Постанова

від 12.12.2024 по справі 917/38/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 917/38/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючої, Булгакової І. В., Ємця А. А.,

за участю секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

Офісу Генерального прокурора - Зарудняна Н. О.,

позивача: Міністерства внутрішніх справ України - не з`явився,

відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» - не з`явився,

відповідача-2: Харківського національного університету внутрішніх справ в особі Кременчуцького льотного коледжу Харківського національного університету внутрішніх справ - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Харківського національного університету внутрішніх справ в особі Кременчуцького льотного коледжу Харківського національного університету внутрішніх справ

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 (колегія суддів: Попков Д. О. (головуючий), Стойка О. В., Медуниця О. Є.) та рішення Господарського суду Полтавської області від 25.06.2024 (суддя Киричук О. А.)

у справі за позовом Заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Міністерства внутрішніх справ України

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» та Харківського національного університету внутрішніх справ в особі Кременчуцького льотного коледжу Харківського національного університету внутрішніх справ

про визнання недійсними додаткових угод до договору постачання електричної енергії та повернення безпідставно сплачених коштів,

УСТАНОВИВ:

У грудні 2023 року заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (далі - позивач, МВС) звернувся до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» (далі - відповідач-1, ТОВ «Полтаваенергозбут») з позовом, в якому просив:

- визнати недійсними додаткові угоди від 07.05.2021 № 2, від 02.06.2021 № 3, від 20.07.2021 № 4, від 30.08.2021 № 5, від 04.11.2021 № 6 та від 07.12.2021 № 8 до договору від 06.01.2021 № 21510207, укладеного між ТОВ «Полтаваенергозбут» та Харківським національним університетом внутрішніх справ (далі - оспорювані додаткові угоди);

- стягнути з ТОВ «Полтаваенергозбут» на користь МВС до державного бюджету 736 159,79 грн зайво сплачених коштів.

Позовні вимоги з посиланням на наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі МВС обґрунтовані тим, що оспорювані додаткові угоди, якими змінювалась ціна на електричну енергію, укладені за відсутності документального підтвердження відповідачем-1 коливання ціни такого товару на ринку у бік збільшення, а отже, належного обґрунтування необхідності зміни істотної умови договору, що є порушенням п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» і п. 5.3.2 договору та свідчить про наявність підстав для визнання недійсними цих додаткових угод відповідно до ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та, як наслідок, повернення до державного бюджету зайво сплачених коштів на підставі ст. 670 цього Кодексу.

В ухвалі від 28.03.2024 Господарський суд Полтавської області, зокрема, залучив до участі у справі в якості співвідповідача Харківський національний університет внутрішніх справ в особі Кременчуцького льотного коледжу Харківського національного університету внутрішніх справ (далі - відповідач-2, Університет в особі Коледжу).

Господарський суд Полтавської області у рішенні від 25.06.2024, залишеним без змін Східним апеляційним господарським судом згідно з постановою від 23.09.2024, позов задовольнив повністю.

Визнав недійсними додаткові угоди від 07.05.2021 № 2, від 02.06.2021 № 3, від 20.07.2021 № 4, від 30.08.2021 № 5, від 04.11.2021 № 6 та від 07.12.2021 № 8 до договору від 06.01.2021 № 21510207, укладеного між ТОВ «Полтаваенергозбут» та Харківським національним університетом внутрішніх справ. Стягнув з ТОВ «Полтаваенергозбут» на користь МВС до державного бюджету грошові кошти в сумі 736 759,79 грн.

За висновками суду першої інстанції при укладенні оспорюваних додаткових угод не дотримано вимог п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону 922-VIII та безпідставно змінено істотну умову договору, оскільки ціна товару у підсумку збільшилась більше ніж на 10 % і постачальник належним чином не обґрунтував та документально не підтвердив саме коливання ціни на електричну енергію на ринку після вчинення основного договору, що стало наслідком придбання споживачем товару за завищеною ціною, тому оспорювані додаткові угоди підлягають визнанню недійсними відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України, а сплачені грошові кошти - стягненню на користь МВС як уповноваженого органу в спірних правовідносинах до державного бюджету на підставі ст. 1212 цього Кодексу.

Щодо представництва прокурором інтересів держави суд вказав, що у цьому випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес; прокурор правильно визначив орган центральної виконавчої влади, уповноважений на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, при цьому дотримався порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII).

