ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 грудня 2024 року м. ОдесаСправа № 916/5753/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючої судді Принцевської Н.М.;
суддів: Колоколова С.І., Савицького Я.Ф.;
(Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка,29)
Секретар судового засідання (за дорученням головуючого судді): Соловйова Д.В.;
Представники сторін:
Прокурор: Щур Є.І.
Від Міністерства оборони України: Добров Ю.І.;
Від Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс": Михайленко К.Л.;
Від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях: не з`явився;
Від Фізичної особи-підприємця Димитрова Олега Степановича : не з`явився;
розглянувши апеляційну скаргу Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону
на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024
по справі №916/5753/23
за позовом Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України
до відповідачів: Фізичної особи-підприємця Димитрова Олега Степановича та Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях
про визнання договору недійсним та зобов`язання вчинити певні дії,
(суддя першої інстанції: Литвинова В.В., дата та місце ухвалення рішення: 19.06.2024 року, Господарський суд Одеської області, м. Одеса, просп. Шевченка, 29),
У грудні 2023 року до Господарського суду Одеської області надійшла позовна заява виконувача обов`язків керівника Одеської спеціалізованої прокуратури (далі - прокурор) у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до фізичної особи-підприємця Димитрова Олега Степановича (далі - ФОП Димитров О.С.), Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс", третя особа - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (далі - Фонд), якою просив суд:
- визнати недійсним Договір про надання послуг №ВКС-1240 від 24.05.2023, укладений між відповідачами,
- зобов`язати Фізичну особу-підприємця Димитрова О.С. звільнити приміщення закритої території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. Ю, приміщення № 5 буд. літ. М1, приміщення № 5 буд. літ. З, площею 247 кв. м та рампу на відкритій території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, площею 11 кв. м.
Керівник Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в обгрунтування позову, поданого в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, зазначив, що укладений між відповідачами Договір є удаваним правочином, що вчинений з метою приховати правочин, який насправді було вчинено (в даному випадку договір оренди), який в свою чергу укладено поза встановленою законом процедурою, без відповідних погоджень та дозволів.
В даному випадку, як вважає прокурор, предметом договору фактично була передача в користування фізичної особи-підприємця приміщення для здійснення господарської діяльності.
Позивач також вказував, що укладаючи договір оренди, волевиявлення сторін було спрямоване на надання орендареві права оплатного користування майном для здійснення своєї підприємницької діяльності та отримання прибутку від використання майна за його цільовим призначенням, що відбулось в даному випадку. Натомість, договір надання послуг укладається в інтересах Замовника з метою сприяння йому у здійсненні ним торгівлі і користуванні майном.
Прокурор зазначив, що в порушення вимог законодавства спірний Договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна. Крім того, оцінка спірного майна для визначення орендної плати не проводилась.
Таким чином, прокурор дійшов висновку, що у зв`язку з порушенням при укладенні спірного договору вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 638 Цивільного кодексу України, вказаний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч. ч. 1, 2, 5 ст. 203, ст. ст. 215, 235 Цивільного кодексу України, адже, ч.5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Крім того, у зв`язку з недійсністю договору, прокурор вважав, що Димитров О.С. зобов`язаний звільнити приміщення закритої території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський, 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. Ю, приміщення № 5 буд. літ. М1, приміщення № 5 буд. літ. З, площею 247 кв. м та рампу на відкритій території за адресою: АДРЕСА_1 , площею 11 кв. м.
Рішенням Господарського суду Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 у задоволенні позову відмовлено повністю.
В своєму рішенні суд першої інстанції зазначив, що станом на час прийняття рішення строк дії зазначеного договору закінчився, договір є фактично виконаним сторонами, які його уклали, у зв`язку з чим наслідками недійсності Договору про надання послуг № ВКС-1240 від 24.05.2023 відповідно до положень ст.216 Цивільного кодексу України мало б бути повернення кожною із сторін у натурі всього, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодування вартості того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Суд першої інстанції вказав, що обраний прокурором спосіб захисту у вигляді зобов`язання ФОП Димитрова О.С. звільнити приміщення закритої території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. Ю, приміщення № 5 буд. літ. М1, приміщення № 5 буд. літ. З, площею 247 кв. м та рампу на відкритій території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, площею 11 кв. м. не можна вважати наслідком недійсності Договору про надання послуг, адже, по-перше: це є лише односторонньою дією однієї сторін за Договором та не є двосторонньою реституцією; по-друге: у даному випадку прокурором взагалі не зазначено особу, на користь якої ФОП має звільнити приміщення.
Крім того, місцевий господарський суд вказав, що у будь-якому випадку, відповідач-1 не може бути зобов`язаний звільнити приміщення на користь Міністерства оборони України, адже, останнє передало це майно Концерну "Військторгсервіс" для володіння, використання та розпорядження відповідно до мети своєї господарської діяльності на свій розсуд і в порядку, що не суперечить чинному законодавству України.
08.07.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23.
Апелянт зазначає, що вказане рішення суду першої інстанції є незаконними, необґрунтованим та таким, що прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Прокурор звертає увагу, що в даному випадку предметом позову є визнання недійсним Договору про надання послуг №ВКС-1240 від 24.05.2023, укладеного між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та ФОП Димитровим О.С.»; зобов`язання звільнити приміщення закритої території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. Ю, приміщення № 5 буд. літ. М1, приміщення № 5 буд. літ. З, площею 247 кв. м та рампу на відкритій території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, площею 11 кв. м., яке перебуває у державній власності в особі Міністерства оборони України.
Заявник апеляційної скарги зазначає, що позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді, адже заявлення такої вимоги є також належним способом захисту, який передбачений законом.
Прокурор зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що вимога про звільнення приміщення закритої території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. Ю, приміщення № 5 буд. літ. М1, приміщення № 5 буд. літ. З, площею 247 кв. м та рампу на відкритій території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, площею 11 кв. м фактично є способом усунення перешкод власнику щодо спірного майна, сприятиме відновленню порушених прав та інтересів держави в особі Міністерства оборони України, а не витребуванням/поверненням майна на користь власника/балансоутримувача, що не є тотожним звільненню такого майна, яке відбувається взагалі, а не на чиюсь користь, як помилково вважає суд першої інстанції.
Так, з умов оскаржуваного договору вбачається платне строкове користування невстановленою частиною вказаних приміщень. Водночас, жодних підтверджень існування між відповідачами відносин зберігання/надання послуг відповідачами до суду не було надано.
Прокурор вказує, що судом першої інстанції залишено поза увагою, що в матеріалах справи відсутні належні докази, які б підтверджували здійснення відповідачами дій, направлених на виконання умов саме договору зберігання (видаткові накладні, з зазначеними в них одиницями виміру, вартістю товарно-матеріальних цінностей, що передані на зберігання, акти приймання-передачі наданих послуг, рахунки по оплаті послуг, що надаються зберігачем, тощо).
