 кв.м.

При цьому, сторони підписали Акт приймання-передачі майна, що знаходиться на балансі Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України", відповідно до якого Користувач повернув Позичкодавцю з 01 листопада 2019 року з користування окремі приміщення площею 50,65 кв. м.

28.10.2021 позивач надіслав листа за вих. № 30/2146 до відповідача про розірвання Договору позички, у зв`язку зі службовою необхідністю використання нерухомого майна для потреб Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України", що передбачено пунктом 3.1.3. Договору. Також цим листом відповідача повідомлено, що 27.12.2019 набув чинності Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 №1574Х (введення в дію відбулось 01.02.2020). Частиною другою статті 9 цього Закону заборонено передавати державне майно у безоплатне користування або позичку. Водночас, фізичні та юридичні особи, які перебувають у процесі припинення, відповідно до частини четвертої статті 4 Закону, не можуть бути орендарями державного майна. При цьому, до листа було додано підписану зі сторони позивача Угоду про розірвання, а також акт приймання-передачі (повернення) майна.

У пункті 3.1.3 Договору сторони домовились, що позивач у випадку службової необхідності має право в односторонньому порядку розірвати Договір, попередньо повідомивши користувача за 10 календарних днів.

Зі сторони відповідача Угода про розірвання Договору позички №569 від 27.11.2019, а також Акт приймання-передачі (повернення) майна, що знаходиться на балансі Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" були підписані відповідачем 02.11.2021.

Однак, у подальшому відповідач листом від 02.11.2024 за вих. № 47/43 повідомив про відкликання свого підпису на Угоді про розірвання Договору позички №569 від 27.11.2019, оскільки під час її підписання не було враховано умови Додаткової угоди № 1 від 28.11.2019.

Позивач листом від 04.11.2021 за № 30/2212 повторно повідомив відповідача про розірвання Договору позички №569 від 27.11.2019 на підставі пункту 3.1.3 Договору та додатково проінформував відповідача, що незалежно від наявності або відсутності підпису ДСПІ МВС України на Угоді про розірвання, договір вважається розірваним в односторонньому порядку через 10 (десять) календарних днів з моменту отримання листа-повідомлення від 28.100.2021 за № 30/2146 (отриманий відповідачем 28.10.2021), тобто з 08.11.2021. При ньому, відповідно до пункту 2.4. Договору приміщення мають бути звільненими від наявного майна відповідача та повернуті позичкодавцю не пізніше 16 листопада 2021 року.

Враховуючи викладене, позивач вважає договірні відносини з відповідачем, які існували па підставі Договору позички №569 від 27.11.2019, припиненими з 08.11.2021.

У подальшому позивач звернувся до відповідача з листом від 10.04.2024 за вих. №897/30-2024 (отриманий відповідачем 17.04.2024), в якому вимагав вивільнити незаконно зайняті приміщення. Відповідач вказану вимогу залишив без відповіді та задоволення.

Наказом начальника Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" від 20.08.2024 № 173 створено внутрішню комісію з перевірки нежитлових приміщень гуртожитку.

Комісія 22.08.2024 здійснила перевірку гуртожитку і встановила, що нежитлові приміщеннями підвалу літ. «А-4», а саме: № 1, № 9, № 11, № 12, № 13, № 21, № 22, загальною площею 100,8 кв. м. у відомчому гуртожитку МВС за адресою: вул. Молдовська, 3 у м. Києві, зачинені та опечатані, двері зачинено, доступ до кабінетів відсутній, про що складено Акт перевірки нежитлових приміщень, копія якого долучена до матеріалів справи. Також комісією було здійснено фотофіксацію даної перевірки, докази також долучено до матеріалів справи.

Таким чином, відповідач продовжує перешкоджати позивачеві у користуванні та розпорядженні зазначеними нежитловими приміщеннями. Хоча спірні приміщення і належать позивачеві, але він не може без присутності відповідача відкрити та звільняти їх, оскільки майно, яке належить відповідачу, має матеріальну цінність та в подальшому останній може звинуватити позивача у незаконному заволодінні цим майном. Рухоме майно відповідача, що зберігається у спірних нежитлових приміщеннях, перешкоджає позивачеві вільно користуватися та розпоряджатися вказаними нежитловими приміщеннями, а також позбавляє можливості використовувати їх для задоволення власних потреб.

Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позову заперечує, посилаючись на відсутності належних і допустимих доказів, які свідчать про незаконне займання спірних нежитлових приміщень майном відповідача.