При вирішенні спору суд першої інстанції врахував правові висновки Верховного Суду у постановах від 21.03.2019 у справі № 912/898/18, від 12.09.2019 у справі № 915/1868/18, від 18.03.2021 у справі № 924/1240/18, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, від 10.02.2022 у справі № 916/707/21.

Апеляційний суд погодився з такими висновками місцевого господарського суду та з урахуванням доводів апеляційних скарг відповідачів, зокрема, зазначив що саме МВС є уповноважених органом на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, а отже, є належним позивачем у справі.

У поданій касаційній скарзі Університет в особі Коледжу, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, а також на наявність підстави касаційного оскарження за п. 2 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постановлені судові рішення, а справу повернути до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Мотивуючи підставу касаційного оскарження за п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник вказує на необхідність відступлення від правових висновків, наведених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та від 11.02.2022 у справі № 922/614/19, а також в ухвалі Верховного Суду від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17.

Так, скаржник з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 вказує, що відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону № 1697-VII прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках, зокрема, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган. Бездіяльність компетентного органу означає, що цей орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до суду, прокурор має обґрунтувати таку бездіяльність органу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 дійшла висновку про наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави за встановлених обставин, а у постанові від 11.02.2022 у справі № 922/614/19 - вказала, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність компетентного органу, цей довід суди мають перевірити незалежно від вчинених прокурором дій, спрямованих на встановлення відповідного органу, тобто, суд має перевірити, чи справді відсутній уповноважений орган, адже процедура за ст. 23 Закону № 1697-VII застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави у суді, якщо такий захист не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень.

Разом з тим відповідач-2 звертає увагу на непоодинокі випадки, коли Верховний Суд визнавав необґрунтованими доводи прокурора щодо наявності у нього права на звернення до суду з метою захисту інтересів держави, як це було в ухвалі суду касаційної інстанції від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17 про відмову у прийнятті касаційної скарги прокурора до розгляду.

За доводами касаційної скарги Університет в особі Коледжу наділений повноваженнями самостійно забезпечувати та здійснювати відповідний захист інтересів в судовому порядку. Отже, існує необхідність відступу від висновків Верховного Суду у названих справах щодо правомірності застосування норм чинного законодавства стосовно наявності законних підстав подання прокурором позову в інтересах держави в особі МВС. Справа має суспільний інтерес та виняткове значення для відповідача-2 як закладу вищої освіти системи МВС.

Заявлене відступлення може забезпечити більш чітке розуміння меж повноважень прокурора та інших органів, що представляють інтереси держави, оскільки у випадку правовідносин у справі, яка розглядається, наявність повноважень у відповідача-2 забезпечувати захист своїх прав / інтересів протирічить діям прокурора, які можуть бути розцінені як втручання в діяльність установи, що призведе до негативних наслідків для її функціонування.

На переконання Університету в особі Коледжу:

- прокурор безпідставно визначив саме МВС органом, уповноваженим державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, оскільки Університет є розпорядником бюджетних коштів та належить до замовників, які самостійно здійснюють закупівлі;

- кошти, які підлягають стягненню з відповідача-1, повинні надходити на рахунок установи, яка ними розпоряджалася, сплачувала за електричну енергію та є стороною договору, тобто, Університету в особі Коледжу, а не на рахунок МВС;

- прокурор необґрунтовано зазначив про бездіяльність МВС, адже позивач вжив заходів реагування та проінформував Університет щодо необхідності проведення позовної роботи. Своєю чергою, Університет в особі Коледжу проводив з відповідачем-1 позасудове врегулювання спору шляхом направлення вимог про добровільне повернення коштів, які ТОВ «Полтаваенергозбут» залишило без задоволення, що мало наслідком звернення 12.06.2024 Університету в особі Коледжу з позовом до суду про визнання недійсними додаткових угод № 2- 5, № 8, № 12 до договору та стягнення з товариства на свою користь 736 182,82 грн.

Водночас скаржник не заявляє клопотання про передачу справи на розгляд об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду в порядку ст. 302 ГПК України.

Верховний Суд в ухвалі від 12.11.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстави, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

До Верховного Суду надали:

ТОВ «Полтаваенергозбут» 22.11.2024 - письмові пояснення, в яких повідомило, що 15.10.2024 на виконання рішення суду від 25.06.2024 перерахувало на користь МВС до державного бюджету грошові кошти в сумі 736 159,79 грн, що встановлено судом першої інстанції в ухвалі від 31.10.2024 про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню;

прокурор 27.11.2024 - відзив на касаційну скаргу, в якому заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін;

Університет в особі Коледжу 05.12.2024 - заяву про проведення судового засідання за відсутності його представника за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи позивача, врахувавши заперечення прокурора у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи доводи касаційної скарги предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень лише в частині, що стосується висновків правомірності звернення прокурора до суду з цим позовом з метою захисту інтересів держави в особі саме МВС, виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. В іншій частині висновки судів, які лягли в основу наявності підстав для задоволення позову, не оскаржуються жодним із учасників справи, а тому не переглядаються Судом.