Також апелянт вказує, що судом при ухваленні оскаржуваного рішення взагалі не надано правову оцінку листу Управління корпоративної політики Міністерства оборони України від 23.11.2023, який було надано представником відповідача-2, яким на виконання доручення Державного секретаря Міністерства оборони України та з метою ефективного управління об`єктами державної власності, що належать до сфери управління Міністерства оборони України, доручено суб`єктам господарювання вжити заходів щодо укладання відповідно до вимог Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та Порядку передачі державного та комунального майна, затвердженого Постановою Кабінету міністрів України від 03.06.2020 №483 «Деякі питанні оренди державного та комунального майна» договорів оренди державного майна, яке на сьогодні використовується на умовах оскаржених прокурором договорів зберігання.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.07.2024 відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23 до надходження матеріалів справи з суду першої інстанції; витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/5753/23.
18.07.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду надішли матеріали справи №916/5753/23.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.07.2024 апеляційну скаргу Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23 залишено без руху.
25.07.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону надійшло клопотання про усунення недоліків, допущених при зверненні з апеляційною скаргою, до якого апелянт надав докази сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 8052 грн.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23.
02.08.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс" надійшов відзив на апеляційну скаргу.
У відзиві Філія "Південна" Концерну "ВІЙСЬКТОРГСЕРВІС" зазначає, що прокурор визначив позовну вимогу відносно звільнення приміщення як - негаторну вимогу позову, посилаючись на ст. 391 Цивільного кодексу України, при цьому, не зазначаючи яким чином відповідач - 1 перешкоджає у розпорядженні нерухомим майном, не надано доказів триваючого характеру правопорушення і наявності порушення в момент подання позову і під час розгляду справи. При цьому, судом першої інстанції встановлено фактичні обставини закінчення терміну оспорюваного правочину.
Крім того, у разі задоволення позову у частині повернення майна, наведене не спричинить відновлення становища, що існувало до порушення права, оскільки, титульним володільцем майна відповідно до Державного реєстру речових прав є Концерн «Військторгсервіс», тобто, відбудиться повернення на користь відповідача - 2, а не повернення майна на користь Міністерства оборони України.
В даному випадку сторони договору діяли добросовісно, керуючись змістом чинного законодавства щодо вільного укладення договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, в свою чергу, Концерн діяв на виконання свого положення як суб`єкт господарювання. Аргументація апелянта зводиться до власного трактування умов Договору надання послуг та заяви про акцепт даного договору, при цьому, прокурор покладає тягар доказування на відповідачів, стверджуючи, що відповідачі мали б надати документи, які не обмовлені змістом оспорюваного правочину (видаткові накладні, з зазначеними в них одиницями виміру, вартістю товарно-матеріальних цінностей, що передані на зберігання, акти приймання-передачі наданих послуг, рахунки по оплаті послуг, що надаються зберігачем, тощо), яких не існує та не може існувати фактично.
Крім того, 06.08.2024 та 03.09.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Міністерства оборони України надійшов відзив на апеляційну скаргу.
Міністерство оборони України вказує, що оспорюваний договір укладено поза встановленою законом процедурою, без участі Фонду державного майна України. Судом при ухваленні оскаржуваного рішення взагалі не надано правову оцінку листу Управління корпоративної політики Міністерства оборони України від 23.11.2023, який було надано до матеріалів справи представником відповідача-2, згідно з яким, на виконання доручення Державного секретаря Міністерства оборони України та з метою ефективного управління об`єктами державної власності, що належать до сфери управління Міністерства оборони України, доручено суб`єктам господарювання вжити заходів щодо укладання договорів оренди державного майна, яке на сьогодні використовується на умовах договорів зберігання, відповідно до вимог Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та Порядку передачі державного та комунального майна, затвердженого Постановою Кабінету міністрів України від 03.06.2020 №483 «Деякі питанні оренди державного та комунального майна».
Щодо висновків суду про те, що станом на час вирішення спору строк дії оспорюваного договору закінчився і він фактично є виконаним сторонами, які його уклали, Міністерство оборони України зазначило, що законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, а також за відсутності в матеріалах справи доказів, які б свідчили про укладення сторонами (Відповідачами 1 та 2) саме договору зберігання, відсутність доказів на підтвердження дій, вчинених сторонами, саме притаманних правовідносинам, пов`язаним із зберіганням товарно-матеріальних цінностей, а також відомостей про фактичне звільнення відповідачем-1 приміщення після закінчення терміну дії договору, Міністерство оборони України вважає такий висновок суду першої інстанції є передчасним та помилковим.
Також Міністерство звертає увагу, що Договір №ВКС-1240 не містить умов щодо здійснення Концерном «Військторгсервіс» діяльності товарного складу у розумінні норм статті 294 Господарського кодексу України, статей 956, 957, 959, 961 Цивільного кодексу України, статті 9 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» від 23.12.2004 № 2286-IV. Отже, оспорюваний Договір №ВКС-1240 не є договором зберігання, а фактично містить ознаки договору найму приміщення (оренди)
Так, Міністерство оборони України вважає рішення суду першої інстанції незаконними, необґрунтованим, таким, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права та без врахування правових позицій щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду, а тому підлягає скасуванню згідно зі ст.277 Господарського процесуального кодексу України.
14.08.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях надійшли письмові пояснення.
Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, підтримує заявлені Одеською спеціалізованою прокуратурою позовні вимоги у повному обсязі, з оцінкою правових обставин наданих позивачем погоджується та вважає вимоги позивача законними і обґрунтованими, а вказане рішення суду першої інстанції незаконними, необґрунтованим та таким, що прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
Регіональне відділення зазначає, що вказане майно, може бути передано в оренду виключно через електронний аукціон. Орендодавцем державного майна має бути Регіональне відділення, 70% орендної плати має спрямовуватись до державного бюджету. Проте, уникаючи вказаної процедури, відповідачі замість договору оренди, уклали договір про надання послуг, тому позовні вимоги прокурора підлягають задоволенню.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.09.2024 розгляд справи №916/5753/23 вирішено здійснювати у закритому судовому засіданні; призначено розгляд апеляційної скарги Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23 на 21.10.2024 року о 12-00 год.
21.10.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс" надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
21.10.2024 судове засідання з розгляду справи №916/5753/23 не відбулось, у зв`язку з оголошенням на території міста Одеси та Одеської області повітряної тривоги про що помічником судді складено відповідну довідку.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.10.2024 відкладено розгляд апеляційної скарги Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23 до 18.11.2024 о 12-45 год.
Разом із тим, 18.11.2024 судове засідання з розгляду справи №916/5753/23 не відбулось, у зв`язку з участю судді Савицького Я.Ф. з 18.11.2024 по 22.11.2024 у підготовці для підтримання кваліфікації у НШСУ.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2024 відкладено розгляд апеляційної скарги Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23 до 05.12.2024 о 15-30 год.
В судовому засіданні, яке неодноразово відкладалось, представники учасників справи підтримали доводи та вимоги, викладені ними письмово. Представники ФОП Димитрова О.С. та третьої особи в судове засідання не з`явились, не повідомивши суд про причини неявки, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).
Враховуючи викладене, а також зважаючи на те, що явка представників сторін судом обов`язковою не визнавалась, участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком учасників справи, колегія суддів апеляційного господарського суду, з урахуванням ст. 120, ст. 202, ст. 270, ч. 2 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України, вважає за необхідне розглянути справу за відсутності представників, які не з`явились, за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу та відзив на неї, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила наступне.
