Рішення

від 20.11.2024 по справі 910/10242/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

20.11.2024Справа № 910/10242/24За позовом Приватного акціонерного товариства «АПК-Інвест»

до Державної казначейської служби України

про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання в сумі 193163,70 грн.

Суддя Сташків Р.Б.

Секретар судового засідання Гарашко Т.В.

Представники сторін:

від позивача - Астапова Ю.Є.,

від відповідача - Березовська М.О.

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передано указану позовну заяву про стягнення з Державної казначейської служби України (далі - відповідач або Казначейство) на користь Приватного акціонерного товариства «АПК-Інвест» (далі - відповідач або Товариство) 155064,50 грн інфляційних втрат та 38099,20 грн 3% річних нарахованих за прострочення виконання наказу Господарського суду Донецької області у справі № 905/640/16 від 30.06.2016.

Позовні вимоги мотивовані тим, що наказ Господарського суду Донецької області у справі №905/640/16 від 30.06.2016, який перебуває на виконанні у відповідача, не виконується вже більше шести років. Позивачем в порядку статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» було нараховано 3% річних та інфляційні втрати на суму боргу, яка мала бути стягнута з боржника за наказом № 905/640/16 від 30.06.2016.

Відповідач позов не визнав. Свої заперечення мотивував тим, що встановлений Верховною Радою України обсяг коштів, що виділяються з метою забезпечення виконання Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», не дозволяє Казначейству здійснити погашення заборгованості за всіма рішеннями судів, гарантованими державою, а тому кошти Державного бюджету України на виконання наказу суду від 30.06.2016 у справі № 905/640/16 наразі не перераховані для позивача з незалежних від Казначейства причин. Розподіл коштів щодо стягувачів за судовими наказами, які виділяються із цією метою, відбувається у порядку черговості, і черга до позивача ще не дійшла. Відповідач вважає, що чинне законодавство України не встановлює конкретних строків для сплати Казначейством коштів з метою виконання судових рішень, а тому ним не допущено прострочення виконання грошового зобов`язання. Позивач помилково застосовує до спірних правовідносин положення статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки ні бюджет ні Казначейство у розумінні цієї статті не є боржником, який прострочив виконання судового рішення. Окрім того, у відповідача відсутні повноваження на перерахування коштів понад розмір асигнувань, визначених Верховною Радою України. Відповідач вживав усі передбачені законодавством заходи, спрямовані на виконання вищевказаного наказу суду від 30.06.2016 у справі № 905/640/16. Перерахування коштів стягувачам із затримкою відбувається не через протиправні дії або бездіяльність Казначейства, а виключно у зв`язку з наявністю сформованої черги, в якій перебуває на виконанні значна кількість виконавчих документів та передбаченими у Законах про Державної бюджет України обмеженими асигнуваннями.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши надані докази та оцінивши їх в сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Донецької області від 12.04.2016 у справі №905/640/16, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 15.06.2016, стягнуто з Державного підприємства «Донецька залізниця» на користь Товариства 199041,73 грн вартості недостачі вантажу та 2985,64 грн судового збору.

Всього за цим судовим рішенням стягнуто на користь Товариства 202027,37 грн.

На виконання вказаного рішення Господарським судом Донецької області у справі №905/640/16 видано відповідний наказ від 30.06.2016 (далі - Наказ від 30.06.2016), який позивачем було пред`явлено до виконання до Cлов`янського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - ВДВС).

21.09.2016 державним виконавцем ВДВС винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання Наказу від 30.06.2016.

Частиною 1 статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

21.03.2017 закінчився шестимісячний строк, у межах якого державний виконавець повинен був здійснити сукупність дій, що спрямовані на примусове виконання рішення, на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Законом України «Про виконавче провадження», іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).

Згідно з частиною 2 статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Таким чином, з 22.03.2017 року примусове виконання вищевказаного судового рішення повинно було здійснюватися за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, що прямо визначено у наведеній вище нормі Закону, яка встановлює особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.11.2017 у справі № 905/640/16 зобов`язано керівника ВДВС негайно виконати вимоги Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та здійснити комплекс дій, направлених на стягнення із боржника коштів за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень.

На виконання цієї постанови Вищого господарського суду України від 22.11.2017 ВДВС листом від 04.01.2018 № 170 направило на адресу Казначейства Наказ від 30.06.2016 для його подальшого виконання.

Як слідує із листа відповідача № 5-06-06/7201 від 23.04.2019, наданого відповідачем витягу щодо стану виконання рішення Господарського суду Донецької області від 12.04.2016 у справі №905/640/16 та пояснень представників сторін, на виконанні у Казначействі за бюджетною програмою «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою» (далі - Програма) знаходиться Наказ від 30.06.2016, який зареєстровано органами Казначейства 10.01.2018.

Частиною 6 статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачено, що перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215) центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів є Державна казначейська служба України (Казначейство).

Станом на час вирішення спору по суті зазначене вище судове рішення не було виконано ані боржником за судовим рішенням (державним підприємством), ані Державою Україна за рахунок державних коштів, згідно із Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

За таких обставин справи позов підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення.