У справі, яка розглядається, предметом розгляду є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі уповноваженого органу на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах - МВС, про визнання недійсними шести додаткових угод до договору, укладеного за результатами публічної закупівлі, якими збільшено ціну за електроенергію більше ніж на 10 % та, як наслідок, стягнення з відповідача-1 на користь МВС у державний бюджет грошових коштів.

Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій встановили, що 06.01.2021 Університет в особі директора Коледжу та ТОВ «Полтаваенергозбут» уклали договір на постачання електричної енергії за результатами проведення публічних закупівель.

Відповідно до оголошення про проведення процедури закупівлі та звіту про виконання процедури закупівлі джерелом фінансування зазначеної процедури є державний бюджет.

До договору сторони уклали низку додаткових угод про збільшення ціни, а саме: від 12.03.2021 № 1, від 07.05.2021 № 2, від 02.06.2021 № 3, від 20.07.2021 № 4, від 20.07.2021 № 5, від 04.11.2021 № 6, від 23.11.2021 № 7, від 07.12.2021 № 8, від 10.12.2021 № 9, від 29.12.2021 № 10, від 19.01.2021 № 11 та від 31.01.2022 № 12, з яких прокурор просить визнати недійсними № 2- 6 та № 8 із застосуванням наслідків їх недійсності.

Фінансування за договором та додатковими угодами до нього, в тому числі й оспорюваними, і обумовлені спірними угодами платежі здійснювалось Університетом в особі Коледжу відповідачу-1 за рахунок коштів державного бюджету.

Відповідно до пп. 1.2, 1.4, 1.14, 1.15 Положення про Кременчуцький льотний коледж Університету Коледж є філією Університету, не є юридичною особою, має статус бюджетної установи, підпорядковується посадовим особам Університету, є розпорядником коштів ІІІ рівня, фінансування якого здійснюється за рахунок коштів державного бюджету (загального та спеціального фондів) через Університет.

За змістом Статуту Університет належить до сфери управління МВС, яке затверджує кошторис, плани асигнувань загального та спеціального фондів, кошти з яких спрямовуються на виконання статутної діяльності за цільовим призначенням на поточні та капітальні видатки в межах виділених бюджетних асигнувань і кошторисів, плани використання бюджетних коштів, помісячні плани використання бюджетних коштів, здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю університету (р. І, ІІ, VIІ).

З огляду на підп. 3, 4, 5 п. 5 Положення про МВС, затверджене Кабміном у постанові від 28.10.2015 № 878 зі змінами, МВС є головним розпорядником бюджетних коштів, яке контролює діяльність, зокрема, закладів, що належать до сфери його управління та організовує їх планово-фінансову роботу.

08.12.2023 прокурор, встановивши порушення сторонами договору законодавства про публічні закупівлі щодо укладення додаткових угод, якими збільшено ціну закупівлі за одиницю товару більше ніж на 10 %, звернувся до МВС з повідомленням в порядку ст. 23 Закону № 1697-VII про наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в господарському суді щодо стягнення безпідставно отриманих коштів за додатковими угодами та просив вжити заходів, спрямованих на усунення порушень законодавства про публічні закупівлі, шляхом вчинення відповідних дій, в тому числі шляхом подання позовної заяви до суду.

26.12.2023 у листі до прокурора МВС вказало, що відповідна позовна робота на стягнення надмірно сплачених коштів не проводилась та наразі не проводиться, натомість Міністерство проінформувало Університет щодо необхідності вжити відповідних заходів, одночасно повідомивши прокурора про готовність забезпечити представництво інтересів МВС у суді в разі звернення ним до суду з позовом в інтересах держави.

28.12.2023 прокурор повторно надіслав МВС повідомлення про наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в господарському суді щодо стягнення безпідставно отриманих коштів за додатковими угодами та зазначив, що прокуратурою буде скеровано відповідну позовну заяву в інтересах держави в особі МВС.