Як вбачається з Реєстру фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Філія «Південна» Концерну «Військторсервіс», як відокремлений підрозділ, здійснює вид діяльності - « 52.10 Складське господарство».
Відповідно до п.1.1. Статуту Концерну «Військторгсервіс», затвердженого Міністром оборони України 29.12.2012, Концерн є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності та утвореним відповідно до актів законодавства України. Функції з управління Концерном та контроль за його діяльністю здійснює Міністерство оборони України.
Згідно з п.2.2., п.6.1 Статуту Концерн має відокремлене майно, яке є державною власністю та закріплене за ним на праві господарського відання. При цьому, відповідно до п.2.11 Статуту Концерн має право здійснювати право господарського відання майном Концерну з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавством.
Відповідно до Витягу з єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, засновником Концерну «Військторгсервіс» є Міністерство оборони України. Згідно п.1.5. Положення про філію Південна Концерну «Військторгсервіс», філія є відокремленим структурним підрозділом Концерну «Військторгсервіс».
Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 359328505 від 20.12.2023 у державній власності в особі Міністерства оборони України знаходяться будівлі та споруди складського комплексу, загальною площею 8369,5 кв. м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
24.05.2023 між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» (далі - Виконавець, Відповідач 2) та Фізичною особою-підприємцем Димировим Олегом Степановичем (далі - Замовник, ФОП Димитров О.С., Відповідач 1) укладено Договір про надання послуг № ВКС-1240 (далі - Договір), предметом якого відповідно до заяви про акцепт публічного договору є надання Виконавцем Замовнику послуг з розміщення майна та надання послуг на закритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, приміщення №4,5 буд. літ. Ю, приміщення №5 буд. літ. М1, приміщення №5 буд. літ. З, площею 247 кв.м. та рампи на відкритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, площею 11 кв.м.
Згідно з п. 3.1. Договору в порядку та на умовах, визначених Договором, Виконавець зобов`язується надати Замовнику послуги з метою сприяння останньому в тимчасовому розміщенні товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника або майна третіх осіб, визначеного на розсуд Замовника (далі - майно), а саме:
-тимчасове розміщення та складування на відкритому майданчику та у приміщеннях Виконавця майна Замовника під час здійснення їх приймання від постачальників, а також з метою їх сортування, комплектування партій товарів та їх подальшого відправлення автомобільним транспортом, та іншої законної господарської діяльності;
-можливість використання адреси, зазначеної у п. 3.2. даного Договору, для зазначення в якості поштової адреси Замовника та допуск на територію Виконавця постачальників та перевізників, що здійснюють доставки Замовнику, а також покупців та перевізників, що приймають майно від Замовника;
- доступ працівників Замовника до джерела електричної енергії з напругою 230 В +/- 6% і частотою току 50 гц з виходом, обладнаним євро- розеткою в робочий час Виконавця (з 8:30 до 17:30, обідня перерва з 13:00 до 13:45; вихідні дні - субота та неділя, святкові та неробочі дні згідно з чинним законодавством), або в будь-який інший час за попередньою домовленістю Сторін з метою тимчасового підключення комп`ютерної та іншої офісної техніки Замовника;
- доступ працівників Замовника в робочий час Замовника або в будь- який інший час за попередньою домовленістю Сторін до сантехнічного вузла Виконавця.
Відповідно до п.3.2. Договору, послуги за даним Договором надаються на закритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, приміщення №4,5 буд. літ. Ю, приміщення №5 буд. літ. МІ, приміщення №5 буд. літ. З, площею 247 кв.м. та рампи на відкритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, площею 11 кв.м.
П.п. 4.1.1., 4.1.2, 4.1.3. Договору, Виконавець зобов`язався надати Замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника у відповідності до розділу 3 цього Договору; надати доступ працівникам Замовника на територію Виконавця, де опрацьовуються вантажі Замовника впродовж усього строку дії даного Договору; щомісяця складати та надавати Замовнику Акти приймання-передачі наданих послуг, а також виставляти рахунки на оплату послуг та інших платежів за даним Договором; надати можливість- Замовнику забрати його майно та документацію з території Виконавця після закінчення/дострокового припинення Договору за умови відсутності заборгованості.
Відповідно до п. 4.1 Публічного договору про надання послуг Виконавець має право: (пп.4.1.3.) самостійно визначати та змінювати на своїй території місце для опрацювання вантажів Замовником; (пп.4.1.4.) перевіряти фактичний місячний обсяг майна, опрацьованого Замовником на території Виконавця під час завезення таких вантажів на територію Виконавця; (пп.4.1.5. ) не приймати на розміщення радіоактивних, отруйних, вибухонебезпечних предметів (речовин), рідини і гази, що знаходяться під тиском, а також речі, які відповідно до діючого законодавства України є такими, що не підлягають (обмежені) в цивільному обігу; (пп.4.1.10. ) відмовитись від прийняття для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна у випадках: відсутності вільних місць у складських приміщеннях або на території Виконавця; не відповідності технічних властивостей приміщення складу або території Виконавця особливим умовам розміщення майна; якщо майно, заборонено до передачі для розміщення на території Виконавця; якщо Замовник має непогашену заборгованість перед Виконавцем за раніше надані послуги.
Згідно з п. 4.2. Публічного договору про надання послуг Виконавець зобов`язується: (пп.4.2.1.) надати Замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника у відповідності до розділу 3 цього Договору; (пп. 4.2.2.) надати доступ працівникам Замовника на територію Виконавця, де опрацьовуються вантажі Замовника впродовж усього строку дії даного Договору; (пп. 4.2.4.) надати можливість Замовнику забрати його майно та документацію з території Виконавця після закінчення/дострокового припинення Договору за умови відсутності заборгованості.
Відповідно до п. 4.4. Публічного договору про надання послуг Замовник має право: (пп.4.4.2.) опрацьовувати (приймати, складувати, зберігати, комплектувати, сортувати, відвантажувати тощо) вантажі на території Виконавця.
Договір укладено строком до 31 грудня 2023 року.
За укладеним між сторонами Договором Відповідач-2 надав Відповідачу-1 послуги з розміщення майна та надання послуг на закритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, приміщення №4,5 буд. літ. Ю, приміщення №5 буд. літ. МІ, приміщення №5 буд. літ. З, площею 247 кв.м. та рампи на відкритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, площею 11 кв.м., що підтверджується заявою про акцепт публічного Договору про надання послуг №ВКС-1240 від 24.05.2023, та актом звіряння.
Як вбачається з матеріалів справи, ФОП Димитров О.С., на виконання умов Договору від 24.05.2023, сплачував послуги за Договором, що підтверджується актом звіряння взаємних розрахунків, підписаними сторонами договору.
Прокурор вважає, що укладений між відповідачами договір є удаваним правочином, що вчинений з метою приховати правочин, який насправді було вчинено (в даному випадку договір оренди), який в свою чергу укладено поза встановленою законом процедурою, без відповідних погоджень та дозволів, а відтак він підлягає визнанню недійсним, а приміщення - звільненню.
Оцінюючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, перевіривши дотримання судом норм процесуального права, в контексті встановлених обставин, судова колегія дійшла наступних висновків.
Судова колегія Південно-західного апеляційного господарського суду, перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, вважає за необхідне перевірити підставність представництва прокурором інтересів держави.
За змістом ст. 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".
Позиція ЄСПЛ засвідчує, що основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинно чинитися правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Закон України "Про прокуратуру" визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.
Так, відповідно до частин 3-5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.
Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".
З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).
Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17 та від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18.
Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч. ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Колегія суддів звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі №924/1237/17).
Отже, з урахуванням вищевикладеного, у розумінні положень ст.ст. 73, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що суб`єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.
В обґрунтування підстав представництва прокурора в суді, останній зазначає, що сторонами, всупереч інтересів держави, без будь-яких належних на те підстав та в порушення вимог Закону України «Про публічні закупівлі» було укладено ряд додаткових угод, за якими суттєво збільшено ціну за одиницю товару, що призвело до зайвого витрачання бюджетних коштів на закупівлю електричної енергії за договором.
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 для підтвердження судом підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.
Як вбачається з пояснень прокурора, у листопаді 2023 року Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону проводилось вивчення з питань додержання вимог діючого законодавства України під час укладення та виконання договорів військовими частинами, підприємствами, установами, організаціями, які належать до сфери управління Міністерства оборони України.
Окрім того, спеціалізованою прокуратурою здійснюється нагляд у формі процесуального керівництва під час досудового розслідування Слідчим управлінням ГУНП в Одеській області кримінального провадження №42023164110000059 від 21.07.2023р. за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364 Кримінального кодексу України, за фактом можливого зловживання службовим становищем посадовими особами Філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс».
В свою чергу, на адресу спеціалізованої прокуратури надійшла відповідь Управління корпоративної політики Міністерства оборони України, з якої вбачається, що Концерн «Військторгсервіс» листом від 13.11.2023 №03/1620 повідомив, що договори, укладені Філією «Південна» Концерну «Військторгсервіс» не порушують встановленого законодавством порядку використання державного майна, яке закріплено на праві повного господарського відання за Концерну «Військторгсервіс», а у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами, управління просить вжити заходів, спрямованих на захист інтересів Міністерства оборони України.
Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 №671, Міністерство оборони України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Як центральний орган виконавчої влади Міністерство оборони України є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Згідно з п. 5 цього Положення на Міністерство оборони України покладено обов`язок організовувати планово-фінансову роботу в апараті Міноборони, на підприємствах, в установах і організаціях, які належать до сфери його управління, здійснювати контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечувати організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку.
Відповідно до п.п.1.5, 1.13 Положення «Про філію «Південна» Концерну «Військторгсервіс»» Філія є відокремленим структурним підрозділом Концерну «Військторгсервіс», код ЄДРПОУ 35123222, створеним відповідно до наказу Генерального директора Концерну «Військторгсервіс». У відносинах з державними органами, суб`єктами господарської діяльності та іншими контрагентами Філія виступає від імені Концерну «Військторгсервіс», як представник його інтересів перед третіми особами, та діє в межах повноважень, наданих чинним законодавством України, цим Положенням та за змістом довіреності, виданої на ім`я начальника Філії.
Відповідно до п.п. 1.1, 5.1. Статуту Концерну «Військторгсервіс», затвердженого наказом Міністерства оборони України 15.11.2018 №574, Концерн "Військторгсервіс" є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності у формі концерну. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України.Концерн здійснює свою діяльність на основі та відповідно до законодавства України і Статуту Концерну, який затверджується Уповноваженим органом управління. Концерн має право в установленому порядку від свого імені укладати договори (угоди), вчиняти інші правочини, набувати майнових та немайнових прав, виконувати зобов`язання, бути позивачем та відповідачем у суді відповідно до законодавства.
Проте, як зазначив прокурор, Міністерство оборони України, усвідомлюючи порушення інтересів держави, не здійснювало їх захист та з вимогою про визнання недійсним Договору та зобов`язання вчинити дії до суду не зверталося. Про порушення інтересів держави Міністерству оборони України було відомо ще з листопада 2023 року, проте, моніторингом порталу «Судова влада України» станом на 20.12.2023 встановлено, що Міністерством оборони України заходи щодо захисту інтересів держави не вжито, що свідчить про усвідомлену пасивну поведінку уповноваженого суб`єкта владних повноважень.
З урахуванням вищевикладеного та позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, на думку прокурора, саме нездійснення уповноваженим органом захисту інтересів держави з метою визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити дії надає Одеській спеціалізованій прокуратурі у сфері оборони Південного регіону право звернення з позовом до суду на підставі ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
З огляду на вищевикладене, в даному випадку саме Міністерство оборони України, як орган, що уповноважений державою на здійснення контролю за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечення ефективного і цільового використання бюджетних коштів, як вигодонабувач, є органом державної влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження у спірних правовідносинах.
Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно із частинами першою, другою статті 20 Господарського кодексу України, держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб`єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Так, предметом позову є наявність або відсутність підстав для визнання недійсним Договору про надання послуг №ВКС-1240 від 24.05.2023, укладеного між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та ФОП Димитровим О.С.; зобов`язання ФОП Димитрова О.С. звільнити приміщення закритої території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. Ю, приміщення № 5 буд. літ. М1, приміщення № 5 буд. літ. З, площею 247 кв. м та рампу на відкритій території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, площею 11 кв. м.
Підставою для визнання недійсним договору прокурором у даній справі визначено порушення при його укладенні норм ст. ст. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», ст. 287 Господарського кодексу України, ст. ст. 901 Цивільного кодексу України, оскільки Договір про надання послуг є удаваним та містить ознаки іншого правочину - договору оренди (найму) спрямованого на виникнення строкового оплатного права володіння та користування спірним приміщенням, а тому відповідно до ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 235 Цивільного кодексу України підлягає визнанню недійсним з моменту його укладення.
Як вбачається з матеріалів справи, в даному випадку прокурором заявлено позовну вимогу про зобов`язання звільнення спірного об`єкту нерухомості, власником якого є держава в особі Міністерства оборони України.
Згідно положень Цивільного кодексу України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків (ст. 11 Цивільного кодексу України).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, викладено в ст. 202 Цивільного кодексу України, серед яких - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України).
За ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).
Згідно з частиною 1 ст. 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
Виходячи з положень ст. 235 Цивільного кодексу України, специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.
Закон не встановлює недійсність удаваного правочину, однак передбачає застосування до відносин сторін норм права, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.
Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
За ст. 6, 627, 628 Цивільного кодексу України свобода договору проявляється, у тому числі, у можливості сторін на власний розсуд визначати умови договору, які і становлять його зміст (за винятком умов, які конкретно передбачені законом щодо того чи іншого виду договорів).
При цьому, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору. Тому, при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Отже, за обставинами справи, що розглядається, правильна кваліфікація правової природи спірного договору має вирішальне значення для прийняття рішення щодо обґрунтованості позовних вимог прокурора та можливості їх задоволення.