Також, відповідач зазначає, що відповідно до наказу МВС від 29.07.2019 № 632 Державний спеціальний проектний інститут Міністерства внутрішніх справ України перебуває в стані припинення. Згідно даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про перебування юридичної особи в процесі припинення, 31.07.2019 внесено рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України в результаті ліквідації, номер запису 10701100008027719, голова комісії з припинення Дзюба Зіновій Ярославович.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10.01.2023 № 37-р «Деякі питання управління об`єктами державної власності». Державний спеціальний проектний інститут Міністерства внутрішніх справ України вирішено передати до сфери управління Фонду державного майна України.

Акт приймання-передачі Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України до сфери управління Фонду державного майна України затверджено 20.07.2023.

Таким чином, на думку відповідача, Державний спеціальний проектний інститут Міністерства внутрішніх справ України є неналежним відповідачем у даній справі, а питання щодо переміщення майна має вирішуватися Фондом державного майна України, до сфери управління якого віднесено Інститут.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 28.01.2020 у справі № 50/311-б, від 19.05.2020 у справі № 922/4206/19, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Серед способів захисту речових прав на майно цивільне законодавство виокремлює, зокрема усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном - стаття 391 ЦК України.

У розумінні положень цієї норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

Негаторний позов - це класичний вид речових позовів, який пред`являється, якщо між сторонами спору існують абсолютні (речові) відносини, тобто між сторонами відсутні будь-які договори чи недоговірні зобов`язання; за своєю суттю це вимога власника, який володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні користування і розпорядження нею. Власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні та вимагає від відповідача припинити протиправні дії щодо свого майна, які не пов`язані з порушенням володіння.

Захист права власності врегульований главою 29 Цивільного кодексу України. Зокрема, захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, передбачений статтею 391 зазначеного Кодексу, згідно з якою власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У розумінні приписів ст. 391 ЦК України право власності може бути порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

Верховний Суд неодноразово (зокрема в постановах від 17.04.2018 у справі №924/623/16, від 29.08.2019 у справі №910/551/18) звертав увагу, що звернутися з передбаченим наведеною нормою негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем може бути лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника).

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

Отже, суд вважає, що за оскільки за позивачем на праві оперативного управління закріплено гуртожиток МВС за адресою: вул. Молдовська, буд. 3 у м. Києві, наділений правомочностями титульного володільця, а тому Державна установа "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" має право на звернення до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів на підставі ст. 391 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 30.07.2019 у справі №926/3881/17 викладений висновок, згідно з яким умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця).

За висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27.03.2024 у справі № 907/66/23, умовою подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17).

Суд надає захист позивачу у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, що існувало до порушення права. Позивач самостійно визначає спосіб, у який він вбачає можливим усунути зазначені порушення.

Однією з умов застосування негаторного позову має бути також відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в разі наявності таких відносин здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18).

Як вказано вище, 27.11.2019 між позивачем (за договором - Позичкодавець) та відповідачем (за договором - Користувач) було укладено Договір позички № 569 щодо безоплатного користування частиною нежитлових приміщень загальною площею 345,45 кв.м, які знаходяться у підвальному приміщенні гуртожитку МВС за адресою: вул, Молдовська, 3, м. Київ, що перебуває на балансі Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України".

Відповідно до п. 2.1. Договору Користувач вступає у користування майном з дня підписання уповноваженими представниками сторін Акта приймання-передачі майна, форма якого встановлюється Додатком № 1 до Договору.

Передача майна у користування не тягне за собою виникнення у Користувача права власності на майно. Власником майна, у встановленому чинним законодавством порядку, залишається Позичкодавець, а Користувач користується ним виключно протягом строку дії даного Договору (п. 2.2. Договору).

Відповідно до п. 3.1.3 Договору позичкодавець має право, у випадку службової необхідності, в односторонньому порядку розірвати Договір, попередньо повідомивши користувача за 10 календарних днів.

У п. 2.4. Договору визначено, що у разі припинення дії цього Договору, Користувач зобов`язаний повернути майно Позичкодавцю протягом 7 календарних днів з дати припинення дії договору.

Відповідно до п. 2.6. Договору майно вважається повернутим Позичкодавцю з моменту підписання уповноваженими представниками сторін Акта приймання-передачі майна.

В якості Додатку № 1 до Договору позички №569 від 27.11.2019 сторони підписали Акт приймання-передачі майна загальною площею 345,45 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Молдавська, 3, підвальне приміщення, та перебуває на балансі Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України".

Додатковою угодою № 1 від 28.11.2019 сторони внесли зміни до Договору позички №569 від 2711.2019 та зменшили площу, яку передано у безоплатне користування до 294,8 кв.м.

При цьому, сторони підписали Акт приймання-передачі майна, що знаходиться на балансі Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України", відповідно до якого Користувач повернув Позичкодавцю з 01 листопада 2019 року з користування окремі приміщення площею 50,65 кв. м.

