Рішення

від 06.12.2024 по справі 522/7485/24

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 522/7485/24

Провадження 2/522/4818/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАІНИ

06 грудня 2024 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси, у складі:

головуючого - судді Науменко А.В.,

за участю секретаря судового засідання Зелінської К.Ю.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 до Одеського національного університету імені І.І. Мечникова про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

В С Т А Н О В И В:

10 травня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до директора фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України ОСОБА_2 , в якій позивач просить суд визнати протиправним та скасувати наказ про звільнення з посади провідного фахівця відділу №2 в Фізико-хімічному інституті захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України; поновити на роботі; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з вересня 2022 року до дня поновлення на роботі.

Пізніше позивачем було подано до суду уточнену позовну заяву, в якій змінено відповідача ОСОБА_2 на юридичну особу фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України.

В обґрунтування заявленого позову, позивач зазначає, що з 14 вересня 2016 року працював провідним фахівцем відділу №2 в Фізико-хімічному інституті захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України.

12 вересня 2022 року позивача запросили до відділу кадрів, де ним було написано рапорт про відмову від подання заяви на звільнення.

Наказом №39/3-К від 15 вересня 2022 року позивача звільнено з посади на підставі п.2 ч.1 ст.40 КЗпП, за ініціативи роботодавця в той момент, коли перебував у відпустці за власний рахунок у зв`язку з воєнним станом з березня по вересень 2022 рік.

Позивач вважає, що керівництвом Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України не було дотримано процедури звільнення на підставі невідповідності займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, а саме не встановлено фактів невідповідності займаної посади.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 травня 2024 року відкрито провадження у справі та постановлено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

20 травня 2024 року ОСОБА_1 подав до суду уточнюючу позовну заяву про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Судове засідання, призначене на 19 червня 2024 року відкладено на 09.07.2024 рік, у зв`язку з відсутністю електропостачання в приміщенні суду.

Судове засідання, призначене на 09 липня 2024 року відкладено на 14.08.2024 рік, у зв`язку з відсутністю електропостачання в приміщенні суду.

У судове засідання 14.08.2024 р. з`явився позивач, якого судом було повідомлено про те, що відповідач реорганізований і наразі перебуває в складі Одеського університету імені І.І. Мечникова. Позивачем зазначено про те, що буде уточнювати позовну заяву та надасть довідку про середньомісячний дохід.

В судовому засіданні 14.08.2024 р. протокольною ухвалою суду проголошено перерву по справі та призначено наступне судове засідання на 01.10.2024 р.

20 серпня 2024 року від представника ОСОБА_3 адвоката Байло Євгена Сергійовича надійшла до суду заява про ознайомлення з матеріалами справи, а також, представником надано Наказ Міністерства освіти і науки України «Про реорганізацію Одеського державного екологічного університету та Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України» №47 від 16.01.2024 р, відповідно до якого Одеський національний університет імені І.І. Мечникова є правонаступником всього майна, земельних ділянок, прав та обов`язків Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України та Одеського державного екологічного університету.

У судове засідання 01.10.2024 р. з`явився позивач та представник відповідача Одеського національного університету імені І.І. Мечникова адвокат Байло Євген Сергійович.

В ході судового засідання, позивачем подана заява про заміну відповідача з Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України на належного - Одеський національний університет імені І.І. Мечникова у зв`язку з реорганізацією відповідача.

Представник відповідача заперечував проти заміни відповідача, просив відмовити у задоволенні відповідної заяви позивача.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 01 жовтня 2024 року прийнято уточнену позовну заяву ОСОБА_1 до Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та замінено відповідача Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України на належного - Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, надано 15 денний строк для подання відзиву на позовну заяву відповідачу Одеський національний університет імені І.І. Мечникова.

Протокольною ухвалою суду в судовому засідання 01.10.2024 р. проголошено перерву по справі та призначено наступне судове засідання на 29.10.2024 р.

У судове засідання 29.10.2024 р. з`явився позивач та представник відповідача.

16.10.2024 року відповідачем наданий відзив.

28.10.2024 року позивачем поданий до справи відповідь на відзив.

На судовому засіданні 29.10.2024 року представник відповідача просив відкласти розгляд справи для ознайомлення з відповіддю на відзив. По справі судом оголошена перерва до 29.11.2024 року.

На судовому засіданні 29.11.2024 року судом допитані свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Розгляд справи відкладений на 06.12.2024 року.

Представником відповідача надано письмові пояснення в яких останній стверджує про не доведеність обґрунтованості причин пропуску строку, передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України, зокрема порушення процедури звільнення позивача під час перебування у відпустці без збереження заробітної плати. Крім того, відповідач вважав, що обставини, про які стверджує позивач у первісній позовній заяві та уточненій позовній заяві є надуманими та такими, що перекручують фактичні обставини даної справи. У зв`язку з чим, просив відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 , а також, змінити у судовому рішенні дату звільнення ОСОБА_1 з 15.09.2022?р. на 16.09.2022 р. (тобто з наступної за днем винесення наказу датою).