Як зазначає, відповідач-1, договір про надання послуг №ВКС-1240 від 24.05.2023 , укладений між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та ФОП Димитровим О.С. є договором зберігання.
Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 936 Цивільного кодексу України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб`єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (частина третя статті 936 Цивільного кодексу України).
Частиною першою статті 937 Цивільного кодексу України встановлено, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.
Договір зберігання, за яким зберігач зобов?язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.
Статтею 938 Цивільного кодексу України визначено, що зберігач зобов?язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов?язаний зберігати річ до пред?явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред?явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Зберігач зобов?язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (частина перша статті 942 Цивільного кодексу України).
Згідно із частинами першою, другою статті 943 Цивільного кодексу України, зберігач зобов?язаний виконувати свої обов?язки за договором зберігання особисто. Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов?язаний своєчасно повідомити поклажодавця.
Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати (частина перша, друга статті 946 Цивільного кодексу України).
Частинами першою, другою статті 947 Цивільного кодексу України визначено, що витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві.
Зберігач зобов?язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості (частина перша статті 949 Цивільного кодексу України).
За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (частини перша, друга статті 950 Цивільного кодексу України).
Зберігач зобов?язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (частина перша статті 953 Цивільного кодексу України).
Статтею 955 Цивільного кодексу України визначено, що положення параграфа 1 цієї глави застосовуються до окремих видів зберігання, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про окремі види зберігання або законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 294 Господарського кодексу України, товарним складом визнається організація, що здійснює зберігання товарів та надає пов?язані із зберіганням послуги на засадах підприємницької діяльності. Товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших правових актів або виданого суб?єкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов?язаний приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця.
Зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберігання. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (частини третя, четверта статті 294 Господарського кодексу України).
Згідно із статтею 956 Цивільного кодексу України, Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов?язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Товарний склад є складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших нормативно правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов?язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи.
За договором складського зберігання товарний склад зобов?язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом (стаття 957 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частин першої, другої статті 959 Цивільного кодексу України, товарний склад зобов?язаний за свій рахунок оглянути товар при прийнятті його на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану. Товарний склад зобов?язаний надавати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом усього часу зберігання, а якщо предметом зберігання є речі, визначені родовими ознаками, - взяти проби та вжити заходів, необхідних для забезпечення його схоронності.
Частиною першою статті 961 Цивільного кодексу України передбачено, що товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.
Правовідносини, пов?язані з оформленням, видачею, погашенням простих і подвійних складських свідоцтв, порядком їх реєстрації врегульовані Законом України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» від 23.12.2004 №2286-V.
Статтею 2 вказаного Закону України від 23.12.2004 №2286-1V визначено, що складські свідоцтва бувають двох видів - прості складські свідоцтва і подвійні складські свідоцтва.
Складські свідоцтва видаються лише сертифікованими складами, які отримали сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання.
Сертифікований склад згідно із цим Законом має право видавати складські свідоцтва виключно після одержання сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів і тільки на ті групи товарів, які зазначені в сертифікаті. Сертифікація та позбавлення товарного складу сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів здійснюються уповноваженим органом згідно із розробленим ним положенням (частини перша, друга статті 9 Закону України від 23.12.2004 №2286-IV).
Сертифікований склад повинен затвердити регламент своєї роботи (регламент сертифікованого складу). Регламент сертифікованого складу повинен бути доступним для ознайомлення будь-яким особам і не може становити комерційну таємницю.
Вимоги до змісту регламенту сертифікованого складу затверджує уповноважений орган з урахуванням вимог закону (частина третя статті 9 Закону України від 23.12.2004 №2286-IV).
Правовий аналіз норм чинного законодавства свідчить про те, що, як правило, договір зберігання укладається без права користування річчю, адже правовою метою такого договору є забезпечення збереження речі та повернення її непошкодженою, оскільки така річ перебуває у володінні зберігача, але не у користуванні. Право користування річчю зберігач може отримати за попередньою згодою поклажодавця, і в такому разі виникають правовідносини найму (якщо користування платне).
Отже, з огляду на наведені вище норми договір зберігання має наступні ознаки:
- здійснення передачі речі поклажодавцем зберігачу;
- зберігання речі саме зберігачем особисто або ж передання її для цього іншій особі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду;
- наявність у зберігача обов?язку з повернення речі в схоронності за спливом строку зберігання або на першу вимогу поклажодавц;
- внесення плати за зберігання за оплатним договором; наявність відповідальності зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі.
Окрім того, як було вірно зазначено судом першої інстанції, договір зберігання, що укладається з професійним зберігачем, який здійснює свою діяльність як товарний склад, має додаткові ознаки, а саме:
- обов?язок товарного складу оглянути товар (частина перша статті 959 Цивільного кодексу України);
- право поклажодавця оглядати товар або його зразки, брати проби протягом усього
часу зберігання;
- законодавчо встановлений обов?язок для товарного складу видавати складські документи (частина перша статті 961 Цивільного кодексу України).
Разом з тим, проаналізувавши умови оспорюваного Договору, можна дійти висновку про відсутність обставин, які б підтверджували здійснення відповідачами дій, направлених на виконання умов саме договору зберігання.
Судова колегія зазначає, що спірний договір не містить умов щодо здійснення Концерном «Військторгсервіс» діяльності товарного складу у розумінні норм статті 294 Господарського кодексу України, статей 956, 957, 959, 961 Цивільного кодексу України, статті 9 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» від 23.12.2004 №2286-1V, а тому, як було вірно визначено судом першої інстанції та не спростовано скаржником, оспорюваний Договір про надання послуг не є договором зберігання.
Крім того, суд апеляційної інстанції, з огляду на зміст Договору, доходить висновку, що договір про надання послуг №ВКС-1240 від 24.05.2023, укладений між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та ФОП Димитровим О.С. містить істотні умови саме договору оренди державного майна.
Статтею 395 Цивільного кодексу України визначено, що речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Відповідно до частини першої статті 397, частини першої статті 398 Цивільного кодексу України володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Статтею 761 Цивільного кодексу України визначено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
Згідно із частинами першою, другою статті 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. За договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або єдиний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Частиною третьою статті 283 Господарського кодексу України визначено, що об`єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об`єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб`єктам господарювання.
Особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна» (частини перша, третя статті 759 Цивільного кодексу України).
Відповідно до пункту 10 частини першої статті 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.
Отже, для кваліфікації правочину як договору оренди необхідним є встановлення передачі за його умовами від однієї сторони до іншої правомочностей володіння і користування майном. За відсутності передачі такої правомочності як володіння, тобто фактичного панування особи над річчю або ж юридично забезпеченої можливості такого панування, не відбувається й передача майна в оренду.
Як зазначалося раніше, в п.п. 4.2.1., 4.2.2, 4.2.3. Договору сторони домовилися, що Виконавець зобов`язався надати Замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника у відповідності до розділу 3 цього Договору; надати доступ працівникам Замовника на територію Виконавця, де опрацьовуються вантажі Замовника впродовж усього строку дії даного Договору; щомісяця складати та надавати Замовнику Акти приймання-передачі наданих послуг, а також виставляти рахунки на оплату послуг та інших платежів за даним Договором.