28.10.2021 позивач надіслав листа за вих. № 30/2146 до відповідача про розірвання Договору позички, у зв`язку зі службовою необхідністю використання нерухомого майна для потреб Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України", що передбачено пунктом 3.1.3. Договору. При цьому, до листа було додано підписану зі сторони позивача Угоду про розірвання, а також акт приймання-передачі (повернення) майна.

Зі сторони відповідача Угода про розірвання Договору позички №569 від 27.11.2019, а також Акт приймання-передачі (повернення) майна, що знаходиться на балансі Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" були підписані відповідачем 02.11.2021.

Однак, у подальшому відповідач листом від 02.11.2024 за вих. № 47/43 повідомив про відкликання свого підпису на Угоді про розірвання Договору позички №569 від 27.11.2019, оскільки під час її підписання не було враховано умови Додаткової угоди № 1 від 28.11.2019.

Позивач листом від 04.11.2021 за № 30/2212 повторно повідомив відповідача про розірвання Договору позички №569 від 27.11.2019 на підставі пункту 3.1.3 Договору та додатково проінформував відповідача, що незалежно від наявності або відсутності підпису ДСПІ МВС України на Угоді про розірвання, договір вважається розірваним в односторонньому порядку через 10 (десять) календарних днів з моменту отримання листа-повідомлення від 28.100.2021 за № 30/2146 (отриманий відповідачем 28.10.2021), тобто з 08.11.2021. При ньому, відповідно до пункту 2.4. Договору приміщення мають бути звільненими від наявного майна відповідача та повернуті позичкодавцю не пізніше 16 листопада 2021 року.

Пункт 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України визначає, що однією з підстав виникнення зобов`язання є договір.

Договір як приватноправова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, має на меті забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Верховний Суд у постанові від 28 вересня 2022 року у справа № 529/201/20 зауважив, що договір найму є оплатним правочином, в якому обов`язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий само зустрічний обов`язок іншої сторони. Тобто наймодавець за надання предмета найму отримує від наймача плату за користування майном. Оплатність договору найму має імперативний характер, що зумовлюється змістом глави 58 ЦК України. Плата за користування майном (стаття 762 ЦК України) є тим критерієм, що дозволяє відрізнити договір найму від договору позички (стаття 827 ЦК України).

Частина 2 статті 827 ЦК України визначає, що користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що між сторонами виникли правовідносини щодо передачі майна позивачем відповідачу у безоплатне користування на невизначений період (позичка).

Відповідно до частини першої статті 827 Цивільного кодексу України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Водночас стаття 831 Цивільного кодексу України регламентує, що якщо сторони не встановили строку користування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею; відповідно до частини третьої статті 834 Цивільного кодексу України особа, яка стала власником речі, переданої у користування, має право вимагати розірвання договору, який укладено без визначення строку. Отже, строк користування не є істотною умовою договору позички, а річ за таким договором може передаватися у користування без визначення строку. У такому разі, якщо строк користування річчю не може бути визначений відповідно до мети користування нею, за аналогією закону має застосовуватися частина друга статті 763 Цивільного кодексу України, відповідно до якої якщо строк найму не встановлений, то договір найму вважається укладеним на невизначений строк; кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону (близька за змістом позиція викладена у пункті 65 постанови Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі № 910/3850/19).

У постанові Верховного Суду у від 08 вересня 2021 року у справі № 727/898/19 зазначено, що "у цивільному законодавстві закріплено конструкцію "розірвання договору" (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання "відмова від договору" (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків".

У цій частині суд враховує, що користуючись принципом свободи договору, сторони передбачили окремий порядок припинення договірних правовідносин.

Суд враховує, що згідно з частиною 3 статті 827 ЦК України до договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу - найм (оренда).

У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 910/4391/19 вказано, що: "відмова від договору найму за своєю суттю є одностороннім правочином і, з огляду на підстави такої відмови, є способом захисту порушених прав наймодавця, а тому не вимагає згоди другої сторони. За змістом статті 782 ЦК України, а також виходячи з положень статей 205, 654 ЦК України, відмова від договору має вчинятися наймодавцем письмово. Відмова від договору вважається такою, що відбулася, якщо наймодавець направив наймачу відповідну заяву (лист, повідомлення), надавши суду докази такого направлення та отримання її наймачем".

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Враховуючи наведені обставини, суд приймає доводи позивача про те, що Договір позички №569 від 27.11.2019 є розірваним з 08.11.2021.