Представник відповідача стверджував, що позивач не з`явився до відділу кадрів для вручення йому копії наказу про звільнення № 39/3 від 15.09.2022 р., у зв`язку з чим, завідувачкою відділу кадрів Бондар Ю.В. в присутності головного інженера Ковтуна В.С. та завідувачки відділом № 4 Кірюшкіною Г.М. було складено Акт від 15.09.2022 р., яким засвідчено факт неодноразових спроб зв`язатися з позивачем по телефону та прохань прибути до відділу кадрів для вручення останньому наказу про звільнення.

Зазначав, що вказані обставини щодо складання та підписання зазначеного Акту можуть підтвердити свідки у судовому засіданні, які і складали Акт від 15.09.2022 р а саме ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Окрім того, у вересні 2022 р. позивач отримав усі суми, що належать останньому від підприємства, установи, організації компенсацію за невикористані 32 дні відпустки за періоди з 19.09.2020 по 19.09.2021 та з 19.09.2021 по 15.09.2022, про що свідчить Довідка вих.№ 102 від 29.10.2024 р.

Також, представником відповідача зауважувалось на тому, що відповідач вчиняв активні дії для вручення ОСОБА_1 копії наказу про звільнення. Позивач не був зацікавлений прибути до відділу кадрів для вирішення усіх інших питань, що охоплюються предметом трудового спору. Зокрема, трудову книжку позивач забрав 24 березня 2022 року та лише у березні 2024 р. після реорганізації Інституту звернувся до Одеського національного університету імені І.І. Мечникова з проханням надати копію наказу про його звільнення № 39/3 від 15.09.2022 р.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та свідків, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, суд дійшов до наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач з 14 вересня 2016 року працював провідним фахівцем відділу №2 в Фізико-хімічному інституті захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України, що підтверджено Наказом ФХІЗНСІЛ МОН і НАН України від 14.09.2016 р. №43/1-К та відомостями, які містяться у трудовій книжці серії НОМЕР_1 .

Згідно з наказом ФХІЗНСІЛ МОН і НАН України від 29.08.2022 р. №36/1-К, ОСОБА_1 було надано відпустку без збереження заробітної плати із-за військових дій кількістю 15-ти к.д. з 01.09.2022 р. по 15.09.2022 р.

12 вересня 2022 року позивача було запрошено до відділу кадрів, проте він відмовився у написанні заяви про звільнення.

У вересні 2022 р. позивач отримав усі суми, що належать йому від колишнього роботодавця компенсацію за невикористані 32 дні відпустки за періоди з 19.09.2020 по 19.09.2021 та з 19.09.2021 по 15.09.2022, про що свідчить Довідка вих.№ 102 від 29.10.2024 р.

Наказом №39/3-К від 15 вересня 2022 року позивача було звільнено з посади на підставі п.2 ч.1 ст.40 КЗпП України, у зв`язку з виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню даної роботи.

Позивач не з`явився до відділу кадрів для вручення йому копії наказу про звільнення №39/3 від 15.09.2022 р., у зв`язку з чим, завідувачкою відділу кадрів Бондар Ю.В. в присутності головного інженера Ковтуна В.С. та завідувачки відділом № 4 Кірюшкіною Г.М. було складено Акт від 15.09.2022 р., яким засвідчено факт неодноразових спроб зв`язатися з позивачем по телефону та прохань прибути до відділу кадрів для вручення останньому наказу про звільнення.

Свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_4 фактично підтвердили інформацію, вказану в акті від 15.09.2022 р., та показали, що буди присутні при тому, що завідувачкою відділу кадрів ОСОБА_6 було неодноразово здійснено дзвінки ОСОБА_1 та запропоновано з`явитись до відділу кадрів для отримання наказу про звільнення. Також свідки повідомили про те, що ОСОБА_1 знав про факт свого звільнення у день видання наказу проте відмовився прибувати для його отримання.

Позивачем у судовому засіданні було підтверджено, що з березня 2022 року в останнього фактично знаходиться його трудова книжка серії НОМЕР_1 . Крім того позивачем у судовому засіданні було визнано факт того, що він знав, що його звільнили саме 15 вересня 2022 року та він на працю вже не виходив.

Наказом Міністерства освіти і науки України «Про реорганізацію Одеського державного екологічного університету та Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України» №47 від 16.01.2024 р, відповідно до якого Одеський національний університет імені І.І. Мечникова є правонаступником всього майна, земельних ділянок, прав та обов`язків Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України та Одеського державного екологічного університету.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року N 64/2022 з 24 лютого 2022 року на території України введено воєнний стан.