Відповідно до п. 4.4. Публічного договору про надання послуг Замовник має право: (пп.4.4.2.) опрацьовувати (приймати, складувати, зберігати, комплектувати, сортувати, відвантажувати тощо) вантажі на території Виконавця.
При цьому, згідно п.4.5.2 Договору Замовник зобов`язався, зокрема, оплачувати інші послуги, надані Виконавцем на умовах, визначених у цьому Договорі.
Аналізуючи вищевказані умови договору, судова колегія доходить висновку, що за оспорюваним договором Концерн «Військторгсервіс» фактично передає нерухоме майно (приміщення та територію) визначене для певного Замовника, для розміщення та складування ним свого майна, за плату, що встановлюється виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей.
Водночас, такий спосіб використання (розміщення та складування товару) неможливий без фактичного володіння цим нерухомим майном.
Отже, за умовами оспорюваного договору Концерн «Військторгсервіс» передає іншій стороні правомочності володіння і користування майном, тобто фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування.
Відповідно до пункту 5 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630, відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна (у тому числі місць загального користування та прибудинкової території) та надання комунальних послуг орендарю здійснюється відповідно до договору, укладеного між балансоутримувачем та орендарем, примірна форма якого затверджується Фондом державного майна.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що визначена у п.5.4 Публічного договору умова щодо здійснення компенсації комунальних послуг балансоутримувачу притаманна саме правовідносинам з оренди державного та комунального майна у відповідності до пункту 5 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630.
З огляду на наведене, а також враховуючи умови укладеного між відповідачами договору, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про спрямованість волі сторін оспорюваного договору на встановлення інших цивільно-правових (орендних) відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим договором про надання послуг, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин щодо найму нерухомого майна, яке належить до державної власності.
При цьому, визначення назви оспорюваного правочину як «договір про надання послуг», невикористання при його вчиненні понять, які притаманні такому виду правочинів як найм, зокрема, «Орендодавець» та «Орендар», закріплення умови про площу майна, яке передається контрагенту, в умові про визначення вартості, тобто у завуальований спосіб, не оформлення акта приймання-передачі об`єкта оренди, є засобами, які використовувані задля приховання суті правочину, що свідчить про намір сторін приховати насправді вчинений ними правочин. Так само не оформлення акта приймання-передачі об`єкта оренди, у даному випадку, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі майна у володіння та користування (оренду).
Внаслідок укладення оспорюваного договору ФОП Димитров О.С. отримав у володіння та користування частину нерухомого майна з певною площею на конкретний строк та за фіксовану плату, що визначається залежно від кількості квадратних метрів зайнятої ним площі.
Вказана обставина свідчить про настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Наведені вище умови Договору дозволяють дійти висновку про те, що його сторонами насправді вчинено правочин щодо найму (оренди) нерухомого майна, що належить до державної форми власності.
Відтак, положення умов спірного договору свідчать про те, що він є удаваним та містить істотні умови й ознаки договору, які передбачені законодавством України для договорів оренди державного майна, а волевиявлення сторін при його укладенні було направлено не на зберігання державного майна, а на користування відповідачем-1 державним майном для власних потреб.
З огляду на викладене, спірний договір є удаваним правочином та за своєю правовою природою є договором оренди, у зв`язку з чим доводи прокурора в цій частині заслуговують на увагу.
Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін мають регулюватися правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Згідно із зазначеними нормами права сам факт вчинення удаваного правочину не є підставою для визнання його недійсним. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Такий висновок сформульований у постанові Верховного Суду від 14.06.2023 у справі №916/1714/22. Водночас може бути визнано недійсним правочин, який сторони насправді вчинили, за наявності для цього підстав, якщо такий правочин є оспорюваним.
Суд критично оцінює в даному випадку посилання відповідача на принцип свободи договору в тому числі, з огляду на існування й іншого принципу ius publicum privatorum pactis mutari non potest (публічне право не може бути змінено приватними угодами).
Судова колегія наголошує, що використання принципу свободи договору, за наявності чіткого правового регулювання конкретних правовідносин не може бути використано для уникнення необхідності його дотримання, а приватно-правові інструменти не повинні створювати ілюзію дотримання законодавства та добросовісності дій учасників договірних відносин.
Суд виходить з усталеної позиції про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на його зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Подібна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 927/1099/22, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 15.05.2018 у справі № 906/854/17, постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі № 6-1026цс16.
Сутність договору визначається за його дійсною спрямованістю та спільною правовою метою для обох сторін, а не лише його формальними положеннями. Штучне диференціювання мети правочину для кожної зі сторін з акцентуванням її у тексті договору може додатково свідчити про його удаваність та орієнтованість на приховування іншого правочину, який насправді вчиняється.
Щодо посилань відповідача на висновок експерту у галузі права (науково-правовий висновок) апеляційний суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 108 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону, аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі. Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи.
Як встановлено ст. 109 Господарського процесуального кодексу України, висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов`язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.
Таким чином, враховуючи положення Господарського процесуального кодексу України, наданий відповідачем науково-правовий висновок має консультативний характер і не є обов`язковим для суду, а суд, в свою чергу, зробив самостійні висновки щодо відповідних питань.
Отже, спірний договір за своєю правовою природою є договором оренди, тому до нього слід застосовувати правила, передбачені для договору найму (оренди) державного/комунального майна, врегульовані положеннями Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Так, частиною першою статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX визначено, що законодавство України про оренду державного та комунального майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, складається з цього Закону, інших законодавчих актів.
Відповідно до частиною п`ятої статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, що оренда здійснюється на основі таких принципів: законності; відкритості та прозорості; рівності та змагальності; державного регулювання та контролю; врахування особливостей об`єктів державної та комунальної форм власності; захисту економічної конкуренції; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; повного, своєчасного, достовірного інформування про об`єкти оренди та порядок передачі їх в оренду; забезпечення конкурентних умов оренди та інших видів договорів.
Згідно із частиною першою статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, об`єктами оренди за цим Законом є, зокрема: нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно.
Відповідно до пунктів «а», «г» частини другої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, у редакції, яка діяла на моменту укладення оспорюваного договору, орендодавцями є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, а також майна, що належить закладам вищої освіти та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна); балансоутримувачі - щодо: нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 400 квадратних метрів на одного балансоутримувача, якщо менший розмір площі не встановлено рішенням представницького органу місцевого самоврядування - щодо об`єктів комунальної власності або галузевими особливостями оренди майна; нерухомого майна для організації та проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів - на строк, що не перевищує п`яти календарних днів протягом шести місяців, а також щодо майна, яке передається суб`єктам виборчого процесу для проведення публічних заходів (зборів, дебатів, дискусій) під час та на період виборчої кампанії;нерухомого майна для організації та проведення науковопрактичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів - на строк, що не перевищує 30 календарних днів протягом одного року щодо кожного орендаря, якщо балансоутримувачем є державне або комунальне підприємство, установа, організація, що здійснює діяльність з організування конгресів і торговельних виставок; іншого окремого індивідуально визначеного майна.