Статтею 129-1 Конституції України перебачено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

За практикою Європейського суду з прав людини саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997; далі - Конвенція) (див. згадане вище рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), № 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі «Козачек проти України» (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

У своєму пілотному рішенні Європейський суд встановив, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 через невиконання або несвоєчасне виконання остаточних судових рішень. Суд зазначив, що затримки були спричинені комбінацією чинників, включаючи відсутність бюджетних коштів, бездіяльністю державної виконавчої служби та недоліками національного законодавства, внаслідок чого пан Іванов та інші заявники у подібній ситуації не змогли добитись примусового виконання судових рішень (див. рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», від 15 жовтня 2009 року, № 40450/04, п. 83-84). Всі ці чинники належали до компетенції української влади, і, отже, Україна несе повну відповідальність за таке невиконання (там же, п. 85). Суд також постановив, що зазначені вище порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає в систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв`язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (п. 4 резолютивної частини рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України»).

У пункті третьому резолютивної частини рішення 12 жовтня 2017 року у справі «Бурмич та інші проти України», заява № 46852/13, Велика палата Європейського суду з прав людини постановила, що п`ять заяв та 12143 заяв (всього 12148), перераховані в додатках I і II до цього рішення, а також ті, що можуть надійти вже після ухвалення цього рішення, повинні розглядатися відповідно до зобов`язань, які випливають із пілотного рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», в якому виявлено існування структурної проблеми, що спричиняє порушення параграфу 1 статті 6 і 13 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1.

Отже, тривале невиконання або несвоєчасне виконання національних судових рішень, за виконання яких Україна несе відповідальність, є структурною та системною проблемою, яку визначено в пілотному рішенні Європейського суду з прав людини, і запровадження ефективних засобів юридичного захисту стосовно відповідних порушень є прямим обов`язком держави.

Суд зауважує, що в цій справі боржником є державне підприємство, на яке розповсюджується дія Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29 листопада 2001 року № 2864-III щодо мораторію на застосування примусової реалізації майна, а також дія Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо підприємств залізничного транспорту, майно яких розташоване на території проведення антитерористичної операції» від 20 грудня 2016 року № 1787-VIII щодо встановлення мораторію на звернення стягнення на активи публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування за зобов`язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, до проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, та затвердження передавального акта щодо цього майна товариству як правонаступнику прав і обов`язків зазначених підприємств.

Таким чином, виходячи з практики з Європейського суду з прав людини держава відповідальна за виконання рішення, ухваленого на користь Товариства у справі №905/640/16. Тривале невиконання рішення та відсутність засобів захисту прав стягувача на національному рівні спричиняє порушення параграфу 1 статті 6 і 13 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1.

Відповідно до частин 1, 2 статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (частина 3 статті 11 ЦК України).

Статтею 174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

Згідно зі статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Враховуючи положення частини 6 статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» перерахування коштів за рішенням суду повинно було бути здійснено Казначейством у тримісячний строк з дня надходження до нього Наказу від 30.06.2016, тобто до 10.04.2018.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Суд наголошує, що відповідно до статті 2 ЦК України та Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» учасником спірних правовідносин у справі про стягнення компенсації за порушення строку виконання судового рішення та, відповідно, боржником за зобов`язанням з виконання цього судового рішення з 10.01.2018 є Держава Україна, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади - Казначейство.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (див. постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 15.02.2022 у справі № 910/6175/19, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21, від 14.12.2022 у справі № 2-3887/2009, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, від 12.07.2023 у справі № 757/31372/18-ц).

Згідно зі статтями 525, 526, 530 ЦК України, статтею 193 ГК України зобов`язання мають виконуватися належним чином та у встановлений строк відповідно до закону, інших правових актів, договору. Одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається.

Відповідно до частини 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 1 статті 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання

Відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21 зазначила, що припис частини 2 статті 625 ЦК України застосовний до спірних правовідносин з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення виконавчого документа до виконання органу ДКС України і до дня повного виконання судового рішення.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України стаття 625 ЦК України та частина 1 статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

Судом встановлено, що рішення Господарського суду Донецької області від 12.04.2016 у справі №905/640/16 не виконується Казначейством більше 6-ти років, а тому позивачем правомірно нараховано за час прострочення з 10.04.2018 до 22.07.2024 на суму прострочення (202027,37 грн) на підставі частини 1 статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та статті 625 ЦК України 3% річних у сумі 38099,20 грн та 155064,50 грн інфляційний втрат.

Судом перевірено наданий позивачем розрахунок вищевказаних сум компенсацій, і визнано його обґрунтованим та арифметично правильним.

Частиною 1 статті 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідачем, у супереч вимогам статей 13, 74 ГПК України, належними засобами доказування не спростовано доводів позивача та обставин на які він посилається.

Інші доводи сторін, наведені у наданих суду заявах по суті справи, письмових та усних поясненнях, судом розглянуті, але до уваги та врахування при вирішенні спору не приймаються, оскільки на результат вирішення спору не впливають.

Судові витрати відповідно до статті 129 ГПК України покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Державного бюджету України в особі Державної казначейської служби України (м. Київ, вул. Бастіонна, 6; ідентифікаційний код 37567646) на користь Приватного акціонерного товариства «АПК-Інвест» (Донецька область, Покровський район, с. Рівне, вул. Шопена, 1А; ідентифікаційний код 34626750) 155064 (сто п`ятдесят п`ять тисяч шістдесят чотири) грн 50 коп. інфляційних втрат, 38099 (тридцять вісім тисяч дев`яносто дев`ять) грн 20 коп. 3% річних, 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн судового збору.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України, і може бути оскаржено в порядку та строк встановлені статтями 254, 256, 257 ГПК України.

Повне рішення складено 13.12.2024.

Суддя Р.Б. Сташків