Дія воєнного стану неодноразово продовжувалася та триває по теперішній час.

Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

15 березня 2022 року прийнято Закон України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (далі - Закон), яким визначені особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану" (частина перша статті 1 Закону).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136-IX цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

Відповідно до ч. 1 ст. 5 вказаного Закону у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

Відповідачем не було надано доказів на підтвердження підстав звільнення позивача саме за п.2 ч.1 ст.40 КЗпП, тому суд визнає, що в даному випадку має місце порушення з боку роботодавця процедури звільнення працівника саме за Кодексом законів про працю в контексті підстав та процедури звільнення працівника.

Разом з тим ч.3 ст. 1 Закону України № 2136-IX у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України "Про державну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування", інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Тобто, зазначений Закон є спеціальним нормативним актом, який регулює трудові відносини у період дії воєнного стану.

Таким чином, ч. 1 ст. 5 Закону України № 2136-IX фактично врегулювала можливість звільнення працівника у період дії воєнного стану за підставами, які не передбачені КЗпП. Виключенням в такому випадку є тільки заборона звільнення під час перебування працівника у відпустці у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Відповідно до ч. 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Однією із гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин є строк звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору. Такий строк згідно із ч.1 ст.233 КЗпП України у справах про звільнення законодавець пов`язує із фактом вручення копії наказу про звільнення або з дня вручення трудової книжки.

Встановлений ст. 233 КЗпП України строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Відповідно до пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9, встановлені статтями 228, 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного чи тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи і обов`язки сторін.

Пункт 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Тобто він втілює «право на суд», яке, згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розпочати провадження в суді за цивільним позовом та отримати його вирішення (наприклад, п. 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», п. 50 рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», п. 52 рішення у справі «Меньшакова проти України»).

Позивач наполягав на тому, що строк не було пропущено через те, що останній не отримав копію наказу, тому відсутня вказівка на день коли слід відраховувати початок строку звернення до суду.

Представник відповідача наполягав на тому, що позивачем пропущено строк звернення до суду, останній не ставить перед судом питання про поновлення такого, так само і не наводить доводів про те, з яких причин позивач звернувся до суду після спливу більш ніж півтора року після звільнення, при цьому не маючи в наявності наказу про звільнення.

У Постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 травня 2021 року по справі №714/444/20 викладено висновок, виходячи з аналізу прецедентної практики Європейського суду з прав людини щодо застосування пункту 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в аспекті «права на суд», тлумачення статті 233 КЗпП України, суд робить висновок, що початок перебігу строку звернення особи для захисту порушених законних прав та інтересів у сфері трудових правовідносин слід обчислювати від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про обставини порушення її прав.

У статті 234 КЗпП України не передбачається перелік поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Поважність причин означає, що працівник не ставився зневажливо до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали такі причини, які зобов`язують оточуючих, органи державної влади та інших суб`єктів, з урахуванням норм моралі, виявити повагу та поблажливість до працівника.

У Постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.09.2021 р. по справі №522/3473/19 викладено, що встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі №522/4116/19 та від 10 березня 2021 року у справі №686/8529/20.

У постановах Верховного Суду 08 серпня 2018 року у справі №757/19004/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі №503/361/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі №288/1466/18 зазначено, що поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

У постанові Верховного Суду України від 16.03.2016 р. у справі № 6-2426цс15 викладено висновок, що статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі:

вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду);

розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду);

розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

У судовому засіданні позивачем було повідомлено, що останній знав про своє звільнення саме в день звільнення, проте не було отримано відповідного наказу про його звільнення. Разом з тим, позивачем не було вжито жодних заходів, направлених на захист свого права як на захист свого права так і на встановлення підстав свого звільнення. Сам позивач не зміг пояснити, чому він не звертався до роботодавця з метою отримання інформації про своє звільнення, зокрема, отримання наказу про звільнення.

Таким чином, суд вважає, що починаючи з 15.09.2022р. колишнім роботодавцем позивача вживались всі допустимі заходи щодо повідомлення ОСОБА_1 про факт його звільнення.

У постанові Верховного Суду України від 05.07.2017 в справі № 758/9773/15-ц зазначено, що установлені ст. 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Якщо строк звернення до суду, установлений ст. 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку.

У постанові Верховного Суду від 30.07.2021 у справі № 263/6538/18 зазначено, що «як поважні причини пропуску строку, встановленого в ч.1 ст. 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами».

Позивачем стверджувалось, що обчислення строку звернення до суду, відповідно до фактичних обставин по даній справі, слід вважати момент отримання спірного Наказу, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду та доводів представника позивача не може свідчити про пропущення строку з поважних причин.