Згідно із частиною першою статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, етапність передачі в оренду державного та комунального майна передбачає: прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду; внесення інформації про потенційний об`єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи); прийняття рішення про включення потенційного об`єкта оренди до одного із Переліків; опублікування інформації про потенційний об`єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС; розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду; проведення аукціону на право оренди майна або передача об`єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди.
Частиною другою статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, встановлено, що Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду визначається Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері реалізації майна (майнових прав, інших активів) або прав на нього на конкурентних засадах у формі аукціонів, у тому числі електронних аукціонів, та здійснює контроль за її реалізацією.
Особливості передачі в оренду комунального майна, передбачені цим Законом, додатково можуть визначатися рішенням представницьких органів місцевого самоврядування з урахуванням вимог і обмежень, передбачених цим Законом і Порядком передачі майна в оренду.
Порядок передачі в оренду державного та комунального майна затверджено постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання оренди державного та комунального майна» від 03.06.2020 № 483.
Відповідно до частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, орендна плата визначається за результатами аукціону. У разі передачі майна в оренду без проведення аукціону орендна плата визначається відповідно до Методики розрахунку орендної плати, яка затверджується Кабінетом Міністрів України щодо державного майна та представницькими органами місцевого самоврядування - щодо комунального майна. У разі якщо представницький орган місцевого самоврядування не затвердив Методику розрахунку орендної плати, застосовується Методика, затверджена Кабінетом Міністрів України.
Орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно (частина третя статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX).
Згідно із частинами четвертою, п`ятою статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності. Порядок розподілу орендної плати для об`єктів, що перебувають у державній власності, між державним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначається Порядком передачі майна в оренду.
Відповідно до абзаців першого, третього пункту 137 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, у разі коли орендодавцем майна є Фонд державного майна, орендна плата спрямовується: за нерухоме майно державних підприємств, установ, організацій (крім підприємств, установ та організацій галузі кінематографії, що належать до сфери управління МКІП, - на період до 31 грудня 2021 р., та державних підприємств, організацій, установ та закладів, яким указом Президента України надано статус національних та які провадять діяльність з організації конгресів і торговельних виставок) - 70 відсотків орендної плати до державного бюджету, 30 відсотків балансоутримувачу майна.
Абзацами п`ятим, шостим, сьомим пункту 137 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 визначено, що у разі коли орендодавцем майна є балансоутримувач, крім підприємств, установ та організацій, які перебувають у віданні Національної академії наук та національних галузевих академій наук, а також підприємств, установ та організацій галузі кінематографії, що належать до сфери управління МКІП (на період до 31 грудня 2021 р.), державного підприємства із забезпечення функціонування дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних міжурядових організацій в Україні Державного управління справами, майно якого передається дипломатичним представництвам та консульським установам іноземних держав, представництвам міжнародних міжурядових організацій в Україні, та державних підприємств, організацій, установ та закладів, яким указом Президента України надано статус національних та які провадять діяльність з організації конгресів і торговельних виставок, орендна плата спрямовується: за окреме індивідуально визначене майно підприємства, організації (крім нерухомого) - балансоутримувачу; за єдиний майновий комплекс структурного підрозділу підприємства, організації, нерухоме майно - 70 відсотків орендної плати балансоутримувачу, 30 відсотків - до державного бюджету.
Так, судова колегія зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дотримання сторонами Договору про надання послуг №ВКС-1240 від 24.05.2023, норм Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX та положень Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, щодо порядку його укладення та етапності передачі в оренду державного та комунального майна, а саме:
- прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду;
- внесення інформації про потенційний об`єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи);
- прийняття рішення про включення потенційного об`єкта оренди до одного із Переліків;
- опублікування інформації про потенційний об`єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС;
- розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду;
- проведення аукціону на право оренди майна або передача об`єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди з умовами про розподіл орендної плати між державним бюджетом та балансоутримувачем.
Тобто в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження дотримання наведених вимог законодавства щодо визначеного порядку надання державного майна в оренду.
В порушення вимог ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", у спірний Договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна. Крім того, матеріалами справи не підтверджено, що при укладанні спірного Договору, було проведено оцінку майна для визначення орендної плати.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодекасу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно з вимогами ч.ч. 1, 2, 5 ст. 203 Цивільного кодекасу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, правочин має бути спрямований на реальне наслання правових наслідків, що обумовлені ним.
Враховуючи вищевикладене у сукупності, апеляційний суд вважає, що зміст Договору про надання послуг №ВКС-1240 від 24.05.2023, який передбачає передання в користування (оренду) нерухомого майна, що належить до державної форми власності, з порушенням законодавчо встановленої процедури, суперечить вищенаведеним нормам Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, а відтак наявні підстави для визнання цього правочину недійсними відповідно до норм частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України, правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Суд першої інстанції не досліджував умови оскаржуваного договору укладеного відповідачами, не надав оцінки доводам прокурора щодо удаваного правочину, а обмежився лише посиланням, що в даному випадку прокурором обрано неефективний спосіб захисту, що і стало підставою для відмови в задоволенні позову про визнання договору недійсним.
Крім того, висновок суду першої інстанції стосовно обставини закінчення терміну оспорюваного правочину, судова колегія вважає помилковим, оскільки матеріали справи не містять доказів повернення відповідачем орендованого майна, а отже орендар продовжує використовувати майно у власних цілях та не виконує обов`язок щодо його повернення.
Щодо висновків місцевого господарського суду в частині неефективності обраного способу захисту, а також доводів сторін, судова колегія зазначає наступне.
Судова колегія звертає увагу, що правом оспорювати правочин законодавець наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, які не є сторонами правочину, визначаючи статус цих осіб як «заінтересовані особи».
У п. 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 міститься висновок, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Так, вимога позивача звільнити спірне приміщення, за своєю суттю, є негаторним позовом (стаття 391 Цивільного кодексу України), який спрямований на захист права власності від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння.
Захист реально порушеного права повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права позивача.
Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяються речово-правові та зобов`язально-правові засоби захисту права власності.
Речові засоби захисту права власності та інших речових прав покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов`язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.
Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
Негаторний позов є класичним речовим способом захисту права власності (речовий позов, actio in rem).
За загальним правилом, позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом, зокрема, шляхом повернення земельної ділянки; приведення її попередній стан; звільнення від неправомірного перебування майна третіх осіб; виселення з неправомірно займаних жилих приміщень власника; знесення неправомірно збудованих споруд.
Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей.
Умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця).
Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.
В даному випадку, спірне нерухоме майно належить на праві власності Державі Україна в особі Міністерства оборони України. При цьому обставина належності вказаного майна до державної власності не заперечується учасниками справи.
У постанові Верховного Суду від 20.10.2020 у справі №910/13356/17 суд вказав, що способом захисту в негаторних правовідносинах є вимога, яка забезпечить законному володільцю реальну можливість користуватися і розпоряджатися майном тим чи іншим способом (зобов`язання повернути або звільнити майно, виселення, знесення, накладення заборони на вчинення щодо майна неправомірних дій).