Вказана обставина свідчить по відсутність у відповідача належних правових підстав для використання нежитлових приміщеннях підвалу літ. «А-4», а саме: № 1, № 9, № 11, № 12, № 13, № 21, № 22, загальною площею 100,8 кв. м. у відомчому гуртожитку МВС за адресою: вул. Молдовська, 3 у м. Києві.

Відтак, у відповідача, згідно з умовами п. 2.4. вказаного договору, виник обов`язок звільнити спірні нежитлові приміщення від власного майна протягом 7 календарних днів з дати припинення дії договору, тобто до 15 листопада 2021 року (включно).

В матеріалах справи наявні підписані 02.11.2021 зі сторони відповідача Угода про розірвання Договору позички №569 від 27.11.2019, а також Акт приймання-передачі (повернення) майна, що знаходиться на балансі Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України".

Однак, у подальшому відповідач листом від 02.11.2024 за вих. № 47/43 повідомив про відкликання свого підпису на Угоді про розірвання Договору позички №569 від 27.11.2019, оскільки під час її підписання не було враховано умови Додаткової угоди № 1 від 28.11.2019.

Водночас, позивачем до матеріалів справи надано докази, які свідчать про фактичне перебування майна відповідача у нежитлових приміщеннях підвалу літ. «А-4», а саме: № 1, № 9, № 11, № 12, № 13, № 21, № 22, загальною площею 100,8 кв. м. у відомчому гуртожитку МВС за адресою: вул. Молдовська, 3 у м. Києві, а саме: наказ начальника Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" від 20.08.2024 № 173 про створення внутрішньої комісії з перевірки нежитлових приміщень гуртожитку; Акт перевірки нежитлових приміщень гуртожитку комісією від 22.08.2024; фото, які було зроблено членами комісії під час перевірки, заяву свідка ОСОБА_1 , яка обіймає посаду заступника начальника Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" та очолювала комісію з перевірки приміщень.

За змістом частин 1, 2 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема змагальність сторін (пункт 4 частини 3 статті 2 зазначеного Кодексу).

Відповідно до частин 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За змістом частин 1, 2 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини 1, 3 статті 74 цього Кодексу).

Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (стаття 77 ГПК України).

В силу вимог статті 78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Згідно зі статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень у господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять до предмета доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Вказана правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.

Верховний Суд у п. 8.22 постанови від 29.01.2021 у справі № 922/51/20 дійшов висновку, що тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Отже, у розумінні положень норми ст. 79 ГПК України на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

Таким чином, враховуючи вищенаведене, оцінюючи подані учасниками справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приходить до висновку, що позивачем належними засобами доказування доведено обґрунтованість заявлених позовних вимог. Водночас, відповідачем в обґрунтування своїх заперечень проти позовних вимог жодних належних і допустимих доказів не надано.

Щодо інших заперечень відповідача, наведених у відзиві на позовну заяву, суд також зазначає наступне.

Згідно із ч. 3, 4 ст. 105 Цивільного кодексу України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

На даний час в Єдиному державному реєстрі державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань наявна інформація про Державний спеціальний проектний інститут Міністерства внутрішніх справ України, тобто дана юридична особа не ліквідована.

Відтак, управління справами відповідача здійснює відповідна ліквідаційна комісія, а не ФДМ України, тому позивач правильно визначив відповідача. При цьому, питання переміщення майна, яке перебуває на балансі Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України, не пов`язане з відчуженням цього майна або укладенням будь-яких правочинів щодо цього майна і стосується виключно внутрішньої діяльності Інституту, не зважаючи на перебування юридичної особи у стані припинення.

При цьому, суд відзначає, що аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" до Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження нерухомим майном є доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Зобов`язати Державний спеціальний проектний інститут Міністерства внутрішніх справ України (вул. Круглоуніверситетська, 16, м. Київ, 01024; код ЄДРПОУ 08581887) усунути перешкоди Державній установі «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» (вул. Довнар-Запольського, 8, м. Київ, 04116; код ЄДРПОУ 14317108) у здійсненні права користування та розпорядження нежитловими приміщеннями підвалу літ. «А-4», а саме №1, № 9, № 11, № 12, № 13, № 21, № 22, загальною площею 100,8 кв.м. у відомчому гуртожитку МВС за адресою: вул. Молдовська, 3, м. Київ, шляхом їх звільнення від майна Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України (вул. Круглоуніверситетська, 16, м. Київ, 01024; код ЄДРПОУ 08581887).

3. Стягнути з Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України (вул. Круглоуніверситетська, 16, м. Київ, 01024; код ЄДРПОУ 08581887) на користь Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» (вул. Довнар-Запольського, 8, м. Київ, 04116; код ЄДРПОУ 14317108) судовий збір у розмірі 3028,00 грн

3. Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано: 11.12.2024.

Суддя А.І. Привалов