Обґрунтовуючи наявність підстав представництва інтересів держави в особі МВС, прокурор у позові посилався на те, що стороною договору та оспорюваних додаткових угод до нього є Університет в особі Коледжу. Університет підпорядковується МВС, крім того, це Міністерство є розпорядником державних коштів вищого рівня, тому саме цей орган центральної виконавчої влади уповноважений у спірних правовідносинах щодо звернення до суду з вимогою про стягнення надмірно сплачених бюджетних грошових коштів в дохід держави. Однак у відповідь на звернення прокурора МВС повідомило, що така позовна робота не проводилась та не проводиться, отже, для усунення виявлених порушень та захисту інтересів держави прокурор звернувся до суду в інтересах держави саме в особі МВС.

Під час розгляду справи МВС позиції щодо спору не висловлювало і заперечень проти представництва прокурором інтересів держави в його особі не заявляло.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, дійшов висновку, що прокурор правильно визначив орган центральної виконавчої влади, уповноважений на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, при цьому дотримався порядку, передбаченого ст. 23 Закону № 1697-VII.

Апеляційний суд вважав правомірними такі висновки місцевого господарського суду, додатково зазначивши, що саме МВС є належним позивачем у справі, оскільки:

- закупівля, а отже, і обумовлені спірними угодами платежі на користь товариства здійснювалися відповідачем-2 за рахунок коштів державного бюджету, а не за рахунок коштів від власної господарської діяльності Університету чи його філії - Коледжу;

- за змістом Статуту Університету саме МВС є органом державної влади, в сфері управління якого перебуває навчальний заклад, та який затверджує кошторис, плани асигнувань загального фонду бюджету і плани використання бюджетних коштів, здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю Університету та водночас є головним розпорядником бюджетних коштів та контролює їх використання;

- об`єктом судового захисту у цій справі є державний інтерес, функціональне втілення якого пов`язане саме зі статусом і компетенцією МВС;

- формулювання майнових позовних вимог у межах цієї справи на користь Університету є принципово неможливим в контексті визначень ч. 3, 4 ст. 45 ГПК України, адже він виступає відповідачем як один з порушників захищуваного державного інтересу, а тому не може бути вигодонабувачем ініційованого прокурором позову;

- висування майнових вимог про стягнення переплати на користь сторони договору - замовника / платника є можливим у конструкції спору між сторонами договору, у якому об`єктом судового захисту виступали би приватні / особисті інтереси / права саме замовника, тоді як прокурор у спірних відносинах захищає інтереси держави, яка не є (через, зокрема, МВС) стороною договору закупівлі.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги відповідача-1, що прокурор не дотримався розумного строку для можливості вжиття відповідних заходів, апеляційний суд зазначив, що дотримання прокурором процедури ініціації позову оцінюється у світлі обставин на момент його подання до суду (29.12.2023), коли вже була визначена відповідна позиція з цього приводу позивача, тому помилковими є намагання визначити розумні строки, відліковуючи їх від повторного повідомлення прокурора від 28.12.2023, адже абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону № 1697-VII не вимагає очікування реагування на повторне повідомлення та взагалі не передбачає його необхідності, тоді як подання самостійного позову Університетом в особі Коледжу у спірних правовідносинах тільки 12.06.2024 та відкриття провадження за таким позовом 18.06.2024 у справі № 917/985/24 ані хронологічно, ані змістовно не спростовують наявності станом на 29.12.2023 бездіяльності компетентного державного органу щодо захисту державних інтересів, як належної умови для подання позову прокурором у цій справі.

З Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що Господарський суд Полтавської області у рішенні від 29.10.2024 у справі № 917/985/24 (за позовом Університету в особі Коледжу до ТОВ «Полтаваенергозбут» про визнання недійсними додаткових угод № 2- 5, № 8, № 12 до договору та стягнення на користь позивача 736 182,82 грн) закрив провадження у справі в частині вимог про визнання недійсними додаткових угод № 2- 5 та № 8 за відсутністю предмета спору, в іншій частині в задоволенні позову відмовив. Рішення не оскаржувалось в апеляційному та касаційному порядку та набрало законної сили.

Колегія суддів вважає правильним та обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, що належним позивачем є саме МВС і прокурор мав повноваження для подання позовної заяви в інтересах держави в особі цього органу центральної виконавчої влади.

При цьому зазначає, що правовий статус розпорядників бюджетних коштів, їх повноваження та відповідальність визначені положеннями БК України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 № 228, якою затверджено Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ (далі - Порядок № 228).