Отже, Міністерство оборони України є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими воно не перебувало у зобов`язальних відносинах.
З огляду на вищевикладене, судова колегія вважає, що вимогу про звільнення приміщення слід розглядати як негаторний позов, тобто позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Разом з цим, частиною 1 статті 173 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
У пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 викладено такі висновки:
"За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 Цивльного кодексу України).
За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).
Отже, Цивільний кодексу України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу)".
Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.08.2023 у справі № 918/862/22, від 26.01.2022 у справі № 924/637/20 викладено уточнюючий висновок про те, що правило статті 216 Цивільного кодексу України застосовується виключно до сторін правочину, а двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
Судова колегія зазначає, що оспорюваний договір про надання послуг укладено між відповідачами - ФОП Димитровим О.С. та Концерном "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс", однак відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України вимоги про звільнення спірного приміщення заявлені Прокурором в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, яка не була стороною оспорюваного правочину.
Вказаним, у свою чергу, спростовується похідний характер вимоги про звільнення спірного приміщення на користь Міністерства оборони України в співвідношенні з вимогою про визнання недійсним договору про надання послуг, оскільки в розумінні частини 1 статті 173 Господарського процесуального кодексу України похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги), проте при вирішенні цього спору навіть визнання оспорюваного правочину недійсним не призведе до задоволення позовної вимоги про повернення приміщення її власнику - Міністерству оборони України.
Разом з цим, незважаючи на те, що позовна вимога позивача про зобов`язання відповідача-1 звільнити спірне приміщення хоча й має самостійний, а не похідний характер, тобто є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), проте задоволення вказаної вимоги об`єктивно унеможливлюється в разі відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору надання послуг, оскільки в такому випадку наявність чинного договору як підстави для користування відповідачем-1 спірним приміщенням виключає необхідність звільнення та можливість подальшо користування, в тому числі з урахуванням обставин непідтвердження недійсності оспорюваного договору.
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину та ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010).
Наведена вище позиція щодо неможливості задоволення негаторного позову в разі існування між сторонами спору договірних правовідносин цілком відповідає висновкам, викладеним у пунктах 89, 90, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, в яких зазначено таке:
"Велика Палата Верховного Суду зауважує, що негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин він може бути пред`явлений лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою у договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.
Речове право захищається за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме по собі зобов`язального правовідношення.
Натомість, якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не може бути заявлено, а право власника має захищатися за допомогою зобов`язально-правових способів".
Отже, судова колегія вважає, що вимогу прокурора про визнання недійсним договору про надання послуг та вимогу про звільнення спірного приміщення на користь його законного власника слід розглядати як окремі та самостійні позовні вимоги, а задоволення такої позовної вимоги власника (держави) про звільнення нежитлового приміщення та його повернення Міністерству оборони України не можна вважати застосуванням наслідків недійсності оспорюваного договору про надання послуг, тобто похідною вимогою про повернення відповідачем-1 одержаного на виконання такого правочину, адже наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.
З огляду на вищевикладене, доводи прокурора є цілком обгрунтованими і такими, що заслуговують на увагу.
Враховуючивказане, судова колегія дійшла висновку про ефективність та належність заявлених прокурором позовних вимог, а висновки місцевого господарського суду в цій частині є безпідставним та помилковим.
Так, заявлення власником вимоги про визнання недійсним правочину одночасно у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України, за відсутності доказів звільнення нерухомого майна Відповідачем1, відповідає критеріям ефективного способу захисту визначеним усталеною практикою Верховного Суду, а саме: 1) застосування такого способу захисту реально відновить наявне суб?єктивне право, яке порушене; 2) обраний спосіб захисту відповідає характеру правопорушення; 3) застосування такого способу захисту відповідає цілям судочинства; 4) застосування такого способу захисту не суперечить принципам верховенства права; 5) застосування такого способу захисту не суперечить принципу пропорційності та процесуальної економії, зокрема, не породжує стан невизначеності та не спонукає позивача до повторного звернення за захистом до суду.
З огляду на вищевикладене, зважаючи на той факт, що доказів звільнення спірного приміщення з боку відповідача матеріали справи не містять, вимога прокурора про зобов`язання Фізичну особу-підприємця Димитрова Олега Степановича звільнити закриту територію за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. Ю, приміщення № 5 буд. літ. М1, приміщення № 5 буд. літ. З, площею 247 кв.м та рампу на відкритій території за адресою: АДРЕСА_1 , площею 11 кв. м. заявлена правомірно та також підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні в цій частині підлягає скасуванню.
Крім того, безпідставними є висновки суду першої інстанції щодо незазначення у позовній заяві суб`єкта на користь якого повинно бути звільнено приміщення, оскільки позов заявлений в інтересах держави в особі Міністерства оборони України як власника майна, якому і належатиме право звернення рішення суду до виконання як стягувачу, а доводи апеляційної скарги в цій частині заслуговують на увагу.
Відповідно до ст.236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно зі ст.275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Статтею 277 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин, апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23 підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з прийняттям нового рішення - про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського розподіляються пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись ст.ст.129, 269, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23 задовольнити.
Рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 по справі №916/5753/23 скасувати.
Позовні вимоги Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Фізичної особи-підприємця Димитрова Олега Степановича та Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс" за участю третьої особи на стороні позивача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях про визнання недійсним договору - задовольнити в повному обсязі.
Визнати недійсним Договір про надання послуг № ВКС-1240 від 24.05.2023, укладений між Концерном "ВІЙСЬКТОРГСЕРВІС" в особі філії "ПІВДЕННА" Концерну "ВІЙСЬКТОРГСЕРВІС" та Фізичною особою-підприємцем Димитровим Олегом Степановичем.
Зобов`язати Фізичну особу-підприємця Димитрова Олега Степановича звільнити закриту територію за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. Ю, приміщення № 5 буд. літ. М1, приміщення № 5 буд. літ. З, площею 247 кв.м та рампу на відкритій території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, площею 11 кв. м.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця Димитрова Олега Степановича на користь Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону (Україна, 65036, Одеська обл., місто Одеса, вул.Старицького, будинок 10, кімната 232, код РНОКПП 2868421956) судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 10065 грн.
Стягнути з Концерну "ВІЙСЬКТОРГСЕРВІС" в особі філії "Південна" Концерну "ВІЙСЬКТОРГСЕРВІС" (65012, м.Одеса, пров.Штабний, 1, код ЄДРПОУ: 35123222) на користь Керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону (65058, м.Одеса, вул. Армійська, 18, код ЄДРПОУ: 3829636324) судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 3350 грн.
Доручити Господарському суду Одеської області видати наказ.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені статтями 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено та підписано 11.12.2024 року.
Головуюча суддя: Н.М. Принцевська
Судді: С.І. Колоколов
Я.Ф. Савицький
Суд | Південно-західний апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 05.12.2024 |
Оприлюднено | 13.12.2024 |
Номер документу | 123710503 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Визнання договорів (правочинів) недійсними надання послуг |
Господарське
Південно-західний апеляційний господарський суд
Принцевська Н.М.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні