Рішення

від 12.12.2024 по справі 922/3630/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" грудня 2024 р.м. ХарківСправа № 922/3630/24

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Юрченко В.С.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтехкомплект», місто Полтава,

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агробояр», Харківська область, Нововодолазький район, село Станичне,

про стягнення заборгованості,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Полтехкомплект», звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Агробояр», про стягнення: основної заборгованості в розмірі 69 940,00 грн., інфляційних збитків в розмірі 1 967,55 грн., 24% річних в розмірі 5 641,06 грн., пені в розмірі 6 135,99 грн., а також штрафу в розмірі 13 988,00 грн.

15 жовтня 2024 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/3630/24. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Роз`ясненно учасникам справи, що відповідно до частини 7 статті 252 Господарського процесуального кодексу України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач може подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Клопотання, в порядку частини 7 статті 252 ГПК України від учасників даної справи не надходило.

Відповідач правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позовній заяві не скористався, про рух справи (зокрема, про відкриття провадження у справі) повідомлявся у відповідності до норм чинного процесуального законодавства. Так, оскільки відповідач не зареєстрований в системі «Електронний Суд», з метою повідомлення останнього про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала про відкриття провадження у справі направлялась судом рекомендованим листом з повідомленнями про вручення (з відміткою судова повістка) на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 19 жовтня 2024 року до суду повернулось рекомендоване повідомлення про вручення Товариству з обмеженою відповідальністю «Агробояр» 19 жовтня 2024 року судової кореспонденції.

Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

На підставі частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує практику ЄСПЛ як джерело права, зокрема, у справі Осіпов проти України, де Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Оскільки відповідач своїм процесуальним правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позові не скористався, відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк без поважних причин не надав, заяв та клопотань від нього не надходило, враховуючи стислі процесуальні строки, встановлені для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами, що містять достатньо відомостей про права і взаємовідносини сторін.

Частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив позицію позивача, які ґрунтуються на наступному.

Як зазначено позивачем у позовній заяві, 14 травня 2024 року між ТОВ «Полтехкомплект» та ТОВ «Агробояр» було укладено договір купівлі-продажу за № 23, відповідно до умов якого ТОВ «Полтехкомплект» передало, а ТОВ «Агробояр» прийняло товар (оливу моторну), згідно видаткової накладної № 945 від 17 травня 2024 року на суму 69 940,00 грн.

Відповідно до на пункту 3.1. договору, відповідач зобов`язувався перерахувати на поточний рахунок позивача оплату за товар у розмірі, визначеному у видатковій накладній протягом 14 календарних днів з дати отримання товару.

Втім, в порушення умов пункту 3.1. договору, ТОВ «Агробояр» не виконало перед ТОВ «Полтехкомплект» грошове зобов`язання з оплати вартості отриманого товару, в результаті чого виникла заборгованість за вищезазначеним договором в розмірі 69940,00 грн., на яку останній нарахував інфляційних збитків в розмірі 1 967,55 грн., 24% річних в розмірі 5 641,06 грн., пеню в розмірі 6 135,99 грн., а також штраф в розмірі 13 988,00 грн.

Вище викладені обставини послугували підставою для звернення позивачем до суду для захисту прав та інтересів підприємства позивача про стягнення основної заборгованості та похідних вимог.

Відповідач не скористався своїм правом на формування відзиву.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Предметом доказування у цій справі є обставини, пов`язані з наявністю підстав для стягнення з відповідача заборгованості за договором купівлі-продажу № 23 від 14 травня 2024 року та нарахованих похідних вимог, у зв`язку з простроченням виконання обов`язку по оплаті поставленого товару.

Як свідчать матеріали справи, 14 травня 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Полтехкомплект» (позивач/продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агробояр» (відповідач/покупець) укладено договір купівлі-продажу № 23 за умовами якого продавець зобов`язується передати у власність покупця запасні частини та паливно мастильні матеріали, надалі товар, за договірними цінами, в асортименті та кількості, зазначених у специфікаціях чи/або у видаткових накладних, які є невід`ємною частиною цього договору, а покупець зобов`язується прийняти товар та оплатити його на умовах даного договору.