Згідно зі ст. 22 БК України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

У п. 18 ч. 1 ст. 2 БК України передбачено, що головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до статті 22 цього Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень. Розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня - розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику та (або) діяльність якого координується через нього (абз. 3 п. 7 Порядку № 228).

Поняття та функції розпорядників бюджетних коштів визначені підп. 47 ст. 2 БК України, згідно з яким розпорядник бюджетних коштів - бюджетна установа в особі її керівника, уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов`язань та здійснення витрат бюджету.

Бюджетне асигнування - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов`язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження. Бюджетне зобов`язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому. Бюджетне призначення - повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, надане цим Кодексом, законом про Державний бюджет України, яке має кількісні, часові і цільові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування (п. 6, 7, 8 ч. 1 ст. 2 БК України).

У абз. 1, 2 п. 5 Порядку № 228 визначено, зокрема, що установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду. Установи мають право брати бюджетні зобов`язання витрачати бюджетні кошти на цілі та в межах, установлених затвердженими кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду.

За змістом абз. 2 п. 43 Порядку № 228 розпорядники мають право провадити діяльність виключно в межах бюджетних асигнувань, затверджених кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду.

Ураховуючи наведене, Університет у спірних правовідносинах, які виникли щодо закупівлі послуг за договором, діє як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня (отримувач бюджетних коштів) та є замовником предмета закупівлі в обсязі та в межах видатків, що визначені розпорядником бюджетних коштів вищого рівня, яким у даному випадку є МВС, до сфері управління якого відноситься Університет, своєю чергою, Коледж є розпорядником бюджетних коштів ІІІ рівня.

Отже, Університет в особі Коледжу не є головним розпорядником бюджетних коштів і виступає у спірних правовідносинах не як суб`єкт владних повноважень, а як бюджетна установа - сторона у зобов`язальних відносинах, яка підпорядковується МВС, що фінансує та контролює діяльність підпорядкованого йому закладу освіти, а також зобов`язане контролювати виконання бюджету за договорами про закупівлю, тому саме це Міністерство є органом, уповноваженим на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів держави, пов`язаних із законним та ефективним витрачанням бюджетних коштів, відповідно, у судів не було правових підстав для висновку, що МВС є неналежним позивачем у цій справі про повернення бюджетних коштів, а протилежні аргументи скаржника є помилковими.

Також колегія суддів звертає увагу на правову позицію Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 15.03.2024 у справі № 904/192/22 у подібних відносинах, за змістом якої подання прокурором в інтересах держави в особі головного розпорядника бюджетних коштів (суб`єкта владних повноважень, який не є стороною договору) позову про стягнення з відповідача на користь отримувача бюджетних коштів (сторони оспорюваного договору, який не має статусу суб`єкта владних повноважень) спірної суми коштів, отриманих за договором, не призведе до відновлення інтересів держави в особі головного розпорядника бюджетних коштів, оскільки ці кошти будуть повертатися їх отримувачу як суб`єкту господарювання, а не в дохід держави.

Отже, наведена відповідачем-2 в касаційній скарзі процесуальна конструкція застосування наслідків недійсності правочинів, коли бюджетні кошти стягуються не на користь головного розпорядника коштів (суб`єкта владних повноважень, який не є стороною договору), а на користь Університету в особі Коледжу як отримувача бюджетних коштів (установи як іншої сторони оспорюваного договору) не відповідає положенням чинного законодавства, адже для захисту інтересів держави нераціонально та неефективно витрачені бюджетні кошти мають повертатися (стягуватися) саме на користь держави в особі уповноваженого органу як головного розпорядника бюджетних коштів, тобто на користь державного бюджету.

Щодо підстави касаційного оскарження за п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У цьому контексті суд враховує, що відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм.

Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Відповідно, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Водночас з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.

Європейський суд з прав людини у п. 70 рішення від 18.01.2001 у справі Chapman v. the United Kingdom наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: 1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; 2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

У касаційній скарзі зазначається про необхідність відступлення від правових висновків, наведених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та від 11.02.2022 у справі № 922/614/19, а також в ухвалі Верховного Суду від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17, які застосовують суди першої та апеляційної інстанції, щодо правомірності конкретно в цьому випадку застосування норм чинного законодавства стосовно наявності законних підстав подання прокурором позову в інтересах держави в особі МВС, що має суспільний інтерес та виняткове значення для Університету в особі Коледжу як закладу вищої освіти системи МВС, зважаючи на можливість в силу наділених повноважень відповідача-2 самостійно забезпечувати та здійснювати відповідний захист інтересів у судовому порядку.

У справі № 183/1617/16 спір виник з земельних правовідносин, а позов поданий відповідно до ст.ст. 387, 388 ЦК України, при цьому прокурор, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, визначив уповноваженим органом здійснювати відповідні функції у спірних відносинах облдержадміністрацію, якій належать повноваження стосовно розпорядження спірною земельною ділянкою.

З огляду на положення ст. 23 Закону № 1697-VII та характер спірних конкретних правовідносин Велика Палата Верховного Суду у справі № 183/1617/16 вказала, що у цьому випадку саме облдержадміністрація наділена повноваженнями на вилучення та передання у власність земельної ділянки, втім, не вживала жодних заходів для самостійного захисту інтересів держави шляхом звернення до суду з позовом про скасування рішення про передачу сільрадою у власність фізичної особи земельної ділянки, визнання недійсним державного акта та повернення земельної ділянки у власність держави, хоча була повідомлена прокурором про порушення інтересів держави, а під час розгляду справи наявність підстав для представництва не оскаржувала, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави в особі цієї облдержадміністрації не висловлювала, а, навпаки, підтримувала позовні вимог, отже, доводи сільради щодо відсутності у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі облдержадміністрації є необґрунтованими (пп. 1.3, 1.7).

У справі № 922/614/19 прокурор звернувся до суду з позовом про визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держземагентства, визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та їх повернення, при цьому органу, уповноваженого на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, не визначив.

Відхиляючи доводи касаційної скарги ГУ Держземагентства стосовно невиконання прокурором вимог ч. 4 ст. 23 Закону № 1697-VII та не мотивування у позові наявності підстав для представництва інтересів держави, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена ч. 4 ст. 23 Закону № 1697-VII, застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

У справі № 822/1169/17 прокурор не мав статусу позивача чи представника позивача, а подав апеляційну та касаційну скарги в інтересах відповідача - райдержадміністрації. Верховний Суд ухвалою відмовив у прийнятті касаційної скарги прокурора, вказавши, що останній не довів необхідність захисту інтересів держави саме прокурором, а також не обґрунтував підстави для звернення до суду, зокрема, з касаційною скаргою від імені відповідача - суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, з наданням належних доказів, які би підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до ст. 23 Закону № 1697-VII.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень у справі, яка розглядається, не вбачається застосування судами висновків Верховного Суду у справах, на які покликається скаржник.

Водночас аргументи скаржника з посиланням на зміст ухвали Верховного Суду від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17 Суд відхиляє з огляду на положення ч. 4 ст. 236 ГПК України, згідно з якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, та вказує, що шляхом постановлення ухвал суд вирішує виключно процесуальні питання і мотиви такої ухвали не є правовим висновком у розумінні процесуального закону.

Щодо ж до покликань в касаційній скарзі на висновки Великої Палати Верховного Суду, то:

у справі № 183/1617/16 містяться інші підстави позову та фактичні обставини, відповідно, й інші підстави для представництва прокурором інтересів держави в особі уповноваженого органу, у порівнянні зі справою, яка переглядається, тому очевидно, що висновки Великої Палати Верховного Суду у цій справі не є релевантними до справи, яка переглядається;

у справі № 922/614/19 висновки Великої Палати Верховного Суду зроблені не щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі уповноваженого органу, а наявності таких підстав, коли прокурор самостійно звертається з позовом без визначення відповідного органу та необхідності дотримання ним у такому випадку порядку за ч. 4 ст. 23 Закону № 1697-VII, що аналогічно вказує на неподібність фактичних обставин у цій справі зі справою, яка розглядається.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наголошувала, що обставини наявності підстав у прокурора для звернення до суду з позовом в інтересах держави / бездіяльності компетентного органу є предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.

Отже, наявність підстав у прокурора для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі визначеного ним органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин, а фактичні обставини у зазначених скаржником справах не є ідентичними обставинам у цій справі, тому колегія суддів вказує на відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у наведених відповідачем-2 постановах Великої Палати Верховного Суду.

З огляду на таке наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідач-2 у касаційній скарзі не зазначає.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги Університету в особі Коледжу.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги Університету в особі Коледжу, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постановлених у справі судових рішень - без змін, у зв`язку із чим судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Харківського національного університету внутрішніх справ в особі Кременчуцького льотного коледжу Харківського національного університету внутрішніх справ залишити без задоволення.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 та рішення Господарського суду Полтавської області від 25.06.2024 у справі № 917/38/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

А. А. Ємець