Суд також доходить до висновку, що фактичне отримання спірного Наказу у березні 2024 р. не змінює моменту, з якого позивач повинен був та мав реальну можливість дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в даному випадку.

В ході розгляду даної справи з боку позивача відсутні будь-які належні та допустимі докази в підтвердження того, що він був позбавлений можливості раніше отримати інформацію про обставини звільнення останнього. Доказів, що відповідач чинив перешкоди в отриманні відповідної інформації, з боку позивача також відсутні.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 лютого 2024 року по справі №990/270/23 викладено наступний висновок, поважними причинами пропуску процесуального строку є ті, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду та підтверджені належними і допустимими доказами. Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Слід відмітити, що ст. 177 ЦПК України встановлює вимоги до додатків документів, якими має відповідати позовна заява, яка подається до суду.

Відповідно до ч.1 зазначеної ст. позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

Разом з тим частина 3 вказаної статті містить певні виключення, а саме те, що правила цієї статті щодо подання копій документів не поширюються на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідоккримінального правопорушеннячи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертюфізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Крім того, суд звертає увагу на те, що ст. 84 ЦПК України визначено механізм витребування доказів, у разі наявності певних перешкод у сторін спору.

Так, ч. 1 означеної статті визначає, що учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

Тому, враховуючи вищевикладені норми процесуального права, можна дійти висновку, що відсутність/наявність наказу про звільнення не може бути перешкодою для звернення до суду за захистом свого трудового права у разі незаконного звільнення, оскільки процесуальний закон визначає чіткий механізм дій сторін за наявності таких обставин.

Таким чином, враховуючи те, що позивач визнав факт того, що останнього було повідомлено про його звільнення безпосередньо у день звільнення, а трудова книжка знаходилась у самого позивача, суд відхиляє доводи позивача про те, що останнім не було пропущено строк звернення до суду та приходить до висновку, що позивач звернувся до суду з пропуском строку, встановленого 233 КЗпП України. При цьому, позивачем ані у первісній позовній заяві, ані в уточненій позовній заяві не зазначено жодної об`єктивної обставини, що зумовили пропуск строку звернення до суду, визначеного ст. 233 КЗпП України.

Таким чином, позивач мав реальну можливість дізнатись про існування оскаржуваного Наказу, зокрема за наслідком телефонної розмови з завідувачкою відділу кадрів ОСОБА_6 , окрім того, міг направити запит на отримання інформації або самостійно з`явитися до колишнього роботодавця з метою ознайомлення з цим Наказом, який відповідно до тверджень позивача порушує права та інтереси останнього.

Натомість, майже протягом двох років, від позивача були відсутні будь-які активні дії щодо оскарження спірного Наказу, що на думку суду виражено у пасивній поведінці особи відносно захисту свого порушеного права. Таким чином, пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі в цьому випадку не може бути поважною причиною пропуску строку.

Аналогічні висновки щодо порядку обчислення строків звернення до суду у справах з подібними спірними правовідносинами, а також оцінки поважності причин їх пропуску викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19 (провадження № 11-1190заі19), від 05 лютого 2020 року у справі № 901/520/19 (провадження № 11-1191заі19), від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/68/20 (провадження № 11-157заі20), від 09 лютого 2022 року у справі № 9901/473/21 (провадження № 11-515заі21).

Окрім того, основна мета строку звернення до суду направлена на дотримання принципу правової визначеності; дисциплінування учасників судочинства; досягнення юридичної визначеності; стимулювання учасників добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків; обмеження часу, протягом якого правовідносини можуть вважатися спірними. Якщо ніхто не звернувся до суду, відносини стають стабільними.

Зміст принципу правової визначеності розкрито у ряді рішень Конституційного Суду України. Наприклад, у Рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

При цьому ЄСПЛ у справах «Салов проти України», п. 93, «Сутяжник» проти Росії», п. 38) підкреслює, що відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Зокрема, під правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

Отже, встановлення строків звернення до суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням.

Таким чином, позивачем не доведено обґрунтовані причини пропуску строку, передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України, зокрема про порушення процедури звільнення останнього під час перебування у відпустці без збереження заробітної плати.

Виходячи з наведеного, суд встановлює, що відсутні підстави для задоволення позовної заяви ОСОБА_1 з зазначених вище підстав.

Керуючись ст. ст.12,13,76,77,141,259,263,264,265,268,272,273 ЦПК України, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Одеського національного університету імені І.І. Мечникова про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1ст. 354 ЦПК України.

Суддя А.В. Науменко

Повний текст рішення виготовлений 11.12.2024 року.

Суддя А.В. Науменко

06.12.24