Згідно п. 3.1. договору покупець зобов`язаний сплатити на користь продавця 100% попередньої оплати у розмірі, визначеному у визначеному у рахунку-фактурі. У випадку, якщо сторонами було узгоджено можливість передачі продавцем товару покупцю на умовах відстрочення платежу, покупець зобовязується сплатити на користь постачальника вартість товару відповідно до видаткової накладної протягом 14 (чотирнадцяти) календарних днів з дати отримання покупцем відповідного товару.

З огляду на правову природу, укладений між сторонами договір є договором поставки, який у розумінні статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов`язків, спірні правовідносини регламентуються положеннями глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України. Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).

Відповідно до стаття 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 ЦК України, відповідно до яких зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, за умовами пункту 2.5. договору, право власності на товар переходить від продавця до покупця з моменту підписання товарно-супровідних документів, уповноваженими представниками обох сторін.

Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Як встановлено з матеріалів справи, в рамках укладеного договору між зобов`язаними контрагентами 17 травня 2024 року була здійсненна господарська операція по поставці товару на загальну суму 69 940,00 грн. з ПДВ, що підтверджується видатковою накладною № 945 від 17 травня 2024 року, яка підписана уповноваженими представниками та скріплена печатками сторін; довіреністю на отримання цінностей № 1605 від 16 травня 2024 року та товарно-транспортною накладною від 17 травня 2024 року за № Р115 із визначеною сумою вантажу 69 940,00 грн.

Вищезазначені документи бухгалтерського обліку мають доказове навантаження та своїм змістом підтверджують проведення господарської операції по відвантаженню товару відповідачу.

При цьому, матеріали справи не містять жодних посилань та доказів на недоліки поставленого товару по якості та комплектності з боку відповідача.

Враховуючи, що матеріалами справи доведено виконання з боку позивача покладених на нього договором обов`язків, які охоплюють факт поставки, формування первинної документації, у відповідача виникає зустрічний обов`язок провести оплату.

За приписами статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, однією із основних умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Відповідно до частини 1 статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Так, за умовами договору, пунктом 3.1. договору передбачено, що покупець зобов`язаний сплатити на користь продавця 100% попередньої оплати у розмірі, визначеному у визначеному у рахунку-фактурі. У випадку, якщо сторонами було узгоджено можливість передачі продавцем товару покупцю на умовах відстрочення платежу, покупець зобов`язується сплатити на користь постачальника вартість товару відповідно до видаткової накладної протягом 14 (чотирнадцяти) календарних днів з дати отримання покупцем відповідного товару.

Тобто пункт 3.1. договору містить два альтернативних способа розрахунків за товар: або 100% попередньої оплати, або відстрочення платежу на 14 днів з дати отримання товару. Вибір способу залежить від узгодження сторін.

В даному випадку, про що зазначається позивачем в позовній заяві, сторонами узгоджено порядок розрахунку за поставлений товар на умовах відстрочення платежу - протягом 14 (чотирнадцяти) календарних днів з дати отримання покупцем відповідного товару.

Враховуючи порядок розрахунків за прийнятий товар (відстрочення платежу протягом 14 календарних днів з дати отримання покупцем відповідного товару), присічний строк розрахунків по видатковій накладній № 945 від 17 травня 2024 року - 31 травня 2024 року. Доказів сплати суми поставленого товару на загальну суму 69 940,00 грн. матеріали справи не містять. Протилежного відповідачем не доведено.

У даному випадку, відповідач, з моменту отримання товару, на підставі видаткової накладної, не здійснивши визначений у договорі алгоритм дій щодо розрахунків, є таким, що прострочив оплату поставленого товару у сумі 69 940,00 грн.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

На підставі наданих документів та встановлених обставин, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог в цій частині та стягнення з відповідача суми основного боргу за договором у розмірі 69 940,00 грн.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження здійснення повної оплати.

Щодо стягнення похідних вимог, а саме: інфляційних збитків в розмірі 1 967,55 грн., 24% річних в розмірі 5 641,06 грн., пені в розмірі 6 135,99 грн., а також штрафу в розмірі 13 988,00 грн., суд зазначає наступне.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини 1, 2 статті 217 Господарського кодексу України). Штрафними санкціями відповідно до частина 1 статті 230 Господарського кодексу України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно із пунктом 4 статті 231 Цивільного кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Згідно із статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Пунктом 4.2. договору передбачено, що у випадку порушення строків оплати покупцем товару на користь продавця за цим договором, покупець повинен сплатити на користь продавця пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен календарний день прострочення протягом всього терміну прострочення, а також 24 % річних від простроченої суми протягом всього часу прострочення згідно ст.625 ЦК України. У випадку прострочення покупцем оплати вартості товару продавцю на строк більше 30 календарних днів, покупець повинен сплатити продавцю додатково штраф у розмірі 20% від простроченої суми.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України.

Чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Таким чином одночасне стягнення пені та штрафу не суперечить вимогам чинного законодавства та статті 61 Конституції України. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09 лютого 2018 року у справі № 911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17 та від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17).

Перевіривши правомірність нарахування позивачем пені в розмірі 6 135,99 грн., а також штрафу в розмірі 13 988,00 грн., та виходячи з вимог пункту 4.2. договору, приписів статті 231 Господарського кодексу України, суд встановив, що дане нарахування не суперечать вимогам чинного законодавства та умовам договору.

Здійснивши перерахунок штрафних санкцій, з урахуванням вартості поставленого товару та строку оплати, беручи до уваги, що прострочення відповідача за невиконання зобов`язання сягає більше 30 днів, що зумовлює нарахування штрафу, суд встановив, що позивачем арифметично вірно визначено суму пені та штрафу, а відтак суд задовольняє позов в цій частині та стягує з відповідача суми пені в розмірі 6 135,99 грн., а також штрафу в розмірі 13 988,00 грн.

Приписами частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Умови, укладеного між сторонами у даній господарській справі договору містять інший розмір процентів, аніж той, який передбачений статтею 625 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до пункту 4.2 договору визначено, що у випадку порушення строків оплати покупцем товару на користь продавця за цим договором, покупець, в тому числі, повинен сплатити на користь продавця 24% річних від простроченої суми протягом всього часу прострочення згідно статтею 625 Цивільного кодексу України.

Тобто, учасники господарського правовідношення, користуючись свободою договору, діючи добровільно та у спосіб, передбачений нормою матеріального права, визначили в умовах договору річні в розмірі 24%.

Перевіривши поданий позивачем до суду розрахунок 24 % річних та інфляційних втрат, враховуючи період до стягнення заборгованості, беручи до уваги суму заборгованості, судом встановлено, що розрахунок інфляційних втрат та розрахунок 24% річних здійснений позивачем арифметично вірно, у зв`язку з чим ця позовна вимога задовольняється судом в розмірі, який вказано позивачем у позові, а саме: інфляційних збитків в розмірі 1 967,55 грн., 24% річних в розмірі 5 641,06 грн.

Суд, ураховуючи встановлені фактичні обставини справи, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідивши обставини справи, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, дійшов висновку про повне задоволення позову.

Під час подання позову позивач зазначив, що він поніс витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000,00 грн., на підтвердження яких надав договір про надання правової допомоги № 02/09-24 від 30.09.2024 року рахунок фактуру № 1 від 30 вересня 2024 року на суму 8 000,00 грн.

Від відповідача будь-яких заяв чи пояснень щодо розгляду заяви позивача про розподіл витрат на правову допомогу не надходило.

Розглянувши питання розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, суд прийшов до наступного висновку.

Суд зазначає, що права відповідача, як учасника справи, не можуть забезпечуватись судом за рахунок порушення прав позивача на своєчасне вирішення спору судом, що є безпосереднім завданням господарського судочинства, та яке відповідно до норм частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Положеннями статті 59 Конституції України встановлено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до пункту 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективного захисту своїх прав в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина 1 статті 16 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, як зазначено у частині 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Частинами 2, 3 статті 126 ГПК України встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Частиною 1 статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Також, суд зазначає, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору.

Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Згідно з частиною 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, а також розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відносно обґрунтованості розміру заявлених витрат на професійну правничу допомогу та його (розміру) пропорційності предмету спору, суд приймає до уваги, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, зокрема, пункт 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015 року, пункти 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009 року, пункт 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006 року, пункт 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004 року та пункт 268 рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 02.06.2014 року, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Враховуючи вищевикладене, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.

Аналогічна правова позиція також викладена у додаткових постановах Верховного Суду від 22.03.2018 року у справі № 910/9111/17 та від 11.12.2018 року у справі № 910/2170/18.

Суд також враховує, що в постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19 зазначено, що за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Так, з представлених позивачем доказів, судом встановлено, що між позивачем та Адвокатським бюро «Юрія Христофорова»» виникли правовідносини які оформлені договором про надання правової допомоги № 02/09-24 від 30 вересня 2024 року.

За умовами пункту 1.2. договору, до послуг, що надаються за цим договором входять: ознайомлення з документами, що стосуються предмету цього договору, та їх юридичний аналіз, підготовка позовної заяви, здійснення розрахунку пені, інфляційних збитків, процентів річних та штрафних санкцій за порушення грошового зобов`язання з боку ТОВ «Агробояр» на користь ТОВ «Полтехкомплект» з оплати вартості поставленого товару.

Крім того, за розділом 2 договору, визначено, що ціна договору складає 8 000,00 грн. та оплачується з дня ухвалення Господарським судом Харківської області судового рішення у справі.

30 вересня 2024 року сформований рахунок-фактура № 1 на суму 8 000,00 грн.

У позовній заяві, яка є фактично і заявою про вирішення питання про розподіл судових витрат, наведено, в порядку частини 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, опис наданих адвокатом послуг, який не сформований у вигляді єдиного документа, втім умови процесуального законодавства не встановлюють обов`язкову форму для розрахунку виконаних адвокатом робіт, а тому суд рахує, що позивачем представлено належний та допустимий доказ (детальний опис послуг) зі змісту якого відповідач може спростувати ймовірну не співмірність витрат на професійну правничу допомогу.

Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання Адвокатським бюро «Юрія Христофорова» професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.

При цьому, чинне господарське процесуальне законодавство не ставить у залежність розподіл витрат особи на професійну правничу допомогу, на користь якої ухвалено рішення, від факту оплати нею цих послуг на рахунок адвоката.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати позивача на професійну правничу допомогу підлягають розподілу.

Відповідно до частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Однак матеріали справи не містять клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат відсутні.

З огляду на нескладність справи (спір виник з приводу стягнення боргу за договором поставки), а відповідно і нескладність підготовки позовної заяви та її невеликий обсяг, затрачений адвокатом час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи, додані докази є типовими для договорів поставки; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин докорінно не змінювалось, складання позову не вимагало вивчення та аналізу великого обсягу матеріалів), на думку суду, сума витрат на правничу допомогу, визначена в позовній заяві сума гонорару в розмірі 8 000,00 грн. є розумною та пропорційною.

Враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувавши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи розумності та пропорційності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, дійшов висновку про наявність підстав для повного задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат і стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 8 000,00 грн.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001 року). Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача, з урахуванням того, що при поданні до суду процесуальних документів в електронній формі (як-то в даному випадку позовної заяви), застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Агробояр» (63232, Харківська область, Нововодолазький р-н, село Станичне(з), вул.Станичанський шлях, будинок 1, ЄДРПОУ 44386627) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтехкомплект» (36007, місто Полтава, вулиця Решетилівська, будинок 47Б, кімната 20, ідентифікаційний код юридичної особи 37097603) основну заборгованості в розмірі 69 940,00 грн., інфляційні збитки в розмірі 1 967,55 грн., 24% річних в розмірі 5 641,06 грн., пеню в розмірі 6 135,99 грн., штраф в розмірі 13 988,00 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в розмірі 2422,40 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 8 000,00 грн.

Видати наказ після набрання законної сили рішення суду.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "12" грудня 2024 р.

СуддяВ.С. Юрченко

справа № 922/3630/24